Віла-посестра
Віла-посестра
Гей, на бога, що за дивне диво?<br /> Не знайшов юнак з ким побрататись,<br /> не знайшов між хлопців побратима,<br /> не знайшов межи дівчат посестри,<br /> а надибав вілу білу в горах,<br /> вілу білу з поглядом урочим,<br /> обмінявся з нею пірначами,<br /> цілував її в обличчя біле,<br /> стиснув руку і назвав: "посестро",<br /> а вона його: "мій побратиме",<br /> та й помчали вкупі геть у гори.<br /> Їдуть поруч по горі зеленій,<br /> і говорить побратим посестрі:<br /> "Віло біла, любая посестро,<br /> чи ти бачиш, як чорніє долом?<br /> Чи то галич налетіла чорна,<br /> чи то гору турки обступили?"<br /> – "Побратиме, то не чорна галич,<br /> тільки турки гору облягають,<br /> облягають, хмарою поймають,<br /> хутко нас вони обступлять колом".<br /> – "Віло біла, любая посестро,<br /> утікай, поки здорова, звідси,<br /> в тебе кінь крилатий, чарівницький, –<br /> як майне, то не збіжать і турки<br /> на своїх арабських виноходцях".<br /> – "Бійся бога, милий побратиме!<br /> Що за слово ти оце промовив?<br /> Чи на те ж браталась я з тобою,<br /> аби мала так ганебно зрадить?<br /> Коли хочеш, утікаймо вкупі, –<br /> дужий кінь мій нас обох врятує".<br /> Згорда мовив побратим на теє:<br /> "Не подоба лицарю втікати!"<br /> Вже ж на те не обізвалась віла,<br /> лиш коневі крила буйні в’яже,<br /> щоб не здумав сам майнути вгору,<br /> потім в’яже поводи докупи,<br /> аби коні врозтіч не розбіглись:<br /> "Се ж я наші долі поєднала".<br /> Побратим іще її вмовляє:<br /> "Віло біла, любая посестро,<br /> хоч у тебе розум чарівницький,<br /> але в тебе все ж дівоче серце, –<br /> як обступлять вороги тісненько,<br /> то коли б ти, сестро, не злякалась".<br /> Не сказала віла біла й слова,<br /> тільки погляд кинула урочий,<br /> наче той пірнач блискучий, гострий.<br /> Ще хотів юнак їй щось промовить,<br /> та навколо турки обступили,<br /> заячали, наче хижі круки,<br /> зайняли посестру й побратима,<br /> хочуть їм назад в’язати руки,<br /> та в ясир забрати молоденьких,<br /> але ті, немов орли завзяті,<br /> не даються ворогам в неволю,<br /> хоч і знають, що не вборонитись,<br /> не хотять зганьбити ясну зброю.<br /> Скарай, боже, злого яничара!<br /> Перебив коню на крилах пута.<br /> Вілин кінь почув, що крила вільні, –<br /> як шарпнеться, як майне угору,<br /> перервав і поводи шовкові<br /> та й злетів із вілою під хмару.<br /> Тут закляв юнак свою посестру:<br /> "Скарай, боже, тебе, віло біла,<br /> що зламала ти братерське слово!<br /> Щоб і той не мав довіку щастя,<br /> хто коли збратається з тобою!"<br /> Кинув геть юнак пірнач злотистий<br /> і зломив надвоє гостру шаблю:<br /> "Гинь ти, зброє, коли гине щирість!.."<br /> Бачить віла згубу побратима,<br /> вділ спадає, наче стрілка з луку,<br /> та, на лихо, не на гору впала,<br /> а в долину, на зелену сосну,<br /> зачепилась там завоєм білим,<br /> наче хмарка, що сплила з верхів’я.<br /> Добува блискучу шаблю віла,<br /> обтинає білую намітку,<br /> наче сарна, кидається вгору<br /> до свого юнака-побратима.<br /> Добіга до полонини віла…<br /> Леле, боже! Там нема ні духу,<br /> тільки чорна вся трава від крові.<br /> Гляне віла: кручі та узгір’я,<br /> та кудою турки подалися?<br /> Де вони поділи побратима?<br /> Чи живий він, чи пішов до бога?<br /> Заридала, загукала віла:<br /> "Гей ти, коню, ти, маро крилата!<br /> Де ти там під хмарами ганяєш?<br /> Через тебе побратим загинув,<br /> поможи ж мені знайти хоч трупа!"<br /> Кличе віла, і гукає, й свище, –<br /> по долинах люди кажуть: "Буря!"<br /> Кличе віла, а сама блукає<br /> по узгір’ях, загляда в безодні<br /> та шукає свого побратима.<br /> Потьмарився віщий розум з туги,<br /> і померк урочий погляд з горя, –<br /> не пізнати, що то віла біла.<br /> Так не день, не два вона блукала,<br /> викликала огиря з-під хмари,<br /> аж нарешті кінь почув той посвист,<br /> прилетів з просторів невідомих,<br /> впав додолу, мов гаряча куля.<br /> Закипіло серце вілі білій:<br /> "Ой ти, коню, ти, проклята зрадо!<br /> хоч би я могла тебе убити,<br /> все б мені на серці легше стало!.."<br /> Обізвався віщий кінь до віли:<br /> "Не клени, кохана господине,<br /> Якби я тебе не виніс в небо,<br /> ви б дістались у полон обоє.<br /> Не на те ж ти вілою вдалася,<br /> щоб тебе в’язали людські руки!"<br /> Мовчки віла огиря сідлає,<br /> а на серці мов гадюка в’ється.<br /> Віщий кінь словами промовляє,<br /> потішає господиню любу:<br /> "Не журися, люба господине,<br /> не журися, в тугу не вдавайся,<br /> ми знайдемо твого побратима,<br /> як живий він, ти його врятуєш,<br /> а як мертвий – чесно поховаєш,<br /> та й не буде межи вами зради!"<br /> Мовчки віла на коня сідає<br /> і пуска уздечку геть на вітер.<br /> Кинувсь огир, наче віща птиця,<br /> де гора – орлом перелітає,<br /> кида в кручу погляд соколиний,<br /> по долинах ластівкою в’ється,<br /> понад містом проліта совою,<br /> темну ніч пройма вогненним зором.<br /> Так літали три дні і три ночі<br /> та й спинились у Стамбулі-місті.<br /> Перебралась віла за туркеню,<br /> в просту одіж, мов яка селянка,<br /> ходять скрізь по вулицях, майданах,<br /> де стоять невільники на продаж.<br /> Є багато всякого юнацтва,<br /> та немає побратима віли.<br /> У султана білії палати,<br /> а під ними чорнії темниці,<br /> там сидять в неволі бідні бранці,<br /> світу-сонця не видають в очі.<br /> Тільки ніч покриє всі дороги,<br /> віла йде попід темничні мури,<br /> напускає туману на варту,<br /> насилає сон твердий на неї,<br /> приникає вухом скрізь до мурів,<br /> наслухає, чи не чути гуку.<br /> Віщий слух у віли-чарівниці,<br /> та мовчить темниця, як могила.<br /> Аж на третю ніч почула віла,<br /> як хтось тяжко застогнав за муром:<br /> "Скарай, боже, тую вілу білу!.."<br /> Як почула те стогнання віла:<br /> "Ох і леле! Голос побратима!"<br /> Добуває віла запоясник,<br /> мур довбає, твердий камінь креше,<br /> пробиває шпарочку вузеньку,<br /> подає до побратима голос:<br /> "Не клени мене, коханий брате,<br /> Згляньсь на бога й на святого Йвана!<br /> Я ж тебе не зрадила, єдиний,<br /> зрадив нас обох мій кінь крилатий.<br /> Розрубав на крилах пута ворог –<br /> кінь шугнув зо мною попід хмару.<br /> Свідчусь богом – я того не хтіла!<br /> Ось я тут стою коло темниці,<br /> я прийшла тебе порятувати".<br /> Обізвався побратим до віли:<br /> "Щира дяка, любая посестро,<br /> що прийшла мене порятувати.<br /> Шкода тільки – вибралась пізненько,<br /> десь для турків довго чепурилась…"<br /> Облилося кров’ю серце вілі:<br /> "Побратиме, згляньсь на божу ласку!<br /> Якби ти мене тепер побачив,<br /> не сказав би – віла чепурилась…"<br /> Тут лагідно бранець їй промовив:<br /> "Помирімось, любая посестро, –<br /> що минуло, того не вернути,<br /> а мене вже ти не порятуєш.<br /> От спасибі, шпарку прорубала,<br /> хоч побачу промінь у темниці,<br /> поки бог до себе прийме душу.<br /> Ох, коли б вже він прийняв скоріше!<br /> Десь про мене тут і смерть забула!.."<br /> Знов до нього віла промовляє:<br /> "Не кажи так, милий побратиме,<br /> бо живий живе гадати мусить.<br /> Варта спить, на вулицях безлюдно.<br /> Я віконце ширше прорубаю,<br /> я спущу тобі намітку білу,<br /> ти по ній дістанешся до мене.<br /> Тільки свисну – миттю кінь прилине.<br /> За хвилину ми вже в горах будем!"<br /> Обізвався побратим до віли,<br /> промовляє, мов ножами крає:<br /> "Що минуло, те вже не вернеться,<br /> бо нема для мене волі й в горах.<br /> Вже мені сириця тіло з’їла,<br /> а залізо кості перегризло,<br /> а темниця очі помутила,<br /> горде серце висушив той сором,<br /> що зламав я сам почесну зброю<br /> і живим до рук дістався туркам.<br /> Вже мені тепер життя немиле,<br /> чи в темниці, чи на вільній волі".<br /> Ще до нього віла промовляє,<br /> ще востаннє заклинає богом:<br /> "Я сама спущуся у темницю,<br /> я таки тебе врятую звідти.<br /> Аби нам дістатися у гори,<br /> я тебе там вигою, мій брате,<br /> я ж недарма віла-чарівниця –<br /> вмію гоїть всі юнацькі рани".<br /> Та на теє побратим до віли<br /> не говорить, тільки словом стогне:<br /> "Шкода праці, любая посестро!<br /> не з юнацьких ран я погибаю.<br /> Хоч іди поглянь сама на мене,<br /> то й рука не здійметься, щоб гоїть.<br /> Якщо ти мені посестра вірна,<br /> то зроби остатнюю послугу:<br /> одбери мені життя, чим хочеш,<br /> аби то була почесна зброя,<br /> поховай десь тіло се стражденне,<br /> щоб над ним злий ворог не знущався.<br /> Коли ти мені сього не вчиниш,<br /> то таки зрадливе в тебе серце".<br /> Заридала, затужила віла,<br /> закувала, як зозуля сива:<br /> "Що ти кажеш, побратиме любий?<br /> Чи рука ж моя на те зведеться?"<br /> Тут озвався побратим до бога:<br /> "За що, боже, покарав так тяжко,<br /> що не дав юнака-побратима,<br /> а судив посестру – сюю вілу?<br /> От тепер я помочі не маю,<br /> тільки маю жалощі дівочі,<br /> чи й без них мені не досить жалю?.."<br /> Вже не мовила ні слова віла,<br /> лиш махнула білим завивалом.<br /> Спалахнула ясна блискавиця,<br /> посліпила всю турецьку варту,<br /> пропалила всі темничні двері,<br /> просвітила вілі шлях до брата.<br /> Тільки раз поглянула на брата<br /> віла біла – і замерло серце.<br /> Не юнак лежав там молоденький,<br /> тільки дід старий, як голуб сивий,<br /> весь потертий сировим ремінням,<br /> а крізь рани жовті кості світять.<br /> Він не встав назустріч вілі білій,<br /> тільки стиха брязнув кайданами.<br /> Знов махнула віла завивалом,<br /> освітила ясно всю темницю.<br /> "Ось я тут, поглянь на мене, брате!"<br /> Обізвався бранець ледве чутно:<br /> "Не добачу: потьмарились очі…"<br /> І здавила груди віла біла,<br /> щоб не трісло серце з туги-жалю,<br /> не могла здобутися на слово,<br /> тільки ледве здобулась на посвист,<br /> щоб коня прикликати до себе,<br /> миттю кінь почув той тихий посвист –<br /> ось він вже на брамі камінь креше.<br /> Узяла на руки віла в’язня,<br /> садовить в сідло поперед себе,<br /> побратим же не сидить, як лицар,<br /> а тремтить і гнеться, як дитина,<br /> і квилить, і стогне, й вілу просить:<br /> "Не неси мене високо, сестро;<br /> серце мліє, моторошно, жаско…<br /> Ох, лиши мене в темниці краще!"<br /> Стиха, стиха віла промовляє,<br /> мов з-під каміння виходить голос:<br /> "Прихились до мене, побратиме,<br /> я тебе піддержу, ти не бійся".<br /> Обняла посестра побратима,<br /> тож лівиця щільно пригортає,<br /> а в правиці запоясник блиснув,<br /> та й убився так глибоко в серце,<br /> що порвав би два життя одразу,<br /> якби віла смертною вдалася.<br /> Але віла при житті зосталась,<br /> тільки серце кров’ю обкипіло.<br /> Кінь крилатий кров почув гарячу,<br /> знявся вгору, мов кривава іскра,<br /> і помчав далеко, в дикі гори,<br /> та й спинився там на полонині,<br /> став копати суходіл копитом,<br /> за хвилину вибив чорну яму.<br /> Тут з коня зіходить віла біла<br /> і здіймає свого побратима,<br /> завиває у намітку білу<br /> і кладе на вічний сон у яму.<br /> Ще ж із ним ховає запоясник,<br /> щоб не йшов на той світ безоружним.<br /> У приполі чорну землю носить,<br /> насипа могилу якнайвище,<br /> аж гора до неба стала ближча.<br /> Поховала віла побратима,<br /> сіла-впала на коня й гукнула:<br /> "Ой неси мене, неси в простори!<br /> Туга давить, серцю тісно в грудях!"<br /> Кінь злетів високо аж за хмари –<br /> хоче дать простору господині.<br /> Погребовий спів заводить віла –<br /> люди кажуть: "Грім весняний чутно",<br /> Сльози ронить віла в лютім горі –<br /> люди кажуть: "Се весняний дощик".<br /> Ходять в горах світляні веселки,<br /> по долинах оживають ріки,<br /> в полонинах трави ярі сходять,<br /> і велика понадхмарна туга<br /> нам на землю радістю спадає.