Духовий заграв швидку мелодію, й під цю музику перші пари почали танцювати шейк. Світив літній місяць серед макового розсипища прибляклих зірок, і пахли старі липи, що обступили подвір'я сільського клубу. — Дозвольте? Дівчина вдавано здивовано подивилась на хлопця, що широким жестом правої руки запрошував до танцю. Хлопець був зодягнений у білі штани, в синю джинсову сорочку. Пасма русявого розсипчастого чуба торкались брів, які розлогими небосхилами злітали над карими водами його сутінкових очей. Дівчина прибрала такого виразу, наче ось-ось відмовить, проте вже наступної миті з удаваною неохотою ступила поміж рухливих пар. Танцюючи, дивилась убік, і хлопець, не перестаючи всміхатись, марно силкувався зловити її погляд. — Я з студентського будзагону,— сказав хлопець. Дівчина у відповідь глянула й зовсім десь у небо, наче танцювала сама, в якомусь окремішньому своєму світі, на самоті з ніччю, місяцем і запахом липового цвіту. — Ми будуємо корівник у вашому колгоспі,— весело сказав студент.— Мене в загоні називають ВасьВась. А тебе? — Що? — озвалась дівчина, явно не дозволяючи собі отетеріти. Тепер, дивлячись на студента, наче накрила його двома хмарами — двома блакитними, холодними хмарами, якими виявились її очі. — Вась-Вась? Цебто Василь Васильович? Я в колгоспі не роблю,— після паузи сказала дівчина.— Я роблю у Вінниці на швейній фабриці. — Виготовляєш усякі імпортні речі? — Що? — не могла второпати. — Питаю, чи не виготовляєте часом на фабриці всякі імпортні речі? Ну, скажімо, японські куртки, німецькі парасолі, болгарські та монгольські дублянки, польські хустки? — Ні,— серйозно заперечила дівчина.— Ми шиємо жіночі блузки й плаття. — Ви — Елеонора?.. Емма?.. Патріція?.. — Я — Таня. Оркестр умовк, і студент відвів Таню під липу до гурту дівчат. І щойно густе нічне повітря здригнулось від перших тактів вальсу, як він уже запросив до танцю зодягнену в червону сукню, довгоногу, з розсипаним по оголених плечах чорним волоссям, циганської вроди дівчину. Таня похмуро поглянула на студента, наче намагалась розгадати нерозгадану загадку. — Ви з Кастілії? — запитував студент.— Чи з Каледонії? У дівчини в червоному все сміялось, промінилось усмішкою: губи, очі, щоки, чоло. — Ми — з колгоспу "Вперед",— відповіла грайливо, намагаючись втрапити в тон. — Ваше фото прикрашає Дошку пошани біля артільної контори? — Ага, прикрашає,— сміялась. — Передова доярка? — Передова телятниця. — Офелія? Афродіта? Аїда? — Ха-ха! Галина Трохимівна Остапенко. — Хто б подумав! А танцюєте, наче прима-балерина. — Хіба життя не заставить! — А з ким ви змагаєтесь? Тепер у моді всякі змагання. Скажімо, оперний театр змагається з підприємством металоконструкцій. Недавно я читав у газеті, що футболісти однієї команди класу "А" надумали змагатися із знаменитим сталеплавильним комбінатом свого міста. Ви часом не надумали змагатися з загоном космонавтів? — А що — цікаво, наші дівчата позмагалися б! — Вони б вам передали свій досвід, так? — А доярки й телятниці передали б їм свій,— підхопила гостра на язик Галина Трохимівна Остапенко, телятниця з колгоспу "Вперед". Повільне й млосне, як південна тропічна ніч, танго студент із будзагону Вась-Вась танцював із сільською красунею Марійкою, бухгалтеркою. Невеличка, мов кулачок, і зграбна, мов кулачок, бухгалтерка вся світилась: білим своїм розпушеним волоссям; круглим і рум'яним, як наливне яблуко, обличчям; точеною шиєю, наче припудреною срібним пушком; губами своїми напіврозтуленими світилась, оголеними руками з гострими ямками на ліктях, рожевим розвихреним платтям, тугими коліньми. Напіводхиливши голову, Вась-Вась відверто милувався молодою бухгалтеркою. — Хто б подумав...— перегодя тільки й мовив студент. Марійка запитально звела брову. — Знаєте, ми будуємо корівник у вашому селі. І мені хочеться, щоб його так ніколи й не збудували. — Чому? — Хіба ви не здогадуєтесь?.. Не хочеться їхати з вашого села. — Ще не встигли перетанцювати з усіма дівчатами? — З усіма однаково не перетанцюєш... — У нас хлопці ревниві. Дивіться, щоб не запотіли поговорити з вами про Кармен... — Про яку Кармен? Оту циганку в червоному? Я ж тільки раз потанцював... — А їм байдуже, не питатимуть... Коли заграли "білий" танець, дівчата стали запрошувати хлопців. Вась-Вась стояв біля щита з наочною агітацією (було намальовано комбайн, силосну башту й діаграму зростання колгоспної економіки за минулий рік) і палив цигарку. Й тут до нього підійшла Таня, з якою сьогодні танцював шейк і яка, виявляється, працює в місті на швейній фабриці, де чомусь не виготовляють імпортних речей. — Фокстрот я не танцюю з принципових міркувань,— сказав студент будзагону.— Як стверджують мудреці, в кареті минулого далеко не заїдеш. Таня з величавою байдужістю віддалилась. — Прошу.— Перед ним стояла телятниця в червоному платті. Вась-Вась загасив цигарку, наступив каблуком. У цей час оркестр закінчив грати "білий" танець, і студент вибачливо розвів руками: — Фатум! Доля проти нас. Хоча фокстрот я не поважаю... Ідейні міркування... Посвіжішало, гостріше запахло липовим цвітом. Танці закінчились, і оркестранти, побравши інструменти, пішли до клубу. В тиші, без музики, якось оголено й беззахисно лунали людські голоси. Й почулось, як над далеким обрієм озвався грім — наче з боку на бік, гуркнувши, перевернулась недобра, лиха сила. В сяйві ліхтаря ген попереду майнула ясна, як пух кульбаби, жіноча зачіска... — Дозвольте провести? — Хутко наздогнавши, взяв за лікоть Марійку.— Нам, либонь, по дорозі. — Я не з лякливих. — А хіба я такий страшний? Марійка засміялась на той жарт. Поминувши гатку через став, звернули праворуч, поміж верб; за стовбурами темніло непорушне литво причаєної води. — Даремно проводжаєте,— сказала Марійка.— На мене вдома чекає трирічна дитина. — Чекає з танців? — спробував знову пожартувати студент. — Чекає...— І по хвилі додала:—Ми з чоловіком розлучились. — Я проводжаю, бо мені приємно бути з вами... Збирається на грозу... Чуєте, риба скинулась на воді?.. Й м'ятою пахне в левадах. — Воно то так,— згодилась Марійка.— А тільки навіщо даремно проводжати? — Вона спинилась біля обійстя, заполоненого буйною ватагою дерев.— Прийшли... Ось і моя хата, тут близенько... — Як то даремно? — тетерів студент будзагону Вась-Вась. — Бо даремно. — Пробачте... Мені, як людині, хочеться спілкуватися з вами. Молода жінка... Розумієте, кортить.— Він не знаходив потрібних слів.— А нічого від вас і справді не треба. Тільки пройтись, поговорити... — Все даремно,— вперто повторювала Марійка, і її голова примарно світилась.— Ви ще студент, вам аби поволочитись... — Та ні ж бо! — в несподіваному розпачі скрикнув.— Хочеться поговорити... — Про що? — Про все! Знаєте, я люблю отак спілкуватися з дівчатами. У них дивна психіка, зовсім відмінна від чоловічої. Дуже цікаво! — Бувайте,— сказала Марійка, рипнувши ворітьми, і її тоненька постать уже світилась на подвір'ї.— Тільки чого ж проводжати, коли брати не станете? — Заждіть! — благально скрикнув Вась-Вась. Йому конче кортіло з'ясувати стосунки.— А чому я повинен вас брати? — Повинен? — тепер здивувалась Марійка.— Хіба я сказала, що повинен? — Сказала! — Та ні... Але заважати не треба. — Кому? — Ну, плутатись під ногами не треба. Ви ж не найкращий у всьому світі? — Не найкращий,— згодився студент будзагону.— Й не хочу бути найкращим. — Чому? — Бо найкращі — абсолютні егоїсти. Егоцентристи. — Може... На добраніч! Марійка зникла за дверима темної веранди. — Ексцентрика,— уголос мовив Вась-Вась.— Оригінальний жанр...— І вже в левадах, ступаючи невидною стежкою, гомонів сам із собою: — Ага, значить, коли не думаєш женитись — не зустрічайся, не танцюй, не проводжай. І взагалі, не плутайся під ногами. Цікаво, з якої це оперети? З колгоспної? Здається, ні... Грім озивався на обрії, мов опонент, який висуває незаперечні грізні аргументи. — Ця патріархальщина, мабуть, приснилась мені.— Студент щипнув себе за руку.— Ні, я не сплю... А ще колгосп "Вперед"! Ні, з такими дівчатами далеко вперед не підеш, з ними хіба що назад зручно ходити... Може, тут і корівник не варто будувати? — спитав сам у себе із сумнівом.— Ні, корівник доведемо до пуття... Контракт, інерція... Ха, я не найкращий у світі?.. А за якою шкалою виміряти, хто скаже? Гуркнувши, щось відповів грім, та його мова не піддавалась перекладу на людську. Колгосп "Вперед" мав гуртожиток, у якому зупинялись командировочні, приїжджі спеціалісти. Коли Вась-Вась повернувся в кімнату, хлопці вже спали. "Кожен д ивиться свій улюблений сон... Сплять, а життя тим часом іде... Сиплеться, як пісок у старовинному годиннику.— Наблизився до відчиненого вікна, висунувся — небо затяглось хмарами, серед яких там і сям пульсували беззвучні блискавки.— Ми — в космосі, космос — у кожному з нас. Моя свідомість — це свідомість космосу. Красота! Так усі гріхи можна звалити на космос!" Вась-Вась заснув умить, наче впав у бездонний колодязь. Корівник будували з краю великого артільного господарства. Роздягнений до трусів, босий, Вась-Вась клав цеглу. На шиї погойдувався медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні було зображено Нефертіті, про яку студент будзагону фамільярно казав: "Тітка-нефертітка в моєму індивідуальному користуванні". Вже другий тиждень хлопці трудились тут, як чорти. Начальник загону Петро Леміш (щелепи важкі, підборіддя масивне, брила лоба наче сокирою навскіс стесана) любив повторювати: "Я мислю, значить, існую? Неправда! Треба так: я працюю — значить, існую!" Сам він був схожий на заведеного робота, який виламувався з програми лише тоді, коли їв і спав. Орудуючи кельмою, вдихаючи запах цементного розчину й цегли, Вась-Вась співав: — Тореадор, сміливо в бій... Тореадор, сміливо в бій... Тореадор, сміливо в бій... Ген майнула знайома дівоча постать, і Вась-Вась загорлав радісно: — Кармен, я тут! І клично помахав кельмою, струсивши собі на плече краплю цементного розчину. — Ви сьогодні не в червоному, а в голубому? — запитав, коли дівчина, вигойдуючи водопадом чорних кіс, спинилась біля недобудованої стіни. І навмисне голосно — щоб чули товариші — сказав: — Ах, як прекрасно звучить: телятниця! А ще краще: тваринниця! Свинарка! — Він клав цеглину до цеглини й витійствував: — А як уміють писати наші газети! Наприклад: "Бійці тваринницького фронту творчою працею здобувають нові рубежі". Краще не придумаєш! Бійці-творці! А що вони творять? Сало? М'ясо? Молоко? Хто творить — тварини чи тваринники? Скажіть мені, телятнице Галино Трохимівно Остапенко! — Ось візьміть,— вона простягла студентові паперовий кульок із черешнями.— Пригощайтесь. Черешні зменшують вміст жовчі в крові. Вась-Вась поклав кульок із черешнями на цеглу, що лежала на носилках, і, зігнувшись, губами дістав кілька ягід. — Амброзія! — вдячно прокричав услід дівчині, що подалась до корівника. — Слухай,— не без заздрості озвався начальник будзагону Петро Леміш,— чим ти їх приманюєш? — Високими моральними якостями,— скромно зізнався Вась-Вась. — А конкретно? — Я їх люблю. — Всіх? І тебе вистачає? — Моя любов — платонічна, а платонічної вистачить для всієї прекрасної половини людства. — Ви ж подумайте, які масштаби: з одного боку, вся прекрасна половина людства, а з другого — наш архіпотужний Вась-Вась. — А чому б і ні? Правильна конфронтація. — Ти б хоч нам що-небудь залишив, платонік... Вась-Вась вправно брав розчин на кельму, клав цеглу й стиха співав: — Тореадор, сміливо в бій... Тореадор, сміливо в бій... Коли, пообідавши, студенти висипали з колгоспної їдальні, сіявся сліпий дощик, зблискуючи сонячними краплинами. З кабіни грузовика, що стояв на дорозі, висунулася слоняча голова на слонячих плечах і покликала трубним голосом: — Вась-Вась, ходи-но сюди! — Й коли студент, не впізнаючи в шоферові жодного зі своїх нових знайомців села, наблизився до машини, трубний голос наказав: — Сідай-но в кабіну до мене, поговоримо. Й дебела, мов колода, рука, татуйована якорями та ланцюгами, відчинила дверцята. — Та ховайся від дощу, бо змокнеш,— запрошував студента, який чомусь не квапився лізти в кабіну.— Зачіска зіпсується... Є розмова! Повагавшись, Вась-Вась таки сів у кабіну, залишивши дверцята відчиненими. Шофер зачинив дверцята, завів мотор, і машина рушила. — Ти куди? — здивувався пасажир із примусу. — Проїдемо з вітерцем,— проказав шофер і підморгнув. Обличчя його було недобре, й тернові очі теж недобрі.— Далі від натовпу. — Про що нам говорити? — спитав студент, передчуваючи лихе. Спробував усміхнутись, проте губи чомусь наче позмерзались. Машина за селом звернула на путівець і, ревучи, гуцала на вибоях. Тут зеленів дубовий ліс, і машина, попетлявши між дерев, скоро спинилась на галяві. На галяві росла висока трава, цвіли квіти, пурхали метелики, літали бджоли. Шофер одчинив дверцята наобіч, і в кабіну війнула хвиля медового духу. Поклавши могутні руки на кермо, сказав: — Я відсидів рівно три роки. За крупне, а також дрібне хуліганство. Відсидів день у день, від дзвінка до дзвінка. Інших випускали за бездоганну поведінку достроково, а я там не відзначався бездоганною поведінкою, зрозумів? — Цінна інформація,— пробурмотів студент будзагону.— Тільки не для мене, а, мабуть, для дільничного інспектора. — Красу об'єктивної дійсності помічаєш? — кивнув головою на ліс. — Чи ні? — Живу в часі, а також у просторі. — Це твоє особисте діло, де ти живеш. Так от!.. Ще раз підвалиш до Марійки — вб'ю... Я висловився зрозуміло? — Цілком. — Вона зі мною розлучилась, коли я загримів. Тепер я хочу зійтися з нею знов. Хочу, щоб наша дитина мала батька, а не вітчима. Зараз Марійка комизиться, б'є на психіку, та буде по-моєму. Студент будзагону зареготав так несподівано, що шофер спитав уражено: — Ти що? — Та немає в мене претензій на Марійку,— переборовши напад сміху, сказав.— Немає! — А чого ж проводжав? — Ніч, пізно... Проводжав, як друга, товариша і брата! Тут, у колгоспі "Вперед", у всіх такі дикі пристрасті? — Брешеш! Думав, як розлучена, то обійдешся без зайвого клопоту? — Слухай, — образився Вась-Вась, — я віддаю належне твоїй грубій фізичній силі і твоєму чорному минулому, тільки прошу зі мною не переходити рамок. — Я — в рамках. — Поїхали назад. У мене робота — не вовк. Я сюди приїхав будувати корівник, а не гратися в любовні трикутники. Й не треба вбивати мене, добре? Для цього, як мінімум, потрібно, щоб я закохався в Марійку. — Моє діло попередити, а ти дивись... Хвилин за десять грузовик спинився на артільному господарстві. — Ти що, їздив до тещі на млинці? — накинувся начальник студентського будзагону, коли Вась-Вась, роздягнувшись, узявся до кельми.— Оштрафую! — Тореадор, сміливо в бій,— у відповідь мугикав той.— Тореадор...— Чомусь не співалось, і він дозволив собі огризнутись: — Зустрів друга, все життя не бачились... І, похмурий, замовк до вечора. Смеркло, Вась-Вась лежав у гуртожитку на ліжку й читав газету. Брало якесь дивне зло, й він почав уголос наспівувати газетний текст: — "...жителька села Сухоліси вищеназваного району збудувала літню кухню якраз навпроти вікон сусідського будинку. Безпосередня близькість кухні до житлового будинку створює, окрім інших незручностей, ще й небезпеку пожежі..." Закінчивши на високій ноті, відкинув газету й став збиратись на танці. — Завтра встаємо разом із сонцем,— кинув услід Петро Леміш. — Ага, кожен хай спить із своїм сонцем... Біля сільського клубу вже грав оркестр, під липами стояли святково зодягнені хлопці й дівчата. "О, моя телятниця в червоному сьогодні без прогулу,— мимохіть відзначив,— і стоїть на бойовому посту кравчиня Таня, яка чомусь на своїй швейній фабриці у Вінниці не виготовляє імпортного ширпотребу". Він запросив на шейк руду, аж зелену, дівчину із золотим браслетом на лівій руці. У викоті гірчичного плаття веснянкуваті груди скидались на мурашник. — Ви така загадкова,— сказав Вась-Вась.— Наче марсіанка з планети Земля. Дівчина кліпнула фарбованими чорними віями, вагаючись: зараз образитись чи згодом. — Ви така самотня в натовпі... Дівчина звузила червоні очі ангорського кролика. Й відповіла: — До речі, в мене є хлопець. Служить в армії. — Генерал-майор? — Ні, рядовий! Та й, розсердившись, кинула студента будзагону посеред танцювального майданчика. "Вони що, всі тут подуріли з любові, ревнощів і вірності? Я не зазіхаю на дівочі серця, я хочу просто поговорити, поспілкуватися. Вони що, не розуміють — я ставлюсь до жінки як до людини, як до друга, товариша й брата? Я не хочу ні перелюбства, ні термінового женихання, ні загсу. Навіщо ж мені морду бити, га? Я хочу просто милуватись дівочою вродою, втішатись дівочою красою, їхнім химерним світом, а більше, не хочу ні-чо-гісінько!.." Роздосадуваний, Вась-Вась довго курив біля щита з наочною агітацією. Юне дівчисько — гінка берізка вигойдувалась під вітерцем! — перешіптувалося з подругами-ровесницями, й студент будзагону, стежачи за тим, поволі очищався від досади, й здалось, що липи запахли терпкіше та збудливіше, й нічне повітря посвіжішало, й він, дочекавшись перших тактів чергового танцю, похапливо загасив цигарку, осмикнув на собі синю джинсову сорочку й з відчуттям несподіваного холодку в грудях став навкіс перетинати танцювальний майданчик...