Саме тоді, як Сергійко заходився ладнати під хатою до своєї ракети вузенькі алюмінієві крильця, з вікна визирнула мама й сказала докірливо: — Бач, сам так у холодочок сховався, а бичок нехай на сонці печеться! — Зараз перепну,— буркнув Сергійко. — Та не забудь і чавунчика з водою переставити. — Не забуду. Хлопцеві дуже не хотілося відриватись од роботи. Але що вдієш — треба. Це його обов'язок — доглядати за телям. Дбайливо поскладав на призьбу крильця од ракети й попростував до теляти, яке було прип'яте за двором на спориші. Сонце підбилося високо і так пекло — заледве волосся на голові не присмалювало. На вулиці порожньо, тихо. Лише з-під сусідського тину чути рівномірне рохкання свині. Льоха перекинула під себе казанок з водою, розвалилася в калюжі, від задоволення аж очі мружила. Теляті й справді було жарко. Воно не паслося, лежало, витягнувши на траві голову, і важко дихало. А над ним гули надокучливі мухи. їм анітрохи не заважала спека. Сергійко розхитав довгий дубовий прикорінь, витяг його із землі, вхопився за припинач. — Вставай! — гримнув до теляти. Бичок неквапливо підвівся, потягнувся, здивовано втупив очі у хлопця. — Чого витріщився? — смикнув за вірьовку Сергійко.— Ходімо в холодок під сарай! І де ти взявся на мою голову... Та легко сказати — "ходімо"! Теля й не збиралося йти за хлопцем. Мабуть, образилось, що він грубо повівся з ним. Хіба воно знало, що Сергійкові зараз страшенно ніколи, що в нього є важливіша справа, ніж оце водитися з нікчемним телям! Стояло, дурне, як укопане, з місця не зрушиш. Тоді Сергійко намотав на руку припинач, дужче смикнув до себе. Але бичок уперся й потяг хлопця в протилежний бік. — Ти бач, ще й капризує! — обурився Сергійко.— Зараз я тебе приборкаю... Проте що вже тільки не робив: і сидячи цупив за вірьовку, і лежачи, і навіть прикорінь забив у землю та пробував накручувати на нього припинач, — все одно не зміг подужати бичка. А сонце, мов нарочито, ще жаркіше пекло-припікало. Сергійко впрів, аж піт котився градом. — Ну, зажди, бицюро, я тобі покажу!..— розлютився хлопець. Міцніше намотав на ліву руку вірьовку, у праву взяв прикорінь і підійшов до теляти. Не встигло воно й оглядітися, як Сергійко з усього розмаху — лусь його прикорнем по спині, лусь! — Ось тобі, ось, щоб знало як!.. Далі не доказав. Бичок, чи то від болю, чи то від переляку, так кинувся од Сергійка, що трохи йому руку не відірвав. А потім помчав як несамовитий, тягнучи за собою хлопця. Сергійко спробував було зупинити теля, але куди там — тепер його ніяка сила не могла втримати. Хотів звільнитися од вірьовки, яку необачно накрутив на руку, але також не зміг: вона весь час була натягнута, як струна. Останнє, чим сподівався вгамувати теля, це ласкавим, ніжним: — Бицю, бицю, бицю.... Але "биця" вже не вірив у Сергійкову доброту. І ще швидше втікав од хлопця. Втративши всяку надію зупинити теля, Сергійко усю свою силу й спритність тепер прикладав до того, щоб не відстати від нього, не перечепитись де-небудь. Бо тоді й направду воно або ж руку відірве, або ж волочитиме по землі скільки захоче. — Куди ти? — гукали з дворів здивовані сусіди. Та йому не було часу пояснювати — мчав далі за навіженим телям туди, куди тому заманулося бігти. Коли б Сергійка потім спитали, де йому довелося тоді побувати, він, мабуть, не зміг би як слід і відповісти. Пам'ятав лише: біг слідом за телям через городи, розкидаючи жовті соняшникові голови, які безжально гамселили в груди, трощив крихті стебла кукурудзи, шорстке листя якої боляче шмагало по обличчю, петляв поміж деревами в саду, плигав через канави й перетинки. Пізніше навіть дивувався, як поперестрибував через них. Зараз нізащо не зумів би. Погасавши вволю, бичок врешті стомився і сам прибіг у холодок під повітку. Бери й прийинай. Але після всього, що довелося пережити, Сергійка пройняла раптом така образа на теля і жалість до себе, що він не стримався і гірко-гірко заплакав. Зачувши той плач, з хати вибігла мати. — Ну, чого ти, чого? Знову з хлопцями побився? А він ще дужче, ще жалібніше затяг. — Та хто ж тебе?..— доскіпувалася. Не перестаючи схлипувати, Сергійко з ненавистю зиркнув на теля, розповів, як воно поглумилося над ним. — То, кажеш, прикорнем його вдарив? — перепитала мати. — Угу,— кивнув Сергійко.— Уперлося, не хотіло йти. Мати скрушно похитала головою: — Та навіщо ж було бити? Вирвав би травички, показав, то воно за тобою не то в холодок, на край світу пішло б... Бач, ракети вмієш робити, а до цього не додумався... Вона перехилилася через тин, зірвала трави. А теля, як загледіло в материній руці зелень, підбігло до неї. Сергійко вже не чекав, поки мати показуватиме, як би воно ішло "на край світу". Почервонілий, похнюплений, витер на обличчі сльози і поплентався до призьби.