Вірші за підписом Олександер Дамаскин (Дамаскін) (збірка)
Вірші за підписом Олександер Дамаскин (Дамаскін) (збірка)
Вірші за підписом Олександер Дамаскин (Дамаскін)<br /> Вечір<br /> Весіннє небо сіросиве клоччя<br /> Із вітром у мережку запліта…<br /> І чую я із нетрів спів пророчий,<br /> Що там, у нетрях, темрява зроста.
Вона пливе на вицвілих зірницях,<br /> І холодком вечірнім обійма.<br /> Берези йдуть, красуні білолиці,<br /> У запахущий і п’янкий туман.
І він іде – всевладний синій вечір,<br /> Щоб на дорозі вовком залягти.<br /> Щоб посвист вдаль послати молодечий,<br /> І потім нишком по дворах пройти.
В туман хатки край лісу зодягнути,<br /> І утекти у гущу через сад…<br /> І стихне все… І гомону не чути,<br /> І тільки зорі, наче виноград.
У золоті позаплітались грона<br /> І манять землю крізь серпанок хмар…<br /> Летять вітри на зоряні перони,<br /> І семафором їм – Волосожар!
Ровесникам<br /> Хай буде день один, як відблиск неба синій,<br /> Щоб нам, ровесникам, піти черев мости,<br /> Які показують дороги у долині,<br /> Куди за юністю, за радістю піти…
Промчить травневий кінь, ударить в діл копитом,<br /> Чи вдягнеться в багрець пахучий листопад, —<br /> Ми будем жити так, щоб не дарма прожити,<br /> Бо ж корабель життя не вернеться назад.
І що нам мілина, чи риф, чи грізні бурі,<br /> Ачей же допливем. Гей, уперед стерно!<br /> Хай хтось за борт впаде до всіх чортів і фурій,<br /> Аби лиш доплисти, а далі – все одно.
На острові впадуть, як постарілі птиці,<br /> Підламлені життям ровесники мої,<br /> І буде знать орел, що їх серця із криці,<br /> Не виклює орел очей орлиних їм.
Ходімо ж в день оцей, що наче відблиск синій<br /> І клечіні нарвем, зробивши всім вінки…<br /> Бо, може, тільки так і пощастить людині<br /> Дістати для життя не роки, а віки.
Врятовані з Віфлеєму<br /> Воно не знало, де зосталась мати, —<br /> Чи у степу, чи там, де бій гримів —<br /> Таке мале, біляве і кирпате.<br /> Хлоп’я із краю тисячі громів.
Там рвались бомби – він сміявся радо.<br /> Ходила смерть – він грався у квача,<br /> Дитинство, пройняте свинцевим градом,<br /> На щастя, смерти ще не поміча…
Ми підійшли – всміхнулись тепло очи,<br /> Примерхлі трохи в тисячі громів; —<br /> І той, хто смерти розуміть не хоче,<br /> Дитячим серцем друзів зрозумів…
Прелюдія<br /> Десь сонно ходять громовиці<br /> Над теплим морем чорних піль…<br /> А від небесної правиці<br /> На серці біль… щасливий біль.
Грози відгомін в серці юнім<br /> Готичним стилем блискавиць,<br /> І я у грізному буруні<br /> Шукаю райдуг і жар-птиць.
І ось схилилася із неба<br /> Веселка райдужним крилом…<br /> Щасливий я, бо що ще треба<br /> Щоб серце радістю цвіло?
Цвітіть, серця! У громовиці<br /> Шукайте сили і снаги…<br /> Щоб нас веселки і жар-птиці<br /> Вели в рожеві береги.
Зимовий вечір<br /> У поле глянеш од порога<br /> І в серці музика росте:<br /> Пливе зоря золоторога<br /> Небесним морем в синій степ…
А там сніги небесну рану<br /> Тамують свіжістю і сном…<br /> Зоря згубила шаль рум’яну<br /> На стежку під моїм вікном.
І в фіалковому просторі,<br /> Де вітер лагідно шумить,<br /> Хтось засвітив свічада-зорі,<br /> Сипнувши щедро їх в блакить.
А явори, від вітру п’яні,<br /> Поснули всі блакитним сном,<br /> Зоря згубила шаль рум’яну<br /> На стежку під моїм вікном.
Балада про плуг<br /> Він у землі лежав здавна,<br /> Урослий в надра лук,<br /> Він ждав когось, когось він звав,<br /> Цей заржавілий плуг…<br /> І вітер брязкіт ніс кругом:<br /> "Де мій одвічний плуг?"
Пройшли літа, пройшли вітри<br /> Блакитним туманом…<br /> То ж скільки він в землі лежав?<br /> Ніхто не знав… Давно…<br /> І кров людську з боїв в степу<br /> Він пив, немов вино.
І більше, дужче все ржавів<br /> І в землю западав…<br /> Пройшла від тирсою степів<br /> Війни важко хода.<br /> А плуг лежав в масній землі,<br /> А плуг людини ждав…
Вона прийшла, прийшла з степів,<br /> Із чорної землі…<br /> Прийшла весна, а навесні<br /> Летіли журавлі.<br /> До плуга руки простяглись,<br /> – Не руки – мозолі.
І плуг пішов углиб навскіс,<br /> У чорнозем, в тепло…<br /> І плуг людині показав,<br /> Де щастя джерело:<br /> У глибині, у теплоті<br /> Зернятко проросло…
Дві квітки<br /> Усе раділо там. Шляхи і перелоги<br /> Нектар ранкових рос у захваті пили.<br /> І тільки у степу, в пилюці край дороги,<br /> Забуті усіма, волошка дві цвіли…
Не бачив їх ніхто. Покриті пилюгою,<br /> Журилися вони під чобітьми людей,<br /> Лиш вітер уночі болючі рани гоїв<br /> І лагідно тулив до люблячих грудей.
Ударив грім. Пройшли грози громохкі коні,<br /> Дощі обмили степ і жито на горбі…<br /> А ранком у степу на радісному лоні<br /> Всміхнулись до людей дві квітки голубі.
І сором тих узяв, що, мимо часто йдучи,<br /> Не бачили квіток. Була в тому печаль,<br /> Іронія сумна і біль життя пекучий:<br /> Цвітучого в тіні ніхто не поміча…
Земля моя…<br /> Широка даль, широкий степ! —<br /> Він зве мене, як синя казка,<br /> І в серці радістю росте<br /> До всього радісного ласка.
Припасти б ніжно до землі<br /> І чути, як росте стеблина,<br /> Як в небі линуть журавлі,<br /> І чути клекіт журавлиний…
Почути б радісні пісні<br /> Ніким нечуваних мелодій, —<br /> І у п’янкім тривожнім сні<br /> Заснуть з землею в теплій згоді.
Щоб снились сни, як синя даль,<br /> Любови сплетені узори…<br /> Земля моя, краса, о, дай<br /> Почути те, що ти говориш!
Смерть<br /> Уздрів я череп під ногами<br /> З пробитим кулею чолом…<br /> Зернятко, внесене вітрами,<br /> Тюльпаном в скронях проросло.
І череп той, мов пишна ваза<br /> На імператорських столах…<br /> Так. Смерть взяла когось і зразу<br /> Новим життям вже зацвіла.
Троянда<br /> Вона росла тут людям на вподобу,<br /> Троянда пишна, нерозквітла ще…<br /> Перенесла якусь тяжку хворобу<br /> І ожила, пробуджена дощем.
І нагадала квітка Україну,<br /> Як милу дівчину дитячих літ, —<br /> Минеться слабість, хворість вся загине,<br /> І забуяє невмирущий цвіт.
Дороги<br /> Гримлять шляхи, здригаються дороги<br /> Під тягарем окованих коліс…<br /> О, скільки кожен болю і тривоги<br /> Цими шляхами в молодість проніс.
Гримлять шляхи старого Ганнібала<br /> Луною бронзи, міді й чавуну…<br /> О, скільки тут промчало коней чвалом,<br /> Пронісши в смерть оту дзвінку луну…
Пливуть шляхи. Ідуть шляхами люди,<br /> Гарматні жерла чорну смерть несуть…<br /> Та все ж без цього й радости не буде,<br /> Бо тільки в грозах до веселки путь.
"Ввижаються давні походи…"<br /> Ввижаються давні походи<br /> В степах африканських пустель…<br /> Самум насувається з сходу,<br /> В оазу тікає газель.
За обрієм шум каравана,<br /> В кістках караванні путі.<br /> На обрії Fata Morgana<br /> Легенди спліта золоті.
Тих років піщану віхолу<br /> За обрій відвіз караван…<br /> І танки на Тобрук і Соллум<br /> Помчали, немов ураган.
Тікає струнка антилопа, —<br /> Завихрює вітер піски…<br /> І Роммель за Нову Європу<br /> Веде непоборні полки.
Німецькі ідуть легіони<br /> Єдиним поривом сердець.<br /> Колони, гармати, колони…<br /> Англійці тікають з фортець.
Розжарені ходять світанки<br /> І голос левиний луна.<br /> Ідуть караванами танки,<br /> Легенди герой почина.
Лубні<br /> Вступ
Де навесні сивіють віти<br /> Акацій білих у гаю,<br /> Я пісню кидаю свою<br /> Між запашні, п’янкучі квіти.<br /> А вітер ніжний приліта,<br /> І пісня маком зацвіта;<br /> Про Рідний Край, кохані ниви,<br /> І кислі присмаки кислиць…
А місяць повний і щасливий<br /> Пливе між вицвілих зірниць.<br /> Легенди творяться таємні<br /> Серед сопілок солов’їв.<br /> Я тут зростав, співав, любив<br /> У ночі, запашні і темні.<br /> І сестрою мені була<br /> Блакитна, лагідна Сула.
2
Наливайків брід
Лубні мої, моя колиска!<br /> Легенд загублена луна…<br /> З-за хмари кібець вирина<br /> Над давнім полем бойовиська.<br /> І там, де брязкали мечі,<br /> На власній ниві орачі<br /> За плугом йдуть, і сонця промінь<br /> На рало падає сріблом.<br /> Я тут, неначе в ріднім домі<br /> Над цим оспіваним руслом.<br /> Де під вербою хвилі сині<br /> Несуть дитячих років слід, —<br /> То славний Наливайків брід<br /> Попід горою, у долині.<br /> Верба схилила довгі віти,<br /> Як свідок щастя і розлук…<br /> Поета зве пісні творити<br /> Якоїсь пташки ніжний звук…<br /> Тут Наливайко в ніч киплячу?<br /> Топив із золотом бочки,<br /> А я свою любов дитячу<br /> Згубив над спокоєм ріки…
3
У моїй стороні
Упаде ясний світанок<br /> Десь у далину…<br /> Двійко гарних подолянок<br /> Йдуть по дивину.
Босоніж ідуть у росах.<br /> Ззаду срібний слід.<br /> Янтарем горить на косах<br /> Світанковий світ.
А в садах – вишні червоні<br /> Жаром миготять.<br /> А у стайнях – власні коні<br /> Сіном хрумкотять…
На покосах дзвонять коси, —<br /> Косять косарі…<br /> В дружній праці луг голосить<br /> З ранньої зорі.
Це – удень. А прийде вечір<br /> Синій і легкий, —<br /> У садках заводять речі,<br /> Пісню парубки.
Зашумить село піснями<br /> Не село – розмай.<br /> "Хто веселий – той із нами<br /> Танок починай!"
Зійде зірка вечорова,<br /> Місяць засія, —<br /> Україна грає нова,<br /> В радощах буя.
"Нащо співать про тугу серця…"<br /> Нащо співать про тугу серця, —<br /> Співали досить про любов…<br /> Хай краще у музичнім скерцо<br /> Зросте симфонія будов.
Любов у мріях не шукати,<br /> Бо не знайти її. У світ,<br /> У працю вийду я із хати<br /> І землякам пішлю привіт.
І праця буде нам, як пісня,<br /> Як джерело, як рідний степ…<br /> Зоря у небі зійде пізня<br /> І край оновлений вросте.
І, може, як останній камінь<br /> Я покладу в одній з будов,<br /> Дівчина в теплими очами<br /> Мені щось скаже про любов.
Черемха<br /> Цвіте черемха ніжно-білим шумом,<br /> На землю ронить білі пелюстки…<br /> О, не дивися, не дивися з сумом,<br /> Журитися і плакати покинь.
Поглянь і пісню заспівай про весну,<br /> (Мотив дзвінкий візьми у журавлів),<br /> Як заквітчалось квітами чудесно<br /> Сумирне лоно тихої землі…
Як з неба ллються срібно-тонні звуки,<br /> Як вечір курить ладаном верби…<br /> О, поклади мені на плечі руки<br /> І дай в очах втопитись голубих!
Співай, співай же радісно і дзвінко,<br /> Щоб заспівала далеч голуба…<br /> Ах… Я забув… Ти в мене – українка, —<br /> У тебе в серці вічная журба!..
Не криюсь…<br /> Не криюсь: часом хочеться забути<br /> Тривожні дні і відгук громовиць, —<br /> Тоді б мені в пахуче лоно рути,<br /> В тепло землі упасти горілиць.
Щоб все було: далекий млин, лелеки,<br /> Вітрів дитячих міти і казки…<br /> Та то лиш мить! Вона така далека,<br /> А гін життя так боляче близький.
Ні! хай гримить! Не двічі і не тричі;<br /> Хай нам іти під смертоносний град, —<br /> Коли людині гляне смерть у вічі,<br /> Тоді життя прекрасніше в стократ.