— Варко, а хто тебе любить? — репетує кожної перерви Гачківський, найвредніший хлопець у класі. — А яке твоє діло? — відповідає Варя. — Руда ще й ластата, гиля з меї хати! — виспівує, що збреде в дурну голову, Гачківський. Варя здебільшого промовчує, але коли вже той аж ну допече, то вона зводить очі на Василя, але щоб не дуже й бачив хто. Той, правда, не буде перед класом показувати, що він любить Варю, одвертається. Але одного разу не стерпів і десь у кутку придушив Гачка. Варя бачила. Гачок після того кілька разів підходив до Варі, руки в кишенях, вихра стирчить на білій голові, складав тонкі губи трубочкою і ворушив ними, мовби хотів щось казати. "Вредне й негарне", — думала Варя про Гачка й згадувала Василя. Якийсь він такий: дивиться на неї і мовчить, дивиться і мовчить. Вона підбігла на великій перерві до гурту хлопців, що зібралися біля турніка, і гукнула Василя: "Ходи, вчителька географії кличе". — Чого їй? — не знав той, куди очі подіти. — Скаже,— на те Варя. — Варко,— гукнуло з гурту,— то це в тебе коса прив'язана чи своя? — А вгадайте! — Та роботи в нас нема, як угадувати... — Своя, видно,— хтось дуже розумний. — У Лени теж така, я смикав. — Та де,— не вірили інші,— в Лени не така, ця краща. Варя крутнулася, аж коса звилася, що їй тих вреднюків слухати. И Василеві знов: — То йди вже, чого ти? — Піду,— і рушив неохоче. Бо ж хлопці напосміхаються з нього: дівчину слухається. — Це б розплести твою косу,— бадьоренький чийсь голосок, як уже Василь одійшов. Варя вхопилася за вуста, наче злякалася: от вилетять слова — страшні, помстливі. І тільки й спромоглась, що: — Не для тебе запліталася! — Й кинулась геть. Та й не чула більше, що там вони кажуть, бо й немов хтось на когось посварювався,— байдуже Варці. І на всіх уроках, які ще сьогодні були, її наче хто підмінив: руки не піднімала, аж учителі дивувались, що це з нею, і все їй стояло перед очима, як Василь повертається, і йде мовчки, і навіть не оглянувся. "Чув же він, чув",— мучилась Варка і не знаходила відповіді. А вдома, коли вже й вечір її застав, Варка довго не могла заснути, сиділа на ліжку з розплетеною косою. їй здавалось, що якщо вона сидітиме ось так, то в голові будуть одні й ті ж думки, а вона не хотіла цього. Сповзла як нежива з ліжка, ступила в якусь глибину. Як вона не любила цього ліжка, ой! Завжди лякається, коли зранку, в сутінки, хочеш ступити донизу — і наче летиш у прірву: ліжко високе, як біла гора. Зіперлась на підвіконня, глянула в сад Варка. Дерев так багато, далеко-далеко вони, і між деревами мовби тато походжає, високий, аж найвищих гілок шкіряною шапкою дістає. "Варя — моя кров,— каже комусь батько,— ми з нею як і посваримось, то краще виходить, ніж з кимось до ладу поговориш". "Ой, мовчіть, тату",— хоче сказати Варка, і батько пропадає в вечірньому тумані. Яке воно в неї, волосся? У тому світлі, що є надворі, волосся темне, а це ж не так. Варка позбирала його в обидві долоні, від шиї прогорнула, притулила два товсті хвости до скла, нехай мерзне — шибка ж холодна, а потім так повідпадає, щоб тільки трішечки на голові зосталось. "Говоріть собі, я зроблю так, щоб більше не балакали",— думала, прикладаючи волосся до інших місць на шибці, бо ті вже понагрівались. Варка обняла себе за плечі — тягне од вікна — й, толочачи поділ сорочки, подибала до ліжка. Отако зіперлась руками, аж вони потонули в перині, потупцяла на килимку і полізла на свою гору. У вікно подивилася: сад перевернувся, тільки хитнуло раз, другий, тиша. А завтра неділя. З тією радістю й заснула Варка. Коли розплющила очі, то не повірила, що вже день, навіть на вікно не схотіла дивитись — туман там, дощ чи сонце зійшло. І враз шуми напливли з різних боків — злетів літак, гудів, гудів, аж поки не піднявся високо-високо, за стіною дзенькнула дужка на відрі — то, мабуть, батько воду вніс і до матері забалакав. Аж це Микола забіг до Варки: — Варко, вставай-но вже, мати сказала. — Не чіпай, Миколо,— немов схаменулася Варка. — Скажи мамі, що я вже встаю, йди скажи. — Вставай, Варко,— Микола заглядав їй у очі, ворушив бровами, усміхався, хотів, щоб і вона засміялась. — Встаю вже, Миколо, встаю... — А сама думала, що ж це з нею було цього вечора... Мати внесла повного кошика капустяного листя, поставила біля теплого,— Варка як вийшла до кухні в одній сорочці, то так і стояла, дивилась, як порається мати. — Що, встала, доцю? А Микола он уже й води наносив повно. Правда, Миколо? — Води наносив,— підтвердив Микола. — Мамо, я відріжу косу. — Ти що, здуріла? — Відріжу, мамо. В мене волосся січеться, хочете, щоб усе по-випадало? — То розчісуй дерев'яним гребінцем, ним добре, бабуся ж тобі залишила. — Та це не від гребінця, мамо, я знаю. Яким би не зачісувалась, а все одно буде випадати. — Ще раз, Варко, кажу тобі, не видумуй. І батько буде проти, я знаю. Ось він пішов до Петра, а прийде, то побачиш, буде проти, ще й накричить. — Не накричить, мамо, я небагато відріжу, що й непомітно буде, от побачите. — Так вже й непомітно. Якщо надумала, то, вважай, ножиці міри не знають. — Ну да, вони ж залізні. — Оце тобі й залізні. І як собі хочеш, а я різати не дам. — Нічого, мамо, вони знову відростуть. Мати сиділа на стільчику й перемивала капустяне листя. "Яка вона в мене велика й гарна",— подумала Варка. — Миколо, ану глянь, чи не батько там на подвір'ї? — Не батько,— відповів Микола. — Варю, вдягнись,— сказала мати,— а то хтось зайде. — Я думаю, мамо. — Про що ж думати? Я тобі що сказала? Так і буде. — Вам легко сказати. — А звідки ти знаєш, що легко, Варко? Микола радісно вигукнув: — Настя! — Доброго ранку,— привіталася тітка Настя. — Настя,— сказав Микола і взявся стягувати пальто з тітки. — Доброго,— відповіла мати. — Сідайте в нашій хаті. Тітка Настя поважним рухом звільнила голову від хустки, попустивши її на плечі, поглянула на Варку. — А що це Варочка, як русалочка, стала та й стоїть? — А косу хоче відрізати, чули таке? — Косу відрізати? Варю, а що це з тобою? — Каже, січуться, боїться, що зовсім повипадають,— мати тітці. — Трава для того всяка є, Варю, гарно вимити раз, другий — і минеться, ой-ой як минеться. — Вони мені заважають, тіточко,— промовила Варя. — То січуться, а то вже заважають? — подивилася на неї сердито мати. — Не кажіть же так, серце,— втрутилась тітка Настя. — Як же ж не казати, як не говорити, скажіть мені? — повела мати. — А ми ж як жили? Як з тим волоссям було? Бувало, заходимо з матір'ю в хату, а баба моя сидить коло столу, як квітка, зачесана на проділ, коси сиві. Видно, були дочки її. Вони приходили рідко, але як прийдуть, то бабу обов'язково зачешуть. Начеб лучче мене й вичешуть, де там. А моя матінка в плач, у сльози, в крик. І ну причитувати, приказувати. Чи я вас не доглядаю, чи я вас зобижаю, чи вам не виперу, не наварю? Варка стояла в довгому посеред світлиці, дивилась, яке світло гарне у вікні заходить, не пізнавала тих дерев, що ввечері бачила,— а що їх пізнавати, вони всі однакові, молоденькі,— і міркувала, чи сумно їй, чи так якось. — Та ви, Надю, вже не так на неї,— долітали до Варчиного слуху тітчині слова. — Вона ж у вас он яка дівка. Я чула, що хлопці вже б'ються за неї. — Ще їй в цю пору й хлопців, таке скажете. — Коса косою, аби душа зоставалась гарною. — Нас он в Німеччину як заганяли та везли на роботи, то ми й то не давали різати. — А мій чоловік покійний, як, бувало, п'яненький приходив, то за що ж — за косу перш і хапався. — От бачите, а проте не відрізали,— немов сміючись до Миколи.— Десь то і їй заболіло, тако ні сіло ні впало не здумає різати. — Що у наш час може бути, Настунько? Живи, вчись, горя не знай. — Та це так, але ж і доросла вона у вас, я тільки тепер-о і придивилась пильненько. Варка добре почула останні слова, і вони привели її до тями. Вона оглянулась і зустріла материн погляд — такий змучений якийсь. — Я піду, мамо,— мовила тихо Варка, і жінки вже їй ні слова не говорили, тільки дивились. І не зогледілась Варка, як вибігла на мороз. Батько стояв на подвір'ї, мабуть, не знав, що йому робити. Варя всміхнулась з тієї безпорадності батькової. Як йому добре, думала вона, був у дядька Петра, нагомонілись (Варка то знає, чого він такий добренький), а тепер боїться в хату заходити, бо там мама і тітка. — Тату, я косу відріжу, й мамі вже казала. — Та йди ти! Хіба візьмеш і відріжеш? — Ось зараз біжу, вже й одяглася. — Що ж ти, доню, собі надумала: взяти та й відрізати косу? — Та не бійтесь, тату, що ж мені буде? — Та роби, як хочеш, доню, тільки ж як це воно тепер буде, так наче й хтозна. Варці хотілося швидше піти, а батько ще щось думав казати. — Ти, Варю, дивись, я хіба тобі що зроблю? Ти ж знаєш, я нікого не боюсь. А якщо будуть казати, що ми тобі гроші за косу дамо, то ти не бери, хай вони сказяться. Відріжуть, і ти косу з собою забери, чула, Варко? — Добре, я вже піду, тату. Варка хотіла швиденько, але не так вийшло: вона вже на цій дорозі ой-ой скільки падала — канавки, у яких вода позамерзала і той льодок снігом пухкеньким затулився, аж тягнуть за ногу, щоб ступила. Літачок оно такий маленький випурхнув над деревами, що закривали аеродром. "Боже, наче з мене вилетів",— подумала Варка. їй здалось, що як тільки вона добіжить до тих високих тополь, за якими ще сад, а там уже й місто, то їй стане легко-легесенько. Але ще було йти та йти, і їй уже щось таке здавалось, наче біжить хто за нею, і вона аж ходу прискорювала. Проте оглянулася: Василь тупцює стежечкою за тими тополями. Чого це йому теж цієї пори до міста? — Варю, лови! Вона оглянулась і не встигла нагнутися: сніговою пилюкою їй війнуло на розкутану голову. І собі нагнулася — снігу зачерпнути. — А щоб знав, як на дівчат снігом кидатися! Та вже й дороги не розбирала, побігла між деревами, горнучи високий сніг колінами. — Варко, не втікай, щось скажу! — гукнув їй услід Василь. — А щоб знав,— нашіптувала Варка,— щоб знав. — Та он же де стежка, Варко! Варка вхопилася за гіллячко старої яблуні, аж отямилась трохи. Тихо так обізвалася: — А куди це ти зібрався вдосвіта? — По хліб до міста,— радо одказував, думаючи, що, може ж, по дорозі. — А я так. Ще й сама не знаю.