Відвіку покарано степом...
Відвіку покарано степом...
Відвіку покарано степом<br /> І простір всю силу п'є.<br /> Під смаглявим монгольським лепом<br /> Та проказою — тіло твоє.
І не вирватися, не стерти,<br /> Вгрузлим тулубом не повстать,<br /> І даремно благають смерти<br /> Перепалені болем уста.
Ні, не вмреш ти. Марком<br /> Проклятим Будеш мукою мірять віки<br /> Та у пітьмі голодної хати<br /> Тишком-нишком стискать п'ястуки.
Та у чорній нестямі істоти,<br /> Де гарчить гайдамацька душа,<br /> Відчуватимеш зимний дотик —<br /> Солодкаву зрадливість ножа.
Але й ніж не спасе, не поможе...<br /> Дикий вітер та чорний степ, —<br /> Лиш будяк на нім — Боже наш, Боже! —<br /> Мертвим, чортовим зіллям росте.
4.10.1932