Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору… Срібно-золотими карбованцями ласкаво сипнуло в замріяні дніпрові хвилі, запалало мільйонами світів, заграло бризками і, як ляльку, поцілувало синьо-білий пароход, далі посміхнулось зеленими лугами до верболозу і соромливо, по-дівочи, сховалось за вербами. І довго ще біліла срібляста смуга під колесами пароходу: переллється білою піною, зашумить в такт вітру, лопати колес заграють, забовтають, як велика риба, а тоді тільки чути, як шипить машина, сіпає і сипле іскрами в зоряне небо… А по хвилях стелеться розмова: — Загомоніли знов степи… Жнива, а… Жвава батькова дочка: ранком ще зоріє, а Любка вже: — Добридень! Майне поділками, залопотить спідницею і — в очах: "Я — хазяйка, не досипаю, а до зорі дбаю про роботу…" — Бачила… Куди це?! — В Кип’яче… Цурка за поясом, серп під рукою, і мете улицею, як куля. — У Білих горах, розказують, трупу набили чорно: собаки, як вовки, розтягають по житах голови, тічками бігають по селах, а люд увесь у лісах, як за Гайдамаччини — лютий, страшний… — Не знаєш? — Пугачева покритка. У-у, там замолоду улицею командувала — дитину мала; ну, а зараз заміжня, правда, чоловік її трошки не картинний… На кормі сиділа з матросом Мотря Пугачиха, зажурено перебирала руками лянтар, гралась чорною стрічкою на плечі матроса і тихо: — Ой, горе, горе! Одна тільки я його знаю… Ти повіриш, — захоплювалась Мотря, — лежу з своїм нечесаним Антошилом, а блювать так і верне… …Фе, гидка ж, проклята душа!.. …А лізе, розумієш? Вищирить свої чорно-жовті ікла і, як гад, хіхікає і повзе. Хотіла, Яшка, вбить… Боюся, думаєш? Нє-єт, просто не хочу. Але зараз, Яша, дав Господь повстання: яка я рада, яка я рада, — сказать не можу, — знаєш… дасть Бог, його обмеле… Ге, обмеле? Яшка вульгарно обнімав за стан Мотрю і, грубо, задоволено посміхаючись, тяг: "Обмеле… всіх обмеле, понімаєш?.." Оскалив зуби. — Ну, ходім; ти вже дрижиш, як мачта, а? — сказав власно, грубо і вщипнув за ногу. Мотря прищурилась, заглянула в вічі, обтрусила спідницю і криво, хитро посміхнулась… — І вещі заберем? — Ясно. Спинилась над діркою корми, запитала: — Яша, а ти мене тепер хоч трохи любиш, як тоді? — Дурна. Говорю йдем! Ат, не люблю я панькаться! — Нє, Яшка, я нічого… Так. А рано приїдем до Черкас? — Брось ламаться, зара… Очі заблищали в Яшки до лайки, але пробіг в них якийсь похотливий огник, і він, потягаючись, весело заспівав: Харашо било — В зільоному саду… — А Мотя? Вона мовчки подала свою кошолку і граціозно, підбираючи тонку рябеньку спідницю, спустилась слідом за Яшкою… А слідом за ними спустились над землею і сині вечірні тіні; колеса ляпали в такт вітру — "загомоніли бої запеклії, загомоніли бої запеклії", а береги — сміялися… Повірите, сміялися?! 1921 р.