Це й справді так невірогідно,<br />
Хто з нас чи думав,<br />
чи гадав?!<br />
Ми б розминулись непомітно —<br />
Я усмішку твою впізнав.

Невже минуло стільки часу?<br />
І звідки суму тінь в очах?<br />
Я б не впізнав тебе одразу,<br />
Коли б не усміх на вустах.

І серце — щедре та ласкаве,<br />
Й довіра в прямоті святій,<br />
І щось дитяче та лукаве<br />
Говорить в посмішці твоїй.

Всміхнулася мені сяйнисто,<br />
Як в юності,<br />
у двадцять літ,<br />
Немов ніхто з нас не змінився<br />
І молодіє вічний світ.

Ти вірила у зустріч нашу?..<br />
Не поспішай тепер, зажди —<br />
Хай усмішка все те розкаже,<br />
Що в спогадах жило завжди.