Якось повертався я з Фіуме додому. З нами їхав невеликий селянський хлопчина. Його відправили з Америки на батьківщину. Хлопцем спочатку опікувався один матрос з корабля. В Фіуме він попросив провідника нашого потяга доглянути малого пасажира й висадити його на станції в рідному селі. Уночі поїзд промчав через Карстське плато і Хорватію. Поки розвиднілося, ми переїхали річку Драву. Коли я вийшов у коридор помилуватися ранком, то побачив там малого пасажира, що вдосталь наїздився вже по світу. — Як тебе звати, синку? — спитав я його. — Палі Бакаш,— відповів він. — Ти, мабуть, той хлопчик, що повертається додому з Америки? — Еге ж, це я. — Ну, тоді ти, хлопче, бачив чимало цікавого. — Справді, дядьку, я бачив багато чого. — Що ж сподобалося тобі, Палі, найбільш на світі? Хлопчина замріяно дивився на краєвид. Сонце вже зійшло й осявало землю золотим промінням. — Понад усе подобаються мені пшениця та суріпиця,— нарешті відказав малий. — Де ж ти бачив у Америці пшеницю та суріпицю? — Там я не бачив, але дома надивився на них досить. — Ну, але ж і там ти бачив щось гарне? Адже море таки прекрасне? — Прекрасне,— коротко відказав хлопець. — І на морський корабель цікаво подивитися. — І на ньому є на що подивитися. — А ще, Палі, яке чудове видовище являє пристань! Скільки кораблів на причалі! Один припливає, другий відпливає. І скільки людей юрмиться та гуде на березі. Ще й негри є між ними. — Є,— погодився Палі. — А який величезний той Нью-Йорк! Там стільки людей, що ледве можна пройти вулицею. — Це правда. Палі не відривав очей від полів. Розмовляючи, він весь час дивився у вікно. — А потім,— вів я далі,— які високі там будинки! Є серед них і десяти-двадцятиповерхові. — Є й вищі. — Ти бачив найвищий будинок? — Бачив. Одного разу я навіть піднявся на п'ятнадцятий поверх. — Ну, то не кожний хлопчина з вашого села може таким похвалитися... А чи сподобався тобі Нью-Йорк? — Там дуже багато диму,— відповів хлопчик. — А міські палаци? — Там нема ні дворів, ні городів. — А вулиці? — Жодна не веде на луку. Раптом хлопчина скрикнув: — Дивіться, копають! Біля залізничної колії угорські робітники копали землю. Палі висунувся з вікна і жадібно оглядав грабарів. Очі йому заблищали. — Ой, хотів би я бути серед них, як отой хлопець он там! — вигукнув Палі. Він забув про море, про корабель, про Нью-Йорк і про його хмарочоси. Хлопчик зірвав з голови капелюха і висунув з вікна. Потім помахав ще й білою хусточкою. Робітники покинули на хвилину працювати. Один з них у відповідь помаяв капелюхом. Пасажири теж замахали хустками. Хлопчик далі дивився у вікно. — Ой, яка там чудова дзвіничка! — вигукнув він. Здалеку нам кивала дзвіниця невеличкого села. — Дивіться, як гарно в'ється між кущами той потік! — сказав замилувано хлопчик.— А тополі край дороги як рівненько вишикувалися! А он пагорок як голубіє від квітів! А ліс який зелений! Незабаром Палі знову вигукнув: — А ось село! Скільки акацій! Скільки квітів у городі! А подивіться-но туди: на димарі лелечине гніздо! Доброго ранку, друже лелеко! Хлопець замовк на хвильку, потім знов озвався: — У нашому селі куди більше дерев! — Справді? — Так. І квіти кращі. А потік тече біля самого села. І млин стукотить на воді. І дзвіниця в нас краща, більша... На нашому димарі теж звив собі гніздо лелека. А під стріхою — ластівки... Малий зробився раптом дуже говіркий. Я обійняв його за плечі. — Здається, синку, що тобі ваше село миліше, аніж уся Америка,— сказав я. — Бо воно таки краще від неї,— відповів Палі, і очі йому зволожилися. А потяг швидко мчав хлопчика до села.