ПРИГОДА ПЕРША Чи знаєте ви, що найважче у світі? А втім, гадати, мабуть, не варто. Запитайте краще про це в учня третього "А" класу Грицька Зінька із села Лоцманки, і ви дістанете точну і вичерпну відповідь. Виявляється, що найважче у світі — бути уважним на уроці, сидіти за партою і ні про що стороннє не думати. Тобто не соватися за партою, не дивитись у вікно на Дніпро, не мріяти про футбол, не смикати Олену Швидку за кіски, не пускати літачків, не шепотітися з Толиком Прокопенком, не підбивати Валі Покотилу, не… Ох, і багато ж набереться ще отих "не"! А дома що найважче? На глибоке Грицеве переконання, це вчити уроки, коли тобі кортить на вигін, де твої друзі з галасом ганяють м’яча, не рвати штанів, не збивати черевиків, не лазити по деревах і ярах за селом, перед обідом мити руки і… Одне слово, побільше вчити уроки і поменше гуляти. Ще й лягати о дев’ятій, знаючи, що мама й тато після програми "Час" дивитимуться кіно… А потім найважче встати о сьомій, щоб без двадцяти вісім бути у школі. Слухняним, зразковим, з вивченими уроками. Ох, як це важко, ви навіть уявити собі не можете! Ось і цього разу, помахуючи портфелем, спішив Гриць до школи, а опинився у вибалках за селом. Просто так, на хвилинку забіг. А у вибалках гарно, там отакезні волохаті джмелі гудуть. І раптом з-за дикої груші вилетів метелик. Знаменита "мертва голова"! Таж такого метелика у їхньому класі ще ніхто не мав! Великий, наче вбраний в чорний оксамит, метелик з білим черепом на спині повільно пролетів через галяву і зник. Як Грицько не бігав, не шукав — марно. І метелика не зловив, і портфель невідомо де приткнув, і, звичайно ж, на заняття запізнився… "Знову батька до школи викличуть", — тяжко зітхнув хлопець. Зненацька згори долинуло якесь легке потріскування. Гриць звів голову: просто перед ним на галяву опускалася срібляста куля, що розсіювала навколо себе голубувате сяйво. Ось із неї висунулися три ноги, трохи зігнуті в колінах, а зверху з’явилися дві довгі гнучкі лозини. Сідаючи, чи то пак стаючи ногами в траву, куля трохи пострибала і завмерла. Тоді відчинилися дверці, і на галяву з кулі вистрибнув хлопчик. Зросту він був такого, як і Гриць, але дивний якийсь, смішний. Наче великий мураш. Руки-ноги тонкі, голова здоровенна, очі круглі, ще й вуха отакі!.. І все стрибає, стрибає. Гриць засміявся. — Ей, ти, коник-стрибунець! Що то в тебе на голові? — То антени, — сказав хлопчик-мураха. — Ти часом не із станції юних техніків утік? — поцікавився Грицько. — Я Грицько Зінько, а ти хто такий? — А я — Шмигик-Мигик, — каже той. — Я дуже прудкий і непосидючий. Стрибнув і зник за кущем. Метнувся за ним Гриць, а Шмигик-Мигик уже позад нього сміється. — Прудкий! — згодився Гриць. — Ото здивуються у школі, як про тебе розкажу. Погано, що я в школу запізнився. — Хіба це погано, коли в школу запізнюються? — спитав Шмигик Мигик. — От новина-а… Та у нас за це тільки хвалять. — Ти з неба звалився? — здивувався Гриць. — Ага, — не образився хлопчик. — У нас, всенетаківців, хто коли захоче, тоді і йде до школи. — А хто ж ви такі — всенетаківці? — Ті, хто живе на планеті Всенетак. — У вас і вдома уроків не треба вчити? — Не треба. — А що ж ви тоді робите? — не йняв віри Гриць. — Байдики б’ємо. У мене, наприклад, перший розряд з биття байдиків! — Шмигик-Мигик аж запишався. — От би у вас пожити! — заздрісно мовив Гриць. — Гайда! — Шмигик-Мигик відчинив дверцята кулі. — Сідай. І ти будеш щасливий на планеті Всенетак. Гриць повагався, а тоді махнув рукою і пішов за Шмигиком-Мигиком у сріблясту кулю. Дверці за ними зачинилися, і куля легко та плавно почала підійматися. — Ой, летимо! — вигукнув Гриць, побачивши в ілюмінаторі, як далеко внизу зменшувались хати. Зменшувалась і гора, що тяглася понад Дніпром, розтанула двоповерхова школа із садом та стадіоном. І дивно: защемило у Гриця серце. Так йому захотілося зайти у свій клас, сісти за парту… Але — пізно. Куля, набираючи швидкість, несла Грицька Зінька у щасливу країну, де можна з ранку й до вечора тільки те й робити, що… нічого не робити. ПРИГОДА ДРУГА Ось так зовсім негадано для самого себе і опинився Грицько Зінько того ранку у всенетаківській школі. І почалось неймовірне. Вчителька щось розповідала, але її ніхто не слухав. Клас гудів, як вулик: хто смикав дівчаток за кіски, хто пускав паперових літачків, хто давав сусідові щигля. А вчителька не звертала аніякогісінької уваги на той шарварок. Гриць так розгубився, що сидів за партою наче приклеєний і ніяк не міг збагнути, куди ж він потрапив. Та ось нарешті і перевірка домашніх завдань. Перший вийшов до дошки Шмигик-Мигик. — Домашнього завдання я не виконав! — весело, на увесь клас вигукнув він. — Я гуляв, потім літав на планету Земля, ніколи було. — Сідай, "п’ять", — сказала вчителька. Шмигик-Мигик, широко усміхаючись, шепнув Грицеві: — Ось як легко у нас заробляти п’ятірки! — А може, ваша п’ятірка така, як у нас одиниця? — запитав Гриць. — Одиницю у нас теж зовсім легко схопити. Приятель не встиг відповісти, бо вчителька викликала до дошки ще одного учня. Той весело відповів, що двічі по два буде три або ж п’ять. — Не знаєш, — мовила вчителька. — Сідай, "п’ять". — Ого! — вихопилось у Гриця. — Не знаєш і "п’ять"! Вчителька пильно глянула на Гриця. — Здається, новенький нам щось хоче сказати? Гриць випалив: — Двічі по два буде чотири! — Правильно. Сідай. "Два". Гриць сів, але відразу ж і схопився. — Як "два"? Завіщо? — За те, що знаєш, — спокійно сказала вчителька. — П’ятірка ставиться лише тим, хто нічого не знає. Та й за поведінку ставлю тобі одиницю. — Треба ж навпаки! Хто пустує, тому одиницю ставлять. А я сидів тихо! — вигукнув Гриць. Що тут зчинилося у всенетаківському класі! Всі так і зайшлися реготом. І казали, що на планеті Земля просто все переплутано, все навпаки… — Та ні, це у вас усе навпаки, — намагався довести Гриць, але ніхто з учнів його не слухав. Більше того, Гриця одностайно визнали "Великим— Превеликим Вигадником і Фантазером". — Думав тихенько посидіти і п’ятірку схопити? — разом з усіма сміявся і Шмигик-Мигик. — У нас за п’ятірку, брате, треба до сьомого поту пустувати на уроці ПРИГОДА ТРЕТЯ Після уроків Шмигик-Мигик запросив Гриця до себе додому. Тільки вони переступили поріг, як Шмигик-Мигик кинув батькові портфель і сказав: — Щоб до вечора всі мої уроки були пороблені! А мені ніколи: футбол! — Синку! — забідкався батько. — Я ж поспішаю на роботу. — Доки не поробиш уроків — ніяких робіт— звелів Шмигик-Мигик. — Та старайся, щоб мої домашні завдання були найкращі. Я не збираюся через тебе червоніти перед усім класом! Батько позітхав-позітхав і мусив погодитись. — Точнісінько, як і у нас на Землі, — подумав Гриць. — Тільки все навпаки. Бо мені батько каже: не повчиш уроків — не смій гуляти. Та старайся, щоб я не червонів перед учителем за тебе! До вечора Шмигик-Мигик і Гриць ганяли м’яча. А нагулявшись вволю, Гриць спитав свого друга, чи не пора їм уже спати. — Це у вас на Землі діти рано лягають, — вигукнув приятель. — Скільки разів тобі повторювати, що в нас усе не так. У нас батьки лягають о дев’ятій вечора, а діти дивляться кіно хоч і до півночі. О дев’ятій вечора, подивившись мультфільм для дорослих, батьки Шмигика-Мигика і справді полягали спати. Щоправда спершу не хотіли, вередували, точнісінько, як на Землі вередують діти, але Шмигик-Мигик гримнув, і батьки змушені були скоритися. — Ну, Грицю, тепер ми вільні птиці! — Шмигик-Мигик увімкнув телевізор, і на голубому екрані з’явилася назва кінофільму. — Читай, Грицю, швидше, як кіно називається?! — закричав Шмигик-Мигик. — "Пригоди Чорної маски". Серія сто сорок сьома. Хіба ти сам не прочитаєш? — здивувався Гриць. Шмигик-Мигик знизав плечима. — А як же я прочитаю, коли не вмію? — Як?.. — Гриць навіть про сто сорок сьому серію "Чорної маски" забув. — Зовсім не вмієш читати? — Не вмію! — Шмигик-Мигик почав гніватись. — Чого ти причепився? Скільки разів я пояснюватиму, що у нас усе не так! За мене ж батьки домашні завдання роблять, тому я й читати не тямлю. І не заважай мені дивитися про Чорну маску. Тссс!.. Починається… Але стомлений Гриць заснув, так і не додивившись незвичайних пригод Чорної маски. І снилося йому, що він удома, на Землі… Ранок. Гриць веде свого батька. І батько міцно тримається за синову руку, а другою крутить сивий вус. І йдуть вони… Куди б, ви думали? У дитячий садок, що називається тепер батькосадок. — Мені ж на роботу, який садок? — пхинькає та вередує батько. — Це я тебе колись туди водив. Я, а не ти мене. — А тепер усе навпаки, — повчає Гриць. — Тепер діти водять своїх батьків у садок! Ясно? — Та ясно, — зітхає батько. — Ти хоч рано мене забереш? — Як нагуляюсь, так і заберу, — обіцяє син. — А ти ж гляди, тату, слухайся і не бешкетуй! І, прокинувшись, засміявся. — Ну й дивні ж сни сняться на чудернацькій планеті Всенетак! ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА Поснідавши, Шмигик-Мигик і Гриць гайнули в місто. Тиняючись вулицями, хлопці спинилися біля химерного будинку з написом на фасаді: "Будинок іграшок". Гриць хотів було зайти, але на дверях виріс грізний робот і сердито заблимав лампочками. — Дітям заборонено заходити у Будинок іграшок! — проскрипів він металевим голосом. — Як це заборонено? — розгубився Гриць, бо такого він ще жодного разу не чув на Землі. Робот байдуже миготів лампочками. — На планеті Всенетак іграшки тільки для дорослих! — проказав він. — Можете привести свого тата чи маму, бабусю чи дідуся і вибрати для них іграшку. — Тю! — вихопилося в Гриця. — Що означає "тю"? — запитав робот. — У моїй електронній пам’яті такого слова немає. Гриць махнув рукою. Побалакай з вами! У нас, на Землі, іграшки тільки для дітей, а ви… — Послухайте… Е-е… — Гриць подумки підбирав різні слова, як би краще назвати робота, але нічого не пригадав. — Послухайте, дядьку, пустіть нас у магазин. — Що означає "дядьку"? — байдуже перепитав робот. А мимо них маленькі діти вели за руки своїх батьків, і робот пускав їх у магазин. Гриць ледве відірвав погляд від барвистої вітрини і, похнюпивши голову, побрів вулицею. — Та як ви тільки живете на своєму Всенетаку? — дорікав він приятелю. — От у нас, у Лоцманці… — Але у вашій Лоцманці діти щодня ходять до школи, — ображено вставив Шмигик-Мигик. — А ми — гуляємо! — Що ти затявся зі своїми гульками? — спалахнув Гриць. — Теж мені знайшов заняття. Гульки та гульки! Гуляти теж колись набридне. А ти жодної книги не прочитав. І ким ти виростеш? Шмигик-Мигик з гордістю вигукнув: — Ясно ким — гулякою! Тут тобі не твоя Лоцманка! Шмигик-Мигик аж підстрибнув на радощах і побіг геть. Гуляти. ПРИГОДА П’ЯТА — Постривай, Шмигику! — кричав Гриць. — Ти мене привіз на свою чудернацьку планету, то одвозь і назад у Лоцманку. Не хочу я у вас більше жити! Переплутали все і раді! На вулиці з’явилася куля, смішно застрибала на своїх тоненьких довгих ніжках. Шмигик-Мигик підняв руку, куля спинилась. Не озираючись, Шмигик-Мигик скочив у неї, зачинив дверці. Коли Гриць добіг, куля вже почала підійматися. — Та почекай, кажу! — Хлопець вчепився руками в ніжку кулі, хотів було її утримати і відчув, що… летить. Стрибати було пізно. Внизу пливли дахи будинків. Учепившись обома руками, Гриць підтягнувся і зажмурився від страху. Чи ж надовго вистачить сил висіти отак? А куля здіймалась усе вище й вище. Місто лишилося позаду, а попереду виднілася зелена рівнина з гаями і чагарями. Зовсім, як біля Лоцманки. Та ось куля пішла на зниження, і в Гриця трохи відлягло від серця. Ще трохи — і куля м’яко застрибала на галяві. Розчепіривши пальці, Гриць беркицьнувся в траву. А коли звівся, то Шмигик-Мигик уже був далеко. — Стривай! — крикнув Гриць. — Ти ж куди? — Гуляти! — підстрибував приятель. — Цілий день гулятиму, де захочу, а ти повертайся у свою Лоцманку і зубри уроки. Ха— ха! Підстрибуючи, як м’ячик, хлопчик побіг. Кинувшись за ним, Гриць побачив щит. Ще здалеку прочитав: СТІЙ!!! НЕБЕЗПЕЧНА ЗОНА! СЮДИ ЗАЛІТАЄ УЛУМ-ТУЛУМ!!! "ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ ДІТЕЙ!!!" Хто такий Улум-Тулум, Гриць не знав, а Шмигик-Мигик пробіг мимо щита із загрозливим написом і зник у чагарях. Він же не вміє читати! І Грицеві стало шкода всенетаківського приятеля. Ще в пастку до Улум-Тулума потрапить. Зненацька навкруг потемніло, війнув вітер, ніби хто замахав величезними віялами. Гриць звів голову й вжахнувся: над ним летіло щось чорне, страшне, здоровецьке. Воно розмахувало страхітливими крилами, ворушило волохатими кривими лапами, наче хапало щось у повітрі. Метелик!.. Гігантський метелик, певне, вдесятеро більший за нього, Гриця! А слідом за велетнем летів трохи менший метелик. Теж оксамитово— чорний і теж з білим черепом на спині. Гриць похолов. Ну й дива! Як махне крилами — трава лягає. А лапи які волохаті — бррр!.. Як у павука. Тут Гриць пригадав, що і в Лоцманці часом з’являється метелик, "мертва голова", але звичайний, маленький. Гриць ще позавчора ганявся за ним по горбах і портфель загубив. А тут метелики більші за людей! От би спіймати такого метелика та принести в школу! Вся Лоцманка прибігла б дивитись. Та що там Лоцманка! Із самої академії приїхали б учені по такого метелика, ще б і назвали його так: "Гігантський метелик Грицька Зінька". Гриць зітхнув. Ет, спробуй такого спіймати, як він більший за найбільшого у їхньому селі дядька Полікарпа. Такого метелика хіба що на машині привезеш… — Тату, спіймай мені хлопчика, — раптом запищав менший метелик. "Чи мені вчулося, чи тут метелики й справді розмовляють людською мовою?" — подумав Гриць. — Навіщо тобі той хлопчик? — озвався великий метелик. Голос у нього був неприємний, тріскучий. — У моїй колекції немає такого гарного хлопчика. — Ну, гаразд, синку. Де наш сачок? Волохатими кривими лапами метелик взявся за сачок. Гриць злякався і чимдуж кинувся тікати. — Лови його! Лови-и-и! — заверещав малий метелик. — Від нас не втече, — протріщав великий. Гриць плутався у густій траві, а позад нього вже свистів вітер. То летів гігантський метелик. — Та що ви робите?!! — обурювався Гриць. — То діти ловлять метеликів. Діти, а не метелики дітей! Над головою в Гриця просвистіла якась сітка і впала в траву. Сачок! Він у сачку! Ех, не треба було летіти на цю планету! — Спіймався, спіймався! — аж верещав з радощів малий метелик. — Витягни його, тату, і ми посадимо цього хлопчика в коробочку… Гриць помітив між сачком і землею щілинку, шмигнув туди і… ПРИГОДА ШОСТА … бридкі волохаті лапи цупко схопили хлопця за сорочку, підняли вгору. Хлопчик безпомічно заборсався в повітрі. — Нічого екземплярчик, — проскрипів великий метелик, уважно розглядаючи Гриця великими очима. — Цей хлопчик прикрасить нашу колекцію. — Я вам не екземплярчик, я — Грицько Зінько з Лоцманки! — закричав Гриць, все ще махаючи в повітрі руками й ногами, марно силкуючись вирватися з бридких лап. — Та відпустіть мене! Ви все переплутали на своїм Всенетаку! Метелики не ловлять людей! — Що він пищить? — спитав маленький метелик. — Він пищить з радощів, що ми спіймали його для нашої чудової колекції, — відповів великий метелик і став запихати Гриця в коробочку. Гриць опинився в такій темряві, наче замкнули його в глибокий льох. У пітьмі хтось раптом засопів. — Хто тут? — злякано прошепотів Гриць. — Я, Шмигик-Мигик… — І тебе спіймали? — Авжеж. Сам би я нізащо сюди не поліз. — Ну й звичаї на вашому Всенетаку! — обурювався Гриць. — Подумати тільки: мене, Грицька Зінька, якого у Лоцманці бояться всі собаки, якийсь нахабний метелик запхнув у коробку! — Мені з тобою, Грицю, зовсім не страшно. — Дуже радий! — буркнув Гриць. — Та тільки від цього мені не легше. Ех, ти!.. Занесло тебе сюди! Хіба не бачив, що написано на щиті? Грамотій! — Та я ж не вмію читати, — запхикав Шмигик-Мигик. — У мене п’ятірка за незнання. — От і влипли через твоє неуцтво! Якусь мить хлопці помовчали. Коробка погойдувалась, наче пливла. Мабуть, "мертва голова" летить і тримає коробку в лапах. — Слухай, Шмигику, нас і справді метелики спіймали для колекції? — обережно запитав Гриць. — А для чого ж? У нас метелики Улум-Тулум люблять колекціонувати хлопчиків. — А мене вони спитали? А може, я не люблю колекціонуватися? — Трохи подумав і зашепотів: — Ось що, Шмигику. Доки нас не перетворили на експонати для колекції, давай тікати, діяти. — А що таке… діяти? — Треба щось робити, поки не пізно, — шепотів Гриць. — Але ж я нічого не вмію робити, — розгубився Шмигик-Мигик. — Я член шкільного гуртка "Невмілі руки". — Знаю! — раптом радо вигукнув Гриць. — У мене в кишені ножик! Він дістав ножик, відкрив його і на денці коробки заходився колупати дірку. Ось у пітьму блиснув промінчик світла. Дірка більшала, більшала і зробилася зовсім велика. — Приготуйся, Шмигику, будемо стрибати! — Тату, тату, — почувся раптом голос малого метелика. — Експонати тікають! — Стрибай, Шмигику, бо експонатом станеш! — гукнув Гриць. Повагавшись, Шмигик-Мигик стрибнув, за ним стрибнув і Гриць. Стрибнув, відчув, що падає сторч головою, закричав і… ПРИГОДА СЬОМА І ОСТАННЯ … прокинувся. — Де я? Невже й досі в коробці? — Не в коробці, а в ліжку, — сміючись, мовила мама. — То я встиг вискочити? А де я зараз? На планеті Земля? У Лоцманці? Чи на Всенетаку? — Авжеж, не на Місяці, — засміялась мама. — А м-метелик де? Той, що хлопчиків сачком ловить для колекції? — Чи ти, бува, не захворів, синку? — мама помацала Гриців лоб. — Всю ніч щось бурмотів та все поривався тікати. І зараз таке щось кажеш… Хіба метелики ловлять дітей? — На планеті, де я був, ловлять. І на уроках там за пустощі ставлять п’ятірки. Чесне-пречесне! — Ну й вигадник же ти! — похитала мама головою. — Та досить жартувати, час іти до школи… Чи, може, ти не хочеш? — Хочу, хочу! — Гриць зістрибнув з ліжка, схопив рушник і побіг умиватися. — Мамо, а де Шмигик? — Хто? — Ну, Шмигик-Мигик… Хлопчик з ріжками— антенами. Він мене возив на планету Всенетак. Мати уважно подивилася на сина, а тоді сказала: — Ну й наснилося ж тобі за ніч усяких див! Гриць швиденько поснідав, зодягнувся, схопив портфель і миттю вибіг на вулицю. Ось вона, Лоцманка. Ось вона, рідна вулиця, що круто спускається до Дніпра. Далеко внизу голубів Дніпро. Легко стало на душі у Гриця, радісно… Засвистів, застрибав Гриць, розмахуючи портфелем. Ні, що не кажіть, а на Землі жити найкраще? Хотів було забігти у вибалок, щоб половити там метеликів (а раптом пощастить і він спіймає знамениту "мертву голову"!), але передумав. Ще ніколи так не хотілося в школу, як після подорожі на дивну-предивну планету Всенетак. Оце і вся чудернацька історія, що трапилася з учнем третього класу Грицем Зіньком. Було так чи не було? Автор цього достеменно не відає, але Гриць уперто повторює: все, геть все, що він розповів, — чистісінька правда. Навіть сто та ще й один раз. Бо Гриць і справді, уві сні літав на планету Всенетак. А один дуже поважний учений, спеціаліст з космічних польотів, коли автор розповів йому цю історію, підтвердив: так, подібний космічний політ на іншу планету уві сні цілком можливий. І сказав, як по-науковому називається такий політ, але слово було таке трудне, що автор його й забув. А записати не здогадався. А втім, коли комусь із вас, діти, заманеться повніше дізнатися про життя на планеті Всенетак про дивного хлопчика Шмигика-Мигика, найбільшого гуляки тієї планети, звертайтесь до Гриця. Сам же Гриць заявив, що він більше і дня не хоче жити на дивній планеті, де все, геть усе не так, як у нас, а — навпаки!