Щоп’ятниці бував у нашому селі базар. Несуть мама продавати молоко, прошуся і я з ними. — Що ти будеш там робити,— кажуть мені мама,— витрішки продавати? А мені що б не продавати — все одно, аби взяли. — Добре,— кажу,— буду продавати витрішки. Тато засміялись, кажуть до мами: — Хай іде, буде гладишок дивитися, щоб часом не вкрав який біс. Пішли. По дорозі я все сіпаю маму за полу та розпитую про ті витрішки. Мама вже й говорити не хочуть про них, а я все допитуюсь. Набридло мамі слухати мене, вони й кажуть: — Прийдеш на базар, витріщиш очі,— ото й будуть витрішки. Не зрозумів я цього, а далі вже не розпитую, бачу — сердитимуться. Прийшли на базар, стали в тому ряду, де молоко продають, і собі розташувалися. Людей на базарі — тиск: те продає, те купує — кожний заклопотаний. Коли це з шаблюкою при боці стражник іде (за царів були такі посіпаки — стражниками звалися), руки за спину позакладав, козирок ізсунув на потилицю, никає по ряду та зазирає, позіхаючи, бабам у кошики. Так ніби мене хто штовхнув іззаду. — Мамо! — гукаю на весь базар.— Оце той, що витрішки продає? Мама сіп мене за руку, кив на мене оком: — Мовчи, вража дитино! А жінка, що в ряду стояла поруч, ззирнулася з мамою, осміхнулась, далі нагнулась до мене та нишком і каже: — Оце він самий, сину...