Україно моя
Україно моя
Запалали огні за долиною синьою неба,<br /> Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.<br /> Україно моя, мені в світі нічого не треба,<br /> Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска,<br /> Загасав каганець чи горіла воскова свіча,<br /> Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,<br /> І проміння багряне подібне було до меча.
Люлі, люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку,<br /> Люлі, люлі, засни...— так співали синам матері.<br /> Ми ж виходили вніч на закурену стежку широку,<br /> І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.
Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата?<br /> Мо', й житам квітувать? На отаву позве сіножать?<br /> Повертались батьки на хвилину до рідної хати,<br /> Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.
Журавлі пролетіли: а може, є вісті від брата<br /> Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж?<br /> Розкололась земля. Наставала велика розплата.<br /> За лужком-бережком багряніли картини пожеж.
То ішла революція в сірій тужавій шинелі<br /> Із окопів грязьких, із-під куль на ромашковий шлях.<br /> Гомоніли солдати: — Ми з'їли доволі шрапнелі,<br /> Хай ще німець куштує на зритих снарядом полях.
Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча,<br /> Домни плавлять метал. Подніпров'я колише човни.<br /> Україно моя, напливає загрозлива туча<br /> І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони.
В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі —<br /> На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести.<br /> Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі<br /> І виходять полки на залізні й дубові мости.
І шуліки ті падають, полум'ям білим повиті,<br /> Танки, димом закутані, трупом залізним лягли,<br /> І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.<br /> Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орли!
Я в Дніпра запитаю:<br /> — Скажи мені, сивий Славуто,<br /> Ти, забомблений сталлю, свинцевого звідав дощу? —<br /> І Дніпро заревів:<br /> — Мною кривду стару не забуто,<br /> А нової наруги я вічно катам не прощу!
Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв,<br /> І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.<br /> -Здрастуй, Києве любий!— І каже, всміхнувшися,<br /> Київ:<br /> Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою.
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,<br /> Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.<br /> Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,<br /> Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
То ж палають вогні за долиною синього неба,<br /> Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.<br /> Україно Радянська, у світі нічого не треба,<br /> Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
Тільки б бачить тебе у народів привольному колі,<br /> Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.<br /> Із синами Росії на грізному ратному полі<br /> Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
ІІ
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки<br /> Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.<br /> Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,<br /> Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.
Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста,<br /> Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю.<br /> Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:<br /> — Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю<br /> свою!
Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли<br /> Із могили високої в димнім безмежжі доріг.-<br /> І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,<br /> Я дививсь — і німів, і прощавсь, і прощатись не міг.
Я ізнов тебе вгледжу в народів привольному колі,<br /> Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.<br /> Із синами Росії на грізному ратному полі<br /> Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
ІІІ
Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?<br /> Знов прошу: озовись! Молода і далека моя!<br /> Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала,<br /> Може б, співом покликать,— так де ж його взять<br /> солов'я?
На дніпровській долині ромашка зів'яла побита.<br /> Тополина скрипить. Догоряє мій батьківський дім<br /> І не хочу я вітром лягати під кінські копита,<br /> Соловейком співати на чорному горі твоїм.
Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,<br /> Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.<br /> Я візьму твого смутку і горя важку половину<br /> розтерзане, горде, нескорене серце моє!
І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,<br /> Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,<br /> Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші<br /> У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.
Тільки бачить тебе у народів привольному колі,<br /> Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.<br /> Із синами Росії на грізному ратному полі<br /> Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
ІV
Вставай, моя рідна, розлуки доволі,<br /> Які ми з тобою ще будем багаті —<br /> Веселкою в небі, барвінком у полі,<br /> Розплатою-люттю при спаленій хаті.
Торкнусь тебе ніжно— і рук моїх дотик<br /> Забурха вогнем, і я взрю опівночі:<br /> Дитини забитої змучений ротик,<br /> Залізом обпечені очі дівочі,
Дідівську сльозу, закривавлену з жалю,<br /> Сорочку стару на розстрілянім тілі.<br /> Простіть, якщо словом кого запечалю,<br /> Далекі мої, дорогі, помарнілі!
Свисти не свисти, проклятуща нагайко,<br /> Не бачив катюга розплати такої:<br /> У димному полі встає Наливайко<br /> І землю стрясає страшною рукою.
І тінь його віща в залізній закові<br /> Випростує плечі під хмари невмиті.<br /> Озброєні Діти Залізнякові,<br /> Ми пройдем шляхами при стиглому житі.
І прийдем до тебе, солдати-звитяжці,<br /> У дружбі великій, в братерстві святому:<br /> Сухар у торбинці, вода у баклажці<br /> І зустріч сестри біля отчого дому.
Радянська Вкраїно! Розлуки доволі,<br /> Які ми з тобою ще будем багаті —<br /> Веселкою в небі, барвінком у полі,<br /> Розплатою-люттю при спаленій хаті!
V
Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.<br /> Он він лежить під тином, скроня злегка в крові.<br /> І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,<br /> А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті?<br /> Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.<br /> Пожитки твої хороші, радості небагаті-<br /> Усе димить в попелищі і тліє, не дотліва.
Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,<br /> Забрали овець і коней — кривавий слід по траві...<br /> І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,<br /> А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,<br /> Ти сам щепив із сусідом, цвіти, мій веселий дім!<br /> Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки обгорілі<br /> Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.
Повішених вітер гойдає. Гармата б'є опівночі.<br /> І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт.<br /> Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,<br /> Немов розстріляних очі біля кленових воріт.
Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату,<br /> Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б'є!<br /> Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,<br /> І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!