Все почалося з реклами. Читаю якось у газеті: "...якщо ви захоплюєтесь театральним мистецтвом, пробуєте свої сили на самодіяльній сцені, то вам часто бувають потрібні накладні вуса, бороди, брови чи бакенбарди". "Ти диви-и,— думаю,— реклама все знає.: чим я захоплююсь, і чого мені треба, і чого в мене немає..." Щоправда, брови мені не потрібні, свої маю. Бакенбарди — теж, а от вуса... Через два тижні я виступаю на нашій заводській сцені в ролі старого робітника. Вуса ось так потрібні. Пробували самі робити — не те... А тут така реклама! Мчу в Будинок побуту. — Так і так,— кажу,— потрібні вуса. Найсправжнісінькі! — Будуть вам вуса і найсправжнісінькі,— мило посміхнулася гарненька дівчина і зареєструвала моє замовлення.— Зайдіть, будь ласка, в п'яту кімнату. Заходжу. Майстер в білому халаті без зайвих слів посадив мене в крісло і заходився вертіти мою голову то в один бік, то в другий... Відходив на крок, розглядав моє обличчя, нарешті підійшовши впритул, помацав у мене під носом (я навіть чхнув) і сказав: — Ясно. Вам ідуть вуса номер три. — Гаразд,— кажу,— вам видніше. Хай будуть і номер три. Тільки мені щоб через два тижні... У мене — прем'єра... — Через два тижні не будуть,— розвів майстер руками.— В нас немає зараз матеріалу. А тому виготовляємо вуса лише із матеріалу замовника. — Як це — із матеріалу замовника? — не второпав я.— У мене немає нічого підходящого. Хіба що із старого батькового кожуха вовни настригти... — Навіщо кожух стригти? — майстер знову помацав у мене під носом, і я вдруге чхнув.— Будьте здорові... Ось де у вас матеріал. Два-три тижні не поголіться, і буде вам натуральний матеріал. Тоді й приходьте па примірку. Так я і зробив. Приходжу через два тижні "з власним матеріалом". Під носом, звичайно. Посадив мене майстер у крісло, оглянув мої вуса, для чогось посмикав їх і, зрештою, вигукнув: — Чудово! Це якраз те, що й треба. Можете сміливо виступати на сцені. Ніхто й не подумає, що бутафорські. За справжні сприймуть. — Так це і є справжні вуса. — Тоді чого ж ви хвилюєтесь? — майстер виписав квитанцію.— Ідіть у касу і платіть згідно з таксою. — За що? — був я збитий з пантелику. — За вуса! — бадьоро вигукнув майстер.— Та ви не хвилюйтеся, з власного матеріалу вуса будуть дешевше коштувати. Заплатив я в касу за "вуса помер три із матеріалу замовника", а мила дівчина, котра колись приймала у мене замовлення, тільки руками сплеснула: — Як вам ідуть вуса! — Дякую... — Наче справжні! — Так вони і є справжні,— кажу їй. — От бачите, як ми добре обслуговуємо клієнті",— заторохтіла дівчина.— Ось вам Книга скарг і пропозицій. Напишіть, будь ласка, подяку. За вуса. І вона подарувала мені таку чарівну посмішку, що відмовити я просто не міг. Не вистачило сили. Зітхнувши, я написав таке: "Дякую чуйним працівникам Будинку побуту за те, що допомогли мені виростити під моїм носом вуса № З". — Спасибі,— мила дівчина провела мене аж до порога.— Коли що треба... Бороду там, чи що... Одне слово, не соромтеся, заходьте. Ми завжди охоче вам допоможемо.