ВЕЧІР<br />
Крізь заходу іконостас,<br />
З нерукотворним ликом Бога,<br />
Стомились спалені уста<br />
Кричать анатему епохам.

Кривавляться сувої хмар<br />
Повстань червленні орифлями<br />
Й, під тиші похоронний марш,<br />
У тьму згорають над полями.

В космічнім рокотанні лір<br />
О, Сонце, отче злої тварі, —<br />
Даремна кров твоїх офір<br />
Перуновій прадавній ярі!

На полум'ї твоїм світи —<br />
Не сплавить, не переробити,<br />
І атоми не спиниш ти<br />
Доконувать старі орбіти.

Згучить все та ж музику зор<br />
Під скиптром диригента — Бога,<br />
І заглуша сліпий простор<br />
Мою анатему епохам.

1923