Відчинення вертепу. Дійство третє
Відчинення вертепу. Дійство третє
Світильник<br /> А. Бокотеєві<br /> Осей світильник, прожертий червенню міді,<br /> ще пращурам перед хрещенням щадив мед годин.<br /> Опівночі на долівці оживали шкури ведмедів,<br /> допивали з медуш, з’їдали воску бурштин.
Осей світильник забув свого горшколіпа,<br /> що попелом у горщику на священнім горбі зотлів,<br /> та й сам він не одно літописне літо<br /> свічкою марив під згарищем у землі.
Осей світильник, старий непотріб музейний,<br /> бокотей незугарний з огарком в зубах<br /> якось вночі осіяв мені пращурів землю:<br /> танцювала на кінчику полум’я наша журба.
Заклинання<br /> Ось ще один бокатий бокотей,<br /> що всі боки у блищиках поблеклих.<br /> Якась ботвина в ньому чи будяк зблудив<br /> і бовванів на 'дній нозі мов би лелека.
Не ялася мені на боканя божба,<br /> загнув я в біса, а ж воно образа —<br /> І буцім то уже боклаг чи жбан<br /> по берег повен белені чи браги.
Боюсь того питва: небавом збуде блуд.<br /> І буде як було і зверху і зі споду.<br /> Чи вернеться будяк, що був отут<br /> і перед хвилею шаснув у бовдур?
Корови<br /> І. Марчукові<br /> Чорні твої корови, як буй-тури, Іване,<br /> несуть на рогах первісну ніч величаво.<br /> Кривавого місяця жорновий камінь<br /> нашу землю загірню поганством розчавив.
Похилилася жінка у ніч, як печалі коругва.<br /> Дійницю їй, щоб таїнство молока вершити.<br /> Очі тварин сумом в сутіні фосфорують,<br /> спрозорюють нас крізь тисячоліття ширми.
Спить земля прабатьків під цвинтарним плотом,<br /> застигли корови біля тирла на чатах.<br /> Завойовуєм місто, Іване, на квадратах полотен,<br /> а самі тягнемось до нашого первопочатку.
Знайомлення<br /> Не тільки дивогляду, що борода —<br /> річ набута у мандрах до Іваня-Золотого.<br /> Іноді перо заглядає на дно каламаря<br /> за алкоголем атраменту.
Тоді вигулькують як русалки слова,<br /> ведуть доісторичну ягілку мови,<br /> що мені милосердний білодід<br /> залишив ласкаво на хатні потреби.
Не всіх я нині долічився побратимів,<br /> на недругів не вистачає мені пальців,<br /> пальців дружини і пальців дочки,<br /> пальців друзів моїх і їхніх друзів.
До Тані<br /> Вже напевно повернулося з вирію<br /> твій чорногуз — чорнокриле фортепіано.<br /> Клечає нашу стріху його клекіт,<br /> вимощено гніздо пір'ям Барвінського.
Хотів би я повернутися як чорногуз,<br /> подолати віддаль у сто струн.<br /> Гучить водограй з-під чорнокрилля,<br /> коли поять твої пальці спраглих.
Всі ми колись повернемось з вирію,<br /> спізнавши чужини і вотчини себе.<br /> А наразі клечай нашу стріху,<br /> вимощуй тернове гніздо.
Мужній вірш<br /> О. Мінькові<br /> Споконвіку дослухаємось голосові крові,<br /> волочимось волоком, аби тільки далі пливти.<br /> О Перуне, ощедри нашу дорогу громом,<br /> дай на Царгород-брамі прибити щити.
Споконвіку дослухаємось голосові крові,<br /> за ненаситцями-порогами здвигаємо власну Січ.<br /> О Мати Божа, не остав без свого омофору<br /> нас у натхненну погибилицю-ніч.
Споконвіку дослухаємось голосові крові,<br /> з двадцятим віком важко дається нам стик.<br /> О Вітчизно Вітчизн, не скупи нам своєї покрови,<br /> на нашому гербі хоч пензлі, як списи, схрести.
Послання до Л. Медведя<br /> Чи гаразд маєшся, зимноводський піїто й гультяю?<br /> Не обійшла вістка мене, що ґаздівство плекаєш на дозвіллі.<br /> Громадка курей, що на коліщатах, по обійстю літає<br /> ще й вітрила лепсько приладив ти до своєї вілли.
Вилупилося на тебе преглупе зимноводське міщанство<br /> мов на короля Данила, або дірявого архангела.<br /> Тільки чистого спокою, одробина того щастя,<br /> коли Вороцівське кладовище зродить із себе зітхання.
Тоді з’яви якісь, химери з-під чорного обеліска<br /> угледять на цвинтарі малинового корабля бандери,<br /> чимдуж почимчикують, аби на нього влізти,<br /> ледь прикривши свої домівки барвінковим дерном.
Спогад про вороцівських жінок<br /> Плагіат з Медведя<br /> Вороцівські жінки, схилені над полем,<br /> як вздовж шляху фіґури страдальниць,<br /> голови ваші одлинули разом з буряками,<br /> здоганяють спомини, як птахів.
Руки ваші не тут, вони у вирії за коханням,<br /> ноги помандрували самотні хто знає куди.<br /> Вертається ваша сила чорним стовпом чорнозему,<br /> осідає, як сажа, на жовтий день.
Коли сонце погасне, то не відомо, чи себе ви<br /> позбираєте вціле з різних доріг і доль.<br /> І ваші чоловіки, не знаючи, кохатимуть чи не кохатимуть<br /> зовсім інших істот, зроджених на буряках.
Останнє повернення предтечі<br /> Плагіат з Л. Медведя<br /> Сьогодні востаннє до нас повернувся предтеча,<br /> з’яву його явило від ровера коло,<br /> що попереду котилось за добру милю,<br /> а правиця цілила на полудень, коли ще він був за горбом.
Багряна мряка сідала на призахідні гори,<br /> кури шукали притулку, б'ючи, як у дзвони, крильми.<br /> Обдзьобане сонце було таке жалюгідне,<br /> що предтеча зі жалю поклав його край шляху.
Ми прозорі від захвату молились на босі стопи,<br /> слід від кола на поросі вістував рубікон.<br /> І коли одну ногу ми занесли через нього<br /> відсохла вона, як листя, і понеслася у степ.
Василій Любчик<br /> "Нащо мене засуджено до страти…"<br /> В. Симоненко<br /> Живемо як у Бога за пазухою:<br /> заслуги, вислуги, вислизуємо звинно.<br /> Звісно, професоруєм, а межистравними павзами<br /> згадуються наші діла доброчинні.
Бувало пустимо півня під Холодного безсмерття,<br /> лопоче з полотна на полотно червоний…<br /> Архипенко й той у наших руках меркне,<br /> бо коли з глини, вертайся в глиняне лоно.
Бо коли малоруський, назад до хопти,<br /> між гречкосіїв у курні сіни.<br /> Либонь нас жоден дідько не вхопить,<br /> любчику, голубчику, скурвий сину!
Ранок<br /> З мансарди замшілої мистець як одуд визирає:<br /> що його ще на полотні нині вдати?<br /> Навпроти, на райське дерево, яблука райські<br /> клювати внадилася рай-птиця віддавна.
Через дорогу у теремі кришталевім<br /> князівна після сон-ночі потягається звабно.<br /> О пів на дев’яту зринають перса, як меви,<br /> коли осувається звільна з неї сорочка єдвабна.
Ах, як однотонно день по дні кане,<br /> як нудно зрежисировано ранку акт за актом.<br /> О дев’ятій мистець випиває філіжанку кави<br /> І береться за студію трактора.
В. Барський в Карпатах у 1724 р.<br /> Повів мене отець Самуїл скосогорою д’горі,<br /> хащами рушили берко і суклятим бескиддям.<br /> Се місце догідне опришкам, для дорожника — змора,<br /> а іншого шляху туди ніхто ще не звідав.
Взявши Бога у поміч, доп’ялися ми верху,<br /> де кінчалася лядська, починалась угорська границя.<br /> Там спочили ми трохи, здивовані смерком:<br /> врівень голів наших хмари, ба, навіть ще нижче.
Багацько людей вповідало хосенного много,<br /> що там, у вертепах, сніг остає настало,<br /> бо торішній лежить до самого нового,<br /> а третій до іншого — і ніяк не розтане
Беринда<br /> Ласую в стільникові словника, та всує,<br /> в тенетах словника нерідко б’ються ридма.<br /> У сутолоці слів шукаю сутнє<br /> із ласки протосингела Памви Беринди.
Коли знаходжу первень, розумію пагінь,<br /> і воду, що спливла з віками і вінками.<br /> Завжди минуле нам на п’яти наступає —<br /> отож, май, серце, трохи серця, а не камінь.
Здвигаймо далі над словами бані титлів,<br /> вершім самотньо храм (ще буде повен)!<br /> Хай на підложжі підлості пасуться титули,<br /> останьмо чисті, як поярка — біла вовна.
Першого листопада<br /> Присвята дружині<br /> Сказав Антонич до свічки першого листопада:<br /> Дякую тобі, свічко, за світлу пам'ять.<br /> Із-за третьої зорі на вогник лечу, як метелик,<br /> бо поклоняюся всьому, що є в німбі вогню.
Сказала свічка Антоничеві першого листопада:<br /> Дякую тобі, Антоничу, за світле признання.<br /> Хистке моє світло, як метелик пам’яті,<br /> з ліхтарні серця виставлено під вітер.
Сказала ще свічка першого листопада:<br /> Маю щастя освітити тобі дорогу з вічності.<br /> Хвильку побудь у світі, де дотліває пам’ять,<br /> у правітчизні свічок, у вітчизні огарків.
Осудження<br /> Вилущую слова із скаралущі сущого,<br /> сей прикрий присмак присмерку.<br /> На велелюдних судищах осудження<br /> з писків прискає, як присок.
Як мило тут. І милощі. І милість,<br /> пройнята лиш ікона вістрям свічки.<br /> Струмує з рани милосердя променем на милю,<br /> а, може, навіть і на цілу вічність.
Підступність світича, а ще й підступність світу,<br /> що перетнув мене, як дошку,<br /> я блуджу словом, сам собі я свідок,<br /> бо всі ми блудимо потрошку.
Червень<br /> Такий червоний червень, така червона воринь,<br /> таке черлене сонце, таке червове серце.<br /> Пече пісок, як присок, корявий покруч — корінь,<br /> руслом ріка речиста, де вирів вирви й смерчі.
Безславна моя муза осліє від безслів'я,<br /> іди на безголів’я — об камінь слова коміть!<br /> Пожну таке весілля, яке собі посіяв,<br /> чи ж мого хліба-меду не схочеться нікому?
А літо йде по літі, поліття, повноліття —<br /> та три шляхи надії заблисли в мому оці:<br /> отой червневий червень, що черешнево світить,<br /> осе червове серце, осе черлене сонце.