ЗМІСТ

Із циклу "Невольницькі пісні"<br />
Єврейські мелодії<br />
"Як Ізраїль діставсь ворогам у полон…"<br />
"Єреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі"<br />
Епілог<br />
Забуті слова<br />
Віче<br />
"Завжди терновий вінець…"<br />
"Завжди терновий вінець…" [1-й варіант]<br />
Ритми<br />
"Де поділися ви, голоснії слова…"<br />
"Чи тільки ж блискавицями літати…"<br />
"Якби оті проміння золоті…"<br />
"Хотіла б я уплисти за водою…"<br />
"Ні! я покорити її не здолаю…"<br />
"Якби вся кров моя уплинула отак…"<br />
"О, як то тяжко тим шляхом ходити…"<br />
"Чом я не можу злинути угору…"<br />
Хвилини<br />
Lied ohne Klang<br />
Свята ніч<br />
"Ви щасливі, пречистії зорі…"<br />
"Талого снігу платочки сивенькії…"<br />
"Минаю я, було, долини, й гори…"<br />
"Гей, піду я в ті зелені гори…"<br />
"Хочеш знати, чим справді було…"<br />
"Темна хмара, а веселка ясна…"<br />
"Ой, здається – не журюся…"<br />
"Ой піду я в бір темненький…"<br />
Легенди<br />
Сфінкс<br />
Ра-Менеїс<br />
Жертва<br />
Легенди<br />
Саул<br />
Трагедія

ІЗ ЦИКЛУ "НЕВОЛЬНИЦЬКІ ПІСНІ"

ЄВРЕЙСЬКІ МЕЛОДІЇ

"ЯК ІЗРАЇЛЬ ДІСТАВСЬ ВОРОГАМ У ПОЛОН…"

Як Ізраїль діставсь ворогам у полон,<br />
то рабом своїм бранця зробив Вавілон.

І, схиливши чоло, подолані борці<br />
переможцям своїм будували дворці.

Тії руки, що храм боронили колись,<br />
до чужої роботи з одчаю взялись;

тая сила, що марна була на війні,<br />
будувала підвалини й мури міцні.

Все здалось до роботи: перевесло й шнур,<br />
плуг, сокира й лопата виводили мур,

всяк, хто мав який знаряд, мав працю собі,<br />
тільки арфу співець почепив на вербі.

"ЄРЕМІЄ, ЗЛОВІСНИЙ ПРОРОЧЕ В ЗАЛІЗНІМ ЯРМІ"

Єреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі!<br />
Певне, серце господь тобі дав із твердого кришталю:<br />
ти провидів, що люд буде гнить у ворожій тюрмі, –<br />
як же серце твоє не розбилось від лютого жалю?

Як ти міг дочекатись, чи справдиться слово твоє?<br />
Роєм стріли ворожі на божеє місто летіли, –<br />
певне, чарами ти гартував тоді серце своє,<br />
що на ньому ламалися навіть ворожії стріли!

По війні ти на звалищах міста лишався один,<br />
і палкі твої сльози точили холодне каміння,<br />
і луна розляглась така серед смутних руїн,<br />
аж найдальші нащадки почули твоє голосіння.

Єреміє! ти, вічная туго, тебе не збагну:<br />
як же серце твоє не розбилось від лютого жалю?<br />
Бо джерело гаряче і скелю зрива кам’яну.<br />
Так, було твоє серце з твердого, міцного кришталю!

2.12.1899

ЕПІЛОГ

Чи сумно вас, чи радісно читать,<br />
оповідання про велику драму?<br />
То хочеться над вами заридать,<br />
то заспівать з раптового нестяму.

То був якийсь блискучий карнавал,<br />
червона оргія буяла на просторі,<br />
здавалось, налетів дев’ятий вал<br />
і прокотився бурею по морі.

Дев’ятий грізний вал! У глибині<br />
якісь печери позіхали чорні,<br />
та високо здіймались гребені і,<br />
тремтячи огнем, здавались необорні.

Плавким багаттям вал на гору наступав.<br />
Гора стояла твердо, міцно, стало,<br />
холодна та німа. Розбився вал,<br />
утихла буря – більш валів не стало.

Зоставсь на дрібних хвилях марний шум<br />
та дрібні камінці безсило торохтіли.<br />
Нещасні камінці! той побережний тлум<br />
ні море, ні гора приймати не хотіли.

Дев’ятий вал… Чи то ж була вода,<br />
що марне так розбилася об кручу?<br />
То ж сіль землі, то ж сила молода<br />
ішла на смерть, на згубу неминучу.

Лягала молодь у труну жива з<br />
одважним усміхом, немов байдужа.<br />
Отак індійська молода вдова<br />
іде вмирати на кострищі мужа,

з вином в руці, весела та хмільна<br />
іде обнять в огні дружину любу.<br />
Хто знає, чи любов, чи просто чад вина<br />
веде її на огнище до шлюбу?

О, то було огнистеє вино,<br />
те, що сп’янило молодь героїчну!<br />
По жилах розливалося воно,<br />
палило кров, до хмелю непривичну,

правдиве "п’яне чоло" з буйних мрій,<br />
святої віри, молодого палу, –<br />
та хто б не кинувся від нього в бій<br />
з широким розмахом збунтованого валу?

Чи сльози, чи квітки від нас належать вам,<br />
підкошені в розцвіті сил герої?<br />
Коли б то так судилося і нам<br />
спалити молодість і полягти при зброї!

Не те судилось нам. Найкращі дні<br />
своєї провесни ми зустрівали сумом;<br />
тоді якраз погасли всі вогні<br />
і вкрилось темне море сивим шумом;

порікування дрібних камінців<br />
наводило оспалість і досаду;<br />
минув час оргій, не було вінців,<br />
і на вино не стало винограду;

старі мечі поржавіли, – нових<br />
ще не скували молодії руки;<br />
були поховані всі мертві, а в живих<br />
не бойової вчились ми науки;

стих карнавал, а тії, що пили,<br />
для нас покинули важке похмілля –<br />
ми, лицарі без спадку, не могли<br />
так бучно справити собі весілля…

О, ви, що полягли в таку смутну весну,<br />
як вдарили недосвіти-морози, –<br />
нащадки не складуть вінців вам на труну,<br />
вам не квітки пристали, тільки сльози!

8.08.1900

ЗАБУТІ СЛОВА

То вже давно було. Мені сім літ минало,<br />
а їй, либонь, минуло двадцять літ.<br />
Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,<br />
і сипався з каштанів білий цвіт.

Вона не бавила мене і не учила,<br />
я кидала і забавки, й книжки,<br />
щоб тільки з нею буть, вона уміла<br />
єдину забавку – плести вінки.

Я подавала їй квітки, і листя, й трави<br />
і з рук її не зводила очей.<br />
Здавалося, вона плела не для забави,<br />
а щоб зробить оправу для речей.

В її речах слова котились, наче хвилі,<br />
мов сльози по її замучених братах,<br />
в вінку, здавалось, блідли квіти білі,<br />
і в’янули слова журливі на устах.

То знов зривалися слова палкі, ворожі,<br />
мов грізні вироки всім тим, що кров лили,<br />
в вінку палали кров’ю дикі рожі,<br />
слова, мов квіти ярії, цвіли.

Шумів зелений лист, а голос той коханий<br />
про волю золоту співав мені, –<br />
в вінку мінився злотом ряст весняний,<br />
і золотим дощем лились пісні…

То вже давно було. Давно пора минула<br />
таких червоних необачних слів;<br />
либонь, вона й сама про них забула –<br />
хто дбає про вінки, що замолоду плів?

І я забула їх, не пригадаю й слова<br />
з тих наших довгих запальних розмов,<br />
а тільки барва їх, мелодія раптова<br />
тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

І та мелодія не може заніміти:<br />
не раз, як тільки лист од вітру зашумить<br />
чи блиснуть проти сонця ярі квіти,<br />
вона зненацька в думці забринить.

Неначе хто її поставив на сторожі,<br />
щоб душу в кождий час будить від сна,<br />
щоб не заглухли в серці дикі рожі,<br />
поки нова не зацвіте весна.

9.07.1900

ВІЧЕ

Ще старість не прийшла, а все минуле<br />
не раз мені стає перед очима,<br />
і я дивлюсь так пильно, мов боюся,<br />
що більш мені не прийдеться побачить<br />
того садочка спогадів моїх,<br />
що міниться барвистими квітками<br />
при світлі мрій, мов при західнім сонці.<br />
Ось і тепер повстав дитячий спогад<br />
і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!

В дворі старого замчища-руїни<br />
зібрались ми на віче, все поважні,<br />
учені голови, гладенькі й кучеряві,<br />
і віком не малі – якби зложити<br />
літа усіх, либонь, століття вийшло б!<br />
Ми всі були на зборах, всі дванадцять.<br />
Обачні люди, тямили ми добре,<br />
що ми живем у небезпечний час:<br />
поставили сторожу біля брами, –<br />
як хто надійде, щоб давала гасло, –<br />
і раду радили. Таємне товариство<br />
ми закладали, і ніхто з "великих"<br />
до нього доступу не мусив мати.<br />
Зложили всі обітницю врочисту<br />
ховати таємницю до загину.

Яка ж була мета у товариства?<br />
"Мета?" – "великі" вже б не обійшлися<br />
без сього слова, ми ж були щиріші:<br />
в нас не було мети. Було завзяття,<br />
одвага, може, навіть героїзм,<br />
і з нас було доволі. Ще ж до того<br />
була в гурті маленька Жанна д'Арк:<br />
тоненька, блідолиця, голосочок<br />
бринів, немов дзвінок, її очиці<br />
блакитні блискавиці розсипали,<br />
злотистеє волосся розвівалось,<br />
мов орифлама. В нас її вважали<br />
за речницю великої снаги.<br />
Вона сиділа в замковій бойниці,<br />
неначе в ніші, і навколо неї<br />
було ще досить неба весняного<br />
в тій рамці кам’яній; західне сонце<br />
вінцем її голівку червонило.<br />
Вона держала слово, і багато<br />
великих слів у ньому поміщалось:<br />
братерство, рівність, воля, рідний край…<br />
Так, так, те все було. А далі слово<br />
змінилося у спів, і вся громада<br />
до дзвінкої промови прилучилась.<br />
О, то були такі "червоні" співи,<br />
яких, либонь, не чув старезний замок<br />
і в ті часи, коли червона кров<br />
йому красила тверді, сиві мури.<br />
"Гартовані ножі" були в тих співах,<br />
а в серці у співців була любов<br />
до тих "великих", що були малими<br />
на бенкеті життя. Летів той спів<br />
геть за зубчаті стіни і котився<br />
зеленими моріжками до річки,<br />
немов хотів поплисти за водою<br />
до вбогих сел, що мріли навкруги…

Зубчата тінь від замкового муру<br />
все довшала, а далі й двір покрила.<br />
В бойниці небо стало темно-синім,<br />
не стало вже червоного віночка<br />
на голові малої Жанни д'Арк,<br />
а ми співали… Раптом наша варта<br />
нам гасло подала: "Гуси, додому,<br />
вовк за горою!" – Все затихло миттю:<br />
"великі" йшли!.. Під муром притаївшись,<br />
ми бачили, як постаті незграбні,<br />
хитаючись та пишучи "мисліте",<br />
блукали по замковому дворі, –<br />
"великі" йшли з веселої беседи.<br />
Ой, видко, шлях був довгий та трудний,<br />
либонь, їм там судилось ночувати…

Таємне віче розійшлось таємно:<br />
скрадалися ніжки маленькі тихо<br />
у темряві; ніхто не озивався:<br />
ручки стискались мовчки на прощання;<br />
за брамою всі різно подались…

Де ви, мої товариші колишні?<br />
Ми розійшлися, мов стежки по лісі.<br />
Чи ви коли ще згадуєте замок<br />
і всі ті речі, співи, таємниці?<br />
Чи, може, вам – "великим", мудрим людям<br />
тепер уже не до дитячих мрій?..

10.08.1901

"ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ…"

Завжди терновий вінець<br />
буде кращий, ніж царська корона.<br />
Завжди величніша путь<br />
на Голгофу, ніж хід тріумфальний.<br />
Так одвіку було<br />
й так воно буде довіку,<br />
поки житимуть люди<br />
і поки ростимуть терни.

Але стане вінцем<br />
лиш тоді плетениця тернова,<br />
коли вільна душею людина<br />
по волі квітчається терном,<br />
тямлячи вищу красу,<br />
ніж та, що кричить на майданах:<br />
"Гей, хто до мене? Ходіть,<br />
я кожному в руки даюся".

Путь на Голгофу велична тоді,<br />
коли тямить людина,<br />
нащо й куди вона йде,<br />
не прагнучи інших тріумфів,<br />
знаючи іншу величність,<br />
ніж ту, що на троні гукає:<br />
"Я з ласки бога цариця,<br />
бо, гляньте, – сиджу на престолі!"

Хто ж без одваги й без волі<br />
на путь заблукався згубливу,<br />
плачучи гірко від болю,<br />
дає себе тернові ранить,<br />
сили не маючи стільки,<br />
аби від тернів боронитись, –<br />
боже, пожальсь тої крові,<br />
що марно колючки напоїть !<br />
Ліпше б вона на обличчі<br />
краскою втіхи заграла,<br />
очі комусь звеселяючи<br />
десь на невинному святі.

30.11.1900

"ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ…" [1-Й ВАРІАНТ]

Завжди терновий вінець<br />
буде кращим, ніж царська корона,<br />
завжди величніша путь<br />
на Голгофу, ніж хід тріумфальний;<br />
так з передвіку було<br />
і так воно буде довіку,<br />
поки житимуть люди<br />
і поки ростимуть терни.

Але стане вінцем<br />
лиш тоді плетениця тернова,<br />
коли вільна душею людина<br />
по волі квітчається терном,<br />
гордо й одважно скидаючи<br />
з себе квітчасті покраси,<br />
тямлячи вищу красу,<br />
ніж ту, що кричить на майданах:<br />
"Гей, люди добрі, ходіть,<br />
я кождому в руки даюся!"

Путь на Голгофу велична<br />
тоді, коли знає людина,<br />
на що й куди вона йде,<br />
не прагнучи інших тріумфів,<br />
знаючи вищу величність,<br />
ніж ту, що з престолу гукає:<br />
"Я з ласки божої цар,<br />
бо, гляньте, сиджу на престолі!"

Хто ж без одваги й без волі<br />
дає себе тернові ранить, –<br />
сили не маючи досить,<br />
аби від тернів боронитись, –<br />
боже, пожальсь тії крові,<br />
що марну колючку напоїть,<br />
ліпше б вона на обличчі<br />
краскою втіхи заграла,<br />
очі комусь звеселяючи<br />
серед безжурного свята.

Крик Прометея лунає<br />
безліч віків скрізь по світі,<br />
він заглушає собою<br />
потужні громи олімпійські.<br />
Тисячі тронів упало<br />
і людських, і божих,<br />
але Титанова круча стоїть,<br />
наче вічна твердиня духа<br />
того, що, немов ураган,<br />
без упину іскорку,<br />
вхоплену з неба,<br />
в могутній вогонь роздимає.

Краще бринять від того<br />
урагану пошарпані струни,<br />
ніж у майстерних руках<br />
срібнострунні злотистії арфи,<br />
зграйно й добірно настроєні<br />
до дифірамбів облесних.

Так було завжди<br />
і так воно буде довіку,<br />
поки житимуть люди<br />
і поки бринітимуть струни.

Тільки ж той крик Прометея<br />
на струнах удати здолають<br />
руки того, хто у серці<br />
іскру небесну ховає,<br />
рід свій веде з Прометея<br />
і предківський спадок шанує,<br />
тямлячи іншу красу,<br />
ніж ту, що на ярмарку завжди<br />
руки до бубна призводить,<br />
а ноги до скоків безладних.

Той Прометея нащадок,<br />
дотепний до струн найдорожчих,<br />
руки до крові скалічить<br />
об струни незграйні волові,<br />
серця риданням домовить<br />
тих струн недомовлені жалі, –<br />
знаючи добре ціну і музиці,<br />
й музикам, і струнам,<br />
щирого злота пісень<br />
не продасть за злотистую арфу.

[30.11.1900]

РИТМИ

"ДЕ ПОДІЛИСЯ ВИ, ГОЛОСНІЇ СЛОВА…"

Де поділися ви, голоснії слова,<br />
що без вас моя туга німа?<br />
Розточилися ви, як весняна вода<br />
по ярах, по байраках, по балках.<br />
Чом не станете ви, як на морі вали,<br />
не гукнете одважно до неба,<br />
не заглушите туги прибоєм гучним,<br />
не розіб’єте смутку моєї душі<br />
міцним напрасним натиском бурі?

Я не на те, слова, ховала вас<br />
і напоїла крів’ю свого серця,<br />
щоб ви лилися, мов отрута млява,<br />
і посідали душі, мов іржа.<br />
Промінням ясним, хвилями буйними,<br />
прудкими іскрами, летючими зірками,<br />
палкими блискавицями, мечами<br />
хотіла б я вас виховать, слова!<br />
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,<br />
щоб краяли, та не труїли серце,<br />
щоб піснею були, а не квилінням.<br />
Вражайте, ріжте, навіть убивайте,<br />
не будьте тільки дощиком осіннім,<br />
палайте чи паліть, та не в’яліть!

26.08.1900

"ЧИ ТІЛЬКИ Ж БЛИСКАВИЦЯМИ ЛІТАТИ…"

Чи тільки ж блискавицями літати<br />
словам отим, що з туги народились?<br />
Чому ж би їм не злинути угору,<br />
мов жайворонка спів, дзвіночком срібним?<br />
Чом не розсипатись над чорною ріллею,<br />
мов дзвінкий дощ, просвічений промінням?<br />
Чом не заграти колом танцюристим,<br />
мов ті листочки, що зриває буря,<br />
мов діамантові сніжинки в хуртовину?<br />
Чи тільки зірка тим ясніше сяє,<br />
чим темрява чорніша вколо неї?<br />
Чи тільки в казці вироста калина<br />
з убитої людини і чарує<br />
усіх людей сопілкою дивною?<br />
Чи тільки в казці лебідь умирає<br />
не з криком навісним, а з любим співом?..

26.08.1900

"ЯКБИ ОТІ ПРОМІННЯ ЗОЛОТІ…"

Якби оті проміння золоті<br />
у струни чарами якими обернути,<br />
я б з них зробила золотую арфу, –<br />
в ній все було б ясне – і струни, й гуки,<br />
і кожна пісня, що на інших струнах<br />
бринить, мов голос вітряної ночі,<br />
бриніла б на моїй злотистій арфі<br />
тим співом, що лунає тільки в снах<br />
дітей щасливих. Туга б відкотилась<br />
від гуків тих геть-геть удалину,<br />
мов білі тумани, пройняті сонцем,<br />
що здалека леліють, наче злото,<br />
не хмарою, а мрією здаються.<br />
І жалі всі, в гармонію з’єднавшись,<br />
озвались би, мов хори в емпіреях…

14.09.1900

"ХОТІЛА Б Я УПЛИСТИ ЗА ВОДОЮ…"

Хотіла б я уплисти за водою,<br />
немов Офелія, уквітчана, безумна.<br />
За мною вслід плили б мої пісні,<br />
хвилюючи, як та вода лагідна,<br />
все далі, далі…

І вода помалу<br />
мене б у легкі хвилі загортала<br />
І колихала б, наче люба мрія,<br />
так тихо, тихо…

Я ж, така безвладна,<br />
дала б себе нести і загортати,<br />
пливучи з тихим, ледве чутним співом,<br />
спускаючись в блакитну, ясну воду<br />
все глибше, глибше…

Потім би на хвилі<br />
зостався тільки відгук невиразний<br />
моїх пісень, мов спогад, що зникає,<br />
забутої балади з давніх часів, –<br />
в ній щось було таке смутне, криваве,<br />
та як згадати? Пісня та лунала<br />
давно, давно…

А потім зник би й відгук –<br />
і на воді ще б колихались тільки<br />
мої квітки, що не пішли зо мною<br />
на дно ріки. Плили б вони, аж поки<br />
в яку сагу спокійну не прибились<br />
до білих водяних лілей, – там стали б.<br />
Схилялися б над сонною водою<br />
беріз плакучих нерухомі віти,<br />
у тихий захист вітер би не віяв;<br />
спускався б тільки з неба на лілеї<br />
і на квітки, що я, безумна, рвала,<br />
спокій, спокій…

3.12.1900

"НІ! Я ПОКОРИТИ ЇЇ НЕ ЗДОЛАЮ…"

…Ні! я покорити її не здолаю,<br />
ту пісню безумну, що з туги повстала,<br />
ні маски не вмію накласти на неї,<br />
ні в ясну одежу убрати не можу, –<br />
б’є чорними крильми, мов хижая птиця,<br />
і ранить, як тільки я хочу приборкать<br />
її силоміць. Гей, шаленая пісне!<br />
і в кого вдалась ти така непокірна?<br />
Дивись, я сміюсь, коли серце ридає,<br />
і погляд, і голос мені покорились,<br />
я тиха, спокійна. А ти? – наче вітер!<br />
Нема тобі впину. Тобі все одно,<br />
що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі,<br />
що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі,<br />
що темнії хмари в хаос помішаєш,<br />
що вбогу хатинку, останній притулок<br />
важкою лавиною скинеш в безодню, –<br />
тобі все одно! Той нехай собі плаче,<br />
хто іскру лишив на шляху необачний,<br />
хто човен непевній воді доручив,<br />
хто вийшов в дорогу темненької ночі,<br />
хто вбогу хатину, останній притулок,<br />
поставив високо над краєм безодні, –<br />
вдалась ти крилатою, мусиш летіть!

Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю,<br />
на щастя чи на горе тая воля,<br />
та я ще не скувала їй кайданів;<br />
не знаю я, де взять на них заліза<br />
і на якім вогні вони куються.<br />
Та певне вже – кувати не кувати,<br />
а прийде час-година – розпадуться.<br />
І стрепенеться визволена пісня,<br />
і вирветься з неволі, як ридання,<br />
що довго стримане, притлумлене таїлось<br />
в темниці серця.

Не просіть потіхи<br />
ви всі, що смутні, від такої пісні.<br />
Нічого в ній лагідного нема.<br />
Вона від туги й розпачу зродилась,<br />
за скритий жаль вона помститись хоче<br />
вогнем, отрутою, мечем двусічним туги.<br />
Коли вам страшно – геть ідіть з дороги!<br />
Хай пролетить ся пісня одиноко,<br />
як вихор через море льодове.<br />
Не треба їй ні сліз, ні спочування,<br />
їй треба тільки волі і простору.<br />
Так божевільний волю здобуває,<br />
щоб гнатися на безвість до загину…<br />
Летить безумна пісня – стережіться!<br />
Бо жаль ваги не має, так, як смерть!

1.02.1901

"ЯКБИ ВСЯ КРОВ МОЯ УПЛИНУЛА ОТАК…"

Якби вся кров моя уплинула отак,<br />
як сі слова! Якби моє життя<br />
так зникло непримітно, як зникає<br />
вечірнє світло!.. Хто мене поставив<br />
сторожею серед руїн і смутку?<br />
Хто наложив на мене обов’язок<br />
будити мертвих, тішити живих<br />
калейдоскопом радощів і горя?<br />
Хто гордощі вложив мені у серце?<br />
Хто дав мені одваги меч двусічний?<br />
Хто кликав брать святую орифламу<br />
пісень, і мрій, і непокірних дум?<br />
Хто наказав мені: не кидай зброї,<br />
не відступай, не падай, не томись?<br />
Чому ж я мушу слухати наказу?<br />
Чому втекти не смію з поля честі<br />
або на власний меч грудьми упасти?<br />
Що ж не дає мені промовить просто:<br />
"Так, доле, ти міцніша, я корюся!"<br />
Чому на спогад сих покірних слів<br />
рука стискає невидиму зброю,<br />
а в серці крики бойові лунають?..

Кімполунг, 6.06.1901

"О, ЯК ТО ТЯЖКО ТИМ ШЛЯХОМ ХОДИТИ…"

О, як то тяжко тим шляхом ходити,<br />
широким, битим, курявою вкритим,<br />
де люди всі отарою здаються,<br />
де не ростуть ні квіти, ні терни!<br />
Здалека вабить, мріє те верхів’я,<br />
що так палає золотим пожаром!<br />
Непереможно прагну я поставить<br />
там високо червону короговку,<br />
де й сам орел гнізда не сміє звить!

Як порива мене палке бажання<br />
піти туди пісками, чагарями,<br />
послухати гірської пущі гомін,<br />
заглянути в таємную безодню,<br />
з потоками прудкими сперечатись,<br />
поміж льоди дістатись самоцвітні,<br />
будити в горах піснею луну!<br />
Проводарем хай служить короговка,<br />
нехай тримає на слизькій дорозі,<br />
аж поки на верхів’ї не замає,<br />
змагаючись проти гірського вітру.

Коли ж мене на півдороги стріне<br />
важка лавина і впаде, мов доля,<br />
на голову мою, тоді впаду я<br />
на сніг нагірний, мов на білу постіль.<br />
Хай по мені не плачуть смутні дзвони,<br />
хай заспіває вільний, дзвінкий вітер,<br />
закрутиться метелиця весела,<br />
і зарояться сніжні зорі колом<br />
і з поцілунками холодними закриють<br />
мені палкі та необачні очі…

16.08.[1901]

"ЧОМ Я НЕ МОЖУ ЗЛИНУТИ УГОРУ…"

Чом я не можу злинути угору,<br />
туди, на те верхів’я золоте,<br />
де місяць просвітив біляву хмарку?<br />
Я ж бачила, як хмарка та вродилась:<br />
вона повстала з гучного потоку<br />
туманом білим, парою без барви<br />
і тихо поплила понад водою<br />
глибокими ярами далі вгору,<br />
поволі підвелась, немов насилу,<br />
і вгору подалась. Вона чіплялась<br />
за смерекові гребені зелені,<br />
за уступи обголеної кручі<br />
і за колиби там, на полонині,<br />
немов людина, що з тяжким зусиллям<br />
на гору добувається. І вийшла,<br />
і стала на верхів’ї, і всміхнулась<br />
до місяця, мов дівчина білява,<br />
і заясніла, легка та прозора,<br />
мов ясна мрія. Хто у ній пізнав<br />
оту важку, безбарвну, вогку хмару,<br />
що сунулась так тяжко по долині?..<br />
Ой гори, гори, золоті верхів’я!<br />
Та нащо ж я до вас так пориваюсь?<br />
Та нащо ж я люблю вас так тужливо?<br />
Невже мені не суджено дістатись<br />
на ваші заповітні високості?<br />
Коли мені не дано крил міцних,<br />
щоб я могла орлицею підбитись<br />
геть високо понад найвищі гори,<br />
то прагну я собі потоків сліз,<br />
гарячих сліз, нестриманих, раптових,<br />
що рвуться з глибини самого серця<br />
джерелами живущої води.<br />
Нехай би з них душа моя повстала<br />
і з мукою тяжкою подалася<br />
на те верхів’я вічно світлянеє,<br />
що мріє здалека моїм очам<br />
так неприступно, як і тії гори,<br />
що я на їх лиш мрією літаю.<br />
І, може б, дух мій, наче тая хмарка,<br />
на високості раптом одмінився,<br />
просвічений нагірним, чистим світлом.

Буркут, 4.08.1901

ХВИЛИНИ

LIED OHNE KLANG

Якби мої думи німії<br />
та піснею стали без слова,<br />
тоді б вони більше сказали,<br />
ніж вся оця довга розмова.

Якби мої думи німії<br />
на струни проречисті впали,<br />
зайшлись би плачем мої струни<br />
і сміхом дитячим заграли.

Мов хвиля морська в ясну бурю<br />
і темна, й блискуча, й раптова,<br />
і сонцеві рідна, й безодні<br />
була б моя пісня без слова.

Важкі побережнії скелі<br />
зрива переможнеє море;<br />
невже переможная пісня<br />
важкого жалю не поборе?

Невже моя пісня не хвиля?<br />
Ой леле! Даремні питання…<br />
Німі мої думи, а руки<br />
дають лиш німії стискання…

5.02.1900

СВЯТА НІЧ

В темну ніч ми зібрались громадкою йти<br />
так поважно, немов у пригоді<br />
мали стати кому, а проте без мети,<br />
ми дивились на зорі, та й годі.

Тихі, тихі й спокійні в ту нічку були<br />
ліс і поле на цілім просторі,<br />
і здавалось, неначе ми чути могли,<br />
як спадали летючії зорі.

Всі розмови, не скінчені тут на землі,<br />
десь кінчалися там, між зірками.<br />
Проти вічності неба були ми малі,<br />
але небо схилялось над нами.

Ніч без тінів і світло без проміння хвиль…<br />
Все було і далеко, й близенько.<br />
І сіяли нам зорі за тисячі миль,<br />
і між нами світили низенько.

Нам не раз крізь волосся світила зоря,<br />
мов горицвіт у темному листі,<br />
наче ми, перепливши небесні моря,<br />
заквітчалися в краплі сріблисті.

І немов над святими, зірки золоті<br />
у корону сплітались огнисту.<br />
Отже, й справді, здається, були ми святі<br />
в тую зоряну ніч урочисту.

18.07.1900

"ВИ ЩАСЛИВІ, ПРЕЧИСТІЇ ЗОРІ…"

Ви щасливі, пречистії зорі,<br />
ваші промені – ваша розмова;<br />
якби я ваші промені мала,<br />
я б ніколи не мовила слова.

Ви щасливі, високії зорі,<br />
все на світі вам видко звисока;<br />
якби я так високо стояла,<br />
хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі,<br />
ясні, тверді, неначе з кришталю;<br />
якби я була зіркою в небі,<br />
я б не знала ні туги, ні жалю.

18.07.1900

"ТАЛОГО СНІГУ ПЛАТОЧКИ СИВЕНЬКІЇ…"

Талого снігу платочки сивенькії,<br />
дощик дрібненький, холодний вітрець,<br />
проліски в рідкій травиці тоненькії,<br />
се була провесна, щастя вінець?

Небо глибокеє, сонце ласкавеє,<br />
пурпур і злото на листі в гаю,<br />
пізніх троянд процвітання яскравеє<br />
осінь віщує – чи то ж і мою?

Що ж, хай надходить! мене навіть радує<br />
душного літа завчасний кінець;<br />
провесни тільки нехай не нагадує<br />
дощик дрібненький, холодний вітрець!

11.08.1900

"МИНАЮ Я, БУЛО, ДОЛИНИ, Й ГОРИ…"

Минаю я, було, долини, й гори,<br />
і моря гучного непевнії простори,<br />
чужі краї обступлять навкруги,<br />
захопить ніч; на горах чорні тіні,<br />
на морі хвилі, тумани в долині<br />
здаються наче справді вороги.

І серце, хоч і звикле до блукання,<br />
до чужини, до вічного змагання,<br />
чогось, бувало, плаче в тій порі,<br />
немов дитина, в темряві забута,<br />
немов людина, у тюрму замкнута,<br />
аж поки очі не знайдуть зорі, –

тоді затихне плач… І я дивую,<br />
чим серце втішилось? – що золотую<br />
маленьку цяточку вгорі знайшло?<br />
Та що ж йому по тім далекім світі?<br />
Він, може, сам давно погас в блакиті,<br />
поки сюди те проміння дійшло,

погас отак, як тії мрії перші,<br />
як молоді думки, давно померші,<br />
що розбудили вперше дух в мені…<br />
Так що ж! нехай те все давно минуло,<br />
а серце любить, поки не заснуло<br />
те світло, що живе і без зорі.

Кімполунг, 20.06.1901

"ГЕЙ, ПІДУ Я В ТІ ЗЕЛЕНІ ГОРИ…"

Гей, піду я в ті зелені гори,<br />
де смереки гомонять високі,<br />
понесу я жалі одинокі<br />
та й пущу їх у гірські простори.

Кину свої жалі<br />
на зелені галі,<br />
пущу бором свою тугу,<br />
чи не знайде другу…

Кімполунг, 19.06.1901

"ХОЧЕШ ЗНАТИ, ЧИМ СПРАВДІ БУЛО…"

Хочеш знати, чим справді було<br />
те, що так колись пишно цвіло,<br />
що на серце наводило чари,<br />
світ вбирало в злотисті примари,<br />
те, що сяло, мов чистий кришталь,<br />
а безжалісне й гостре, мов сталь.

Приторкнутись ти хочеш близенько,<br />
придивитись до нього пильненько,<br />
скинуть з нього покраси й квітки,<br />
одрізнити основу й нитки, –<br />
адже часом найкраща тканина<br />
під сподом просто груба ряднина.

Залиши! се робота сумна,<br />
не доводить до правди вона.<br />
Глянь, смереки зеленії коси<br />
повбирались у ряснії роси.<br />
Не питай, чи то справді роса<br />
самоцвітна, всесвітня краса,

чи то, може, те сонце здурило,<br />
в лелітки дощ холодний змінило,<br />
або, може, то хитрий вітрець<br />
з марних крапель сплітає вінець,<br />
або, може, то винна смерека,<br />
що показує росу здалека…

Буркут, 10.08.1901

"ТЕМНА ХМАРА, А ВЕСЕЛКА ЯСНА…"

Темна хмара, а веселка ясна.<br />
Що ти робиш, дівчино нещасна?<br />
Ореш тугу, сієш на ній смуток,<br />
схаменися, який з того скуток!

Тож не зійде рута<br />
на твоїй ріллі,<br />
а зійде отрута,<br />
жалі не малі.

Хай би туга облогом лежала,<br />
а ти б собі пшениченьку жала.<br />
А в пшениці то мак, то волошки<br />
закрасили б роботоньку трошки.

Ой хто займе постать,<br />
жни та обжинайсь,<br />
як надійде хмара,<br />
то й не оглядайсь!

Буркут, 12.08.1901

"ОЙ, ЗДАЄТЬСЯ – НЕ ЖУРЮСЯ…"

Ой, здається – не журюся, таки ж я не рада,<br />
чогось мені тяжко-важко, на серці досада.

Ой кину я ту досаду геть на бездоріжжя,<br />
зійшла моя досадонька, як мак серед збіжжя;

а я той цвіт позриваю та сплету віночка,<br />
кину його, червоного, в воду до поточка:

пливи, пливи, мій віночку, до самого моря,<br />
може, буря тебе втопить, чи не збудусь горя.

Ой розбила вінка буря, таки ж не втопила,<br />
а від нього синя хвиля геть почервоніла.

Гірка вода в синім морі, гірко її пити;<br />
чом я свою досадоньку не можу втопити?

Буркут, 20.08.1901

"ОЙ ПІДУ Я В БІР ТЕМНЕНЬКИЙ…"

Ой піду я в бір темненький, там суха смерека,<br />
як розпалю ясну ватру, видно всім здалека.

Запалала при смереці смолова ялиця:<br />
горить моя досадонька, мов сухая глиця.

Розбуялась досадонька з вогнем на просторі,<br />
розсипала палкі іскри, мов яснії зорі.

Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка,<br />
та як влучить в саме серце, – доле ж моя гірка!.

Лежи ж тепер, досадонько, тут у серці тихо,<br />
буду тебе колихати, чи не присплю лихо.

Притулишся до серденька, мов дитина рідна,<br />
буде тобі з мого серця колиска вигідна:

що раз вдарить кров живая, колиска шибнеться…<br />
Ой спи, дитя, вдень і вночі, поки серце б’ється!..

Буркут, 20.08.1901

ЛЕГЕНДИ

СФІНКС

Колись давно, під сонцем полудневим,<br />
Серед мовчазної розлогої пустині<br />
І розпачливо-мертвого простору<br />
В душі раба, що зріс в тяжкій неволі,<br />
Вродилась мрія і запанувала<br />
Над ним, своїм творцем, потужно й міцно,<br />
Міцніш від влади сильних фараонів.<br />
І наказала мрія взяти камінь<br />
З гарячих скель лівійської пустині<br />
І з нього витесать дивну подобу<br />
На вічну загадку вікам потомним.

І став тесати раб гарячий камінь,<br />
І все було палким в годину творчу:<br />
І небо, і земля, і камінь, і різець,<br />
І серце майстра; мов гарячий присок,<br />
Летіли з-під різця уламки дрібні.<br />
І згодом на розпеченім піску<br />
З’явився твір, немов жива потвора:<br />
Ліниве тіло лева простяглося,<br />
Мов спекою пригнічене в полуднє,<br />
Та загадкова людська голова<br />
Здіймалась гордо і дивилась просто<br />
Камінним поглядом поперед себе,<br />
А на устах був усміх зловорожий.<br />
Той погляд і той усміх був страшніший,<br />
Аніж убійче сонце у пустині.

І та потвора стала в людях богом,<br />
Їй будувалися просторі храми<br />
З важкими колонадами; а барки,<br />
Убрані лотосом, несли їй жертви.<br />
Легенди почали складать про неї,<br />
Закрашені у густу барву крові;<br />
Співали їй свої пісні поети,<br />
А вчені будували піраміди<br />
З книжок, що мали загадку вгадати<br />
Очей таємних і ворожих уст.<br />
Там списані були усі імення<br />
Тої потвори: Сонце, Правда, Доля,<br />
Життя, Кохання і багато інших.<br />
Та краще всіх пристало слово: Сфінкс –<br />
Воно таємне, як сама потвора.

24.07.1900

РА-МЕНЕЇС

Ра-Менеїс була горда цариця, дочка фараонів,<br />
Гарна й страшна, мов Урея, змія золотая,<br />
Що обвивала подвійний вінець двох Єгиптів,<br />
Мала чоло діамантове й темні рубінові очі.<br />
Вдача в цариці була, мов Нілу підступнії води,<br />
Що випливають з таємних джерел, не відомих нікому;<br />
Влада цариці була, немов африканськеє сонце,<br />
Мов потужний самум, що не хоче й руїни лишити.<br />
Весь Єгипет стогнав, мов співучий колос у пустині,<br />
Владу важку несучи гордої Ра-Менеїс;<br />
Часом він ворушивсь, наче лев у кайдани закутий,<br />
Глухо порикував, наче підземний вогонь,<br />
Тяжко придавлений гнітом гори кам’яної.<br />
Але як тільки з’являлась до люду цариця<br />
З гордим, немов діамантовим, чолом, як тільки<br />
В темних, карих очах прокидались рубінові іскри,<br />
Миттю лев той народний під ноги цариці лягав,<br />
З усміхом сфінкса цариця йому наступала на шию.<br />
Ра-Менеїс панувала і в храмах нарівні з богами.<br />
Всі камінні богині робились до неї подібні;<br />
Руки майстрів заселили пустиню навколо Єгипту<br />
Людом колосів з обличчям гордої Ра-Менеїс.<br />
І не було ні одної струни на єгипетських арфах,<br />
Щоб не співала хвали повновладній цариці Єгипту.<br />
Ра-Менеїс будувала собі піраміду в пустині, –<br />
Більше лягло там людей, ніж каміння, паленого сонцем.<br />
Але не встигла вгорі загостритися царська могила,<br />
Як над Єгиптом було вже одне тільки сонце – небесне.<br />
Ра-Менеїс на пурпурове ложе злягла – і не встала.<br />
Тихо лежала цариця в сповивачах, повних бальзаму,<br />
З блідо-злотистим обличчям, неначе з слонової кості,<br />
А над чолом, як і перше, сіяла корона –<br />
Двох Єгиптів вінець і змія золотая Урея.<br />
Ра-Менеїс положили у барку червону,<br />
І поніс її, тихо колишучи, далі, все далі<br />
Ніл жовтоводий, свята непрозорая річка.<br />
В білих убраннях жерці в срібнії сістри дзвонили,<br />
Плачем великим ридали невільниці чорні,<br />
Шати свої роздираючи, ранячи тіло до крові,<br />
Густо-червонії краплі падали в жовтую воду;<br />
Арфи сумні голосили, квилили єгиптянок співи;<br />
Лотоса квіти блакитні, в’янучи, гнулись додолу.<br />
І плила так червоная барка, мов сонце, на захід.<br />
Ледве ж на берег пісковатий, де вже виднілись високі<br />
Гори-могили царські, винесли тіло цариці, –<br />
Люд заступив йому путь. Бачив лев, що розбиті кайдани!<br />
Білих жерців розігнав, потопив усіх чорних невільниць,<br />
Вирвав арфи в єгиптянок і на тріски поламав,<br />
Лотоса квіти стоптав і барку спалив на кострищі,<br />
Тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски.<br />
Там їй вихри щороку могилу рухому робили.<br />
Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою вмерлу.

Час летів, і пройшли над Єгиптом віки незчисленні.<br />
Вже й могили царські почали западати в руїну,<br />
Вже й імення царські почали западати в непам’ять,<br />
Руйнувать стали руки безбожних гробниці і храми,<br />
І не раз, як рука, чи повітря, чи сонце торкались<br />
Тисячолітнього трупа – він розпадався на порох,<br />
І сміялись безумні нащадки, що й мумії предків не вічні…

Раз на північ ішов караван, щоб одправить за море<br />
Награбовані скарби з руїн фараонів забутих.<br />
Попереду везли саркофаг величезний порожній,<br />
Чорний камінь на сонці блищав, мов розпечена бронза,<br />
Ледве сунули десять верблюдів тягар той пекучий.<br />
Раптом передній погонич, ідучи, спіткнувся.<br />
Глянув додолу й відскочив, ужалений страхом, –<br />
Під ногами у нього лежала гадюча голівка,<br />
І палали, мов іскри, на сонці червонії очі<br />
"Ля Ілляга! – сказав йому шейх каравану. –<br />
Ся гадюка не з тих, що збавляють життя правовірним, –<br />
Гляньте, вона золота, в неї очі – коштовні рубіни".<br />
І власноручно почав підводить з піску ту гадюку,<br />
Але слідом за змією з піску підвелося зненацька<br />
Мертве обличчя в подвійній короні Єгипту,<br />
Ра-Менеїс підвелася, дивно-нетлінна цариця,<br />
І здавалось, мов погляд таємний ховають закриті повіки,<br />
А блідії уста ледве стримують усміх ворожий.<br />
Скам’яніли погоничі, вгледівши мертву царицю.<br />
Тільки шейх правовірний не втратив святого спокою,<br />
Він не лякався жінок, ні живих, ані мертвих,<br />
Звик тільки ціну складать їм на гучних базарах.<br />
Він подумав: "Ся жінка ціни в нашім краю не має,<br />
Але безумнії джаври заплатять безумнії гроші" –<br />
І наказав обережно забрати з піску ту царицю<br />
І покласти її в саркофаг, не грабуючи злота.<br />
Царським ложем здавалася чорна важка домовина,<br />
Як заблищала над нею змія золотая Урея.<br />
Але закрилося гучно каміннеє віко,<br />
Ра-Менеїс заховалась назавжди від ясного сонця.<br />
Далі пісками сипкими до моря подавсь караван,<br />
Без перешкоди дійшов до приморського людного міста.<br />
Не помилився розсудливий шейх:<br />
справді, джаври безумні<br />
Гроші безумні йому заплатили за мертву царицю<br />
І повезли її геть через море на північ.<br />
Там на півночі, далеко, в тім місті, що вкрите туманом,<br />
Де так шумує життя, мов холодний потік верховини,<br />
Люди північні поставили храм для богів всього світу,<br />
Він же й гробницею був для всього, що колись панувало.<br />
Тільки боги не були вже богами, а все неживеє<br />
Там навіки втеряло надію воскреснути знову.<br />
Отже, в тім храмі покласти хотіли гордую Ра-Менеїс.<br />
Плив корабель, роздираючи хвилі, не день, не годину,<br />
Витримав бурі, не збився з дороги в тумані,<br />
Тишу морську переждав, минув усі скелі підводні,<br />
Далі і далі все мчав, пронизаний вітром холодним.<br />
І чим далі на північ плила неживая цариця,<br />
Тим холодніша ставала пекуча колись домовина,<br />
І виступали на чорному камені сльози солоні.<br />
Як привезли саркофаг вже до брами новітнього храму,<br />
Був він холодний, важкий,<br />
мов крижина з північного моря,<br />
Як підняли його білі раби,<br />
щоб понести й поставити в храмі,<br />
Руки не здержали, впав саркофаг, і земля застогнала.<br />
Десять рабів він скалічив і сам розколовся надвоє.<br />
Леле! розбилося ложе гордої Ра-Менеїс!<br />
І сказали один до другого нові фараони,<br />
Ті, що платили за неї безумнії гроші арабам:<br />
"Хай там розбилась труна, але наша цариця зосталась,<br />
Тисячоліття минали, вона ж не змінилася й досі.<br />
Наша цариця коштовна, владарка Ра-Менеїс".<br />
І відхилили розколене віко того саркофага…<br />
Що ж там було? Жмут сповивачів тонких,<br />
твердих від бальзаму,<br />
Жовтії кості, покритії порохом вогким,<br />
Чорні пасма волосся, між пасмами тими<br />
Матовим блиском ясніла подвійна корона Єгипту<br />
І сіяли рубінові очі змії золотої Уреї.<br />
Холод безжалісний, вогкий, знищив безсмертну царицю,<br />
Що пролежала віки під єгипетським сонцем жарущим,<br />
Дивну нетлінність і вроду черпаючи<br />
з хвиль променистих.<br />
Ра, бог південного сонця, в північній країні не правив,<br />
Правив там холод ворожий і вогкість байдужа туману.<br />
Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс.

25.07.1900

ЖЕРТВА

Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми.<br />
Се було в ті часи, як його ще на хрест не прибили.<br />
Зготували вечерю для нього апостоли вірні:<br />
хто приніс йому хліба, хто риби, вина та олії;<br />
всі злягли за столами і вкупі з учителем їли,<br />
і незчулись, як більше від нього взяли,<br />
ніж для нього принесли.

Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи<br />
жінка якась "одержима" – їй дав колись поміч Месія –<br />
і принесла для Месії олії пахучої міру,<br />
що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла.<br />
Правду казали апостоли: жертва була непотрібна,<br />
їх Месія не звик до царської розкоші, –<br />
нащо йому та олія, що тільки царі уживали?<br />
Чом не сказав він тій жінці: яке тобі діло до мене?<br />
Він же до рідної матері так обізватись одваживсь, –<br />
нащо приймав він олію і тії гарячії сльози,<br />
що застилали розширений погляд отій одержимій,<br />
нащо він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?..

1.08.1900

ЛЕГЕНДИ

Посвята товаришці<br />
Л. Старицькій-Черняхівській

У легендах стародавніх<br />
справедливості немає,<br />
все там річ іде про жертви<br />
та кривавії події.

В тих легендах ми читаєм,<br />
як дитяча кров рожева<br />
рани гоїла на тілі<br />
жебрака, старого діда;

як раз дівчина убога<br />
хрестоносця врятувала<br />
від прокази сарацинів,<br />
свого серця кров віддавши;

як людей лихії чари<br />
в мертвий камінь обертали,<br />
але кров невинна знову<br />
оживляла те каміння.

Ті легенди червоніють,<br />
наче пишна багряниця,<br />
наче пурпур благородний,<br />
від крові людей невинних.

Та горить у мене серце,<br />
коли я їх пригадаю, –<br />
проти сих легенд червоних<br />
білий світ блідим здається.

1.08.1900

САУЛ

(Монолог)

"…І дух господній відступив від Саула і гнітив його дух лукавий від господа.<br />
…І бувало, як тільки дух лукавий находив на Саула, брав Давид гусла і грав рукою своєю, і відпочивав Саул, і добре йому було, і відступав від нього дух лукавий.<br />
…Як вернувся Давид з перемоги над чужинцем… вийшли жінки, радіючи і промовляючи: переміг Саул з тисячами своїми, а Давид із тьмами своїми…<br />
І почав Саул підозрівати Давида від того дня і потім.<br />
І нападав дух лукавий від бога на Саула і пророкував він посеред дому свого; Давид взявся рукою за гусла, як і щодня, а спис був у руці Сауловій. І взяв Саул списа і сказав: приб’ю Давида до стіни!<br />
І вхилився Давид від лиця його двічі…"<br />
(Книга Царств 1, 16, 14 – 15; 18, 6 – 7, 9 – 11)

Грай, хлопче, грай, нехай голосить арфа,<br />
хай плачуть струни, як жінки над гробом.<br />
Я сам себе оплакати не можу, бо сліз нема.<br />
Нехай ридає арфа, нехай я неоплаканим не згину.

Грай, хлопче, грай! нехай той голос арфи<br />
заглушить голоси в моєму серці,<br />
ті голоси пророчі, неспокійні…<br />
О! не на щастя став Саул пророком,<br />
господь його карає віщим духом!<br />
Саул не знає страху серед бою –<br />
хто бачив, щоб його рука тремтіла?<br />
Хто бачив, як він блідне й одступає?

Прийди ж, поглянь на мене серед ночі,<br />
як я блукаю по своїх хоромах,<br />
безлюдних, темних, і здіймаю руки<br />
і ними голову безумну закриваю,<br />
і блідну, і тремчу, і падаю додолу,<br />
і перед власними думками одступаю,<br />
і власних слів жахаюся пророчих…<br />
То не мої слова – то дух лукавий<br />
мені через мої уста віщує,<br />
що мушу я… Не слухай; хлопче, грай,<br />
не допусти, щоб знов я був пророком.

Грай, хлопче, грай і не дивись на мене.<br />
Вони лагідні, тії чорні очі,<br />
але на дні я бачу щось вороже…<br />
За віщо ти ненавидиш мене?<br />
Що завинив тобі Саул безумний?<br />
Не говори, не говори нічого!<br />
Не я питав тебе, то дух лукавий.<br />
О, зачаруй його, заворожи!<br />
Безсильні проти його всі закляття,<br />
але музика має божу силу.<br />
Не голосно, лагідно, ніжно грай,<br />
хай спів твій має силу, як струмочок,<br />
що тихо й ніжно точить твердий камінь.<br />
На серці в мене кремінь – хай же спів твій<br />
його підточить і в безодню скине,<br />
в безодню забуття…

Мій любий хлопче,<br />
в той час, коли так солодко говорить<br />
до мене срібний бренькіт струн тонких,<br />
не вірю я ні голосам пророчим,<br />
ні тим ворожим поглядам твоїм.<br />
Хто грає так, ненавидіть не може.<br />
Та й за що б ти ненавидів мене?<br />
Що значать всі славутні перемоги<br />
против одного руху твоїх рук?<br />
Я тільки вмів людей перемагати,<br />
а ти самого духа переміг.

Чи заздрісно тобі на сю корону,<br />
сю багряницю, сеє берло? Хлопче,<br />
повір мені, без них я щасливішим<br />
і кращим був в той час, як пас отари<br />
на батьківських зелених полонинах.<br />
Не гнулася моя висока постать,<br />
і не тьмарився мій веселий погляд,<br />
я простий був і думкою, і серцем.<br />
Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать,<br />
що і Саул колись пророком стане?

Отак, так грай! Нехай бринить легенько,<br />
лагідно арфа. Се ж немов дзвіночки<br />
моїх отар… Се мов гірські потоки…<br />
Я вже було й забув їх любий гомін.<br />
Тут у дворці я чую інші гуки,<br />
а в гори я виходжу лиш на бій:<br />
тоді не чутно гомону потоків –<br />
їх заглушає лютий брязкіт зброї<br />
і сурми військові…

Ой, що за гук?<br />
Навіщо ти ударив військової?<br />
Не хочу! Годі! Не вражай! Я знаю,<br />
за віщо ти ненавидиш мене.<br />
Ти згадуєш, що я був пастухом<br />
і став царем, а ти вівчар і досі.<br />
Ти згадуєш про свій славутний вчинок,<br />
як ти звалив пращею філістинця.<br />
Дитино ти, дитяча в тебе й зброя!<br />
Ти, може, хтів улучить горобця,<br />
а дав господь, що влучив Голіафа.<br />
Ох, що за погляд! Мов з пращі камінчик!<br />
Ти от за що ненавидиш мене:<br />
що ти мені не зброєю сподобавсь,<br />
а тільки арфою, що я тебе тримаю<br />
не тільки по неволі, бо ти сам<br />
займаєшся святим огнем, як граєш<br />
перед царем безумним. Жаль тобі<br />
того, кого за ворога вважаєш.<br />
Я так тебе музикою твоєю<br />
скував, зв’язав, немов залізним путом.<br />
Я цар не тільки тіла, а й душі,<br />
душі твоєї, ти, хлоп’я чорняве.<br />
І ти повстать не можеш проти мене!

Чого ти знов так дивишся на мене?<br />
Підступний погляд твій, немов отрута.<br />
Отрутою боротись проти мене,<br />
отрутою, гадаєш? О, не діждеш!<br />
Гей, де мій спис? Приб’ю тебе до муру,<br />
єхидно клята!..

О моя дитино,<br />
чи се ж я вбив тебе? Ні, ні, мій спис<br />
не зачепив тебе… О боже правий,<br />
який же я нещасний і безумний!<br />
Гей, ви, раби, візьміть сього співця,<br />
надгородіть його, нехай іде додому.<br />
Він більш не буде вже ніколи грати!

* * *<br />
Він буде грати, але тут ніколи !<br />
Хіба тоді, як сяде тут на троні.<br />
Адонаї ! За що мене караєш<br />
пророчим духом і остатню пільгу,<br />
остатню оборону відбираєш?<br />
Адонаї !

Моя дитино люба !<br />
Мій хлопчику лагідний ! Де ти, де ти ?<br />
Невже мене ніхто не порятує ?

18.11.1900

ТРАГЕДІЯ

Посвята товаришці<br />
Л. Старицькій-Черняхівській

Чує лицар серед бою,<br />
що смертельна рана в грудях,<br />
стиснув панцира міцніше,<br />
аби кров затамувати.

Бачить з вежі гарна дама,<br />
що поблід її коханий,<br />
що рукою стиснув груди, –<br />
посила до нього джуру.

– Пане лицарю, вас просять<br />
залишити бій кривавий<br />
хоч на ту малу часину,<br />
оки рану перев’яжуть.

Є у нас м’які завої<br />
і бальзам на рану гойний,<br />
там на вежі біла постіль<br />
вже давно для вас готова.<br />
"Любий джуро! щира дяка<br />
тій, що шле тебе до мене,<br />
але я прийти не можу<br />
на запросини лагідні.

Якби я хоч на хвилину<br />
скинув сей залізний панцир,<br />
кров би ринулась потоком<br />
і життя моє порвала б.

Бо й такі бувають рани,<br />
що нема на них бальзаму,<br />
що нема на них завоїв,<br />
окрім панцира твердого".

– Ох, мій пане, ся відповідь<br />
зранить серце ніжній дамі! –<br />
"Може, має дама панцир,<br />
Хай його міцніше стисне".

Кімполунг, 6.06.1901