Якось запріг селянин волів, навантажив воза пшеницею та й повіз до міста продавати, — Не щастить нам сьогодні,— каже половий віл до чорного.— Віз важкий, та ще й під гору його тягти... — Нічого,— відповідає чорний.— Всенький ранок у місті відпочиватимемо та й повернемось упорожні. — Знаю,— зітхає половий,— але я за жнива так наробився, що вже геть знесилів. — О нещасний,— відмовляє чорний,— нарікаєш і нарікаєш. А забув, що ми все літо паслися й відпочивали? Так ішли вони собі потихеньку, аж раптом почули позаду: Рип, рип, рип... — Чуєш? — питає половий? — Чую. То осі риплять. Рип, рип, рип,— рипіли осі. Рипіли на узвозах і на рівному, відповідаючи на кожен крок волів. А вони, витягши шиї, поволі тягли воза й стиха розмовляли. Раптом половий віл зупинився: — Це рипіння по серцю мені скромадить. Слухайте, любі,— обернувся він до осей.— Це ми тягнемо воза, а не ви. Чого ж ви волаєте? Хто почує — подумає, що лише ви працюєте... І воли поплентались далі. — Оце нагримав на них,— каже половий,— ніби й полегшало на душі. — Аби ж то тільки осі рипіли! — відмовляє чорний.— Є й людей, і звірів чимало, котрі вдають, що вони працюють, мучаться, дбають за все, що без них і світ перевернеться. Насправді ж вони нічого не роблять: інші працюють за них.