Задумався, важко задумався князь Володимирко, як разом з братом Ростиславом відпровадили батька Володаря на вічний спочинок. — І щож тепер?! — думав він. — Що тепер? Залишились ми вдвох на батьковому уділі, а на уділі дядька Василька теж два: Іван і Григорій! Отже, замість одної сильної держави, готові бути чотири малі державки? А тут довкола самі вороги. Чи встоїмося ми так? Ще коли б то ми вміли жити в згоді так, як жили наш батько з дядьком Васильком. Та де там! От хоч би Ростислав! Не з тих він! Загонистий і неспокійний, та ще й легкодух! Не в голові йому добро держави, йому аби самому добре. А тут, як підемо кожен своїми стежками, то зайдемо простісінько в чужу неволю, і рідну країну на довго занапастимо. Правильно думав Володимирко, бо незабаром Ростислав почав домагатися Щирця і погрожував навіть війною. Каже князь Володимирко князеві Ростиславові: — Не пора нам, брате, ворогам на втіху міжусобицю заводити. Краще нам над тим подумати, як помститися за батька на Болеславі краківському. Засвітилися очі князя Ростислава, бо любив він воєнні походи, відродилася в ньому неспокійна вдача діда, Ростислава Володимировича. — На це я завжди готов! Полки в мене готові, дружина хоробра. Приведи ти свою дружину, та й рушаймо на Болеславові землі! — каже князь Ростислав. І рушили обидва Володаревичі в похід. Пізньою весною, раннім ранком вирушили з Перемишля. Поля вже добре зарунилися збіжжям, бо ж це вже по Юрі. В ранішньому cонці лисніли шоломи й панцері дружини, червоніли щити, лісами відгомонювався тупіт кінських копит. Тривога понеслася по селах і городах краківського князівства. — Перемиський князь, перемиський князь з численною дружиною йде!! — кричали зі страху й утікали. Три тижні воювали князі Володимирко й Ростислав. Аж під город Бєч загналися. — Годі далі йти. Вістка про наш напад напевно вже дійшла до Кракова, до Болеслава. І він певно вже дружину збирає на нас рушати. Вертаймося! — каже Володимирко. І з великою здобичею вернулися. А краківський князь Болеслав Кривоустий, як почув про наскок перемиського та звенигородського князів, зібрав, негайно дружину й рушив за ними в погоню. Обидва князі були вже в стінах Перемишля. Пограбував тільки Болеслав примежні українські села та вернувся назад у Краків. Та що ж! Ростислав знову пригадав Володимиркові Щирець. Завзялися брати. Хоч і великий, князь Мстислав старався погодити їх, не помогло. Розгорілася війна. Ростислав обложив Звенигород, однак, ранений стрілою, подався назад. І поки доїхав у Перемишль, рана розятрилася, і князь важко занедужав. І спало князеві на думку: — Не одну стрілу, не одну рану від меча дістав я, важчу від цієї, а згоїлися. А ця не гоїться. Видно, це кара Божа за те, що міжусобицю почав я. І висповідався та післав до брата: — Приїжджай, погодимося! Пустився Володимирко в дорогу в Перемишль. Та як приїхав, застав брата на марах, а перемишляни його своїм князем повітали. І р. Божого 1126 переніс князь Володимирко свою столицю із Звенигороду в Перемишль. І росла та кріпшала сила князя Володимирка. Ще більше зросли сила та значення князя в р. 1141, по смерті теребовельського князя, Івана Васильковича, що помер бездітно. Тоді князь Володимирко прилучив і Теребовельське князівство до Перемиського. — Так тепер уся спадщина по моєму дідові Ростиславові в моїх руках! — подумав князь Володимирко. — Та тепер годі, щоб Перемишль був столицею. Він надто на краю, треба десь шукати відповідного города в середині князівства. І по надумі та по нараді з боярами сказав: — Галич буде стольним городом. Він над Дністром. Звідти йдуть судна аж до Чорного моря. І переніс столицю в Галич. Думав князь: — Тепер чей заживу спокійно! Заселю землі пусті, побудую нові городи, торговлею збагачу державу. Так думав князь Володимирко, та ще не судилося йому зазнати спокою. Ще й року не минуло, як князь Володимирко переселився в Галич, прийшли посли від великого князя Всеволода: — Великий князь Києва, Всеволод, здоровить тебе, княже Володимирку, та закликає тебе, щоб ти враз з його сином Святославом і з Ізяславом Давидовичем рушив на підмогу краківському князеві Володиславу, що воював із іншими польськими князями. І зібрав князь Володимирко свої полки та рушив у похід на польські землі. Біля Чернська злучився з полками князя Святослава й Ізяслава. І вернувся з походу із здобиччю великою й з полоненими. Полонені не дуже сумували, бо князь сказав їм: — Не вийдете погано на тому, що попалися мені в полон. У мой державі багато землі чорної, родючої, а замало людей, щоб обробляли її. Дам кожному з вас землі, скільки зможете обробити. Житимете краще, як тут на пісках. Загосподарювання країни — це була улюблена мрія князя. Тому брав він у полон радніш мирних хліборобів, як воєнних людей. Були й такі, що добровільно зголосилися "в полон", бо важко їм жилося дома. — Коли б тільки заселити землю трудящими хліборобами та воєн виминати, то розцвіте добробут у моїй державі — думав князь, з походу вертаючись. Та ще не судилося зажити мирно. Вже в два роки по цьому поході на Польщу мусів князь Володимирко виступити до війни з великим князем Всеволодом. Але якось погодилися, і Володимирко тільки заплатив йому 1400 гривень сріблом за труд і витрати.