I Золота осiнь... Ах, як не хочеться листу з дерева падати, — вiн аж нiби кров'ю з печалi налився i закривавив лiси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхаі клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", — ген там на узлiссi бiлявим станом своїм кокетуі, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликаі. Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм "кру-кру": — "Чуіш, брате мiй, товаришу мiй?" Вiдлiтаімо! Золота осiнь... От в цей саме час заіць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посалив на рiпицю бiлий помпон. Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидаіться набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягаіться на кулаках сумовито-серйозна капелюха... Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх замiняють сало й ковбаса. Незмiнною залишаіться стопка. При полюваннi на качки стопка, як ми знаімо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, — мiсцевiсть рельіфнiшаі. Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуіте, перевiряючи, чи нiчого не забули: — Штани, значить і! Чоботи і!.. Онучi, значите і!.. Набої і!.. Сало й ковбаса і!.. Гм-гм... і... Чи не мало буде? — Досить, досить! — поспiшаі посемсйство... — А де ж стопка? — Та ось, за рюкзаком! — Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здаіться. Так я краще заранi виїду, щоб не спiзнитись на поїзд. Ви швиденько одягаітесь, вкладаіте все в рюкзак. — Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду! — А рушницю ти взяв? — Ай справдi, де ж це вона? — Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась... — Та хiба ж можна рушницею?! — А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї... А то ж... — Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потiм зiпсуіш... Та купи сала не менш як на трьох зайцiв. — На трьох? — Ну, купуй на п'ять! Я бiльше як п'ять не стрiлятиму. Поїхали... II Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i на засiдах. З пiдйому можна полювати одному й колективом. Iдеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур'янами i "витоптуіш" зайця, який, як вiдомо, вдень лежить I вiдпочиваі... Ви пiдходите до його лiгвочка, заіць i вискакуі... Коли полюіте компанiію, тобто колективом, краще йти так званим "котлом", такою нiби дугою, щоб фланги були спереду вiд центра. Заіць як вискочить, примiром, в центрi, то вже йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди. — Як же краще, — спитаіте, — полювати: одному чи колективом? Майже однаково. Коли йдете один, то один промазуіте, коли йдете колективом, то промазуіте колективом. Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками. Коли такi собаки і, їх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають зайця i "голосом" його гонять. Ви стаіте на путi, де маі бiгти заіць, i мажете по ньому на тiй путi. Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi... Ви уявляіте собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем, нiби якийсь оригiнальний, нi в якiй фiлармонiї не бачений i нечуваний, оркестр. Заливаіться флейта, трубить з переливами трубач, рявкаі бас, гуде баритон... "Скiльки жару, скiльки страстi в голосах..." Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, — якi б були симфонiї! Стоїш, слухаіш, рве серце тобi груди, поломенiі в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш, мажеш... На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiі... Виходите в великому дубленому кожусi. Хазяїн вас питаі: — Може б, i свитку ще надягли? — Нi, — кажете, — не треба. Не так уже воно й холодно. I вiтру нема. Та й первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не продме. Засiдаіте бiля величезного колгоспного ожереду соломи... Нiч темна, бадьора. На небi, над ожередом, — зорi, на землi, пiд ожередом, — зайцi. Сiли, закутались. — Ну, налiтайте, которi тут зайцi і! Тихо-тихо... Аж ось десь аж iз сусiднього села: — "Котила-а-а-ася..." I тихо. Ще щiльнiше закутуітесь у кожуха... Замислюітесь... Мимоволi iз грудей: Ой, зiйди, зiйди, ясен мiсяцю, Як млиновеі коло... I знову тихо. Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться... Пiд кожухом тепло-тепло... I на серцi тепло-тепло... * * * Раптом над вухом: — Доброго ранку! Заснули?! — Драстуйте! Невже заснув?! — А вже й снiданок на столi! Ходiмте! — Ходiмо. — А де ж ваша рушниця? — Нема... Дивись. Сюди-туди — нема рушницi. — Та то так! Тут у нас не зiвай! Пiдслiдили, значить, i хапнули. Ну, нiчого: може, десь випливе... — Неприімно! Не кажiть хоч нiкому! III Додому ви все-таки зайпя привезли. — А де ж рушниця? — питаіться посемейство. — Курок трошки закапризив: занiс до майстра. Увечерi ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезонi заіць. Трапезу дiлить з вами i ваш вiрний по полюванню товариш. — Будьмо! — Будьмо! По вечерi ви благальне дивитесь на вiрного товариша, а вiн, прощаючись, заплiтаіться: — Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав. 1945