Відвіку покарано степом<br />
І простір всю силу п'є.<br />
Під смаглявим монгольським лепом<br />
Та проказою — тіло твоє.

І не вирватися, не стерти,<br />
Вгрузлим тулубом не повстать,<br />
І даремно благають смерти<br />
Перепалені болем уста.

Ні, не вмреш ти. Марком<br />
Проклятим Будеш мукою мірять віки<br />
Та у пітьмі голодної хати<br />
Тишком-нишком стискать п'ястуки.

Та у чорній нестямі істоти,<br />
Де гарчить гайдамацька душа,<br />
Відчуватимеш зимний дотик —<br />
Солодкаву зрадливість ножа.

Але й ніж не спасе, не поможе...<br />
Дикий вітер та чорний степ, —<br />
Лиш будяк на нім — Боже наш, Боже! —<br />
Мертвим, чортовим зіллям росте.

4.10.1932