Якось уранці Сашко виглянув у вікно й побачив, що на дорозі вже не гурчать натужно вантажівки з буряками. Тільки коли-не-коли проторохкотить яка порожняком і лінькувато відбіжать до дворів обважнілі за літо кури, що шукають собі всяку поживу. І городину всю вже позбирали. Тільки картоплиння та гарбузове гудиння полишилося маленькими острівцями серед незвично чорної землі. І сонечко стало ніби трохи лінькувате — і сходить пізніше, і гріє начеб неохоче: І дощі стали частіше перепадати. — От і на зиму йдеться,— сказав батько матері.— Треба б навідатися до діда Степана. Збігло літо, а ми за роботою до нього ні разу й не вибралися. Добре, що сьогодні неділя. — Тату, візьми мене з собою,— попрохав Сашко. — А як же я без тебе? Візьму. Ти ж у нас завжди за першого помічника. Сіли вони вдвох у машину і хутко помчали за село, за високу гору серед спорожнілих, занімілих піль. Там, біля тихої річки із задумливими вербами, притулився до лісу колгоспний сад. Спинилися біля дерев'яних воріт, батько посигналив, а Сашко виліз із кабіни й вистрибом помчав до воріт. Він скучив за дідом і радів, що його побачить. Назустріч йому з-під багряних яблуневих крон виступив дід Степан — високий, усміхнений, з білою, аж до грудей, бородою. І такий добрий, лагідний, такий спокійний, як оця річка біля саду. — А підріс же ти, як з води,— мовив дід після привітань, скуйовдив Сашкового чуба й пригорнув онука: — Скоро, голубе, будеш зовсім козаком. Підійшов батько, поцілувався з дідом і спитав: — То чи добре яблука вродили? — А вродили. І рясно, і великі, наче кавуни. І вони втрьох пішли в сад. У прохолодній тиші чутно, як шелестить під ногами жухла трава і гупають об землю яблука. — Он антонівка яка налилася,— показує дід на крислате дерево. На ньому поміж листя, гнучи долу гілля, висять великі жовті яблука. Сашко зірвав одне й підніс його проти сонця. Запахуще яблуко просвічувалося. Видно було навіть зернятка всередині і тінь його пальців з другого боку. — Вже час їх і зривати,— сказав дід,— бо скоро вдарять морози, а там не зоглядишся, як і сніг випаде. І Сашкові уявилося, як тихо висівається на зчорнілі, присмирнілі поля і дерева перший сніг, як густа біла пороша вкриває все навкруг і сад засинає на зиму, немов ведмідь. А поміж дерев скрадаються, сторожко пантруючи на всі боки, довговухі зайці, яких привела сюди з лісу цікавість. Може, й лисиця протягне тут по глибокому снігу свій пухнастий хвіст. — Дивися, онуче, яка щедра наша земля,— відриває його від уявленої картини дід Степан.— Усе, що хочеш, чого душа забажає, на ній родить. Щасливі ми, бо живемо на такій землі. А й справді, думає Сашко, щедра земля! Як його мама. І нікого не обійде тією щедрістю. Він примружив очі й спробував уявити все, що родить земля: яблука, груші, картоплю, сливи, помідори, буряки, абрикоси, кавуни, смородину, полуниці... Хіба все одразу й згадаєш! Коли виходили з саду, дід простягнув Сашкові кілька антонівок: — Почастуєш своїх друзів. Ви ж прийдете на поміч, як збиратимем яблука? — Ти ще й питаєш, діду! Прийдемо всією вулицею. Хто ж може відмовитися збирати яблука?! Коли вони від'їжджали, біля воріт іще довго стояв дід Степан. Він думав про щось тільки йому відоме і тихо всміхався в розкошлану вітром білу бороду. А позаду діда врочистий сад наслуховував, як десь здалеку наближається до нього дощ. Тулилася до дерев уже притихла на зиму, ніби аж соннувата, річка. Вона, мабуть, теж думала про недалекі сніги й морози. В кабіні пахли, мов подих осіннього саду, великі жовті антонівки. А зобабіч дороги бігли назустріч машині прив'ялі або присохлі трави. Над полями подавали хрипкі голоси заклопотані галки. І Сашкові подумалося: мабуть, усе на світі знає, що скоро прийде зима, що осінь кожного ранку вже виглядає її. Якогось дня вони, нарешті, зустрінуться там, у тихому саду біля річки й лісу. І зима подякує осені за її щедрі плоди. А потім аж до весни стерегтиме, щоб ніхто не сполохав сон стомленої землі...