Їхав козак за Дунай,
Сказав: — Дівчино, прощай!
Ти, конику вороненький,
Неси да гуляй. Постій, постій, козаче,
Твоя дівчина плаче;
З ким ти мене покидаєш —
Тільки подумай! — Білих ручок не ламай,
Ясних очок не стирай,
Мене з війни зо славою
К собі дожидай. — Не хочу я нічого,
Тільки тебе одного,
Ти будь здоров, мій миленький,
А все пропадай! Свиснув козак на коня
— Зоставайся, молода!
Я приїду, як не згину,
Через три года. Тебе ж, мила, не забуду,
Поки жив на світі буду.
Коли умру на війні —
Поплач обо мні!