А то таке… Всі захисні шари<br />
Ховає пам’ять тільки до пори,<br />
Вони зникають разом із дитинством,<br />
Злітають із дерев пожухлим листям,

Миттєвості, заховані на дні,<br />
Проявляться на тканім полотні,<br />
Вдивляєшся в невиразні гримаси<br />
Своїх страхів із підземелля часу,

Котрі не відділяє навіть скло:<br />
Нічого ж не минуло, не пройшло.<br />
Бо чутно як крізь сон матуся плаче,<br />
Тремтить десь у кутку душа дитяча,

Ховається від наступу примар,<br />
Як мати в ніч вигукує: Пожар!<br />
В сільській оселі тиша кам’яна,<br />
До неї знов вернулася війна…

Палають там будівлі і мости,<br />
Хитаються могили і хрести,<br />
І знов вона під бомбами біжить,<br />
І знов життя – лише тоненька нить,

Блукає світом юна полонянка,<br />
Чекає порятунку… чи світанку…<br />
Вдихає тато тютюновий дим,<br />
Таким нещасним, видиться, старим…

В печі вогонь пташиною сокоче,<br />
Згоряють там мої літа діточі..<br />
Не батьківська, і не моя вина,<br />
Що хату не покинула війна.

Немов вовчиця завиває ніч,<br />
"Забудеться…" – течуть сльозини свіч,<br />
А мамине розірване намисто<br />
Все котиться по сходинках дитинства…

…І я не знаю, як, коли, допоки<br />
Ця темна ніч протягнеться жорстока..<br />
Дитинства не крадіте у дітей!<br />
Молю я небо, Господа, людей,

Із душ відкиньте темну пелену,<br />
З своєї хати проженіть війну!<br />
Бо всі казки згасають у дитині<br />
Як стогне мати сільській хатині.

Наталя Дзюбенко-Мейс