Утоплена
Утоплена
Вітер в гаї не гуляє —<br /> Вночі спочиває;<br /> Прокинеться — тихесенько<br /> В осоки питає:<br /> "Хто се, хто се по сім боці<br /> Чеше косу? хто се?..<br /> Хто се, хто се по тім боці<br /> Рве на собі коси?..<br /> Хто се, хто се?" — тихесенько<br /> Спитає-повіє<br /> Та й задріма, поки неба<br /> Край зачервоніє.<br /> "Хто се, хто се?" — спитаєте,<br /> Цікаві дівчата.<br /> Ото дочка по сім боці,<br /> По тім боці мати.<br /> Давно колись те діялось<br /> У нас на Вкраїні.<br /> Серед села вдова жила<br /> У новій хатині,<br /> Білолиця, кароока<br /> І станом висока,<br /> У жупані; кругом пані,<br /> І спереду, й збоку.<br /> І молода — нівроку їй, —<br /> А за молодою,<br /> А надто ще за вдовою,<br /> Козаки ордою<br /> Так і ходять. І за нею<br /> Козаки ходили,<br /> Поки вдова без сорома<br /> Дочку породила;<br /> Породила, та й байдуже;<br /> Людям годувати<br /> В чужім селі покинула:<br /> Отака-то мати!..<br /> Постривайте, що ще буде!<br /> Годували люди<br /> Малу дочку, а вдовиця<br /> В неділю і в будень<br /> З жонатими, з парубками<br /> Пила та гуляла,<br /> Поки лихо не спіткало,<br /> Поки не та стала:<br /> Незчулася, як минули<br /> Літа молодії...<br /> Лихо, лихо! мати в'яне,<br /> Дочка червоніє,<br /> Виростає... Та й виросла<br /> Ганна кароока,<br /> Як тополя серед поля,<br /> Гнучка та висока.<br /> "Я Ганнусі не боюся!" —<br /> Співає матуся;<br /> А козаки, як хміль отой,<br /> В'ються круг Ганнусі.<br /> А надто той рибалонька,<br /> Жвавий, кучерявий,<br /> Мліє, в'яне, як зустріне<br /> Ганнусю чорняву.<br /> Побачила стара мати,<br /> Сказилася люта:<br /> "Чи бач, погань розхристана,<br /> Байстря необуте!<br /> Ти вже виросла, дівуєш,<br /> З хлопцями гуляєш-<br /> Постривай же, ось я тобі!..<br /> Мене зневажаєш?<br /> Ні, голубко!"<br /> І од злості<br /> Зубами скрегоче.<br /> Отака-то бува мати!..<br /> Де ж серце жіноче?<br /> Серце матері?.. Ох, лихо,<br /> Лишенько, дівчата!<br /> Мати стан гнучкий, високий,<br /> А серця — не мати.<br /> Ізогнеться стан високий,<br /> Брови полиняють,<br /> І незчуєтесь; а люди<br /> Сміючись згадають<br /> Ваші літа молодії,<br /> Та й скажуть — ледащо!<br /> Тяжко плакала Ганнуся,<br /> І не знала, за що,<br /> За що мати знущається,<br /> Лає, проклинає,<br /> Своє дитя без сорома<br /> Байстрям нарікає.
Катувала, мордувала,<br /> Та не помагало:<br /> Як маківка на городі,<br /> Ганна розцвітала;<br /> Як калина при долині<br /> Вранці під росою,<br /> Так Ганнуся червоніла,<br /> Милася сльозою.<br /> "Заворожена!.. стривай же! —<br /> Шепче люта мати. —<br /> Треба трути роздобути,<br /> Треба йти шукати<br /> Стару відьму!"
Найшла відьму,<br /> І трути достала,<br /> І трутою до схід сонця<br /> Дочку напувала.<br /> Не помогло... Кляне мати<br /> Той час і годину,<br /> Коли на світ породила<br /> Нелюбу дитину.<br /> "Душно мені; ходім, дочко,<br /> До ставка купатись".<br /> "Ходім, мамо".<br /> На березі<br /> Ганна роздяглася,<br /> Роздяглася, розкинулась<br /> На білій сорочці;<br /> Рибалонька кучерявий<br /> Мліє на тім боці...<br /> І я колись... Та цур йому!<br /> Сором — не згадаю.<br /> Як дитина, калиною<br /> Себе забавляє,<br /> Гне стан гнучкий, розгинає,<br /> На сонечку гріє.<br /> Мати дивиться на неї,<br /> Од злості німів;<br /> То жовтіє, то синіє;<br /> Розхристана, боса,<br /> З роту піна; мов скажена,<br /> Рве на собі коси.<br /> Кинулася до Ганнусі<br /> І в коси впилася.<br /> "Мамо! мамо! що ти робиш?"<br /> Хвиля роздалася,<br /> Закипіла, застогнала —<br /> І обох покрила.<br /> Рибалонька кучерявий<br /> З усієї сили<br /> Кинувсь в воду; пливе, синю<br /> Хвилю роздирає,<br /> Пливе, пливе... от-от доплив!<br /> Пірнув, виринає —<br /> І утоплену Ганнусю<br /> На берег виносить,<br /> Із рук матері закляклих<br /> Вириває коси.<br /> "Серце моє! доле моя!<br /> Розкрий карі очі!<br /> Подивися, усміхнися!<br /> Не хочеш? не хочеш!"<br /> Плаче, пада коло неї,<br /> Розкрива, цілує<br /> Мертві очі. "Подивися!..<br /> Не чує, не чує!"<br /> Лежить собі на пісочку,<br /> Білі рученята<br /> Розкидала; а за нею<br /> Стара люта мати:<br /> Очі вивело із лоба<br /> Од страшної муки;<br /> Втеребила в пісок жовтий<br /> Старі сині руки.<br /> Довго плакав рибалонька:<br /> "Нема в мене роду,<br /> Нема долі на сім світі,-<br /> Ходім жити в воду!"<br /> Підняв її, поціловав...<br /> Хвиля застогнала,<br /> Розкрилася, закрилася —<br /> І сліду не стало...
З того часу ставок чистий<br /> Заріс осокою;<br /> Не купаються дівчата,<br /> Обходять горою;<br /> Як угледять, то хрестяться<br /> І зовуть заклятим...<br /> Сумно-сумно кругом його...<br /> А вночі, дівчата,<br /> Випливає з води мати,<br /> Сяде по тім боці;<br /> Страшна, синя, розхристана<br /> І в мокрій сорочці,<br /> Мовчки дивиться на сей бік,<br /> Рве на собі коси...<br /> А тим часом синя хвиля<br /> Ганнусю виносить.<br /> Голісінька, стрепенеться,<br /> Сяде на пісочку...<br /> І рибалка випливає,<br /> Несе на сорочку<br /> Баговиння зеленого;<br /> Поцілує в очі —<br /> Та і в воду: соромиться<br /> На гнучкий дівочий,<br /> На стан голий подивиться.<br /> І ніхто не знає<br /> Того дива, що твориться<br /> Серед ночі в гаї.<br /> Тілько вітер з осокою<br /> Шепче: "Хто се, хто се<br /> Сидить сумно над водою,<br /> Чеше довгі коси?"
С.-Петербург,<br /> декабря 8, 1841 року