Вечірній смерк окутує кімнати<br />
Настирливим роєм гризких комах.<br />
Голосять спомини довкола хати.<br />
У душу кане втома й дивний жах…

В тремтючому, розвійному просторі<br />
Зринає ряд скривавлених облич.<br />
Очей тривожні блиски, душі хорі…<br />
Гуде проклін, і глухо свище бич.

А над усім симфонія природи.<br />
…Померло сонце, важкокрила ніч<br />
Розсадовилась, топче всі народи<br />
І злобно гонить сон із людських віч.

Далеко, десь у чорній, дикій глуші,<br />
На дні самім, захлипується жаль…<br />
Це плачуть скорбні, впавші в боях душі,<br />
Та плач той глушить бич і синя сталь…

1917.