Якось чудового літнього дня пасся в лісі віслюк. Трава була соковита й смачна. — Як гарно жити на світі! — втішався вухатий і вряди-годи весело качався на галявині. Отак розкошуючи, заходив віслюк далі та далі в ліс. Нараз під деревом побачив щось руде й волохате. — Що воно таке? О, та це лев'яча шкура! Звідки вона взялася? Подивився віслюк, подивився й хотів був простувати далі. Коли це щось спало йому на думку, і він зареготав. — Ой і втну я штуку! Довго тремтітимуть зі страху і лісова звірина, і люди! Віслюк хутенько схопив шкуру, нап'яв на себе, припасував голову й ноги та й пішов повагом, як справжній лев. Незабаром дістався схилу гори, де пастухи пасли отару. Став віслюк поволі вилазити на гору, вдаючи, що не помічає їх. За мить несамовито завалували собаки й почувся нестямний крик: — Лев! Лев! Просто на нас іде! Тікаймо! Рятуймося! І таке там зчинилося! Пастухи з гирлигами в руках налягли на ноги. Собаки й собі дременули, волаючи: — Лев! Лев! Тікайте! Барани й вівці жалібно замекали: — Лев! Лев! Не кидайте нас, зачекайте! Зачули те інші пастухи та й собі кинулися хто куди, забувши про отари та собак. Що тільки зчинилося на пасовищі! Світ не бачив такої веремії! Віслюк дивився на той шарварок і реготав: — Ну й наробив я шелесту! Хвала лев'ячій шкурі! Насміявшися досхочу, спустився віслюк у долину й попрямував до села. На леваді паслися три корови. Одна з них побачила лева й мало не зомліла із жаху. А отямившись, пустилася навтьоки, ревучи: — Лев! Лев! Тікайте! Рятуйтеся! Інші дві, перестрашені, кинулися слідом. — Що сталося? — здивовано спитала коза.— Чого ви біжите, як навіжені? — Тікай мерщій! За нами женеться лев! — Біда! — мекнула коза й стрілою помчала до села. Вона перегнала корів і, добігши до околиці, заволала: — Лев! Здоровенний, страшний! Я сама бачила! Горе тому хто загається! Рятуйтеся! Ховайтеся! Почув те кінь та й собі пустився чвалом. Почули зайці — аж закуріло за ними. Почула мавпа — чкурнула до лісу. Віслюк усе бачив і втішався, ступаючи неквапно та гордо. — Їй-право, добре бути левом... Всі тебе бояться! Ха-ха-ха! Незабаром вийшов бешкетник на дорогу, що вела до села. Та саме тоді, коли дістався околиці, налетів вітер, шарпнув лев'ячу шкуру та й кинув додолу. І віслюк обернувся на самого себе. Перша побачила його сорока. Та як не крикне, як не зарегоче! — Це ж віслюк! Ха-ха-ха! Віслюк, а не лев! Не бійтеся, кози, корови, коні, вертайтеся на пашу! Та й ви, пастухи, даремно втікали! Збирайте отари та вертайтеся на пасовисько. Не лез то — віслюк! Він тільки лев'ячу шкуру нап'яв. Он вона лежить, ходіть подивіться, як не вірите. — Віслюк? — аж підстрибнула з радощів коза. — Віслюк? — замукали корови й всі разом повернули до левади. — Віслюк? — замекали вівці.— Ой же ми й бевзі! — Віслюк? — завалували собаки.— То це через нього ми так осоромилися? — Віслюк? — розгублено промимрила лисиця.— От бовдур, так налякати! Ну, начувайся ж! — Віслюк? — засміялися зайці.— А ми так злякалися! — Віслюк? — вигукнули захекані пастухи й заходилися виламувати тички, бо гирлиги погубили. А виламавши, кинулися на віслюка та й ну його дубасити! — То тобі величі заманулося? Левом бути захотілося? — В чужій шкурі довго не походиш! — А як і походиш, то недовго поцарюєш! — На тобі ще! — І ще! І ще! Так одлупцювали віслюка, що мало духу не вибили. Ледве живий, дістався він свого хліва, тяжко стогнучи, впав на солому, і полилися йому сльози з очей. — Коли б то тільки біль — поболить і перестане. А чи минеться лиха слава? Ох, як мені тепер поткнутися звірам на очі! О дурна моя голово, о ганьбо моя!