Франческо Петрарка<br />
З сонетів на життя і на смерть Мадонни Лаури

Перекладач: Михайло Орест<br />
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади — К.: Основи, 1995

* * *

Благословенні місяць, день і рік,<br />
Пора, година, край, містина мила,<br />
Коли краса її очей сп'янила<br />
Мене, і став я бранцем їх повік.

Благословенні: біль, що в душу вник,<br />
Що об'явилась ним Ерота сила,<br />
Лук і стріла, що серце проразила,<br />
I рана, що пройшла в його тайник.

Благословенні всі рази, коли я<br />
Ім'я моєї пані називав,<br />
Мої зітхання, порив, плач і мрія.

Благословенні і рядки, що склав<br />
Я їй на честь і мисль моя: до неї<br />
Вона іде, до неї однієї.

* * *

Коли любов, схиливши зір, нетлінне<br />
Збирає дихання в одно зітхання<br />
I перетворює його в звучання<br />
Ясне, благе, небесне, янголине,

Моє все серце так розкішно гине,<br />
I так нуртують мислі і бажання,<br />
Що мовлю я: "О мите, будь остання,<br />
Якщо такої гідний я кончини!"

Але той голос, що в його я волі,<br />
Спиняє душу, відійти готову:<br />
Його впиваючи, вона блаженна.

I знов живу я, і моєї долі<br />
Нить то вкоротить, то розгорне нову<br />
Вона, що межи нас, небес сирена.

* * *

Є звірі: сонця блиск їх зносить зір,<br />
I звірі є, що світла дар багатий<br />
Для них засильний, щоб його прийняти,-<br />
Підходить вечір їм і тіней мир.

Є також інші: їх жене в простiр<br />
Назустріч сяєву порив крилатий,<br />
Хоч згубну міць його їм дано знати.<br />
Подібний я до них, я — бідний звір.

Моєї пані світла не знесу я<br />
I чую, що шукатиму я всує<br />
Похмурих місць і пізньої доби.

Сліз очі повняться, і біль їх жалить;<br />
I все ж іду я на наказ судьби<br />
До сонця, що мене — я знаю — спалить.

* * *

Хто чуд жадeн, які дійснять природа<br />
I небо, хай приходить подивляти<br />
Світило це, для світу забагате:<br />
Сліпий-бо світ, чужа йому чеснота.

Хай він спішить, бо не триває врода,<br />
Гне ліпших смерть, а злим дає стояти,<br />
I та, що ждуть її богів палати,-<br />
Вона мине, прекрасна ця істота.

Побачить він, прийшовши своєчасно,<br />
Співміру гожу всіх дарів і чарів,<br />
У ній, єдиній, явлену велично.

I скаже він, що я віршую празно,<br />
Що надмір сяєва мій ум потьмарив,-<br />
А прийде пізно — плакатиме вічно.

* * *

Зефір життя вертає красноденне —<br />
Траву на запахущі оболоні,<br />
Первоцвіти то білі, то червоні<br />
I щебет Прокни з горем Філомени.

Сміються луки, небо знов натхненне,<br />
Зевс радий радістю своєї доні,<br />
Все на землі, в повітрі, в воднім лоні<br />
Кохання знати хоче знов, блаженне.

А я, нещасний? Тяжчі ще зітхання<br />
В моє вернулись серце; ключ від нього<br />
Вона взяла на небо в мить розстання.

Все: цвіт і птиці голосу дзвінкого,<br />
I коло дам достойних упадання<br />
Мені — пустеля, повна звіру злого.

* * *

Як тужить соловей в цій тишині<br />
По любій подрузі чи по дитині!<br />
Його жалі побожні, зазивні<br />
Так ніжно ллються в небі і в долині.

Зо мною всю він ніч. Його пісні<br />
Говорять про моєї долі тіні;<br />
Я каюсь: бо не вірилось мені,<br />
Що смерті злій підвладні і богині.

Не мудрий той, хто певним жити звик!<br />
Хто б думав перстю бачити земною<br />
Цих двоє сонць і світла їх потік?

Мій лютий жереб вирок свій прорік,<br />
Щоби спізнав я, зрошений сльозою:<br />
Істотам любленим — недовгий вік,

* * *

Всі ангели і духи всі верховні,<br />
Коли прийшла до горньої господи<br />
Мадонна, всі благої насолоди<br />
I захватів були побожних повні.

"О, що за чар і сяєва сановні! —<br />
Вони казали,— цвіт такої вроди<br />
Вже від віків не зносився в висоти,<br />
Землі лишивши падоли гріховні".

Вдоволена оселею новою,<br />
Вона найдосконаліших з собою<br />
Порівнює, але глядить часами

Назад; я бачу в погляді чекання<br />
I лину в небеса всіма думками:<br />
"О, не барись!" — звучить її прохання.