Кір БУЛИЧОВ ВИБІР Було задушно, хотілося влаштувати протяг, але постійно хто-небудь зачиняв двері. Я втомився. Настільки, що хвилин п'ять, перш ніж підняти трубку, прагнув придумати правдоподібний привід, який перешкодить мені побачити Катрін. А потім, коли набирав номер, я уявив, що Катрін зараз скаже, що не зможе зі мною зустрітися, тому що у неї збори. Катрін сама зняла трубку і сказала, що я міг би подзвонити й раніше. Біля столу з телефоном зупинився Крогіус, поклав на стіл сумку з консервами і цукровим піском — він збирався на дачу. Він стояв біля телефону і чекав, поки я відбалакаю. Він дивився на мене жалібно. Катрін говорила тихо. — Що? — запитав я. — Говори голосніше. — Через сорок хвилин, — сказала Катрін. — Де завжди. — Ось бачиш, — сказав я Крогіусу, поклавши трубку. — Дзвони. — Спасибі, — сказав Крогіус. — Бо в дружини робочий день закінчується. Біля входу в лабораторію на мене чекала дівчинка з бібліотеки. Вона сказала, що у мене за два роки не сплачені внески в Червоний Хрест і ще, що мені закрито абонемент, тому що я не повернув вісім книг. Я цілком забув про ці книги. Принаймні дві з них узяв у мене Сурен. А Сурен виїхав до Вірменії. — Ви виступатимете в усному журналі? — запитала мене дівчинка з бібліотеки. — Ні, — сказав я і посміхнувся їй усмішкою Ланового. Або Жана-Поля Бельмондо. Дівчинка сказала, що я великий актор, тільки шкода, що не вчуся, і я сказав, що мені не треба вчитися, тому що я й так усе вмію. — З вами добре, — сказала дівчинка. — Ви добра людина. — Це неправда, — сказав я. — Я прикидаюся. Дівчинка не повірила і пішла майже щаслива, хоча я їй не брехав. Я прикидався. Було задушно. Я пішов до Пушкінської пішки, щоб убити час. Біля залу Чайковського продавали гвоздики в кіоску, але гвоздики були зів'ялими, до того ж я подумав, що, якщо ми підемо кудись із Катрін, я буду схожий на кавалера. Мною опанувало дурне відчуття, ніби все це вже було. І навіть цей осоловілий день. І Катрін так само чекає мене на напівкруглій довгій лаві, а біля ніг Пушкіна мають стояти горщики з жухлими квітами і вилинялий букетик волошок. Так воно й було. Навіть волошки. Але Катрін спізнювалася, і я сів на порожній край лави. Сюди не досягала тінь кущів, і тому ніхто не сідав. У тіні тиснулися німецькі туристи з покупками, а далі упереміж сиділи дідки і ті, на кшталт мене, які очікували. Один дідок голосно казав сусідові: — Це злочин — бути у Москві в таку погоду. Злочин. Він сердився, ніби в цьому злочині хтось був винен. Катрін прийшла не сама. За нею, вірніше поряд, йшов великий, широкий чоловік з молодою борідкою, невдало приклеєною до підборіддя і щік, від чого він здавався пройдисвітом. На чоловікові був білий кашкетик, а якби було прохолодніше, він вдягнув би замшевий піджак. Я дивився на чоловіка, тому що на Катрін дивитися не треба було. Я і так її знав. Катрін схожа на щеня дога — руки і ноги їй завеликі, їх дуже багато, але в тому і краса. Катрін відшукала мене, підійшла і сіла. Чоловік теж сів поряд. Катрін зробила вигляд, що мене не знає, і я теж не дивився в її бік. Чоловік сказав: — Тут жарко. Самий пригрів. Можна схопити сонячний удар. Катрін дивилася прямо перед собою, і він милувався її профілем. Йому хотілося доторкнутися до її руки, але він не насмілювався, і його пальці ненавмисно повисли над її кистю. У чоловіка було мокре чоло, і щоки блищали. Катрін відвернулася від нього, прибравши при цьому свою руку з коліна і дивлячись повз мене, сказала самими губами: — Перетворися на павука. Налякай його до смерті. Тільки щоб я не бачила. — Ви щось сказали? — запитав чоловік і діткнувшся до її ліктя. Пальці його завмерли, торкнувшись прохолодної шкіри. Я нахилився вперед, щоб зустрітися з ним очима, і перетворився на великого павука. У мене було тіло майже в півметра завдовжки і метрові лапи. Я придумав собі жвали, схожі на криві пили і вимазані смердючою отрутою. А на спину собі понакладав метушливих дитинчат. Дитинчата теж ворушили жвалами і виділяли отруту. Чоловік не відразу зрозумів, що трапилося. Він примружився, але не прибрав руки з ліктя Катрін. Тоді я перетворив Катрін на павука і змусив його відчути під пальцями холод і слиз хітинового панцира. Чоловік притиснув розчепірені пальці до грудей і другою рукою змахнув перед очима. — Дідько б його взяв, — сказав він. Йому здалося, що він захворів, і, певно, як багато таких великих чоловіків, він був намисливий. Він змусив себе ще раз поглянути в мій бік, і тоді я простягнув до нього передні лапи з кігтями. І він утік. Йому було соромно тікати, але він нічого не зміг вдіяти зі страхом. Німці схопилися за сумки з покупками. Дідки дивилися йому услід. Катрін засміялася. — Спасибі, — сказала вона. — У тебе це здорово виходить. — Він би не втік, — сказав я, — якби я не перетворив тебе на павука. — Як тобі не соромно, — сказала Катрін. — Куди ми підемо? — запитав я. — Куди хочеш, — сказала Катрін. — Сьогодні дуже задушно, — сказав я. — Де він до тебе прив'язався? — Від кінотеатру йшов. Я йому сказала, що мене чекає чоловік, але потім вирішила його покарати, тому що він дуже самовпевнений. Може, ходімо в парк? Питимемо пиво. — Там багато народу, — сказав я. — Сьогодні п'ятниця. Ти ж сам казав, що по п'ятницях всі розумні люди виїжджають за місто. — Як скажеш. — Тоді ходімо ловити машину. На стоянці була велика черга. Сонце опустилося до дахів, і здавалося, що воно надто наблизилося до Землі. — Зроби що-небудь, — сказала Катрін. Я відійшов від черги і пішов ловити приватника. Я ніколи не роблю цього, тільки для Катрін. На розі я побачив порожню машину і перетворився на Юрія Нікуліна. — Куди тобі? — запитав шофер, коли я сунув голову Нікуліна у віконце. — В Сокольники. — Сідай, Юро, — сказав шофер. Я покликав Катрін, і вона запитала мене, коли ми йшли до машини: — Ти кого йому показав? — Юрія Нікуліна, — відповів я. — Правильно, — сказала Катрін. — Він буде гордий, що возив тебе. — Ти ж знаєш... — Щось давно тебе в кіно, Юро, не бачив, — сказав шофер, насолоджуючись доступністю спілкування зі мною. — Я зайнятий у цирку, — сказав я. Мені доводилося весь час думати про нього, хоча я бажав би краще дивитися на Катрін. Катрін веселилася. Вона прикусила нижню губу, і кінчики гострих іклів врізалися в рожеву шкіру. Шофер був говіркий, я дав йому карбованця, і він сказав, що збереже його на згадку. Під великими деревами біля входу було прохолодно, і всі місця на лавочках зайняті. Попереду, за круглим басейном, підносився купол, залишений американцями, коли вони влаштовували тут виставку. Тепер теж була виставка "Інтер-щось-71". Я подумав, що якщо Гуров прочитає нашу з Крогіусом доповідь до понеділка, то у вівторок приїде в лабораторію. Крогіус сам не розумів, що ми накоїли. Я розумів. — Ходімо ліворуч, — сказала Катрін. У лісі, порізаному стежинами, біля якогось давно не фарбованого паркана, Катрін постелила дві газети, і ми сіли на траву. Катрін захотіла пива, і я дістав пляшку з портфеля. Я купив її по дорозі з роботи, тому що подумав, що Катрін захоче пива. Відкрити пляшку було нічим, і я пішов до паркана, щоб відкрити її об верх штахетника. Перед парканом була велика канава, і я подумав, що можу її перелетіти, не перестрибнути, а перелетіти. Але на стежині показалися дві жінки з дитячими колясками, і я перестрибнув через канаву. — Ти хотіла б літати? — запитав я Катрін. Катрін подивилася на мене впритул, і я помітив, як її зіниці зменшилися, коли на них потрапило сонячне світло. — Нічого ти не розумієш, — сказала вона. — Ти не вмієш читати думки. — Не вмію, — сказав я. Ми пили пиво з шийки і передавали один одному пляшку, мов люльку миру. — Дуже жарко, — сказала Катрін. — І все тому, що ти не дозволяєш мені заколювати волосся. — Я? — Ти сказав, що тобі більше подобається, коли у мене розпущене волосся. — Мені ти подобаєшся в будь-якому вигляді, — сказав я. — Але з розпущеним волоссям більше. — З розпущеними більше. Я прийняв її жертву. Катрін сиділа, спершись долонею в траву, рука у неї була тонка і сильна. — Катрін, — сказав я, — виходь за мене заміж. Я тебе кохаю. — Я тобі не вірю, — сказала Катрін. — Ти мене не любиш. — Дурний, — сказала Катрін. Я нахилився до самої землі і поцілував по черзі всі її довгі засмаглі пальці. Катрін поклала мені на потилицю другу долоню. — Чому ти не хочеш вийти за мене заміж? — запитав я. — Хочеш, я буду завжди для тебе красивим? Як кінозірка. — Втомишся, — сказала Катрін. — А все-таки? — Я ніколи не вийду за тебе заміж, — сказала Катрін. — Ти прибулець з космосу, чужа людина. Небезпечний. — Я виріс у дитячому будинку, — сказав я. — Ти знаєш про це. І я обіцяю, що нікого ніколи не гіпнотизуватиму. Тебе тим більше. — А ти мені що-небудь навіював? Вона прибрала долоню з моєї потилиці, і я відчув, як її пальці завмерли в повітрі. — Тільки якщо ти просила. Коли у тебе болів зуб. Пам'ятаєш? І коли ти так хотіла побачити жирафу на Комсомольській площі. — Ти мені навіював, щоб я тебе любила? — Не кажи дурниць і поверни на місце долоньку. Мені так зручніше. — Ти брешеш? — Я хочу, щоб ти насправді мене любила. Долоня повернулася на місце, і Катрін сказала: — Я тобі не вірю. Ми допили пиво і поставили пляшку на видноті, щоб той, кому вона потрібна, знайшов її і здав. Ми балакали про зовсім непотрібні речі, навіть про Тетяниного вітчима, про людей, які проходили мимо і дивилися на нас. Ми вийшли з парку, коли стало зовсім темно, і довго стояли в черзі на таксі, і, коли я провів її до під'їзду, Катрін не захотіла поцілувати мене на прощання, і ми ні про що не домовилися на майбутнє. Я пішов додому пішки, і мені було сумно, і я придумав вічний двигун, а потім довів, що він все-таки не працюватиме. Доказ виявився дуже важким, і я майже забув про Катрін, коли дійшов до своєї вулиці. І тут я зрозумів, що, коли я прийду додому, задзвонить телефон і Крогіус скаже, що у нас нічого не вийде. Мені не хотілося обходити довгий газон, і я вирішив перелетіти через нього. Літати було не просто, тому що я весь час втрачав рівновагу, і тому я не зважився злетіти до себе на четвертий поверх, хоча вікно було розчинене. Я зійшов сходами. Коли я відчиняв двері, то зрозумів, що хтось сидить у темній кімнаті і очікує мене. Я причинив за собою двері і неспішно закрив їх на ланцюжок. Затим засвітив світло в передпокої. Людина, яка сиділа в темній кімнаті, знала про те, що я відчуваю її, але не ворушилася. Я запитав: — Чому ви сидите без світла? — Я задрімав, — відповів чоловік. — Вас довго не було. Я увійшов до кімнати, натиснув на кнопку вимикача і сказав: — Може, я поставлю каву? — Ні, тільки для себе. Я не буду. Від чоловіка віяло відчуттям респектабельності. Тому я теж напустив на себе респектабельний вигляд і навіяв гостеві, що на мені синя краватка в смужку. Гість посміхнувся і сказав: — Не старайтеся, ставте краще каву. Він пройшов за мною на кухню, дістав з кишені сірники і запалив газ, поки я насипав у турку кави. — Ви не почуваєте себе самотнім? — запитав він. — Ні. — Навіть сьогодні? — Сьогодні почуваю. — А чому ви досі не одружилися? — Мене не люблять дівчата. — Можливо, ви звикли до самотності? — Можливо. — Але у вас є друзі? — У мене багато друзів. — А їм до вас і діла нема? — Неправда. А як ви увійшли до квартири? Чоловік знизав плечима і сказав: — Я прилетів. Вікно було відчинене. Він стояв, схиливши голову набік, і розглядав мене, ніби чекав, що я висловлю подив. Але я не здивувався, тому що сам мало не зробив те ж саме, — тільки побоявся втратити рівновагу і вдаритися об поруччя балкона. Чоловік скрушно похитав головою, сказав: — Ніяких сумнівів, — і поправив пенсне. Я міг заприсягнутися, що ніякого пенсне на ньому три хвилини тому не було. Я налив каву в чашку, узяв пачку вафель і запросив гостя в кімнату. Я втомився від спеки і від розмов, які ні до чого не вели. — Зніміть черевики, — сказав гість, проявляючи дбайливість. — Хай ноги відпочивають. — Ви дуже люб'язні, — сказав я. — Я спочатку вип'ю каву, а то спати кортить. Чоловік пройшов кімнатою, зупинився біля стелажа і провів пальцем по корінцях книг, немов палицею по паркані. — Отже, — сказав він професійним голосом. — Ви собі не раз клали питання: чому ви не такий, як усі. І відповіді на нього не знайшли. І водночас щось утримувало вас від того, щоб звернутися до лікаря. — Я такий самий, як усі, — відповів я і подумав, що дарма не послухався його. Зняв би черевики. — Ще в дитячому будинку ви вчилися краще від усіх своїх однолітків. Значно краще. Навіть дивували вчителів. — Другий приз на математичній олімпіаді, — сказав я. — Але вчителів я не дивував. І медалі не отримав. — Ви її не отримали навмисне, — сказав гість. — Ви соромилися своїх здібностей. Ви навіть переконали Крогіуса, що він — повноправний ваш співавтор. І це неправда. Але в вас зосереджена могутня сила переконання. Ви можете навіяти будь-якій звичайній людині чортзна-що. — А вам? — запитав я. — Мені не можете, — відказав мій гість і перетворився на невеликий пам'ятник першодрукареві Івану Федорову. — Цікаво, — сказав я. — Зараз ви скажете, що ви мій родич і нас об'єднують невидимі генетичні зв'язки. — Вірно, — сказав гість. — Якби це було не так, ви б не здогадалися, що я чекаю на вас, ви б проявили хоча б здивування, побачивши незнайому людину в замкнутій квартирі. Ви б здивувалися моєму зізнанню, що я вилетів на четвертий поверх. До речі, ви вже вмієте літати? — Не знаю, — зізнався я. — Сьогодні вперше спробував. А що я ще вмію робити? — Вам досить поглянути на сторінку, щоб запам'ятати її текст, ви додаєте, множите, одержуєте корені з такою легкістю і швидкістю, що могли б з успіхом виступати на естраді, ви можете не спати декілька діб та й не їсти також. — Хоча люблю робити і те й інше. І мене не тягне на естраду. — Звичка, — холодно сказав гість. — Вплив середовища. У дитячому будинку стежили за тим, щоб усі діти спали ночами. Ви вмієте бачити зв'язок між фактами і явищами, вочевидь між собою не пов'язаними. Ви — геній за місцевими мірками. Хоча далеко не всіма вашими здібностями ви вмієте розпоряджатися і не про всі підозрюєте. — Наприклад? — запитав я. Гість тут-таки розчинився в повітрі і виник за моїми плечима, в дверній проймі. Затим неспішно повернувся до стелажа, дістав звідти англо-російський словник і кинув його. Словник застиг у повітрі. — І мене все це чекає? — без особливого ентузіазму запитав я. — Це ще не все. — З мене досить. — Якщо ви вчитиметеся. Якщо ви повернетеся в природну для вас обстановку. Якщо ви опинитеся серед собі подібних. — Так, — сказав я. — Значить, я мутант, генетичний виродок. І не самотній при цьому. — Не так, — сказав гість. — Ви просто чужий тут. — Я тут народився. — Ні. — Я народився в селищі. Мої батьки загинули при лісовій пожежі. Мене знайшли пожежники і привезли в місто. — Ні. — Тоді скажіть. — Нам слід було знайти вас раніше. Але це нелегко. Ми гадали, що нікого не залишилося в живих. Це був розвідувальний корабель. Космічний корабель. Ваші батьки були там. Корабель вибухнув. Згорів. Вас встигли викинути з корабля. І була лісова пожежа. У пожежі згоріло селище ліспромгоспу. Пожежники, що знайшли вас живим і неушкодженим, тільки дуже голодним, не знали, що до кінця пожежі вас оточувало силове поле. Я слухав його, але мене мучило зовсім інше. — Скажіть, — запитав я. — А насправді я який? — Зовні? Вам це потрібно знати? — Так. Гість перетворився на якусь обтічну субстанцію, напівпрозору, текучу, мінливої форми і барви, але не позбавлену певної грації. — Це теж навіювання? — Ні. — Але ж я не намагаюся бути людиною. Я — людина. — Без цього ви не вижили б на Землі. Ми гадали, що ви загинули. А ви пристосувалися. Коли б не мій візит, ви б до кінця життя ні про що не здогадалися. — Я повинен буду полетіти з вами? — запитав я. — Звичайно, — сказав гість. — Ви ж мені вірите? — Вірю, — сказав я. — Я тільки подзвоню Крогіусу. — Не треба, — сказав гість. — Те, що ви з ним зробили, поки не потрібно Землі. Вас не зрозуміють. З вас почали б сміятися академіки. Я взагалі здивований, що ви змогли вселити Крогіусу віру в цю затію. — Але ж вона маячня? — Ні. Років через сто на Землі до неї додумаються. Наша справа — не втручатися. Щоправда, іноді нам здається, що ця цивілізація зайшла в безвихідь. Я підняв телефонну трубку. — Я просив вас не дзвонити Крогіусу. — Гаразд, — відповів я. І набрав номер Катрін. Гість поклав долоню на важіль. Він знову прийняв людську подобу. — Це закінчилося, — сказав він. — І самотність. І необхідність жити серед істот, які так поступаються вам. У всьому. Якби я не знайшов вас, ви б загинули. Я впевнений у цьому. А зараз ми повинні поспішати. Корабель чекає. Не так легко дістатися сюди, на край галактики. І не так часто тут бувають наші кораблі. Замкніть квартиру. Вас не відразу похопляться. Коли ми виходили, вже на сходах я почув, як дзвонить телефон. Я зробив крок назад. — Це Крогіус, — сказав гість. — Він розмовляв з Гуровим. І Гуров не залишив каменя на камені від вашої роботи. Тепер Крогіус забуде про все. Скоро забуде. — Знаю, — відповів я. — Це був Крогіус. Ми швидко долетіли до корабля. Він висів над кущами, невеликий, напівпрозорий і з вигляду абсолютно не пристосований до далеких мандрів. Він висів над кущами в Сокольниках, і я навіть озирнувся, сподіваючись побачити порожню пивну пляшку. — Останній погляд? — запитав гість. — Так, — сказав я. — Спробуйте побороти печаль, що вас охопила, — сказав гість. — Вона народжується не від розставання, а від невідомості, від неможливості зазирнути в майбутнє. Завтра ви лише посміхнетеся, пригадавши про маленькі радощі і маленькі неприємності, що оточували вас тут. Неприємностей було більше. — Більше, — погодився я, і мене м'яко і тепло обкутало повітря корабля. — Стартуємо, — сказав гість. — Ви не відчуєте перевантажень. Придивіться до мене уважніше. Ваша земна оболонка не хоче покинути вас. Гість переливався перламутровими хвилями, бавлячись і владарюючи приладами управління. Я побачив крізь напівпрозору підлогу корабля, як відходить униз все швидше й швидше темна зелень парку, збігаються і дрібніють доріжки вуличних вогнів і розсипи вікон. І Москва перетворилася на світлу пляму на чорному тілі Землі. — Ви ніколи не пошкодуєте, — сказав мені гість. — Я ввімкну музику, і ви зрозумієте, яких вершин може досягти розум, звернений до прекрасного. Музика виникла ззовні, влилася в корабель, м'яко підхопила нас і полинула до зір, і була вона досконала, як досконале зоряне небо. Це була та досконалість, до якої мене вабило порожніми ночами і в моменти втоми та роздратування. І я почув, як знов задзвенів телефон в покинутій, неприбраній квартирі, телефон, ручка якого була замотана синьою ізоляційною стрічкою, тому що хтось з підпилих друзів скинув його зі столу, щоб звільнити місце для шахівниці. — Я пішов, — сказав я гостеві. — Ні, — сказав той. — Повертатися пізно. Та й безглузді повернення в минуле. У далеке минуле. — До побачення, — сказав я. Я покинув корабель, тому що за цей вечір я навчився багато чому, про що й не підозрював раніше. Земля наближалася, і Москва з невеликої світлої плями перетворилася знов на нескінченний розсип вогнів. І я насилу розшукав свій п'ятиповерховий блоковий будинок, такий однаковий і нудний у ряді побратимів. Голос гостя наздогнав мене: — Ви прирікаєте себе на життя, повне недомовок, мук і принижень. Ви будете все життя прагнути до нас, до мене. Але буде пізно. Схаменіться. Вам не можна повертатися. Двері на балкон були розчинені. Телефон вже замовк. Я намацав його, не засвічуючи світла. Я подзвонив Катрін і запитав її: — Ти дзвонила мені, Катрусю? — Ти з глузду з'їхав, — сказала Катрін. — Вже перша година. Ти всіх сусідів перебудиш. — То ти дзвонила? — Це, напевно, твій божевільний Крогіус дзвонив. Він тебе по всьому місту розшукує. У нього якісь неприємності. — Шкода, — сказав я. — Крогіуса? — Ні, шкода, що не ти дзвонила. — А навіщо я повинна була тобі дзвонити? — Щоб сказати, що згодна вийти за мене заміж. — Ти з'їхав з глузду. Я ж сказала, що ніколи не вийду заміж за прибульця з космосу і притому морального виродка, який може навіяти мені, що він Жан-Поль Бельмондо. — Ніколи? — Лягай спати, — сказала Катрін. — Інакше я тебе зненавиджу. — Ти завтра коли закінчуєш роботу? — Тебе не обходить. У мене побачення. — У тебе побачення зі мною, — сказав я строго. — Гаразд, з тобою, — сказала Катрін. — Тільки зайвого не думай. — Я зараз думати майже не в змозі. — Я тебе цілую, — сказала Катрін. — Подзвони Крогіусу. Заспокой його. Він збожеволіє. Я подзвонив Крогіусу і заспокоїв його. Потім зняв черевики і, вже засинаючи, пригадав, що у мене закінчилася кава і завтра треба обов'язково зайти на Кіровську, в магазин, і вистояти там несамовиту чергу. © БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики). © ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.