Полечу я до Монголії<br />
Та й куплю собі коня<br />
Білого, як цвіт магнолії,<br />
Ніжного, як цуценя.

І назад я аж до Києва<br />
Буду їхать на коні.<br />
Стану, як душа Батиєва,<br />
При невидимій стіні.

І заплачу я від наляку —<br />
Де ж ті храми, де церкви,<br />
Що монгол побачив здалеку<br />
Із-за Волги, з-за Туви?

Ні, не він збивав копитами<br />
Плінту з-під небесних бань —<br />
Підривали динамітами<br />
Твердість княжих мурувань.

Він — під окрики та ламенти —<br />
Бляху золоту здирав.<br />
Хто ж виважував фундаменти?<br />
Хто каміння звідси крав?

Хто ж то застеляв соборами<br />
Заболочені шляхи,<br />
Де ж той хан з думками хворими,<br />
З видом лютої пихи?

Ще димує церква спалена,<br />
В небесах летить притвор —<br />
Тут пройшли батири<br />
Сталіна — Постишев та Косіор.

А за тими багатурами —<br />
Їхня гвардія тверда.<br />
Обжиралась довго мурами<br />
Жадібна святинь орда.

Серце стогне, ніби в оливі<br />
Розгаряченім кипить.<br />
Як же конику — монголові<br />
Розказати, що болить?!