Мій правнук — вихованець дитячого садочка. Не по літах серйозна людина. Скаже що — хоч стій, хоч падай. Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку. Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай. Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами. — Знаєш що,— звернувся до нього,— поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей. Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається. — Дідусю, не заважай мені розважати гостей!.. А це вже нещодавно — останній рік у садочку. — Ти там не нудьгуєш? Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито: — Не заважай! А мене розбирає стареча цікавість: — А в тебе там дівчина є? — Є. — А як її звати? — Олюня. — І давно вона в тебе? — Два роки. — І що ви збираєтесь робити після садочка? — Поженимось. — Ото... Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде. — У тебе, дідусю. — А я вам не заважатиму? — А ти, дідусю, помреш. — А як не помру? — Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався! Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: "Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?"