Наддніпрянське вкрилось, як і інші села, густими осінніми туманами. Хати, здається, мов п’явки, вп’ялися в мокру землю і стоять такі зажурені-зажурені та дощем-негодою побиті... Січе осіння мряка, оббиває вітер необставлені хати — хазяйство сільської голоти, бо... — Гнила зима впала цього року — то підмерзає, то розтає... Не вспіла промайнуть покрова, як забіліло поле. — О, даються взнаки такі зими голоті: захарчує картопля — світу не радий! — А втім, злидні... Тільки-но ви до хати, як напівгола дітвора шарахнулась на піч, і з-за комина на вас визирають злякані бліді обличчя дітей. — А бліді, мабуть, не од сала? В хаті Штурми, крім буряків, картоплі та капусти, немає нічого. Бідний. Далі ваше око впало з печі на піл — просто спустилось вмісті з білявенькою дівчинкою, котра видавлює з вікна воду. На полу, під жердкою, стоїть ковганка: в неї стікає дощова вода з стелі. Так помалу, тихо: кап-кап-кап. Напільне вікно вихилилось луткою надвір, і вода так і плющить, і плющить. У вікнах онучі — шибки побиті. А діти лічать краплинки — веселі, сміються: горе не поклало ще на їхні молоді душі печаті суму, журби. — Сашко, дивись, раз, два... О, зараз не капа — дзюрчить! — Химко, чого це воно дзюрчить? — Мені холод-но-о,— плаче Сашко. Химка, білявенька дівчинка, заспокоює маленького брата і сумно проказує: — Дзюрчить? Нічого, Сашо, батько залагодять дірку... холодно — нехай протопимо грубу... До хати ввійшла бліда довгобраза жінка. — Ось і мати; а ти плакав, дурень... З-за комина почувся якийсь пискливий голос: — Я їсти хо-чу-у... Не дають їсти... лежу... — Господи! Подай їм, Химко, картоплю! — Давала — не хоче: вона, мабуть, мамо, хвора, бо така гаряча-гаряча. Мати журливо-безнадійно глянула на образи. — За що ми мучимось? Багаті самогоном заливаються, а ми з голоду пухнемо... Голий грабить, палить: хай грабить!.. Рішуче підвелась: — Улясю, дочко моя хороша! Що в тебе болить, голубко... Не доказала і залилась дрібними, як горох, сльозами... Діти й собі зайшлися плакати. Химка зціпила рученята, схилилась на стіл і гірко-гірко заплакала; Сашко ж злякано поглядав то на матір, то на покуття, на образ св. Миколи, уквітчаного польовими васильками, і хлипав. А Уляся з гарячки шептала: — Картопля... надоїло... всігда картопля... — Дядько Корній ідуть... — Чого це він з роботи?.. Стукнули двері: — Драстуйте. Плачете: воно всігда так — біда біду кличе... Там, на пасбурах, з Михайлом нещастя, тут Уляся... — В больниці?! ...Штурмі на цукроварні одбило пальці. Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанували тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми... 1920