О. НОВИКОВ-ПРИБОЙ

ЦУСІМА

РОМАН

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

В історії людства, відтоді, як почали з'являтись на світі військові кораблі, чимало було морських битв. Але тільки три з них можуть своїми грандіозними розмірами й наслідками зрівнятися з Цусімською. Перша, так звана Сала мінська, битва відбулася у сиву давнину, в 480 році до нашої ери. Противники зустрілися в Саламінській бухті, біля Пірея та Афін. Невеликий грецький флот, керований Фемістоклом, знищив величезний перський флот царя Ксеркса. Друга морська битва відбулася в середні віки, в 1571 році, при "Лепанто, в Адріатичному морі. З'єднаний флот християнських держав, керований дон Жуаном Австрійським, вщент розбив кораблі сарацин та єгиптян. Третя подія сталася в пізнішу епоху, в 1805 році, біля Гібралтарської протоки, в районі мису Трафальгар. Тут славнозвісний адмірал Нельсон, що втрат тив у попередніх боях одне око і руку, командуючи англійським флотом, здобув блискучу перемогу над з'єднаним франко-іспанським флотом, який очолювали адмірали Вільнєв і Гравій. Нельсон загинув, але й союзники втратили в цій битві адмірала Гравіна, дев'ятнадцять кораблів і майже весь особовий склад.

Четверта битва відбулася в далекосхідних водах біля острова Цусіма під час російсько-японської війни, а саме 14(27) травня 1905 року. Вона також належить до найбільших світових подій. Але про це мова йтиме далі, а поки що я розповім,, на підставі якого матеріалу побудований цей твір і чому з'явився він через двадцять п'ять років після битви.

У цьому бою, винятковому за своєю драматичною насиченістю, я сам брав участь — був матросом на броненосці "Орел". Ворожі снаряди не зачепили мене, і я потрапив у полон. Кілька днів ми жили в бараках одного японського порту, а потім нас перевезли на південний острів Кіу-Сіу, в місто Кумамота.

Тут у таборі, розташованому на околиці міста, ми оселилися на тривалий час, до повернення в Росію.

Я добре розумів усю важливість події, яка сталася при Цусімі, ї негайно почав нотувати свої особисті враження прр свій корабель. Потім почав збирати матеріал про всю нашу ескадру. Але одній людині впоратися з таким величезним завданням було неможливо. Я згрупував навколо себе чоловік п'ятнадцять найбільш розвинених матросів, близьких своїх товаришів. Вони з захопленням почали допомагати мені. Дуже зручним для нас було те, що в цьому таборі були зосереджені команди майже з усіх суден, які брали участь у Цусімському бою. Приступаючи до опису якогось корабля, ми насамперед цікавились, як була організована служба на ньому, які стосунки склались між офіцерами та нижніми чинами, а потім уже збирали відомості про роль цього корабля в бою. Вже тоді чимало бойових суден були такі складні і величезні, що люди одного відділення не завжди могли знати, що робиться в іншому. Тому нам довелося, ставлячи учасникам бою запитання, розглядати кожну частину корабля окремо. Що, скажімо, відбувалося, починаючи з ранку 14 травня і до остаточної розв'язки, в бойовій рубці, в башті такій-то, в казематі такому-то, в батарейній палубі, в мінному відділенні, в машині, в кочегарці, на операційному пункті? Хто і що при цьому говорив? Які розпорядження давало начальство і як їх виконували? Які були зовні окремі особи, їхні звички і характер? Яким видавався бій, коли його спостерігали з описуваного нами корабля? І так далі, включно до найменших подробиць.

Матроси охоче і відверто розповідали нам про все, бо перед ними були такі самі товариші, як і вони, а не офіційна комісія, складена, як це було згодом, з адміралів та офіцерів при головному морському штабі. Коли хтось із допитуваних щось плутав, то відразу ж інші учасники бою вносили поправки. А потім деякі матроси почали самі приносити мені свої зошити з описом якогось окремого епізоду. Таким чином через кілька місяців у мене набрався цілий чемодан рукописів про Цусіму. Це був надзвичайно цінний матеріал. Можна сміливо твердити, що про жодну морську битву не було зібрано стільки відомостей, скільки ми зібрали про Цусіму. Вивчаючи детально цей матеріал, я мав таке яскраве уявлення про кожен корабель, наче особисто був на ньому присутній під час сутички з японцями. Чи треба ще додавати, що наші записки не були схожі на офіційні описи цієї знаменитої битви.

Але сталося так, що наша робота загинула, загинула безглуздо.

Про це, з деякою зловтіхою, оповідає артилерійський офіцер з броненосця "Ушаков", лейтенант Дмитрієв, у своїх спогадах "У полоні в японців", вміщених у журналі "Море" за 1908 рік, № 2. Правда, сам він перебував у місті Сендаї і через те не міг знати, що в нас сталося, але він наводить листи від своїх нижніх чинів із Кумамота. В одному з таких листів унтер-офіцер Філіппов пише:

"...Люди з числа команди "Орла", "Бедового" та інших кораблів, що здалися, намагаються тут підбурити полонених і знайшли собі завзятих спільників і з їх допомогою почали поширювати книги політичного змісту та газети з брехливими чутками про Росію, а найбільше намагаються посіяти серед команди ворожнечу до своїх офіцерів. На щастя, серед полонених знайшлися люди розсудливіші і попередили їх вчасно, не давши поширитись цьому злу.

9(22) листопада команда, роздратована їхніми вчинками, побила їхніх агітаторів. Двоє з них навряд чи виживуть, а решту забрали японці. Всі їхні книги та записки кинули у вогонь, а також і машинку друкарську розбили" (с. 72—73).

Інший матрос починає свого листа словами: "Наймилостивішому государеві мого благородію", а потім розповідає про різні справи революціонерів.

"...Хоча вони і робили це потай,— пише далі матрос,— але скоро це стало явним. 8 листопада приходив до нас армійський офіцер сповістити, що почали відсилати полонених до Владивостока і що там вчинили бунт.

Він просив нас, щоб ми, коли будемо їхати, поводилися статечно і не бунтували.

В цей же час ці самі політичні підбурювачі кричали: "Бий його, бий!" Тоді офіцер бачить, що чинять безпорядки, і пішов, але в той час, коли вони кричали, деякі матроси записали тих бунтарів.

А другого дня, 9 листопада, вся команда, яка не бажає, щоб вороги нашої дорогої батьківщини ганьбили її, то команда зняла на них бунт, щоб знищити всіх людей, які проти государя та уряду серед нас, полонених, зібрались.

Ми зійшлись біля канцелярії і біля барака, де перебували ці зарозумілі люди, і коли ми стали просити у них різні політичні книги та списки, то вони озброїлись ножами і зухвало поводилися з командою" (с. 74).

Далі і в цьому підлесливому листі згадується, як полонені спалили мої "книги і записки". А тепер я від себе розкажу, як все було.

До Японії, коли там скупчилось багато наших полонених, прибув доктор Руссель, президент Гавайських островів, а в минулому — російський політичний емігрант. Він почав видавати для полонених журнал "Япония и Россия", на сторінках якого я теж часом друкував маленькі замітки. З перших номерів, з тактичних міркувань, журнал був дуже поміркованим, але потім поступово ставав все більш революційним. Крім того, доктор Руссель почав поширювати серед полонених нелегальну літературу. В Кумамота література ця приходила на моє ім'я. До мене навідувались люди з усіх бараків, брали брошури і газети. Сухопутні частини читали їх з оглядкою, все ще побоюючись майбутньої кари; матроси були сміливіші.

Це проникнення революційних ідей в широкі військові маси стривожило деяких офіцерів, що жили в іншому кумамотському таборі. Вони почали поширювати різні чутки серед полонених нижніх чинів, кажучи: всі, хто читає позацензурні газети та книжки, переписані, після повернення в Росію їх будуть вішати.

Настала осінь. В серпні Росія уклала мир з Японією, але нас на батьківщину не відсилали. Ця обставина дуже хвилювала полонених.

Якось увечері, 8(21) листопада, до нас у табір прийшли два офіцери: армійський штабс-капітан та козачий осавул. Вони завели розмову з нижніми чинами. Навколо канцелярії зібрались сотні дві солдатів та кілька десятків матросів. Обидва офіцери стояли на ґанку, сторожко оглядаючи натовп. Більше розмовляв козачий осавул, літній чоловік з сивизною в густій бороді. Він розпитував про наше життя. Хтось, звертаючись до нього, запитав:

— А чи правда, ваше високоблагородіе, що в Росії тепер проголошено свободу?

Осавул силувано посміхнувся і сказав:

— А навіщо вам свобода потрібна? По-матірному ви завжди могли вільно лаятись.

Тут же інший солдат, сорокалітній вусатий чоловік із запасних, поставив ще більш наболіле питання:

— Ваше високоблагородіе, чому нас на батьківщину не відсилають? Мир давно укладено, а ми все тут нидіємо.

Чекаючи відповіді, всі притихли. Осавул, так само посміхаючись, промовив:

— Он вам чого захотілось — на батьківщину попасти. Не побачите ви її більше ніколи!

— Тобто як це розуміти? — здивовано знову спитав вусатий солдат і, підійшовши ближче до ґанку, злякано розкрив рота.

Тінь тривоги пробігла по обличчях інших полонених, всі витягли шиї і в напруженому мовчанні вп'ялися в обличчя осавула. Він раптом став серйозним і провадив далі:

— Я вам, братці, зараз поясню, в чому тут річ. Серед вас, полонених, завелись політикани. Без сумніву, вони підкуплені японцями. Ці політикани поширюють серед вас різні шкідливі книжки, які видаються коштом наших ворогів і прищеплюють вам мерзенні думки, що не треба царя, уряду, релігії. Для чого це робиться? Щоб посіяти серед православного народу смуту, загальну різанину, анархію. А в Росії, як вам уже відомо, і без вас діється бозна-що — всюди безпорядки, бунти. Хто з вас розумніший, той одразу зметикує, що з цього повинно вийти. Хіба цареві не відомо, що політикани, ці продажні тварюки, геть розбестили вас? А коли так, то невже він, на вашу думку, такий дурний, щоб заплатити японцям гроші і вивезти вас на свою голову? Адже ніхто не став би виручати своїх ворогів з лиха, знаючи наперед, що, крім шкоди, від них нічого не матимеш. Ні, не бувати вам на батьківщині! Ви загинете тут.

Козачий офіцер вціляв у точку. Його докази видались такими переконливими, що більшість не мала сумніву в їх правдивості. І справді — адже є якась причина, що після укладення миру так довго не відсилають полонених у Росію.

Хтось із матросів крикнув:

— Найшли, дурні, кого слухати! Бреше він! Полонені, хвилюючись, загаласували. Осавул, виждавши момент, підвищив голос:

— Це я, козачий офіцер, вірний слуга батьківщини, і раптом — брешу? Коли хочете знати, я тричі був поранений на фронті.

Йому, мабуть, уперше довелося почути від нижнього чина зухвалі слова образи. Вражений, він якось дивно засіпав головою. Несподівано для всіх він заплакав, а потім зняв свій кашкет і, показуючи на сивіюче волосся, почав викрикувати з якимсь внутрішнім болем:

— Коли ви мені не вірите, то повірте моєму сивому волоссю, що я правду вам кажу. У кожного з вас є мати. Що може бути дорожче від імені матері! Я клянусь ім'ям матері своєї, що ваші кості будуть зариті в японській землі. Я кажу це тільки тому, що мені щиро жаль вас.

Здавалося, охоплений зрадницьким натхненням, він сам вірив у те, що говорив. Це справило на солдатів приголомшливе враження. Особливо стривожились запасні. У кожного з них постійні думи про далеку домівку і про покинуту сім'ю давно згризли серце. Почулись вигуки, роздратовані й тоскні:

— Ах, мерзотники! Ах, політикани! Що вони з нами зробили...

— А у мене вдома діти залишились...

— Пропала для нас батьківщина...

Момент для заперечення офіцерові був пропущений. Кожне слово з нашого боку могло б викликати у солдатів вибухи обурення. Розлючені і на якийсь час засліплені, вони ладні були в ту ж мить помститися на будь-кому — і за пережитий біль розлуки з рідними, і за всі злигодні, і за тягар тривалого полону.

Хтось із полонених в розпачі залементував:

— Ваше високоблагородіе, що ж тепер нам робити?

На це була негайна відповідь, холодна й сувора, як металічний брязкіт рушничного затвора:

— Треба добре провчити цих політиканів. А потім царю-батюшці прохання напишіть. Можливо, він змилосердиться над вами і простить вас.

Офіцери зникли, але думка, кинута ними, як нічна лиховісна птиця, перелітала з одного барака до другого, породжуючи заворушення серед полонених.

Другого дня, після сніданку, до барака № 2, де я жив, почали підходити солдати. Коли їх зібралося кілька десятків, вони поставили вимогу дати їм на розправу мене і найближчого мого помічника, мінера ослябської команди Костянтина Степановича Болтишева. В бараці жило сто п'ятдесят матросів, і ми легко відбили нападників. Але взагалі в таборі сухопутних полонених було вдвічі більше, ніж моряків. Натовп швидко зростав, збільшувався, оточуючи наш барак з усіх боків. Деякі солдати озброїлись сокирами, взятими з кухонь, інші — кілками й камінням. Лунали вигуки:

— Новикова давай сюди!

— А ще Болтишева!

— Обох цих злочинців на суд народний!

Перед цією грізною силою з нашого барака один за одним почали зникати матроси, аж поки лишилося дванадцять вірних товаришів. Що ми могли вдіяти проти трьохтисячної юрби! Я кілька разів намагався умовити її, але це було так само марно, як марно кричати в бурю на морські хвилі, що лізуть на борт судна. Тут була та сама стихія. Біля дверей і біля всіх вікон скупчилися люди, галасуючи всяк на свій лад. І що далі, то більше шаленіли ці люди, п'яніючи від власної люті. Думки застигали від жаху, коли я дивився на їхні напружено набряклі обличчя, перекривлені роти, вибалушені очі. Не було ніякого сумніву, що мене і моїх товаришів не тільки уб'ють, але й знущатимуться з наших трупів. Випадково вийти живим з цусімського пекла і через кілька місяців на далекій чужині загинути від рук. своїх земляків,— що може бути безглуздіше за це? Ще зовсім недавно я був для них до деякої міри ватажком, вони виявляли повагу до мене, а тепер збиралися з невблаганною жорстокістю мене розтерзати, сподіваючись, що цим полегшать свою долю.

Через барак почали проходити солдати, але ніхто з них не наважувався першим кинутись на нас. Річ у тому, що серед полонених поширились чутки, ніби у нас є револьвери, бомби, пекельні машини. Це на деякий час врятувало нас Насправді ж ми були озброєні тільки японськими ножами, схожими на кинджали. Кожний із нас під полою шинелі, накинутої на плечі, держав напоготові такий ніж. %

Один солдат, проходячи мимо, тримав у правій руці пляшку з піском. Очевидно, він мав на Мір ударити нею мене по лобі, щоб розтрощити мені голову і зразу засліпити піском. Розрахунок у нього був такий, що я з запорошеними очима не зумію попасти в нього з неіснуючого револьвера. Але в останній момент він не зважився на це і шпурнув пляшку здалека. Вона попала в мого товариша Голубєва і розсікла йому вилицю.

Наближався кінець.

Старшина барака, боцман гвардійського екіпажу Василь Червонен-ко, з люб'язною таємничістю попередив нас:

— Зараз підпалять барак. Уже по жердину побігли. Ви всі згорите живцем.

Барак був зроблений з тесу і вкритий сухою рисовою половою. За кілька хвилин він спалахне. Нам доведеться корчитись у вогні.

Від слів Червоненка на мене дихнуло середньовіччям. Я здригнувся, наче мене лизнуло вже полум'я вогнища. За стінами нашого житла шаленів невгамовний галас трьох тисяч чоловік, а в моїй враженій свідомості, в потаємних глибинах її, наче комарина пісня, жалюгідно звучала фраза, яку я чув сотні разів: "Глас народу'— глас божий". Я переглянувся з Болтишевим. Це був здоровенний парубок, широкоплечий, грудастий, чорноголовий, з міцними, як манільський трос, мускулами. Трохи зігнувшись, він став у напружену позу і дихав важко і $лобно, а карі очі його сховались під лоб і гостро стежили за всім з-під нахмурених брів, як з-під паркана. Якесь зрушення сталося в моїх мозкових клітинах, штовхаючи мене на одчайдушний крок, і я сказав, звертаючись до Болтишева:

— Костю, нам самим слід напасти на них.

Він наче ждав моєї пропозиції і рішуче відповів:

— Так, я перший піду. З цим погодились інші.

Болтишев рушив до виходу. Ми пішли за ним. Поки ми йшли до дверей, мені здавалося, що в цілому всесвіті нічого більше не лишилося, крім цього стовпища людей, що жадало перетворити нас у криваве м'ясо. Щось тваринне прокинулось і в мені, наче ніколи я не читав найпрекрасніших книг, геніальних творів, які закликали до людяності. Кожен мускул мій напружився. Єдина думка, холодна й ясна, як промінь морозного ранку, пронизувала мозок — не промахнутися і вправніше завдати удару ворогам. Тільки-но Болтишев з'явився на ґанку, ще дужче залунали стадні вигуки, і сотні рук простяглися до нього, немов за дорогоцінною здобиччю. І в цей рішучий момент я ясно почув, як чийсь голос, надзвичайно високий, вирізняючись із загального клекітно-го реву юрби, злетів над людськими головами і наче повис у повітрі:

— Зарізали!.. За-рі-за-ли!..

Передні ряди солдатів здригнулися, на хвилину змовкли. Я побачив перекривлене обличчя пораненого, широко розкритий рот, дрібні зуби і вирячені великі очі, що повисли над щоками, як дві мутні електричні лампочки. А потім запам'ятався Болтишев. Ошалілий, з обличчям божевільного, він високо підіймав закривавлений ніж. Ми теж, скинувши з плечей шинелі, підняли ножі. І тут сталося те, чого ми не сподівалися: тритисячна юрба метнулася від нас в різні боки. Охоплені панікою, солдати бігли геть широкою вулицею, збиваючи один одного, перекидаючись, бігли так, наче вони ніколи не бували на фронті... Дехто, гнаний сліпим страхом, поліз під ґанок. Ми гналися за ними недовго, а потім, опам'ятавшись, побачили, що навколо нас нікого нема. Тоді й ми в свою чергу, всі дванадцять чоловік, кинулись з табору в місто і бігли, плутаючи по вулицях, до того часу, поки не заарештувала нас поліція.

Нас посадили в японську тюрму.

А через два дні я через японського перекладача дізнався, що розлючені солдати забрали всі мої речі, книги і чемодан з рукописами, все це винесли з барака надвір і спалили на вогнищі.

Перекладач, розповідаючи мені про це, додав, хитрувато мружачи чорні очі:

— Справжня війна була. З однієї сторони кілька поранених ножами, з другої — після вашої втечі двох так скалічили, що навряд чи житимуть.

Так загинув весь мій матеріал про Цусіму.

Я був такий вражений, що не спав цілий тиждень. У мене почалися припадки. Я з вдячністю згадую лікаря, що врятував мене від божевілля.

Японці, вчинивши слідство в нашій справі, дійшли висновку, що наша втеча була вимушена, і хотіли повернути нас у табір. Але ми самі просили їх затримати нас у тюрмі якомога довше. Тижнів через два вони перевели нас до приміщення при одному госпіталі. Тут ми жили вільно, без караулу, могли ходити по місту. З табору до нас приходили матроси. Від них ми довідались, що після погрому багато солдатів каються в своїх вчинках.

Стався розкол і серед полонених офіцерів: ще до оголошення в Росії свобод, безпосередньо після Цусіми, що показала всю відсталість нашого флоту і потворність самодержавного ладу, деякі з них стали революціонерами. На час описуваної події число їх значно зросло. І от до Кумамота приїхали з іншого міста саме такі офіцери, головним чином флотські, з броненосця "Орел". Вони влаштували в нашому таборі мітинг і пояснили полоненим смисл царського маніфесту про свободи.

— Вся Сибірська залізниця в руках революціонерів! — сміливо вигукував флотський офіцер, оточений слухачами в дві тисячі чоловік.— Коли вони дізнаються, що ви виступаєте проти свободи, то як вони поставляться до вас? Невже ви думаєте, що таких мракобісів, якими ви показали себе, вони повезуть в Росію? Вам доведеться йти пішки через весь Сибір. Скажу більше: ще до того, як ви рушите з Японії і будете переїздити до Владивостока пароплавами через море, революційні матроси викинуть вас за борт.

Тепер ніхто з полонених уже не сумнівався, що в Росії справді оголошено свободу. Інакше офіцери не виступали б так одверто. Знову заохали солдати. На цей раз почали бити тих верховодів, що влаштували погром проти нас. А щодо нас із кожного барака надійшло до японської канцелярії прохання за підписом старшин. В них, в цих проханнях, говорилося, що ми перші люди на світі і що ми потерпіли безневинно, а тому нас негайно треба повернути до табору: за нашу недоторканність всі ручаються.

Цілий місяць ми прожили поза табором. Повертаючись з товаришами в свій барак № 2, я все ще відчував страх перед юрбою. Полонені зустріли нас дуже урочисто — з червоним прапором, з революційними піснями. Мене качали, вигукуючи "ура". Але коли десятки дужих рук підкидали мене вгору, я вкривався холодним потом і почував себе так, як, мабуть, почувало б себе котеня, яким бавиться тигр.

Ще перебуваючи в японській тюрмі, я почав відновлювати втрачений матеріал про Цусіму по пам'яті. В таборі ця робота тривала далі. Знову мені допомагали товариші, знову ми розпитували матросів. Ми поспішали, але зібрати відомості про всю ескадру вже не можна було. Закінчився наш полон. Загибель багатьох кораблів залишилась недоел ідженою.

Наш поїзд, наповнений самими матросами, давно залишив Владивосток і, грюкаючи зчепами та буферами, не поспішаючи, котився по довгій одноколійній залізниці. Часом ешелон зупинявся на вщерть забитих станціях днів на два-три, чекаючи своєї черги їхати далі. Яким великим видався нам Сибір з його тайговою глухоманню, з гірськими хребтами, з степовими просторами, з нечисленним населенням! Тяжкою була ця подорож. Тривала вона шість тижнів. В кожній теплушці було по сорок чоловік, всі були одягнені в кожушки з дерев'яними застібками, в кошлаті папахи, в піми і через те зовсім не були схожі на військових матросів. Лютневі морози змінялися дикою завірюхою. Безупинно топилася грубка, але вона нагрівала теплушку нерівномірно: на нарах не можна було спати від жари, а під нарами навіть у шубі проймав холод. Ми жодного разу не мились у бані, вкрилися брудом і геть завошивіли. На харчових пунктах годували нас огидною бурдою, а хліб давали мерзлий і такий твердий, що його пиляли на порції пилкою або рубали сокирою. Матроси, роздратовані всім цим, знімали бучу і громили станції. А в цей час в Сибіру лютували каральні загони генералів Ренненкампфа і Меллер-Закомельського. Дехто з нашого ешелону попав до них і наклав своїми головами вже в дорозі додому.

Я найбільше турбувався про свій цусімський матеріал. А що, як генерали захочуть вчинити трус у наших вагонах! Що тоді зі мною буде? Але все обійшлося гаразд: в березні я добрався до свого села Матвєєв-ського, Тамбовської губернії. Тут мене чекав новий удар — померла моя любима мати, всього за два тижні до мого приїзду додому.

Удома я несподівано одержав номер газети "Новое время" (від 1 квітня 1906 року, № 10793), де був надрукований мій нарис. Нарис нагадав мені про матроса Ющина, з яким я познайомився в полоні у японців. Він плавав марсовим на ескадреному броненосці "Бородино". Під час бою при Цусімі це судно загинуло. Ющин врятувався, могила повернула його життю.

Я розпитав його про пережиту ним катастрофу і з його слів написав "Загибель броненосця "Бородино". Мені неважко було відновити картину загибелі судна,— я сам плавав на кораблі такого ж типу і сам брав участь у битві. Тому, коли я прочитав свій нарис Ющину, він сказав схвально:

— Все правильно. Виходить так, ніби ти сам був у нас на судні. Перепиши, братику, мені на згадку. Я виконав його прохання.

Коли я побачив надрукованим свій твір,, значно виправлений редакцією з ідеологічного боку, мною оволоділо недобре почуття: гірко було, що я, революційно настроєний, вперше надрукувався в такому консервативному органі.

Хто ж, однак, підсунув мене в "Новое время"?

Революційні шквали, знімаючись в столицях, мчали далі, до глухих провінційних міст і сіл, стрясаючи старозавітний побут російського життя. Це був час, коли ніхто із свідомих людей не міг лишатися байдужим глядачем. В кінці літа, переслідуваний царською поліцією, я виїхав із свого села і потрапив у Петербург. Мої товариші по плаванню, учасники Цусімського бою, влаштували мене письмоводителем у Топорова, помічника присяжного повіреного. Це була прекрасна людина. Він дозволив мені користуватися своєю бібліотекою.

В Петербурзі я з'ясував, яким чином нарис без мого відома попав до друку. Це зробила дружина загиблого командира броненосця "Бородино", вдова Серебренникова. В столиці з нею зустрівся марсовий Ющин і показав їй мій зошит. Серебренниковій мій нарис сподобався, і вона зразу ж відправила його в "Новое время".

Зрідка я зустрічався зі своїми колишніми товаришами по службі. Майже всі вони, захоплені загальним революційним піднесенням ще в японському полоні, брали участь у революційних організаціях.

Якось зібрались ми на квартирі одного товариша. Згадували про Цу-сіму, а потім захотілось гульнути, але грошей ні в кого не було. Один з товаришів звернувся до мене:

— Ти з "Нового времени" за свій твір нічого не одержав?

— Ні.

— Так чого ж ти гав ловиш, друже?

Я теж чув, що редакції платять за статті якийсь гонорар, але було соромно йти, і я вагався:

— А що, коли відмовлять? Та ще й дурнем обізвуть.

— Не мають права, якщо твій твір надрукували. А там, гляди, троячка чи й уся п'ятірка перепаде тобі. Вип'ємо тоді за твою першу літературну роботу.

Ідею було подано, її підхопили інші і почали вмовляти мене:

— Хіба можна упускати такі гроші? Ми теж з тобою підемо. Кінець кінцем я погодився з ними, і ми, вісім чоловік, вирушили

одержувати гонорар.

Біля під'їзду "Нового времени" п'ятеро залишились на вулиці, а я і ще двоє матросів пішли в редакцію. Ноги мої відмовлялись служити, обличчя пашіло, немовби я збирався вчинити якийсь злочин, але мене підбадьорювали мої товариші.

— Страшніше Цусіми не буде. Дивак!

В редакції, показуючи свої документи, я задерев'янілим язиком пояснив мету свого приходу. Літній чоловік з роздвоєною борідкою, слухаючи мене, поблажливо усміхався. А потім все з'ясував і пояснив мені:

— Гонорар ви .можете одержати. Але спочатку ви мусите дістати на це згоду Серебренникової, дружини покійного командира. Через неї ваш матеріал надійшов до редакції. Адреса її у нас є.

Ми юрбою вирушили розшукувати потрібний нам будинок. На цей раз всі мої товариші залишились біля воріт, а я сам через чорний хід добрався до кухні.

Вдова Серебренникова, коли дізналась, що я автор нарису, запросила мене в розкішний зал. Вона дякувала мені, що я так добре відгукнувся про її чоловіка. Я на це відповів:

— Ваш покійний чоловік був досвідчений командир і прекрасна людина. Команда дуже любила його.

Говорячи так, я анітрохи не лестив їй. Він справді був таким. Замолоду він брав участь у революційних організаціях, і це не минуло безслідно.

— Ви зобразили страшну картину загибелі корабля. Який жах пережив мій покійний чоловік. Ще й досі я ходжу, наче в кошмарі...

Вона заплакала.

Через півгодини, з листом в кишені, ми вже мчали в редакцію. Знову двоє супроводили мене нагору. Після деяких формальностей ми втрьох рушили до каси. Мені сказали:

— Розпишіться і одержіть п'ятдесят два карбованці.

Я остовпів від названої суми. Вона мені здавалась неймовірною. Я боязко перепитав:

— А ви не помилились?

В цей час з одного боку товариш смикнув мене за полу піджака, а з другого — я дістав у бік стусана, який означав, що я викінчений дурень. Касир теж образився на мене і суворо заговорив:

— Яка ж тут може буги помилка? П'ятсот двадцять рядків. По десять копійок за рядок. Отже — п'ятдесят два карбованці.

Надзвичайно довго я розписувався, виводячи тремтячим пером літери, але вниз ми збігли з такою швидкістю, немов спустились на крилах.

Я з гордістю, потрясаючи грошима, заявив товаришам, що чекали внизу:

— Ось вони — п'ятдесят два карбованці!

— П'ятдесят два? — наче зітхання вирвалось у них.

— Так.

Поверталися ми додому бадьорою ходою. У кожного з нас був якийсь пакунок. Ми несли горілку, вина і безліч різних закусок. Майже на вй гроші закупили.

У напівпідвальному приміщенні на великому столі розіклали закуски, поставили випивку.

— Ну, друже Альошо, за твій літературний успіх!

Цокались, пили, закушували. В кімнаті ставало все гамірніше. Товариші збуджено говорили мені:

— Таж матросом був! Перший-ліпший начальник міг би тобі всю пику розквасити. А тепер став літератором. Як воно, га? От куди махнув!

Революційні бурі 1905 року, що збудоражили Росію, йшли на спад, видихалися. Барометр буржуазно-поміщицького побуту показував, що гроза стихає. Але ми були молоді і буйні серцем. Здавалося, що ніякі темні сили не заглушать нашого полум'яного пориву в майбутнє. І ми клялися один одному, що будемо боротися за свободу до кінця.

Друзі, звертаючись до мене, наказували:

— Друже наш Альошо! Більше пиши! Опиши все наше життя, всі наші страждання. Нехай всі знають, як моряки помирали при Цусімі. Отак!

Інші добродушно сміялись:

— А щодо гонорару — не сумнівайся. Тут ми завжди будемо з тобою. В яку хочеш редакцію підем.

Це було найвеселіше свято в моєму літературному житті.

Де ви тепер, мої любі друзі? Я знаю, що двом з вас не вдалося подихати повітрям свободи, за яку ви так пристрасно й беззавітно боролися. Гальванер Голубев незабаром був заарештований і повішений в Кронштадті. Гальванер Феодосій Яковлевич Алференко, як видно з листа його племінника, замучений царськими опричниками, помер в Ніжинській тюрмі в 1910 році. А де решта товаришів, що боролись у перших рядах проти оплоту самодержавства? Ваш наказ і свою мрію мені довелось здійснити тільки після Жовтневої революції — я написав "Цусіму".

Кілька місяців я жив у Петербурзі і в Фінляндії, а потім, коли настала найлютіша реакція, виїхав за кордон.

Тільки в 1913 році я знову повернувся, уже з чужим паспортом, додому, де прожив кілька днів, нікому з сторонніх не показуючись.

Рідний брат мій Сильвестр, на шістнадцять років старший від мене" що любив читати, який збудив і в мені жадобу знання, коли я був ще юнаком, зустрівшись після довгої розлуки зі мною, розповідав:

— Що тут було без тебе! Зовсім заїли — пристав, урядники та стражники. То труси роблять, то з допитом чіпляються. Все допитувались, де ти подівся. І літературу твою їм вийми та віддай. Років два так митарили. А я з твоїм добром мотався, як зачумлений. Спалити все це — шкода. Сховаю в сарай — ні, думаю, знайдуть. Несу в клуню, з клуні в скирту. Потім склав усі твої книжки, газети, листи в бляшані банки, запаяв їх і закопав у землю.

Брат усе розшукав мені, крім найголовнішого,— матеріалу про Цусі-му. Мене охопив такий відчай, наче я втратив рідну дитину. Приголомшений, яз хвилину мовчки дивився в обличчя брата, кругле, лобасте, заросле до скронь чорною кучерявою бородою, а потім, помітивши в його сірих очах подив, розповів, як спалили рукописи в полоні, як я знову частково відновив їх і з якими труднощами мені вдалося все це вивезти з Японії.

— Тепер розумієш, що сталося? — стогоном вирвалось у мене. Він схопився за голову.

— Хоч убий — забув, куди я сховав усі твої папери. Знаю, що цілі. Ніде їм дітися.— І почав виправдовуватись:—Таж вони, нечестиві хами, поліцейські ці, одіб'ють пам'ять кому хочеш. Якби попала їм твоя література або записки — не уникнути б мені прогулянки в самий Сибір.

Брат обнишпорив усе своє господарство, але так і не міг утішити мене. Я махнув на все рукою. Племінник мій Георгій, підкупивши старшого волосного писаря, добув мені безстроковий паспорт. Я поїхав спочатку до Петербурга, а потім переїхав в Москву, де жив на напівлегальному становищі.

Минуло ще кілька років. Брат мій помер. Замість нього, повернувшись з Червоної Армії, в домі, став хазяїном його син, а мій племінник, Іван Сильвестрович.

Царська цензура важко пропускала мої твори. Тому, незважаючи на велику кількість літературного матеріалу, я писав мало і друкувався рідко. Тільки після революції з'явилася можливість зайнятися виключно літературною роботою.

З рідними місцями мене зв'язує тільки те, що я майже кожного мисливського сезону буваю там на полюванні. Це заміняє мені санаторій, зміцнює здоров'я, освіжає голову і дає багато нових спостережень. Так було і в 1928 році. Разом зі мною поїхали на весняне полювання письменники Павло Низовой, Олександр Перегудов, Петро Ширяєв і Леонід Завадовський. Тижнів зо два ми прожили в лісі, серед боліт, а потім, перед тим, як повернутися до Москви, заїхали в село Матвєєв-ське, до мого племінника. І от у той час, коли щойно кінчили пити чай, Іван Сильвестрович поклав переді мною на столі незграбний довгастий жмут паперів, навхрест перев'язаний ликом.

— Може, придадуться тобі,— сказав племінник, усміхаючись до мене світлими сірими очима, і сам став оддалік столу, невеликий, крутопле-чий, в поношеному коричневому френчі.

Я відразу впізнав знайомі папери і скрикнув:

— Звідки ти це дістав?

Сівши за стіл, він почав пояснювати:

— Знаєш колодні вулики під сараєм біля лазні? їх, напевне, було складено там, коли ти ще не ходив на військову службу. Так от, сарай цей почав валитися. Ти ж знаєш, я на своїй пасіці перейшов на рамкову систему. Отже, складені під сараєм колодні вулики стали мені не потрібні. Вирішив я їх перебрати: годящі, думаю, продам, а зогнилі викину зовсім. Відкриваю я кожний, заглядаю всередину. Дивлюся — в одному з них жмут паперів. Стій, думаю, знахідка. А я ще од небіжчика-батька чув, що він загубив якісь важливі твої папери, і це його мучило багато років.

Збуджений, я тремтячими руками розплутав на жмуті лико і, позираючи радісними очима на приятелів, сказав:

— Знайшлися всі мої записки про Цусіму! Двадцять два роки пропадали! І знову опинилися в моїх руках. Довезти б їх тільки цілими до Москви.

Я ще не читав віднайденого матеріалу, але досить було тільки глянути на ці зошити, блокноти й аркуші паперу з побляклим чорнилом, щоб усе те, що в них записано, почало воскресати в таємничих звивинах мого мозку. Давні забуті враження було зрушено, і вони, випливаючи з глибини пам'яті, відразу замиготіли, як на екрані. Перед внутрішнім зором душі з дивовижною ясністю постали жахливі картини Цусімсько-го бою з такими деталями, про які я давно забув.

Повернувшись до Москви, я негайно взявся за нову роботу. Звичайно, довелось користуватися при цьому не тільки своїми записами, але й офіційними документами архівів, що до революції були заборонені. Про Цусімський бій я перечитав усе, що тільки було написано російськими й іноземними авторами, вивчив свідчення, що їх дали перед слідчою комісією адмірали, офіцери і матроси, ознайомився з судовими процесами про здачу деяких кораблів у полон, з японськими джерелами. Треба було розібратися в усій цій безлічі книг, документів і приватних записів, зіставити один матеріал з іншим, щоб вибрати зерно правди і відкинути всяку лузгу і вигадки, які зібралися навколо діла.

Крім того, я мобілізував собі на допомогу учасників Цусімського бою. З одними я листувався, з іншими не раз розмовляв особисто, згадуючи давно минулі переживання і обмірковуючи кожну дрібничку з усіх боків. Таким чином, зібраний мною цусімський матеріал поступово збагачувався все новими даними. В цьому відношенні особливо велику допомогу надали корабельний інженер В. П. Костенко Л. В. Ларіо-нов, боцман М. І. Воєводін, старший сигнальник В. П. Зефіров та інші. Жодного розділу я не пускав у друк, не прочитавши його спочатку своїм живим героям. Проте, незважаючи на такий багатий матеріал, книга була б написана інакше, якби я сам не пережив Цусіму і не зазнав страхіть цієї нечуваної трагедії.

КНИГА ПЕРША

ЧАСТИНА ПЕРША

ПІД АНДРІЇВСЬКИМ ПРАПОРОМ

...Попереду тільки загин,

І той, хто послав нас у битву жорстоку,—

Не серце він має, а тлін.

Ми — жертви... І наша рокована доля...

Надходить сподіваний час,—

І падають віку старого основи,

Що вибрав опорою нас.

О день променистий жаданої волії

Світанок не стрінемо твійі

Але коли треба — ми голови зложим...

Вперед, до загину! У бій!

П. Я.

Я ДІСТАЮ ПРИЗНАЧЕННЯ

Вересень укорочував дні і подовжував ночі. Ранками почувалася приємна прохолода. Прозорішою ставала далечінь, ясніше вимальовувались береги, омивані водами Фінської затоки.

Вчора учбово-артилерійський загін повернувся з плавання в Кронштадт і, відсалютувавши сімома пострілами фортеці, кинув якір на великому рейді. На чолі загону стояв флагманський крейсер 1-го рангу "Минин", на якому я проплавав баталером всю літню кампанію 1904 року. Закінчувалась наша кампанія. Чекали наказу головного командира Балтійського флоту увійти в гавань і роззброїтись. І наші кораблі залишаться там на всю зиму, скуті кригою до наступної весни. А ми переселимося у флотський екіпаж, у величезний триповерховий цегляний корпус, що стоїть на Павловській вулиці.

Був повний штиль. Безхмарна височінь по-літньому обвівала теплом. На сході неясно вимальовувався Петербург, оповитий сизим серпанком. А коли подивитись у протилежний бік, то перед очима, поступово розширяючись, чимраз просторіше розгортався водний шлях. Він вів до Балтійського моря, зникаючи в безбережжі і мінячись свинцевим блиском. уТам, у сонячних променях, мерехтів Толбухін маяк, як одинокий перст, що вказує курс морякам.

Із Кронштадта, з Петрівського парку, звідти, де стоїть пам'ятник першому творцеві російського флоту, докотився до нас постріл гармати — вісник полудня. На кораблях, відбиваючи склянки, задзвонили в дзвони. Замість післяобіднього відпочинку я пішов на бак, сів на палубу і, прихилившись до чавунного кнехта, почав читати газети. Навколо мене, слухаючи читання, розмістилися десятків зо три матросів, всі в парусиновій одежі, всі босі. Одні сиділи в різних позах, інші лежали, підклавши кулаки під голови. Війна з Японією збудила особливий інтерес до газет.

Незважаючи на суворість цензури, ми добре знали, що справи наші на Далекому Сході йдуть погано. Наші керівники, засліплені колишньою славою, збиралися, переможно розгромивши ворога, підписати мир не інакше, як у японській столиці Токіо. Але вийшло не так. Російські сухопутні війська, не витримуючи натиску противника, відступали з Кореї в Маньчжурію. Порт-Артур був обложений. 1-а Тихоокеанська ескадра, заблокована в цьому порту ворожим флотом, була бездіяльна.

А сьогодні з великим запізненням надруковано статтю, в якій більш-менш докладно повідомлялося про дві битви на морі. Суть статті була така:

28 липня 1-а Тихоокеанська ескадра зробила спробу прорватися до Владивостока, але кінчилося це цілковитою невдачею. На світанку наша ескадра почала витягатися на рейд, а годині о дванадцятій, за сорок миль від Артура, вона зустрілася з японцями. Зав'язалася перша перестрілка на далекій дистанції. З нашого боку участь у бою брали шість броненосців, які вів "Цесаревич" під прапором адмірала Вітгеф-та. Проти них адмірал Того, тримаючи свій прапор на броненосці "Мі-каса", виставив чотири броненосці і три броненосні крейсери. Дрібні судна з тієї і другої сторони на хід подій майже не впливали. Незабаром обидві ескадри розійшлися контргалсами, не завдавши одна одній істотних пошкоджень. І тільки о четвертій годині знову зав'язався бій уже на паралельних курсах. Битва тривала до самої ночі. Ні та, ні інша сторона не поступалась. Але о шостій годині вечора японський снаряд крупного калібру розірвався на "Цесаревиче" біля бойової рубки. Адмірала Вітгефта було вбито, штабні чини і командир судна були тяжко поранені. Броненосець з пошкодженим рульовим приводом викотився із строю і почав описувати циркуляцію. Тоді броненосець "Ретви-зан", маючи намір прикрити собою флагманський корабель, кинувся вперед, у бік ворога. Японці, перелякавшись рішучих дій "Ретвизана", відступили. Насувалася ніч. Перед нашою ескадрою уже відкрився вільний шлях на Владивосток. Але в ній самій сталося замішання. Частина суден пішла в нейтральні порти, а інші, побиті, керовані нерішучим адміралом Ухтомським, повернулися назад до Порт-Артура. Не краще стояла справа і з владивостоцьким загоном, що складався з трьох крейсерів: "Россия", "Громобой" і "Рюрик". Вони вийшли було на з'єднання з Артурською ескадрою, але 1 серпня зустрілися з кораблями адмірала Камімура. Відбувся бій. В результаті "Рюрик" відразу ж загинув, а два інші крейсери, змушені були повернутися у Владивосток.

— Тепер могила їм,— зітхнувши, сказав машиніст самостійного управління Сичов2.

До нього обернулося кілька голів.

— Кому могила?

Сичов лежав горілиць, прикривши віями очі від сонця. Обличчя у нього було бліде. Витримавши коротку паузу, він стомлено відповів:

— Кораблям першої ескадри. Не вирватися більше їм з Порт-Артура. Наших морських сил там поменшало, а японці нічого не втратили.

А втім, великим верховодам нашим де буде наука. Тільки людей шкода.

Артилерійський унтер-офіцер Бобков, жвавий, червонощокий хлопець, спробував заперечити:

—-Скоро вирушить Друга Тихоокеанська ескадра. Вона врятує їх.

Сичов підвівся на лікоть і, відкривши чорні, проникливі очі, подивився в очі артилериста.

— Голова у тебе, як у вола, а тями чортма. Зрозумій: поки твоя друга ескадра збирається, поки рушить в путь та поки доповзе туди, Порт-Артур до того часу, як спіле яблучко, попаде в руки японцям, а всі тамтешні судна лежатимуть на дні морському.

Раніш, коли 2-а Тихоокеанська ескадра тільки спішно озброювалась, багато хто ще не вірив, чи буде вона справді послана на Далекий Схід. Але тепер ніякого сумніву не було. Днів дев'ять тому більша частина суден цієї ескадри прийшла з Кронштадта в Ревель. Ми бачили їх на власні очі. На рейді вишикувалися рядами броненосці: "Князь Суворов", "Император Александр НІ", "Бородино", "Ослябя", "Сысой Великий" і "Наварин"; крейсери 1-го рангу: "Аврора", "Адмирал Нахимов", "Дмитрий Донской" і "Светлана"; крейсер 2-го рангу "Алмаз"; міноносці: "Бедовый", "Безупречный", "Блестящий", "Бодрый", "Буйный", "Быстрый" і "Бравый". Командував ескадрою адмірал Рожественський, тримаючи свій прапор на— "Суворове". Пізніше мали приєднатися до ескадри броненосець "Орел" і два крейсери — "Олег" та "Изумруд". Ці кораблі тим часом добудовувались в Кронштадті.

В газетах я прочитав уголос бадьору статтю. Автор, розповідаючи про 2-у Тихоокеанську ескадру, покладав тепер на неї всі надії. Вона, об'єднавшись з залишками 1-ї Тихоокеанської ескадри, розіб'є японський флот і заволодіє морем. А тоді й сухопутні ворожі війська, відрізані водним простором від батьківщини, змушені будуть здатися. Словом, наша перемога забезпечена.

Хтось із матросів промовив:

— Кажуть, наш флот втричі сильніший за японський. А от, маєш, лушпарять нас.

— Дурнів і в олтарі б'ють,— додав Сичов. Він закурив цигарку і знову заговорив: — Ні чорта з цієї витівки не вийде. Перша ескадра була сильніша за другу, мала бойовий досвід, була знайома з місцевими умовами плавання. І що ж вийшло? Замкнули її в Порт-Артурі, як у западні. А з цією — куди вже лізти нам?!

З ним погодились інші:

— Так, спорядили кораблі нашвидкуруч, абияк. Посадили на них запасних. Який може бути дух у людей?

— Хоч би ж було за що воювати, а то за дрова.

В розмовах, всупереч офіціальним повідомленням, усе частіше вказували, як на причину війни, на лісні концесії в Кореї, на ріці Ялу, де були замішані адмірали Абаза, Безобразов та височайші особи. Чутка про це давно вже почала проникати на кораблі. Навіть серед матросів . захитався престиж влади, а війна дедалі більше втрачала свою популярність.

На палубі просвистала дудка, а слідом за нею пролунав голос:

— Баталера Новикова — до командира!

Щось важливе сталося, коли кличе до себе сам глава судна. Кинувши газети, я помчав до знайомої каюти, обсмикуючи фланелівку. Переступив через поріг розчинених дверей і, скинувши з голови безкозирку, сказав:

— Маю честь з'явитися, ваше високоблагородіе.

Капітан 1-го рангу, типовий німець, законник, рився в цей час у книжковій шафі. Почувши мій голос, він обернувся до мене, високий і широкоплечий. Я стурбовано вп'явся в нього очима, намагаючись угадати, навіщо він викликав мене. Але ні в рисах його великого обличчя, грубуватого, з короткою щетинистою борідкою, ні в суворих сірих очах не було ніяких ознак роздратування. Він мирно привітався зі мною, а потім, підійшовши до письмового стола, взяв папірець і хриплувато заговорив:

— Саме прийшов наказ штабу порту. Мені дуже не хотілося б тебе, як досвідченого баталера, відпускати з свого судна, та нічого не можу вдіяти. Тебе переводять на інше. Зараз же здай свої"справи ревізорові і підеш за призначенням.

Я широко розкрив очі.

— Насмілюсь запитати, ваше високоблагородіе, куди?

— На броненосець "Орел".

Він вимовив цю фразу тихо, але у мене від неї задзвеніло у вухах. Я не мав ніякого бажання воювати. Інші ідеї бродили в моїй голові. Я чекав великих політичних змін всередині країни. Я готувався до роботи, посилено займався самоосвітою. Намітив собі програму для зимових занять в позаслужбові години, збирався прикупити на базарі багато нових книжок. Але хтось вирішив мою долю інакше.

— Подорож перед тобою дуже цікава. Багато побачиш. З японцями повоюєш. А головне — є можливість спокутувати той злочин, в який, як я гадаю, ти вплутався через свою неосвіченість.

Це був натяк на те, що я перебував під слідством як політичний злочинець. Командир, виждавши момент, додав:

— Я гадаю, що ти мусиш бути задоволений із свого нового призначення.

В голові моїй крутилася думка, що я так з цього вдоволений^ як буває, очевидно, вдоволений бик, якого ведуть на бойню, але вголос я відповів по-казенному:

— Дуже радий, ваше високоблагородіе.

Я вкрився потом, губи посіпувалися, а командир все ще не відпускав мене.

— Я так і знав. В такому разі — вітаю тебе.

О, коли б можна було помінятися ролями! Як би я міг чудово привітати його, скільки хороших слів наговорити! Здавалося, що командир глузує з мене, але він був серйозний і дивився на мене суворо, чекаючи відповіді. І я, ледве ворушачи язиком, пробурмотів завчені слова:

— Уклінно дякую, ваше високоблагородіе.

Я вийшов з каюти, наче отруєний каламуттю. Оглядаючись, постояв трохи на верхній палубі. Нічого не змінилося. Біля нас де-не-де диміли в небо інші судна: "Европа", "Абрек", "Посадник", "Воєвода". Вдалині вимальовувалася в тумані гавань з безліччю кораблів. За нею, на острові Котлін, розкинувся Кронштадт з його велетенськими військовими складами, доками, каналами і корабельними майстернями, з учбовими закладами і будинками розпусти. П'ять років я прослужив у цьому місті, але тепер воно стало для мене чужим і холодним. На блискучій поверхні Фінської затоки, де-не-де, як бугристі зелені латки, визирали острівці землі: то були грізні форти, що захищали підступи до столиці з моря. Сяяло сонце, пливучи в небесній блакиті золотим альбатросом, а мій мозок кипів безнадійними думками. Отже, віднині я буду безпосереднім учасником воєнних дій. Через кілька годин я мушу йти на нове місце — на броненосець "Орел". І я не можу вчинити інакше, бо моя воля затиснута міцним арканом військової дисципліни.

НА НОВОМУ КОРАБЛІ

Броненосець "Орел" стояв у гавані, пришвартований до внутрішньої її стінки. З першого ж погляду, коли я тільки наблизився до нього, він вразив мене своїми розмірами. Порівняно з попереднім старим моїм крейсером цей видавався велетнем, похмурим красенем. Весь він був чорний, закутий в броню круппівської сталі, з безліччю надбудов. На баку міцно і важко сиділа обертова башта, з амбразур якої виглядали два довгі дула дванадцятидюймових гармат, друга така ж башта погрожувала з корми. Крім того, ще шість башт розташувалися по бортах, з парою шестидюймових гармат кожна. Головна руйнівна сила була саме в цій артилерії. На два поверхи нижче містилась батарейна палуба з 75-міліметровими скорострільними гарматами, призначеними для захисту броненосця від нападу міноносців. Над палубою височіли містки: передній — в три яруси, з бойовою рубкою, і задній — в два яруси. На них теж були гармати, але вже зовсім дрібні — 47-міліметро-ві. Для того, щоб можна було у темряві розшукувати противника, містки були оснащені нічними очима електричних прожекторів. Посередині судна підіймалися дві великі труби, пофарбовані в жовтий колір, з траурною смужкою вгорі. Між ними, на рострах, в спеціальних гніздах містились мінні і парові катери, баркаси, шлюпки. Фок-щогла і грот-щогла сполучались антеною радіоапарата. На кожній щоглі був марс — кругла площадка, загороджена залізними листами, звідки добре спостерігати за наближенням ворожих суден.

З "Орла" долітав гуркіт. Це майстрові добудовували окремі його частини. З барж, причалених до борту броненосця, матроси .перевантажували на нього снаряди, якісь ящики, бочки. Було чути вигуки людей, свистки капральських дудок, брязкіт заліза, дзенькіт підйомних лебідок.

Я спочатку зійшов на верхню палубу, в шум і людську метушню, а потім спустився в канцелярію. Там застав старшого писаря Солниткова. Це був моторний, веселий хлопець. Від нього я вперше дізнався, хто мої безпосередні начальники: старший баталер, надстроковий, кондуктор Пятовський, і ревізор лейтенант Бурнашов. Даючи їм характеристику, писар сказав про першого:

— Чоловічок такий собі — ні богові свічка, ні чортові кочерга. Личак, начищений ваксою. Жадібний, любить копійку нажити, але на розум тугий. Цей не може на дамські шпильки щук ловити.

— А ревізор як? — запитав я.

— Розпух від лінощів. До всього байдужий. Папери підписує, не читаючи їх. На кораблі існує більше для фасону, як у світлиці меблі, на які не сідають.

Розповідаючи, писар грав бровами і безтурботно посміювався. Він виявився дуже балакучим. На всякий випадок треба було дізнатись від нього і про інших осіб: що за людина старший офіцер, які боцмани. На кожному судні ці персони відіграють для команди найважливішу роль.

— Старший офіцер у нас капітан 2-го рангу Сидоров. Він із Пітера. Раніше завідував кают-компанією в Крюковських казармах. Танцюрист і дамський серцегриз, яких мало. Вигляд має грізний, любить іноді покричати, та ніхто його не боїться. Що? Про боцманів? Молодші — Воєводін і Павликов. Можна з ними дружити. А старший, Саєм — шкура. Радий до смерті, що дослужився до кондукторського звання. Більше нічого йому не треба. Офіцерський догідник, хоч діло своє знає добре. На цих трьох боцманах старший офіцер Сидоров виїжджає, як на тройці гнідих...

До канцелярії ввійшла людина з срібними кондукторськими погонами на плечах. Худорляве сіре обличчя її з русявими вусиками нічим особливим не відзначалося, крім ділової заклопотаності. Зараз же вияснилось, що це був Пятовський, старший баталер. Коли він дізнався, хто такий я, то, звертаючись до мене, заговорив вятською скоромовкою:

— Дуже вдячний, що ви з'явились. Значить, разом попрацюємо. А то я геть змучився.

Я пішов до ревізора. Лейтенант Бурнашов сидів у себе в каюті за письмовим столиком. На мій голос він обернувся. Кругле, прищувате обличчя його з товстими губами було сонне, наче він не вмивався сьогодні.

Дивився він на мене довго, наче про щось міркуючи, і процідив:

— Гаразд. Іди до старшого офіцера.

Капітана 2-го рангу Сидорова я розшукував довго, поки, розпитавши матросів, зустрівся з ним у батарейній палубі. Подав йому принесений з собою пакет. Він почав читати папери, а я тим часом розглядав нового свого начальника. На широких плечах його впевнено сиділа сива голова. Сите обличчя закінчувалось внизу гострою борідкою, а над соковитими губами красувались великі вуса, наче дві білі морквини, що стирчали в різні боки своїми хвостами. Повертаючи мені папери, він оглянув мене з ніг до голови, прискалюючи то одне око, то друге, ї відповідно до цього вуса його то підіймались, то опускались, як семафори.

— Ну, за роботу! А її в тебе буде багато. Веі твої приміщення мають бути заповнені провізією.

— Єсть, ваше високоблагородіе.

— Зайвої чарки команді не давати. Коли дізнаюся про це, пощади не проси. А сам ти горілку п'єш?

— Жодного разу за все життя не був п'яний.

— Чудово. Тільки не подобається мені — нема в тобі належної бадьорості.

— Таким мене мати породила.

Зовсім без злоби, наче тільки для того, щоб показати переді мною свою зверхність, він вилаявся і пішов від мене геть. Аудієнція закінчилась.

За п'ять років служби я так до всього звик, що перестав відчувати образу. Увечері мені видали підвісну парусинову койку з матрацом, набитим дрібним корком. В списках суднової команди проти мого прізвища було поставлено номер. Під цим номером, згідно з судновим розписом, я буду виконувати свої обов'язки під час тієї чи іншої тривоги. Колишню стрічку на кашкеті замінив іншою з написом: "Орел".

Отже, я став членом нової сім'ї у дев'ятсот чоловік, зібраних з усіх кінців Росії. Минали дні, сповнені турбот, і кожен з них зникав у небутті, як крапля, що падає в землю. На судні був гарячий час. Треба було виконувати канцелярські обов'язки, складати звіти, писати вимоги, накладні і одночасно приймати з портових складів солонину в бочках, галети в ящиках, вершкове масло в запаяних бляшанках, крупу, сіль, сухарі, борошно. Все це робилося спішним, бойовим порядком. Людей, призначених нам на допомогу, не вистачало. Під час вантаження старший баталер Пятовський покрикував на них:

— Хутчіш, хутчіш! М'ясо їсти любите, а носити не хочете!

Крім баталерів, на судні були й інші хранителі казенного майна: машинний, мінно-артилерійський і підшкіпер. Вони теж приймали різні запаси, кожний за своєю спеціальністю. Таким чином, до "Орла" безупинно приставали баржі, баркаси, катери, і залізний велетень поглинав усе, що вони підвозили. Здавалося, не діждати того дня, коли наповняться всі величезні приміщення судна.

У вільні години, яких, щоправда, у мене було обмаль, я оглядав внутрішнє обладнання броненосця. Насамперед впадав у вічі розподіл жилих приміщень. Половина корабля з боку корми була відведена під офіцерські каюти, серед яких були навіть запасні, зроблені на той випадок, якщо, може, сам адмірал із своїм штабом надумає переселитися до нас. Звідси виходили всі розпорядження, які ми повинні були виконувати, бо тут жили наші повелителі — три десятки офіцерів. А в другій половині, носовій, містились матроси з своїми капралами й боцманами, а також кондуктори — всього близько дев'ятисот осіб. Кондуктори і боцмани теж мали каюти. А ми жили в неймовірній тісноті. Але мене більше цікавив інший бік броненосця. Він був збудований за найновішою конструкцією. Спускаючись трапами з одного поверха на другий, я заглядав у всі його приміщення, у всі закутки, в численні залізні лабіринти. Крім головних машин, котлів, башт, артилерії, мінних апаратів, радіорубки, я всюди натикався на якісь допоміжні механізми, додаткові прилади. По всіх відсіках, то переплітаючись між собою, то розходячись в різні боки, проходили електричні проводи, переговорні труби, парові або водопровідні труби з безліччю всіляких клапанів. Те ж саме було і за подвійним бортом. Батарейна палуба і башти сполучались елеваторами з бомбовими погребами, розташованими на самому споді, де у нас мали зберігатись величезні запаси пороху та різних снарядів. Коротше кажучи, подиву моєму не було меж перед усією складністю цього залізного чудиська.

РОЗМОВА З БОЦМАНОМ

Один філософ сказав: "Учись добре слухати, бо це корисніше, ніж добре говорити". В моєму становищі нічого не лишалось, як керуватися цим виразом у своїй поведінці на кораблі. Я догадувався, що перебуваю під негласним наглядом. Недаром старший офіцер відразу запам'ятав моє обличчя і при кожній зустрічі дивився на мене підозріло. Хотілося б тільки дізнатися, кому доручено стежити за мною.

Але це не заважало мені самому пізнавати, чим живе команда, вивчати характери офіцерів і організацію служби на кораблі, а згодом — і всієї нашої ескадри.

Поки що для мене був ближчим особовий склад нижніх чинів. Багато матросів було призвано з запасу. Ці літні люди, давно відвикнувши від військово-морської служби, жили спогадами про батьківщину, журилися за домівкою, за дітьми, за жінкою. Війна впала на них нежданно, як жахливе лихо, і вони, готуючись у небувалий похід, виконували роботу з похмурим виглядом вішальників. Серед команди було чимало ново* бранців. Затуркані і жалюгідні, вони на все дивились з застиглим жахом в очах. їх лякало море, яке вони бачили вперше, а ще більше — невідоме майбутнє. Навіть серед кадрових матросів, які закінчили різні спеціальні школи, не було звичайних веселощів. Тільки штрафні, в противагу іншим, тримались більш-менш бадьоро. Берегове начальство, щоб позбутися їх як шкідливого елемента, придумало для цього найлегший спосіб: списувати їх на судна, що йшли на війну. Таким чином, на горе старшому офіцерові, у нас набралося їх до семи процентів.

Серед штрафних іноді проривалось молодецтво:

— Нічого, братці, повоюємо І

— Може, з японочками поодружуємося!

— Снаряд — дурень: він не дивиться, штрафний ти чи ні. Всіх однаково кластиме без всякої панахиди.

Один вечір я провів у маленькій каюті, що містилася в жилій палубі з правого борту. Вона належала двом молодшим боцманам. Обидва відзначалися солідністю зросту, шириною в плечах і здоровою засмагою щік. Один з них, Іван Єпіфанович Павликов, був кругловидий, білявий, з довгими віями, під якими сито поблискували світлі очі. Він ходив по палубі поважною і неквапною ходою пана. Його смутила не так війна, як розлука з коханками, портрети яких висіли над столиком. Про свої перемоги над жінками він розповідав з усіма подробицями, весело при цьому посміюючись. Він подобався мені менше, ніж другий боцман — Максим Іванович Воєводін. Цей останній був серйозніший і вдумливіший. Очевидно, на всі явища життя у нього склався певний погляд практичної людини. І лише часом його обличчя, сірооке, з високим лобом, з золотистими вусами, нахмурившись, набирало такого виразу, наче він розв'язував важку задачу.

Боцмани не могли не дружити зі мною. Я завідував горілкою. А обидва вони були надто сильні, щоб задовольнитись законною чаркою. Це ставило їх в деяку залежність від мене.

Я й раніше чув про дивні випадки, що траплялися з "Орлом". Але тепер від боцманів я дізнався про це докладніше. Павликов розповідав мені густим баритоном:

— Недобру славу здобув наш броненосець. Почалося це ще з Петербурга. Коли "Орел" тільки будувався, він мало не згорів від пожежі на Галерному острові. А в тисяча дев'ятсот третьому році, вже спущений на воду, він під час поводі поліз був на берег. Ледве вдалося врятувати його. Цієї весни привели броненосець в Кронштадт і так само, як тепер, пришвартували його правим бортом до стінки. Швартови були товсті і міцно закручені за пали і кнехти на стінці. І того ж дня чомусь почався крен на лівий борт. Надвечір крен дійшов до тридцяти градусів. Що ж сталося? Ніхто нічого не знав. Лягли спати. Раптом вночі лопнули всі швартови. Броненосець повалився набік. Загуркотіли всі незакріплені предмети. В батарейній палубі загула вода. Люди схопились із своїх койок і в самій спідній білизні кинулись до виходів. В темряві зчинився неймовірний шум, гвалт. Всіх охопила така паніка, наче корабель підірвано міною. Вискочили ми всі на стінку, поволі опам'ятались. Дивимось — "Орел" наш зовсім на боці лежить. Можна сказати, потонув без війни, у своїй власній гавані. Добре, що мілко було. Проте два тижні потім марудилися з броненосцем, щоб підняти його...

— Що ж таке сталося з ним? — спитав я.

Павликов тільки руками розвів, але замість нього пояснив Воєводін:

— Я так думаю, що незрозумілого тут нічого нема. Морський канал між .Петербургом і Кронштадтом недосить глибокий. Щоб пройшов ним наш броненосець, довелося з нього зняти броньові плити нижнього пояса. Діри від болтів заткнули дерев'яними пробками. Але хтось вибив ці пробки. Через ці діри і почала проникати вода всередину судна. Потім вона через гарматні півпорти пішла, коли судно дуже похилилось. Хто тут був винен? Казали, начебто японці вночі прокралися до нас. Але все це дурниця на пташиному молоці. Найпевніше, свої це зробили, матроси. Оце недавно, як іти нам на пробу, знайшли в підшипниках машини стальні стружки. Якби своєчасно не помітили цього, застряли б у Кронштадті надовго. Можливо, зовсім не довелося б іти на війну. На інших суднах теж такі самі випадки були. Взяти, наприклад, крейсер "Олег". Вийшов він у море на пробу машин. Слухають, аж щось стукає в циліндрі низького тиску. Розібрали циліндр. Всередині побачили борозни. Виявилось, шматки сталі туди попали. Цікаво б дізнатись, яким чином вони попали в закритий циліндр?

Я спитав:

— То ви гадаєте, все це роблять свої ж матроси тільки для того, щоб не йти на війну?

Воєводін покрутив золотисті вуса, допитливо глянув на мене. Обличчя його стало суворішим. Здавалось, що він зараз же вибухне лайкою, але я почув тихий голос з нотками розчарування:

— Гаразд не знаю, але виходить, начебто так. Погано стало служити. Так і дивись, матроси поС*ють.

— За що ж поб'ють, коли ви їх самі не зачіпаєте?

— Ви ще багато чого не розумієте. Є у нас на судні такі пронози. Вони по законах нишпорять: шукають такого злочину, за який можна б посидіти не більше року в виправній тюрмі. Недавно на крейсері "Алмаз" три матроси побили боцмана. На деяких суднах фельдфебелям перепало. У нас поки що інші вчинки були. Що їм рік просидіти у виправній тюрмі? Зате будуть живі. Розрахунок певний.

Потім Воєводін розказав, як калічать себе матроси, щоб попасти в госпіталь і таким чином спекатися злощасного броненосця.

Дехто з команди посилено курив натщесерце, ковтаючи дим, до рво-ти, а потім пив воду, міцно настояну на тютюні. Це робилося день у день, цілими тижнями. Коли така людина з'являлася в судновий лазарет, то у неї, як у паралітика, трусилися руки і ноги, а обличчя було мертвотно-зелене, з блукаючими мутними очима. Він і в госпіталі, щоб довше затриматись там, не переставав таким чином отруювати себе. Іноді це кінчалося смертю. Один новобранець гвіздком проткнув собі барабанну перетинку і, не витримавши болю, загорлав несамовитим голосом, кружляючи і пританцьовуючи, як божевільний. Зловмисність його було викрито. Його судили. Багато й інших каліцтв було. Літній кочегар, призваний з запасу, вирішив заразитись венеричною хворобою, сподіваючись, що місяців через два-гри лікарі вилікують його. Поки він вийде з госпіталя, "Орел" буде вже далеко в дорозі. Кочегар почав ходити по найбрудніших кублах розпусти. Витратився, продав усе, що тільки можна продати, а хвороба до нього ніяк не приставала. Хтось навчив його найти вже заражену людину і зробити собі штучне прищеплення. Кочегар пораду виконав точно. Після цього довго ждав ознак хвороби, а вчора з'явився в судновий лазарет. Лікар, оглянувши його, спитав: "Жонатий?" — "Так точно, ваше високоблагородіе".— "І діти є?" — "Троє".— "Дурень! Дошлявся'по вертепах. Сифіліс у тебе". Кочегар хотів захворіти, але не на таку серйозну хворобу, а тепер, вислухавши лікаря, зблід.

Воєводін, кінчивши розповідати, зітхнув і промовив:

— Так, війна до війни не приходиться. А на цю нікому не хочеться йти.

Я пішов од боцманів задуманий. Чому так невдало складається ця війна? Адже ж били за старих часів росіяни всіх підряд на суші й на морі. Очевидно, вони тоді йшли на війну по-іншому настроєні.

ПРОЩАЙ, КРОНШТАДТЕ!

Наш "Орел" був такого ж типу, як "Бородино", "Александр III" і "Князь Суворов". Бони були такі схожі один на одного, наче близнюки. Ці чотири броненосці, найновіші і найпотужніші, становили головне ядро ескадри. Без нашого корабля ескадра не могла вирушити. Тому адмірал Рожественський квапив нас.

Нарешті "Орел" був. цілком заповнений різними припасами, навантажений так, що нижня смуга броньового захисту пішла під воду. Правда, дрібні будівлі залишались на ньому ще не закінчені, але вирішено було взяти з собою близько сотні чоловік майстрових. Настав час розлучитися з Кронштадтом і, одірвавшись од стінки, рушити в далеку дорогу. Це сталося 17 вересня о четвертій годині вечора.

Два буксирні пароплави, потужно відкидаючи водяні буруни, повільно виводили броненосець на рейд. Легенький вітер безтурботно бавився з поверхнею Фінської затоки, ганяючи дрібні хвилі. Небо затягалося ріденькими хмарами. Ховаючись за млою, сонце світило тьмяним, наче підводним, сві.тлом. З стінки гавані, проводжаючи нас, помахували нам військовими кашкетами, капелюхами, білими хусточками. А у нас на палубі влягалася остання берегова метушня. То в одному місці, то в другому з'являлася дебела й незграбна фігура старшого офіцера Сидорова з заклопотаним вусатим обличчям. На передньому містку серед офіцерів вирізнявся своїм високим зростом лейтенант С. Я. Павлінов, чорнобровий красивий мужчина. Там же був і командир судна, капітан 1-го рангу Микола Вікторович Юнг. Цей середній на зріст, добре збудований літній холостяк, як завжди, був акуратно одягнений у новеньку тужурку з золотими двопросвітними погонами на плечах, в накрохмаленому, бездоганно білому комірчику. Незважаючи на поважний вік, він зберіг дивовижну свіжість обличчя. Щось привабливе було в його рум'яних щоках, в русявій бороді, в привітному погляді синіх очей. Він заборонив на судні мордобій.

Він мав одну ваду—був занадто нервовий і метушливий у розпорядженнях.

Години через дві з містка несподівано залунали тривожні вигуки. Командир несамовито замахав руками. Не зразу всі зрозуміли, що сталося. Виявилось, на фарватері наш броненосець, якого виводили два буксири, міцно сів на мілину.

Матроси сміялись:

— Скінчилась наша кампанія.

— Забирай, хлопці, чемодани і гайда в екіпаж.

На містку — переполох. Командували дати хід вперед, назад. Буксири намагались тягти праворуч, ліворуч, але броненосець був нерухомий. Тоді командир закричав:

— На лотах! Як глибина?

Глибина фарватера виявилась двадцять сім футів, в той час як судно, дуже перевантажене, сиділо в воді на півтора фута глибше.

Сталася подія надзвичайної ваги. На "Орел" незабаром з'явилося все портове начальство на чолі з головним командиром порту, командуючим Балтійським флотом віце-адміралом Бірільовим.

Хто у флоті не знав цього хитрого дідугана? Коренаста фігура, рішуча хода, загоріле, майже бронзове обличчя з безліччю дрібних, сухих зморщок, борідка клинчиком, короткі вуса, чорні гострі очі, великі вуха — всі ці зовнішні риси його нам добре були знайомі. Походячи з дуже багатої старовинної дворянської родини, що володіла великими маєтками, адмірал, за старими морськими традиціями, годував своїм коштом увесь свій штаб, всіх своїх флагманських спеціалістів і навіть ординарців. Обіди у нього завжди були прекрасні, приготовлені хорошим кухарем, завжди з дорогими винами, хоч сам він ніколи не напивався п'яним. Мав репутацію гостинного начальника, але зате був суворий по службі і вимогливий до своїх підлеглих. Любив часто робити огляди, і в таких випадках рідко коли обходилось без того, щоб він не поглузував з командирів суден і взагалі з офіцерів — без шуму, але тонко і уїдливо.

З командою він загравав. Бувало, причепившись до якоїсь дрібниці, він наганяв страх на винного матроса, вигукуючи підвищеним голосом:

— Що мені робити з тобою, розбійнику? Повісити тебе — шкода, заслати на каторгу—— мало. Не можу придумати...

Переляканий матрос витріщав очі на Бірільова, а той, натішившись, несподівано зміняв гнів на ласку:

— На щастя твоє, бачу по морді, що ти можеш виправитись по службі. Вдруге, каналія, не попадайся. Негайно накажу накинути петлю на шию і підтягнути до реї.

І тикав матросові двогривений.

Бірільов покладав надії не так на сучасну техніку, як на непоборний дух російського моряка. Для нього було великою приємністю, коли офіцери запрошували його на обід в свою кают-компанію. Тоді він цілими годинами розказував їм про свої морські пригоди, про сутички з адміралами Макаровим і Верховським, при цьому, як завжди, добре прибріхуючи і хвастаючи своїм знанням військово-морської справи. Під час розмови у нього раз у раз прохоплювалась фраза:

— Я, як бойовий адмірал...

Одного разу мічман Рощаковський, що сидів разом з ним за столом, запитав:

— Дозвольте, ваше превосходительство, дізнатись, в яких боях ви брали участь?

Бірільов почервонів і відповів вороже:

— В боях я участі не брав, але всі мої прагнення скеровані на бойову підготовку нашого флоту, чого бракує іншим адміралам. Ось що дає мені право називати себе бойовим адміралом.

У флоті Бірільов прославився головним чином збиранням іноземних орденів. У цьому відношенні ніхто з морських верховодів не міг з ним змагатись. Колись, бувши ще контр-адміралом і командуючи загоном суден в Середземному морі, він не стільки займався морською справою, скільки відвідував височайших осіб різних держав. В Італії відбувались великі національні свята. Наш середземноморський загін прийшов до Неаполя. Адмірал Бірільов з своїм флаг-офіцером Михайловим поїхав до Рима, де був прийнятий королем Віктором-Еммануїлом II і королевою Єленою. Адмірал під час обіду уміло розважав королеву своїми завжди дотепними оповіданнями. Король нагородив його італійським орденом. Побував він і в Тунісі, де дістав зірку від тубільного бея. Турецький султан святкував двадцятип'ятилітній ювілей свого царювання. Хіба можна було пропустити таку нагоду? Адмірал на канонерському човні "Кубанец" вирушив у Дарданелли, а звідти, пересівши на поїзд, проїхав до Константинополя, щоб відрекомендуватися султанові і привітати його з ювілеєм славного, мудрого і щасливого царювання. Зворушений такою увагою, султан нагородив його зіркою "Мед-жидіє". А як не побувати ще в Греції, на острові Корфу, де мало відбутись весілля великого князя Георгія Михайловича з грецькою принцесою Марією Георгієвною? Розрахунок був зроблений правильно. Після шлюбу молодих на грудях адмірала засяяла нова зірка. В болгарській столиці Софії він відвідав царя Фердінанда, і тут також його нагородили орденом. Потім вирушив до Сербії на побачення в Белграді з королем Александром і королевою Драгою. Здавалось, час для відвідин королівського подружжя був вибраний досить невдало. Королева горювала після нещасливих пологів. Король шаленів, і до нього ніхто не зважувався підступитися. Ні наш посланник, ні міністр сербського двору не могли виклопотати Бірільову аудієнцію. Але він був наполегливий і не падав духом. Проживши тижнів два безрезультатно, він через якусь придворну даму добився побачення з Драгою. Він так майстерно заспокоїв королеву, що вона дякувала йому за сердечне ставлення до неї. А через неї він уже підкотився і до самого короля. В результаті колекція зірок його збільшилась. Взагалі, адміралові щастило. Всюди, де б він не зустрівся з тією чи іншою височайшою особою, його нагороджували орденами. Щоб дістати їх, він не гребував ніякими засобами, доходячи в своїй винахідливості до віртуозності. В Мадріді він прожив більше тижня, добиваючись аудієнції в короля. Це було перед Великоднем. Альфонс XIII і королева в цей час говіли і нікого не приймали. Адмірал терпляче чекав і тільки на другий день свят відрекомендувався їм у цирку під час бою биків. Король був у прекрасному настрої, ласкаво розмовляв з російським адміралом і, знявши в одного із своїх придворних моряків зірку, особисто приколов її на груди Бі-рільова. Більше йому нічого було робити в цирку. Він зараз же помчав на вокзал і сів на поїзд. Повернувшись до Барселони, де його чекав загін російських суден, він перебрався на канонерський човен "Храбрый". Не можна було гаяти часу: в Віллафранку перебував президент Французької республіки Лубе. Погнали судно, залишивши позаду загін. Кочегари; орудуючи біля топок, так старались, що на "Храбром" димова труба, розжарившись до червоного, прогоріла. Побачення з президентом все-таки відбулося. Груди Бірільова прикрасились ще однією зіркою — орденом Почесного легіону.

Коли із своїм загоном він повернувся в рідні води, про нього говорили у флоті:

— Його превосходительство щасливо закінчив свій хрестовий похід. Я не раз бачив Бірільова в повній парадній формі, і мене завжди

вражала безліч нагород. Медалі, ордени, зірки, великі і малі, не вміщаючись на його грудях, розбігались по боках, спускались до стегон. Він весь сяяв, як святкова, багато прибрана ялинка. Молоді офіцери жартували:

— Адмірал Бірільов не так блищить розумом, як своїми зірками. Наша 2-а ескадра, завдаючи йому багато клопоту, нічого не могла

додати до тих нагород, які в нього вже були. Він намагався якомога скоріше позбутися цих суден, забезпечивши їх абиякою матеріальною частиною і зовсім непідготовленим до війни особовим складом. А тут, як на гріх, "Орел" сів на мілину, ніби виявляючи намір зовсім залишитись у Кронштадті.

Адмірал був дуже невдоволений. На палубі, зустрівшись з командиром, він зробив йому сувору догану, заїкаючись при цьому більше, ніж звичайно. А потім, швидко піднявшись на місток, розпорядився:

— Ввв-икк-лик-ати команду і р-р-розгойдати судно!

До двох буксирних пароплавів додали ще кілька, і всі вони тягли броненосець в один бік, щоб зрушити його з місця. Одночасно з цим щось із чотириста матросів по команді з містка шарахались від одного борту до другого. Бились довго, але "Орел" уперто сидів на мілині.

Чи ж могли чотириста чоловік, що важили не більше тридцяти тонн, розгойдати броненосець, водотоннажністю в п'ятнадцять тисяч' тонн? Це було так само безглуздо, як коли б чотириста тарганів надумали розгойдати корито, повне білизни й води. Безглуздість такого розпорядження розуміли матроси і, перебігаючи від одного борту до другого, сміялись:

— Обережніше, хлопці, щоб не перекинути судно!

— Дивіться, наче й справді валиться набік!

— Ой, без війни потонемо!

Один з портових чинів, звертаючись до Бірільова, підказав:

— Ваше превосходительство, мені здається, що така нікчемна вага, як перебігання матросів,, мало вплине на хід справи. Нам не обійтись без землечерпалок. Доведеться дно поглибити.

Обличчя адмірала, холодне й надуте, з суворо стиснутими губами, відразу засяяло.

— Уявіть собі, це саме спало на думку й мені! Я вже п'ять хвилин думаю над цим. Так, ви цілком маєте рацію.

Все портове начальство роз'їхалось.

Боцман Воєводін, зустрівшись зі мною, похмуро буркнув:

— Я так і знав, неодмінно з нами яка-небудь каверза станеться. Так воно і вийшло. Наче нечиста сила переслідує нас.

Матроси вголос висловлювали свої побажання:

— Ех, якби на цілу, зиму засісти тут!

— Авжеж, тоді вскладчину ми замовили б відразу сто молебнів. Ніч спали без тривоги, добре.

Вранці до броненосця підвели три землечерпалки. Вони працювали довкола нього цілий день і всю наступну ніч. На цей раз вжиті заходи

були більш вдалими. На світанку 19 вересня "Орел" знявся з мілини і попрямував у Ревель.

Під похмурим небом дужчав вітер, більшали хвилі. Броненосець, димлячи обома трубами, ішов рівно, не хитаючись. Давно обминули кораблі, що стояли на великому рейді: "Олег" і "Жемчуг", які потім доганятимуть ескадру. Кружляли чайки. Стукали кувалди робітників.

Я довго стояв на кормовому містку, сумно оглядаючись назад, на знайомі береги, на місто, що зникало вдалині. Прощай, Кронштадте! За п'ять років служби я багато пережив у ньому і поганого і хорошого. Там, на Господській вулиці, нашому брату, матросові, дозволяли ходити тільки лівою стороною, наче ми були прокляте плем'я. На воротах парків були прибиті дощечки з ганебними написами: "Нижнім чинам і собакам вхід до парку заборонено". Митарили мене з новобранства, щоб зробити з мене доброго матроса, вірного оборонця царського престолу. Перепадало мені по службі, сидів у карцері, страждав у одиночній камері тюрми за те, що хотів узнати більше, ніж належить нам. І все-таки, якщо вийду живим з майбутньої битви з японцями, я з подякою буду згадувати про це місто. Із села Матвєєвського, з дрімучих лісів і непролазних боліт північної частини Тамбовської губернії, де безліч всякої дичини і звірини, до ведмедів включно, я прийшов у флот наївним хлопцем, справжнім дикуном. І відразу ж почалася гімнастика мозку, шліфування розуму. Не всі офіцери були погані, не всі були жорстокі. Були і такі, від яких, уміючи, при настійному бажанні, можна було мати чималу користь. Але головне полягало в іншому. Спеціальні курси баталерів, техніка кораблів, плавання по морях, будова портів, недільна школа, дружба з розвиненими і свідомими товаришами, знайомство зі студентами, читання нелегальної літератури — все це було для мене надзвичайно нове, все це збагачувало розум і змушувало дивитися на життя по-іншому.

Згадалося минуле.

Два роки тому, діставши двотижневу відпустку, я поїхав додому на побивку. Це було ранньої осені, коли зелень уже почала покриватися багрянцем і золотом. Моя поява вдома була святом і для мене, і для моїх рідних. Всі жителі села приходили помилуватися матроською формою, небаченою в наших краях: флаиелівкою з синім коміром форменки, штанами кльош навипуск, срібними контриками на плечах, атласною стрічкою, що обтягала кашкет, золотим написом — назва корабля. Діти старшого брата Сильвестра, а мої малолітні племінники і племінниці— Поля, Єгор, Маня, Анета, Ваня, Петя, Федя—дивились на мене з таким подивом, наче я впав до них з неба. І сипались безконечні запитання: чи широке море, яка його глибина, чи бачив я в ньому тих трьох китів, на яких держиться земля, який завбільшки корабель, на якому я плавав. Я пояснював їм, а вони здивовано вигукували:

— Ой, ой! Місяць треба пливти до берега!

— Вся дзвіниця наша може потонути! Ух!

— Еге, оце так корабель: все село наше може забрати!

А моя мати помолодшала від радості. Вона щодня вбиралася в плаття, в якому ходила тільки до церкви. Я дивився на неї і думав: "Де

2 О. Новиков-ПрибоП

33

межа материнській любові?" Вона приберегла для мене пляшку малинового соку, тикала мені яблука або гарячі пампушки. Але найбільше мене здивувало її звертання до мене на "ви". Я протестував проти цього, але вона відмахувалась руками:

— Ні, ні, Альошо, і не кажіть. Адже я всі правила знаю більше, ніж тутешні жінки. А ви тепер он який стали. Ні в одному селі такого нема.

Вона думала, що я ходжу в дуже великих чинах, і я ніяк не міг перекопати її в протилежному.

— Ах, господи, не діждав старий сина, помер. Що б йому ще два з половиною годочки протягти! От уже ви б його порадували...

Ласкаво, як далекий спів скрипки, звучав для мене її голос, а лагідні голубі очі сяяли радістю.

Наче яскравий захід сонця згасла моя відпустка, і я знову поїхав у флот.

А тепер, на мою звістку, що мене посилають на війну, я напередодні відплиття одержав від матері листа. Я не міг без сліз читати рядки, сповнені тривоги і глибокої скорботи. Наприкінці вона писала, що день і ніч буде молитися за мене, а я повинен берегти її благословення і пам'ятати: "материнська молитва з дна моря рятує".

Я подивився з містка на палубу: там, в присутності старшого офіцера і боцманів, працювали матроси. Були люди і на містку, і в баштах, і в батарейній палубі, і в трюмах, і в машинному відділенні. Не рахуючи робітників, яких невдовзі висадять на берег, дев'ятсот моряків обслуговували корабель. І несе він нас в невідомі краї, туди, де шаліють вогняні завірюхи, гасячи людське життя,— або перемогти ворога, або самим загинути в безвісній безодні. Хіба за них, за цих матросів і офіцерів, не моляться матері так само, як і за мене? І хіба у наших ворогів менш люблячі матері, і хіба вони не проливають сльози, звертаючись до свого бога? Але когось із нас чекає холодна могила...

З надломленою душею я зійшов з містка.

Броненосець "Орел", на якому майорів андріївський прапор, продовжував міряти морські милі.

ВИСОЧАЙШИИ ОГЛЯД

Другого дня десь опівдні показались маяки і острови.

Соковито заголубіло небо, наче хтось мокрою ганчіркою стер з нього бруд хмар. Вітер завмирав, але все ще був досить сильний, щоб рухати парусники, розкидані по проясненому водному просторі. На узгір'ї, в сонячних променях, почало вимальовуватись місто Ревель з його гостроверхими кірхами, з крутими черепичними дахами будинків, з круглими баштами і зубчастими стінами старовинних будівель на скелях. На рейді, недалеко від гавані, стояли кораблі 2-ї ескадри. Наш "Орел" приєднався до них і, ставши в колоні однотипних броненосців, кинув якір.

Почали чергуватися дні з ночами, як двоє вартових, змінюючи один одного. Ми нступили в період бойової підготовки. Вживали всіх заходів для захисту ескадри від раптового нападу противника, хоч до нього

було ще дуже далеко. Вчилися ставити сіті загородження проти мін. Коли заходило сонце, один з кораблів охороняв вхід на рейд, освітлюючи його прожектором. Далі в морі — ходили два дозорні міноносці та мінні катери.

На броненосці, на велике задоволення командира, звільнили робітників. Давно треба було підтягти команду, навести чистоту, а вони своїм перебуванням на судні вносили розлад в наш внутрішній розпорядок. Побоювались і крамоли. Мені самому довелося зустрітись з одним робітником. Оглянув він мене круглими очима і, почухавшись за вухом, спитав:

— Значить, воювати йдете?

— Так,— коротко відповів я.

— Ну, з богом.

— При чому ж тут бог?

— Ого! Тоді, значить, з чортом?

— І це ні до чого.

— Ого! Невже відкидаєш?

— А хіба таких не буває?

Робітник подумав трохи і загадково відповів:

— Так, все на світі буває, і попадя попа ошукає. Знаю я в одному селі парочку: чоловік диякон, а жінка в нього попадя. Як це вийшло, га?

Я теж відповів приказкою:

— Це ще невелика біда, що на городі поросла лобода, он церкви горять, і то нічого не говорять.

— Ого! Моторний! Не спіткнешся?

— Бувало й так.

Здалеку, дуже обережно, він почав знайомити мене з політикою. Він говорив більше натяками, але я розумів його. Виходило так, що коли ми переможемо противника, то цим тільки більше зміцнимо свій уряд. Те ж саме я чув від багатьох і на березі. Всі передові люди раділи з наших невдач. Здавалося, ця частина російського суспільства ніколи не була так охоплена пораженськими ідеями, як у цю війну, бо вона розпалювала народ, викриваючи перед ним всі наші державні болячки. В якому ж дурному становищі опинилися ми, моряки, що йшли на Далекий Схід? Коли ми переможемо японців, то завдамо шкоди назріваючій революції, яка необхідна Росії, що задихається, як свіже повітря. З другого боку, ми не можемо спокійно підставляти свої лоби під ворожі снаряди. Наш програш і наша загибель вважатимуться ганьбою, а з тих, що повернуться з війни, глузуватимуть:

— Ось вони — моряки з розбитого корабля! Послухавши робітника, я попередив його:

— Досить, друже. Цієї їжі я вже покуштував.

— Ого! Приємно. Ну, що ж, ви там, а ми тут постараємось.

Я не мав ніякого сумніву, що тривале перебування робітників на судні залишило серед матросів якийсь слід.

Внутрішня організація служби на кораблях налагоджувалась повільно. Навіть на флагманському броненосці "Суворов", що вже чимало

2*

35

часу був у плаванні, люди зовсім не були підготовлені до бою. Ось що писав про це адмірал Рожественський в наказі № 69:

"Сьогодні о другій годині ночі я наказав вахтовому начальникові пробити сигнал для відбивання мінної атаки.

Через вісім хвилин після того, як було віддано наказ, не було ще й ознак того, що готувалися відбити напад: команда і офіцери ще спали; лише кількох чоловік вахтового відділу насилу вдалося витягти з місць відпочинку, але й ті не знали,, куди їм іти; жоден прожектор не був готовий освітити ціль; вахтові мінери були відсутні; ніхто не дбав навіть про палубне освітлення, необхідне для дій артилерії..."

Далі адмірал просив молодших своїх флагманів і командирів перевірити, як поставлена в цьому відношенні служба на інших кораблях, і про результати негайно доповісти йому.

Дочекався і "Орел" того часу, коли йому довелося взяти участь разом з іншими кораблями в пробному відбиванні мінної атаки. Над морем густо висіла осіння ніч. Було тихо. І раптом у цій тиші залунала бойова тривога. На всій ескадрі спалахнули вогні прожекторів, і їхні світлові смуги, розсікаючи пітьму, поповзли по рівній поверхні моря, намацуючи щити, буксировані міноносцями. З інших' суден, хоч і з запізненням, відкрили гарматну стрільбу по цих щитах, а у нас по трапах і палубах все ще метались люди. Дехто з матросів, особливо новобранці, під впливом різних чуток про близькість японців, думали, що почалася справжня битва. Чулись безглузді вигуки. Офіцери лаяли унтерів, а ті штовхали в шию рядових. Багато хвилин минуло, поки на броненосці встановили якийсь лад. Забухали і наші 75-міл і метрові гармати.

Для нас ця нічна тривога кінчилася тим, що "Орел" дістав від командуючого ескадрою догану.

Наступні дні принесли іншу турботу: ми мали належним чином підготуватись до царського огляду. На броненосці скрізь наводили порядок і чистоту. Багато разів мили коридори милом, лопатили мокру палубу, обливали її водою, підфарбовували борти, надраювали до блиску мі-дяшку. Не уникли цього машинне і кочегарне відділення: а раптом і туди надумає спуститися коронований відвідувач. Незважаючи на свої літа, наче жвавий жеребчик, гасав по судну старший офіцер Сидоров, зазираючи в усі приміщення і надриваючись від крику та лайки. Охоплений надмірною старанністю, він навіть перестав помічати хиби, йому допомагали наводити лад і інші офіцери, кожний за своєю спеціальністю. Потім уже сам командир Юнг обходив броненосець, його звикле око все ще не задовольнялося тим, що було зроблено. І тоді знову починали скоблити деякі суднові частини, скребти їх, мити, підфарбовувати. Здавалось, що люди схибнулися на чистоті.

Огляд відбувся 26 вересня. З восьмої години ранку вся ескадра прикрасилась різнокольоровими прапорами, піднятими на леєрах на кожному судні від носа і до самої корми через верхівки щогл. Днина випала погожа. Чистим і бадьоро-свіжим було осіннє повітря. З моря дув помірний голубий вітер, котилися на рейд хвилі, потрясаючи білопінними кучерями. Матроси одяглися в нові сині флаиелівки і чорні штани, офіцери — в мундири і трикутні капелюхи. На флагманських кораблях грала музика.

Рідкісного гостя чекали довго, встигли пообідати. На інших суднах кричали "ура!", а до нас все ще не дійшла черга. І тільки о третій годині, потріпуючи двома білими кісками імператорського брейд-вимпе-ла на носовому флагштоку, причалив до правого трапа паровий катер.

Зустрінутий фалрепними з офіцерів, цар зійшов на палубу в супроводі свого почту та адміралів. Обличчя в нього було бліде, буденне і ніяк не пасувало до такого урочистого моменту. Неуважно глянувши на вистроєний фронт, він привітався з офіцерами і командою. Судновим начальством нам заздалегідь було наказано відповідати якомога гучніше, і ми постаралися:

— Здравія бажаємо, ваша імператорська величність!

Цар зійшов на поперечний місток, перекинутий через ростри, і звернувся до нас з короткою промовою. Він закликав нас помститися зухвалому ворогові, що порушив спокій Росії, і звеличити славу російського флоту. Говорив він без найменшого піднесення, мляво, бо йому доводилось повторювати те саме на кожному кораблі.

Я дивився на нього і думав: "Чи вірить він сам у нашу перемогу? Адже на Далекому Сході ми вже чимало змарнували у цій страшній грі людських життів. Можливо, коронований повелитель сам не розуміє того, що, посилаючи Другу ескадру, він кидає на кін останню ставку? Чи він сподівається, що командуючий ескадрою врятує Росію від дальшого банкрутства?"

Тут же був і Зіновій Петрович Рожественський, одягнений у повну почтову форму, той, що поведе наші кораблі на смертельний бій. Масивні плечі його горіли сріблом контр-адміральських еполетів з вензелями і чорними орлами. Широкі груди виблискували медалями та зірками. Штани були прикрашені срібними лампасами. Від лівого плеча навскоси до пояса перекинулась через груди широка анненська стрічка, мінячись ясно-червоним кольором шовку, а з правого плеча звисали кручені срібні аксельбанти. Своєю могутньою фігурою він затіняв не тільки царя, але й усіх членів почту. В рисах його суворого обличчя, обрамованого короткою темно-сірою борідкою, в твердому погляді чорних пронизливих очей відбився вираз непохитної волі. Всупереч своєму звичаю вперто схиляти голову, зараз він зосереджено дивився на царя, прямий, монолітний, як монумент, і такий самовпевнений, що, здавалось, ніякі перешкоди не зупинять його намірів.

Поруч з ним стояли два його молодші флагмани: командуючий другим броненосним загоном контр-адмірал фон Фелькерзам і командуючий крейсерським загоном контр-адмірал Енквіст.

З першим я одне літо плавав разом і добре знав його. Офіцери казали, що на військово-морській справі він обізнаний краще, ніж сам Рожественський. Але кар'єру йому псувала його комічна зовнішність. Фігура у нього була товста, ожиріла, одначе це не заважало йому пересуватись швидкими дрібними кроками. Своїм брезклим обличчям, позбавленим свіжості, зім'ятим, майже без поросту, він нагадував кастрата. В роздратованні, округляючи маленький, наче наперсток, рот, він вигукував слова тонким жіночим голосом, що зовсім не відповідало ні його адміральському чину, ні його широкому, повнотілому тулубу.

Енквіста, шведа з походження, я тепер побачив уперше, але багато чув про нього. Він мав погану пам'ять, забував усе, що бачив і чув, але в таких випадках його виручали записи флаг-офіцера, який був завжди при ньому. Велика, дбайливо розчесана сива борода надавала йому вигляду солідного і красивого адмірала і заміняла всі духовні якості.

Я дивився на царя, на його почет, на адміралів і флаг-офіцерів і дивувався: стільки було блиску, що рябіло в очах. Запам'ятались останні цареві слова:

— Бажаю вам усім переможного походу і щасливого повернення на батьківщину.

На це майже дев'ятсот чоловік команди відповіли криками "ура".

Цар зійшов з містка і попрямував до правого трапа. Вздовж борту вишикувалися суднові офіцери. Ближче до трапа стояв командир, за ним — старший офіцер, потім старші спеціалісти і мічмани. Кожен з них, тримаючи руку під козирок, виструнчився й завмер. Обличчя їхні були повернуті в бік царя і в міру того, як він ішов, голови людей повільно, як секундна стрілка, поверталися, роблячи півколо. Очі офіцерів, голубі, сірі, карі, проводжаючи монарха, вп'ялися в його обличчя і, здавалося, не могли від нього відірватися. За ним ішли: великий князь Олексій Олександрович, морський міністр Авелан, адмірали Ро-жественський, Фелькерзам, Енквіст та інші високі чини. Незважаючи на велику кількість людей, що застигли в непорушних" рядах, на палубі панувала така тиша, від якої чекали чогось надзвичайного.

І справді сталося те, від чого завмерли серця суднового начальства.

Був у нас пес, звичайний дворняга: масть — бура, вуха стирчать, хвіст — бубликом. На наш броненосець він потрапив випадково. Одного разу, коли офіцерський катер відчалював від пристані, раптом на його корму саженним стрибком перемахнув собака. Офіцери переполошились. Але він приязно замахав хвостом і дивився на кожного з них сяючими карими очима. З усього було видно, що він надзвичайно зрадів, опинившись на катері. Всі вирішили, що цей собака бував на морях і якимсь чином відстав від свого судна, його повезли на броненосець. Діло було у вівторок і тому, не знаючи, як його кликали раніш, дали йому назву Вівторок. Пес швидко звик до нас. Часто можна було бачити його серед команди в кубриках, але найбільше він любив тулитися в кают-компанії: там смачніше годували. Він дуже любив море і міг годинами сидіти на юті або на задньому містку і, ніби поет або художник, милуватися красотами водної стихії. Але йому, як і всім морякам, кортіло й на берег, щоб вдосталь попустувати там і познайомитися з іншими собаками. Правда, тепер він на березі був обережнішим і тримався біля пристані, боячись, очевидно, щоб знову не залишитись "нетчиком". Він мав виняткову зорову пам'ять. Не тільки офіцерів, але і всю нашу команду він знав у лице, а знав також і всі свої шлюпки.

На час огляду Вівторка загнали в машинне відділення. Він змирився з цим і, обходячи допоміжні механізми, що працювали, обнюхував їх, як і належить собаці. Раптом його настовбурчені вуха насторожились. Через світлові люки доносилась до машини його улюблена ледве чутна команда вахтового начальника:

— Катер до правого трапа!

Вівторок зірвався з місця і з звичною спритністю понісся по трапах наверх. Двері в машинне відділення були кимсь відчинені, і він вискочив на верхню палубу. Для початку, як це завжди буває у собак, що зірвалися з цепу або вирвались на волю з конури, Вівторок солодко потягнувся і струснувся всім тілом. Потім він високо підняв голову з настовбурченими вухами і озирнувся. Очевидно, йому хотілося зрозуміти, що тут відбувається, хто від'їжджає і за ким треба поспішати. Сама його поява тут стурбувала суднове начальство. Але Вівторок ще більше наколобродив. Він побачив роззолочену групу людей, що прямували до знайомого трапа, і, випередивши її, з радісним гавкотом кинувся галопом по палубі. В такій напруженій обстановці, коли в присутності коронованого гостя і вищих чинів флоту люди ніби заціпеніли і навіть стримували дихання, невимушеність собаки сповнила суднових офіцерів таким жахом, ніби вони мали негайно поринути у морську безодню. Щось страшне насунулось на корабель — адже Вівторок в своєму нестримному бажанні потрапити на катер може зіпхнути царя з трапа в воду. Що тоді буде? Командир, згинаючи тремтячі коліна, став нижче зростом і роззявив рота, немовби хотів крикнути й не міг. Старший офіцер навіть крякнув і навіщось підняв до трикутного парадного капелюха і ліву руку. Лейтенант Вредний втягнув голову в плечі, наче на нього замахнулись кувалдою. Розгубились і решта офіцерів: одні пополотніли, у декого засіпалися губи. Можна безпомилково сказати, що перед кожним із них постало одне й те саме питання: через що доведеться постраждати? Через собаку, паршиву дворняжку. Очевидно, в цю мить вона викликала у суднового начальства таку ненависть до себе, що доля її була вирішена: після огляду вона з баластом на шиї полетить за борт.

Великий князь Олексій Олександрович, озирнувшись, докірливо хитнув головою Рожественському, а той, зціпивши зуби, подивився на офіцерів таким нищівним поглядом, який ніби промовляв:

— Ну, всім вам кінець: розжалують у матроси.

Цар в цю мить був на нижній площині трапа. Він тільки-но хотів ступити на катер, коли до його ніг стрімголов скотився Вівторок. Цар шарпнувся і, ухопившись за поручні, незграбно зігнувся. Один з двох мічманів, що стояли на площадці трапа як фалрепні, сторопів, але другий не розгубився і, схопивши Вівторка за шию, міцно притис його до себе. Все це сталося за кілька секунд, і всі чекали, що зараз пролунають страшні вибухи блискавки і грому. Але цар, опам'ятавшись, раптом почав усміхатись: погладивши пса по спині, ласкаво промовив:

— Ах, собачка. Який милий собачка. І ступив на катер.

Напружена атмосфера зразу розрядилась. Весь роззолочений імператорський почет, ніби по команді, почав усміхатися. Кожен із вищих чинів, починаючи з великого князя і кінчаючи адміралами, вважав своїм обов'язком, спустившись по трапу, погладити Вівторка, і кожен примовляв на свій лад:

— Надзвичайний пес.

— Гарний собака.

— У нього дуже розумні очі.

— Красень, якого не часто можна зустріти.

І навіть завжди похмурий Рожественський зобразив на своєму суворому обличчі усмішку і, поплескавши по спині Вівторка, пробасив:

— Четвероногий моряк. Видно, вояка.

Ожило і наше суднове начальство. Командир випрямився, усміхнувся і став вищим. Старший офіцер опустив ліву руку і браво випнув груди. Повеселішали і решта офіцерів, ніби вони мали одержати найвищу нагороду. Тепер кожен з них дивився на собаку з таким захватом, наче він вчинив визначний воєнний подвиг.

Тільки Вівторок не радів. Здержуваний мічманом, він розгублено дивився на катер, не розуміючи, чому його цього разу не пускають туди. Не розумів пес і того, що він удостоївся такої великої монаршої милості.

Паровий катер відчалив від трапа.

"Царськосельський ховрах", як прозвали царя революційно настроєні матроси, відплив на інші кораблі.

ЦАР І КАЙЗЕР

Пригадалися свята, що відбувалися на цьому рейді в 1902 році. Тут сталося знаменне побачення двох імператорів: Миколи II і Вільгель-ма II. Звідси почалась блискуча кар'єра адмірала Рожественського, який тоді, командуючи учбово-артилерійським загоном, тримав свій прапор на крейсері "Минин"; звідси простяглися незримі нитки до далекосхідної війни.

День 24 липня був ясний. На ревельському рейді скупчилося чотирнадцять великих військових суден і п'ятнадцять міноносців. Тільки два кораблі, збудовані в Америці, виділялися своєю білістю — "Варяг" і "Ретвизан", а інші були пофарбовані в чорний колір. Тут же стояли імператорські яхти — "Штандарт" і "Полярная звезда", що прийшли ще напередодні. Всі вищі чини Балтійського флоту були тепер тут. Берег і стінки гавані кишіли людьми, що прийшли подивитись на небувалу подію.

З раннього ранку, хвилюючись, чекали появи Вільгельма. Нарешті на горизонті, за островом Нарген, показались димки німецької ескадри. Назустріч їй негайно рушили яхти і крейсер "Светлана". Туди ж, везучи знатних глядачів, попрямували і кілька приватних пароплавів, красиво прибраних зеленню.

О восьмій годині всі наші кораблі прикрасилися прапорами. Здалеку долітали постріли обмінних салютів. А через дві години судна уже наближалися до рейду. До складу німецької ескадри входили: броненосний крейсер "Принц Генріх", крейсер "Німфа", міноносець "Слейпнер" і яхта "Гогенцоллерн". Всі вони красувались білим офарбленням. Вільгельм устиг уже пересісти з власної яхти на російську, і тепер обидва імператори стояли на містку "Штандарта".

Кожен наш корабель, оповившись пороховим димом, відсалютував на честь кайзера тридцять одним пострілом. Гуркіт стояв, наче на війні. На флагманських суднах і яхтах гриміли оркестри: німці грали російський гімн, наші — німецький. На містках російських і німецьких суден зібрались офіцери в пишних убраннях, парадній формі, а на верхніх палубах, вздовж бортів, розташувались фронтом матроси в білих з синіми комірами форменках. Частина команди обліпила ванти, ці канатні драбини, що ведуть на щогли, а на "Первенце" і "Кремле" — судна з парусним оснащенням — матроси забрались на реї, вистроївшись на них у шеренгу. Звідусіль, перекочуючись, лунало голосне "ура!".

По обіді, годині о третій, на кораблях учбово-артилерійського загону прапори розцвічування були спущені. Офіцери переодяглись у звичайну форму. Всі приготувались показати височайшим особам своє артилерійське вміння.

Обидва імператори прибули на крейсер "Минин". Разом з ними з'явилися принц Генріх і шеф нашого флоту, великий князь Олексій Олександрович, управляючий морським міністерством Тиртов, німецький морський міністр Тірпіц, адмірали і чини обох імператорських почтів. Ніколи ще на борту нашого судна не було стільки знатних осіб.

Весь наш загін, знявшись з якоря, пішов на маневри і стрільбу.

На містку було тісно. Крім прибулих гостей, тут були присутні командир судна і адмірал Рожественський із своїм штабом. Я теж стояв там, притулившись у куточку. На моєму обов'язку лежало стежити за падінням снарядів і відзначати в зошитах недольоти, перельоти і попадання.

Микола був у формі німецького адмірала. Вільгельм, навпаки, одягнувся у форму російського адмірала з голубою андріївською стрічкою. Наш маленький цар великої держави в присутності свого колеги лишався в тіні. Увагу всіх привертав кайзер. Незвичайно високі каблуки збільшували його середній зріст, а груди його випиналися колесом, очевидно, від вати, закладеної під мундир у великій кількості. Він був досить ставний, мав незвичайну військову виправку, упевнену ходу.

Ліву руку, що погано діяла і була коротша від правої, він закладав за борт адміральської форми, ховаючи цим свою фізичну ваду. Часом з такою ж метою Вільгельм, змінюючи позу, спирався лівою рукою на ефес шаблі. Коли він розмовляв з царем своїм високим тенором, то його губи з правого боку злегка сіпались. Шрам на щоці, густі, зухвало підняті вгору вуса, що наче рогачем підпирали прямий м'ясистий ніс, великі в темних віях очі, що твердо дивилися з-під трикутного морського капелюха, а також уся його зовнішність, його манера триматися,— все це надавало йому вигляду лютої войовничості.

Серед цих знатних осіб я почував себе так, як може почувати себе людина, що вилізла на верхів'я високого дерева, на тонкі й ненадійні гілляки. Припустишся найменшої необачності — полетиш сторчголов униз. Нервовий холодок пробігав по спині. Обмундирування на мені було акуратно пригнане, це я перевірив сотню разів, і сам я був весь підтягнутий. І все-таки не переставала тривожити думка: а що як одірветься ґудзик од штанів, розстібнеться ремінець або повернуся не так, як належить. Що тоді зі мною зроблять?

Кораблі учбово-артилерійського загону, маючи бойовими прапорами, проробляли еволюції. Красиву картину являли вони собою, коли робили всякі повороти, стаючи то в стрій кільватерної колони, то в стрій фронту. Ці грандіозні плавучі фортеці марширували на воді з такою легкістю, як взвод солдатів на суші.

Загриміли гармати. Спочатку стріляли по щитах, поставлених на острові Карлос, а потім — по щитах, буксируваних міноносцями.

Рожественський, здавалось, не помічав ні царя, ні кайзера і тільки напружено стежив за своїми кораблями. Іноді покрикував:

— Частіше стріляти!

А коли помітив, що одне судно зробило якусь помилку, то, як звичайно, розсердився і, незважаючи на присутність високих осіб, викинув за борт бінокль. Капітан 2-го рангу Клап'є де Колонг подав йому свій. Цар, помітивши це, посміхнувся.

Три години тривали маневри і стрільба. Цього разу влучали в ціль краще, ніж звичайно. Принаймні всі щити були збиті, що мене дуже здивувало.

Після закінчення маневрів і стрільби Вільгельм, вітаючи свого колегу, сказав:

— Я був би щасливий, коли б у мене у флоті були такі талановиті адмірали, як ваш Рожественський.

Це він говорив у присутності Тірпіца, який був тут же. Звичайно, Вільгельм хитрував, але Микола повірив йому і, цінуючи його думку, почав щасливо усміхатися. Він спочатку розцілував шефа нашого флоту, великого князя Олексія Олександровича, а потім — Рожественсько-го. Адмірал, в пориві вірнопідданських почуттів, нагнувся, підхопив царську руку і міцно припав до неї губами, але тут же випрямився і, бажаючи посилити враження, справлене на коронованого повелителя, твердо заявив:

— От би коли нам повоювати, ваша імператорська величність. Негайно ж височайшим наказом Рожественський був зарахований до

почту його величності.

А ввечері, коли писарі з міноносців приїхали до нас за поштою, ми довідались від них про цікаві новини. Вони розповідали, ніби буксировані щити були, як то кажуть, зшиті на живу нитку і падали від струсу повітря, коли близько біля них пролітав снаряд, а на острові Карлос щити були укріплені так погано, що падали від осколка або каменя, який попадав у них.

Виходили на стрільбу і вночі. А другого дня висаджували десант на берег. Потім влаштовували навчальний бій, в якому один загін суден нападав на другий.

Свята тривали три дні. Вночі ревельський рейд являв собою казкове видовище. На мачтах імператорських яхт горіли вогнями штандарти. Всі судна, як наші, так і німецькі, були ілюміновані. На деяких борти були обведені блискотливими пунктирами. На інших андріївський кормовий прапор був зроблений з електричних лампочок. Вирізнявся флагманський крейсер "Минин" — над ним повисли вогненні вензелі >У і N.. увінчані червоними коронами.

Обидва імператори, здавалося, змагалися один з одним в своїй щедрості. Вільгельм подарував цареві золоте письмове приладдя. Микола не лишився в боргу і в свою чергу подарував своєму колезі золотий боярський шолом, прикрашений коштовним камінням. Не обійшли увагою і адміралів: їх нагородили різними орденами.

Годині о четвертій пополудні 26 липня німецька ескадра знялась з якорів і пішла в море під вигуки "ура" і прощальний салют, що загримів з обох боків. Яхта "Штандарт" пішла проводжати дорогих гостей. Коли німецька яхта "Гогенцоллерн" підходила до острова Нарген, на щоглах її звився сигнал за міжнародним зводом:

"Адмірал Атлантичного океану вітає адмірала Тихого океану".

На "Штандарті" не зразу зрозуміли зміст цього сигналу. Потім підняли у відповідь прапори, які означали:

"Ясно бачу".

І ще додали, з наказу царя:

"Дякую. Бажаю щасливого плавання".

Лукавий був Вільгельм. Сигнал його треба було розуміти так: себе він у майбутньому вважає за адмірала Атлантичного океану, а нашому цареві радить стати адміралом Великого океану. Микола ще раз повірив своєму другові. З того часу у нас на Далекому Сході почалось гарячкове пожвавлення. Саме на ревельському рейді у царській голові дозріла ідея війни з Японією. Тут же кайзер дістав згоду Миколи на зайняття китайського порту Ціндао.

В результаті цього побачення двох імператорів пощастило і Рожественському. Незабаром він став начальником Головного морського штабу.

На цій посаді йому довелося пробути до того часу, поки його призначили командуючим 2-ю Тихоокеанською ескадрою.

ЙДЕМО В ЛІБАВУ

За ніч ескадра далеко просунулася в море.

Ранок наступного дня на "Орле" почався звичайним порядком, установленим однаково для всіх військових суден: рівно о п'ятій годині над люком верхньої палуби просвистала дудка, а слідом за нею залунав знайомий голос вахтового унтер-офіцера:

— Вставай! Койки в'язати!

На броненосці в жилих його приміщеннях, там, де спали матроси, пролунала ця команда, повторювана палубними старшинами. Вигуки супроводилися лайкою, добірною і міцною, як спирт. Вся жила палуба вмить заворушилася, загомоніла людськими голосами. Швидко, наче ошпарені окропом, люди викидались із своїх підвісних койок, зіскакували з рундуків. Треба було поспішати, щоб за короткий час устигнути одягтися, а потім, загорнувши постіль в парусинову койку, акуратно зашнурувати її, надавши їй форми кокона.

Через десять хвилин чулась інша команда:

— Койки нагору!

Сотні людей кинулись до вихідних трапів, випереджаючи один одного. На верхній палубі вони розсипались вздовж коєчних сіток, вкладали в них койки, номерками назовні. Тим, що запізнились, перепадало від начальства.

Після цього бігли до спільних умивальників, схожих на довгі жолоби, з безліччю кранів над ними. Тут було тісно. Штовхаючи один одного, нашвидку споліскували обличчя забортною солоною водою.

— На молитвуї

Від цього заклику, наче від батога, багато матросів намагались ухилитися, ховаючись по різних відділеннях. Ті, що лишились, зібрались на верхній палубі. З'явився священик, отець Паїсій, і затягнув "Отче наш", йому помагали сотні голосів. Щоранку ми співали так молитви, перед цим наслухавшись страшенної лайки і самі вдосталь налаявшись.

Півгодини призначалося на сніданок. Оскільки свою порцію вершкового масла кожен одержував окремо, а трьох фунтів хліба вистачало всім з лишком, то з їжею і питтям чаю не квапилися. Можна було побалакати і посміятись. Дехто, скінчивши снідати, задумано дивився на море, на кораблі, що йшли по ньому.

Навкруги було сумно і сіро. З невеликими перервами сіявся дрібний дощ. Холодний вітер колихав море. Часом наповзав туман, скорочуючи відстань видимості.

Ескадра наша, построена в дві кільватерні колони, йшла вперед, до мутного горизонту. До правої колони входили броненосці: "Князь Суворов", "Император Александр III", "Бородино" і "Орел", транспорт "Камчатка", що являв собою плавучу майстерню, крейсери: "Аврора", "Светлана", "Алмаз". Ліву колону складали броненосці: "Ослябя", "Сысой Великий" і "Наварин", крейсери: "Адмирал Нахимов" і "Жемчуг" і транспорт "Анадырь". Крім того, за останніми весь час тримались міноносці: "Бедовый", "Блестящий", "Быстрый", "Буйный", "Бравый", "Бодрый" і "Безупречный". Але зараз ці міноносці, згідно з розпорядженням командуючого, відділились від ескадри і, користуючись перевагою в ході, почали випереджати її. Незабаром вони сховалися за горизонтом.

На щоглах флагманського корабля "Суворов" раз у раз звивалися сигнали. Всі інші судна негайно повторювали їх, підіймаючи у себе такі ж прапори. Броненосець "Бородино", який ішов попереду нас, чомусь часто рискав вправо і вліво, за що дістав від командуючого догану.

З сьомої години ранку на "Орле" почалось прибирання. Мили палубу, чистили мідні частини, скрізь витирали пил. За роботою наглядали вахтові: начальник, офіцер і унтер-офіцери.

Цього разу за вахтового офіцера був молодий мічман, світлий блондин, прозваний матросами Воробейчиком. Обличчя у нього було ніжне, хлоп'яче, з безтурботно сірими очима під виблискуючим склом пенсне. Маленький і метушливий, він швидко випалював слова і весь час крутився, з'являючись то на містку, то на палубі, і задерикувато покрикував на матросів штучним басом.

— Рвань капустяна! Ви не працюєте, а тільки повітря псуєте на кораблі. Треба як слід лопатити палубу.

йому важко було догодити. Кричав він без пуття, часом пускав у діло кулаки. Матроси ненавиділи його і бурчали на його адресу:

— Розцвірінькався наш Воробейчик.

— Найнікчемніша птиця на світі.

— Горобцеві належить в кінському гною копатися, а він при кортику ходить і наказує.

Не такий був вахтовий начальник, лейтенант Славінський, і своїм характером і зовнішнім виглядом. Помірного зросту, кремезний, він за всяких обставин не втрачав душевної рівноваги, а його обличчя, рудувате, засіяне веснянками, завжди зберігало вираз цілковитого спокою, його вважали за тямущого офіцера.

Як належало, через три чверті години прибирання на кораблі було закінчено. Ніщо не давало приводу ні старшому офіцерові, ні командирові до чого-небудь прискіпатись. Переконавшись у цьому, Славінський крикнув:

— Боцмане, рапорт!

Кондуктор Саєм, цей бувалий, сорокалітній морський вовк, був поблизу. Твердими кроками він попрямував до вахтового начальника, на ходу підкручуючи свої густі вуса. Зупинився. Різко підкинув праву руку до козирка, а лівою передав написану рапортичку і заговорив:

— Ваше благородіє, на ескадреному броненосці "Орел" перебуває... Далі він перерахував відомості з рапортички — скільки на судні

команди, скільки хворих і арештованих, скільки тонн вугілля, на який час вистачить прісної води і машинних матеріалів.

Вахтовий начальник наблизився до старшого офіцера Сидорова і, передаючи йому рапортичку, повторив усе, що чув від боцмана. •

За п'ять хвилин до восьмої години, коли на щоглах "Суворова" знявся сигнал, "приготуватись до підняття прапора", він голосно вигукнув розпорядження:

— Караул, горністи і барабанщики нагору! Команда нагору повахто-во у фронт! Дати дзвінок в кают-компанію!

Церемоніал тривав.

На палубі вишикувались: караул, горністи і барабанщики на лівих шканцях, офіцери на правих, команда на шкафуті повахтово.

В той же час посильний побіг доповісти командирові, що до підняття прапора все готове, і коли капітан 1-го рангу Юнг з'явився на палубі, вахтовий начальник скомандував:

— Струнко!

Відразу ж подав голос караульний начальник:

— Слухай! На кра-а-ул!

Чоловік десять матросів звичним рухом підкинули вгору рушниці і тримали їх поперед себе, як свічки, доти, доки не привітався з ними командир і доки не скомандував їм: "До ноги".

Після цього до командира послідовно почали підходити з рапортом: старший офіцер, старший лікар і старші спеціалісти. Вислухавши їх усіх, він вітався з офіцерами, потім з кондукторами і, нарешті, з командою.

До найурочистішого акту лишалась одна тільки хвилина.

— На прапор!

А рівно о восьмій годині, намагаючись не відставати ні на одну секунду від броненосця "Суворов", гучно і протяжно, з тремтінням у підвищеному голосі, скомандував:

— Струнко! Прапор підняти!

Кормовий прапор з синім андріївським хрестом, що його підіймали сигнальники, звиваючись, повільно повз угору до нока гафеля. В цей час рушниці брались "на караул", всі офіцери й команда знімали кашкети, горністи і барабанщики грали "похід", унтер-офіцери протяжно треллю свистали в дудки, а баковий вахтовий відбивав вісім склянок. З флагманських кораблів долинала музика духового оркестру.

Церемоніал кінчився. Г

— Команді розійтись! Караул, вниз!

Нова зміна стала на вахту. Почались суднові роботи і навчання за спеціальностями. Це тривало дві з половиною години, доки з містка не оповістили:

— Закінчити всі роботи! В палубах прибратись!

В камбузі кок готувався подати начальникові пробу командного обіду. В блискучу нікельовану миску він налив супу, підкрасив його наваром янтарного жиру, заправив сметаною, позиченою в офіцерського повара, і поклав у нього краще м'ясо, нарізане рівними шматочками. Хоч така їжа була взята із спільного казана, але вона дуЖе відрізнялася від тієї, яку давали матросам. Коли на нікельований піднос було поставлено миску з супом, тарілку з шматочками хліба, сільницю з сіллю, покладено ложку і салфетку, кок спішно почав переодягатись у білий фартух і.такий самий ковпак. Рівно через п'ятнадцять хвилин в камбуз заглянув старший боцман Саєм і запитав:

— Проба?

— Готова, пане боцман.

Здоровань кок, тримаючи поперед себе піднос, вийшов із камбуза і в супроводі боцмана попрямував на передній місток. Схвильований, він ішов повільною ходою, з таким урочистим виглядом, наче ніс святі дари. Боцман, піднявши руку до козирка, доповів вахтовому начальникові, лейтенанту Павлінову:

— Проба готова, ваше благородіє!

При цьому обов'язково мусив бути присутнім старший офіцер. Такий порядок був на всіх військових суднах. Лейтенант Павлінов, повернувшись до Сидорова, відрапортував:

— Пане капітан другого рангу, проба готова.

З ходової рубки вийшов сам командир і, вислухавши такий же рапорт від старшого офіцера, взявся до проби. їв не поспішаючи, смакуючи, довго. Кок, тримаючи перед ним піднос, застиг у кам'яній позі. А інші троє, дивлячись на главу судна, віддавали йому честь. На цей час на судні у кожної людини шлунок вимагав їжі. А в даному випадку збуджений апетит давав почувати себе ще більше. Вусате обличчя Сидорова виражало одне запитання — лишиться для нього супу чи ні? Лейтенант Павлінов, цей здоровенний мужчина, стиснув шелепи; тремтіли ніздрі його породистого носа. Кондуктор Саем подався тулубом трохи наперед і, вирячивши очі, дивився на командира, ніби удав на свою жертву.

Капітан 1-го рангу Юнг, поклавши ложку на піднос, старанно витер вуса і сказав ласкаво:

— Суп добрий. Тільки іншим разом додавай перцю. Трошки більше.

— Єсть, ваше високоблагородіє,— відповів кок.

Після командира, додержуючи черги по чинах, взялись до проби інші, їли тією ж ложкою, витирали вуса тією ж салфеткою. Ця процедура повторювалась щодня.

Негайно ж, за розпорядженням з містка, я і старший баталер Литовський винесли з ахтерлюка на верхню палубу дві яндови з вином: одна для непарних номерів, друга —для парних. Об одинадцятій годині вахтовий начальник розпорядився:

— Свистати до вина і на обід!

Заголосили дудки капралів. Серед команди почалося пожвавлення. Одні матроси,, брязкаючи залізними укріпленнями, спускали на палуби підвісні столи, другі, схопивши мідні баки, мчали до камбуза, треті, ті, що любили чарку, поспішали до тієї чи іншої яндови, вистроюючись у чергу. Кожному належало півчарки горілки та ще півчарки ввечері — перед вечерею. Пили горілку з насолодою, покрякували і жартували:

— Ех, покотилась, рідненька, в трюм мого живота!

— Добре гріє!

— А за кордоном ром видаватимуть. Той ще кращий.

— Тримайсь, душа,— заллю тебе сорокаградусною.

— За сім років служби я цих півчарок випив у царя безліч — понад чотири тисячі.

Почався обід. Надалі ми, напевне, перейдемо на солонину, але тепер у нас зберігався запас свіжого м'яса. Належало його по три чверті фунта кожному на день. Флотський суп з великою кількістю капусти, картоплі, буряка, моркви, цибулі, забілений приправою з пшеничної муки, червоним стручковим перцем, був густий і наваристий. Тут не можна було гавити жодної хвилини, якщо не хочеш лишитись голодним. Жадібність до їжі одних переходила на інших. Біля кожного бака жваво миготіли десять ложок, проробляючи повітряні рейси від супу до рота й назад, і одночасно працювали, звучно плямкаючи, десять пар людських щелепів. Очі, спалахуючи тваринною пристрастю, напружено дивились на середину столу, туди, звідки било в ніс приємно дражливим запахом. Мовчазні люди із спітнілими й багровіючими обличчями тільки сопли носами,' справляючи таке враження, наче вони виконували непосильну роботу.

Після обіду, до половини другої, можна було відпочивати, а потім давали півгодини на чай.

Але мені було не до цього. Ескадра 29 вересня наближалась до Ліба-ви. Я дивився вперед, туди, де з'явилися піщані береги. За ними, трохи відступивши від моря, густо розкинувся ліс, похитуючись од вітру, наче важко сходячи на гору. В міру вашого наближення випливали з туманної мли будівлі порту Олександра III, фабричні труби, величезний елеватор. Поминувши плавучий маяк, ескадра зайшла за кам'яний хвилеріз і кинула якір в досить просторому аванпорті. Міноносці, що пішли вперед, стояли вже тут.

ОСТАННЯ НІЧ БІЛЯ РІДНИХ БЕРЕГІВ

Три доби минули у великій метушні. Ми довантажувались вугіллям, різним матеріалом і свіжою провізією. На деяких суднах навіть уночі не припинялась робота — виконували її при яскравому світлі дугових ламп. Погода була холодна й буряна. Море ревіло, перекидаючи хвилі через кам'яний мол. Водна широчінь звузилась, покрита хмарами, наче волохатою папахою.

Військовий порт ще не був остаточно обладнаний. Він розширювався і добудовувався. Згодом він мусить замінити собою Кронштадт і стати першим портом на Балтійському морі й головною базою нашого флоту. А поки що велике пожвавлення було лише в Комерчеській гавані. Не замерзаючи взимку, вона працювала цілий рік. Ось чому з усіх кінців Росії котилися вагони в Лібаву, підвозячи сюди експортні товари: хліб, масло, жмихи. А звідси сотні пароплавів під прапорами різних націй, наповнивши вантажем трюми, розходились по іноземних портах.

Якось увечері, бажаючи швидше ознайомитися з організацією ескадри, я почав переглядати накази командуючого. В одному з них, за № 4, був оголошений список штабних чинів, серед яких я зустрів знайоме прізвище. Це був капітан 2-го рангу Курош, зарахований до штабу як флагманський артилерист. Яке щастя було і для мене, і для інших матросів, що ні Рожественського, ні Куроша не було на нашому судні! З цими людьми я проплавав три кампанії на крейсері "Минин" і про цей час у мене залишилися найсумніші спогади.

Тоді Курош був тільки лейтенантом і займав на крейсері посаду старшого офіцера. Вище середнього зросту, довгий, він був сухий і жилавий. Чорна кучерява борідка підковою охоплювала його циганське обличчя, завжди зле, хиже, з очима настороженої рисі. Півсотні офіцерів не могли б завдати стільки горя матросам, скільки завдавала їм ця одна людина. Перепочинок на судні наставав тільки тоді, коли він перепивався. Напившися п'яним, він починав плакати, розпускаючи слину, і ліз до нижніх чинів цілуватись. Декому давав гроші — від карбованця й більше. Іноді викрикував, мотаючи головою:

— Братці мої! Простіть мене. Серце моє все в ранах, в крові. Через те я такий падлюка. Мені нудно жити на світі. А не діждусь того дня, коли ви розірвете мене на шматки...

Зовсім інакше поводився Курош, коли був тверезий. Не минало жодного дня, щоб він власноручно не побив п'ятиадцять-двадцять чоловік з команди. Це було для нього якимось своєрідним спортом. Винного матроса він довго лаяв, поступово підвищуючи голос, немовби розпалюючи себе. А потім закидав руки за спину, і це була певна ознака того, що зараз же почнеться розправа. Так робив він завжди. Довгий час я не розумів цього прийому. Матроси пояснили мені. Виявилось, на пальці правої руки він носив перстень з коштовним каменем. Закинувши руки назад, Курош повертав перстень так, щоб можна було затиснути в кулак коштовний камінь: так краще, не загубиш його. І тільки після цього падали на матроса удари.

Часом Курош вживав покарання більш витончені, з деякою дозою фантазії.

Одного разу гальванер Максим Андрійович Козирев звернувся до нього після сніданку з проханням:

— Ваше високоблагородіе, дозвольте мені сьогодні на берег.

— Чого?

— До церкви піти. У мене сьогодні день ангела. Курош перепитав:

— День ангела, кажеш?

— Так точно, ваше високоблагородіе!

Курош подумав з півхвилини, а потім, немовби співчуваючи йому, промовив:

— Іди за мною.

Привів гальванера на рубку і, не підвищуючи голосу, наказав:

— Стій тут і дивися на небо. Як тільки побачиш свого ангела, зараз же повідом мене.

Козирєв, не розуміючи такого розпорядження, здивовано втупився очима в старшого офіцера, а той одразу заревів:

— Я тобі наказав на небо дивитись! А ти не слухаєш!

Ударивши кулаком в підборіддя, він схопив руками голову гальванера і закинув її назад. Цілу годину Козирєв стояв на рубці і все дивився на небо. Перед підійманням прапора до нього підійшов Курош і спитав:

— Бачив свого ангела?

— Аж ніяк ні, ваше високоблагородіе!

— Ну, гаразд, іди на берег.

Багато матросів на судні старались заприятелювати з коком. Від нього, коли він різав м'ясні пайки, можна було одержати кістку. Щасливець у таких випадках ховався в "шхерах" — за подвійним бортом або в якому-небудь закутку судна, щоб не попасти на очі начальству. Там на самоті він відшліфовував зубами свою здобич до блиску.

Так було на всіх кораблях, так було і на крейсері "Минин".

І от якось наш писар 2-ї статті Охлобистін дістав від кока здоровенну кістку від бичачої ноги — соковиту, з торочками м'яса, з мозком. Та не встиг він відійти від камбуза, як на нього, наче яструб, налетів Курош. Цього разу обійшлося без мордобою. Старший офіцер наказав писарю взяти кістку в зуби, а потім повів його, схопивши за вухо, на бак. Дві години винний простояв з кісткою в зубах, наче собака, блідий, не знаючи, куди сховати очі від сорому.

Нарвався і я одного разу на Куроша. Він побачив у мене книжку: "Вступ до філософії" Паульсена.

— А, ось ти що читаєш!

І почав кричати на мене, розмахуючи кулаками. Не задовольнившись цим, він вчинив у моїх чемоданах трус, і з півсотні моїх улюблених книг полетіло за борт. Але я був невиправний. Тільки з цього часу мені довелось здобувати знання обережніше, так само, як карний злочинець добуває чуже добро,— злодійським шляхом.

Дехто з матросів пробував заявити адміралові Рожественському претензії на Куроша, але згодом вони розкаювалися в цьому.

Тоді вирішили про всі неподобства старшого офіцера написати адміралові анонімного листа. А щоб не могли встановити, чий почерк, знайшли для переписки грамотного матроса з іншого корабля. Пакет послали на ім'я начальника загону заказною кореспонденцією.

Увечері, перед молитвою, коли всі зібрались на верхню палубу, вийшов до нас сам адмірал і загорлав, потрясаючи анонімним листом:

— Хто написав цей ганебний наклеп? Вийди наперед!

З хвилину тривала на судні мертва тиша. І раптом знявся ураган лайки і реву. Адмірал погрожував повісити автора листа на реї.

І тоді зрозуміли, що ніяким шляхом не добитися нам правди.

Важко сказати, хто з них був жорстокіший — Курош чи Рожественський.

Хворобливо самолюбивий, неймовірно самовпевнений, запальний, нестримний у своїй сваволі, адмірал нагонив жах не тільки на матросів, але й на офіцерів. Він зневажав їх, убивав їхню волю, будь-яку ініціативу. Навіть командирів кораблів він всіляко третирував і, не добираючи слів, хльостав їх добірною лайкою. А ті, гарно вбрані, самі в орденах і штаб-офіцерських чинах, літні й солідні, тяглись перед ним, як школярі. Під час маневрів або стрільби учбово-артилерійського загону мені самому не раз доводилося бачити, як на щоглах нашого крейсера здіймались прапори з назвою винуватого корабля і з додачею якого-небудь ганебного слова: "гидко", "мерзотно", "по-турецькому", "по-баб'ячому". Подібний глум зносили командири не протестуючи, терпляче й мовчки, як заїжджені коні.

За весь час служби я жодного разу не бачив, щоб похмуре обличчя адмірала хоч колись засвітилося усмішкою.

Серед наших офіцерів були і передові за своїми поглядами на життя. Вони самі обурювалися такими типами, як Рожественський та Курош, але вони безсилі були спинити їхню сваволю. Отже, весь жах полягав не тільки в окремих поганих начальниках, що втратили людську подобу, а в тій системі безправ'я, яка панувала у флоті.

Мені лишалося дякувати долі, що я не попав служити на "Суворов". Наш броненосець очолював гуманний командир. Порівняно з Курошем наш старший офіцер був добряком. Щоправда, він любив покричати на матросів, полаятись, але така вже була в нього собача посада. В усякому разі, для нашого брата великої шкоди від нього не було.

Напередодні виходу з Лібави я побував у місті, куди можна було проїхати з порту трамваєм. Тут основну частину жителів становили латиші, а до них домішувалися й інші національності — німці, поляки, євреї, росіяни. Це видно було й по церквах — поруч з готичною лютеранською кірхою стояли гарна синагога, католицький костьол. А в порту, на горі, велично височів православний собор. Жваво торгували магазини. Відвідав я знамениту кондитерську, що славилась виробництвом марципанових пряників, тортів, всяких фігур тварин, риб і птахів. Потім надумав зайти в книгарню. Коли я розглядав, стоячи біля прилавка, літературні новинки, раптом біля мене почувся голос:

— Книжки вибираєш?

Я обернувся й здригнувся. Переді мною стояв офіцер в намоклій від дощу накидці — наш інженер Васильєв. Зі слів матросів, головним чином машиністів, я вже знав про нього, як про найкращого начальника. І тепер, з-під козирка флотського кашкета, з молодого обличчя тепло дивилися на мене карі розумні очі, а під пухнастими чорними вусами грала заохочувальна усмішка. Заспокоївшись, я відповів:

— Так точно, ваше благородіє, хочу на дорогу дещо купити собі.

— Добре діло. Значить, любиш книжки?

— Є така слабість у мене — захоплююсь читанням.

Васильєв, розпитавши, що мене найбільше цікавить з літератури, сказав:

— Коли будемо в дорозі, приходь до мене по книжки.

Таке ставлення офіцера до матроса здивувало мене і разом з тим насторожило.

— Дякую вам. Я охоче скористаюся з вашого запрошення.

Я купив останні випуски збірника "Знание" і, козирнувши Васильєву, вийшов з крамниці.

Вертаючись на броненосець, я зустрів у порту свого доброго приятеля — писаря Устинова. Рік тому я плавав з ним на крейсері "Минин", а минулої зими служив разом в екіпажі учбово-артилерійського загону. Це був кремезний хлопець, молодий моряк, дуже соромливий. Прочитавши на його кашкеті напис "Суворов" і тиснучи йому руку, я спитав: .

—. Як, хіба й ти на Другій ескадрі?

— Замели.

— Що робиш?

— У штабі Рожественського служу.

— Ну, брат, я тобі не заздрю. Бути тобі без барабанних перетинок, як це сталося з багатьма його писарями.

Устинов з сумом признався:

—, Так, важко служити з ним. Скажений бик. Так і жди, що візьме на роги. На нашому броненосці всім перепадає від нього. Я сиджу на секретному листуванні. Чомусь він до мене прихильний. Тільки одного разу дав такого потиличника, що я перекинувся.

— Які новини в штабі? Адже ти все знаєш. Розказуй швидше.

— Новини не дуже веселі. Морський технічний комітет повідомляє, що з броненосцями типу "Бородино" треба бути особливо обережними: мають зовсім малу остійність. При такій перевантаженості вони без війни можуть перекинутись догори кілем, коли маху даси. Навіть моторошно було читати папір про це. В ньому цілий перелік іде, яких заходів треба вживати, щоб уникнути катастрофи.

Я сказав:

— Попереду у нас довга дорога. Давай, друже, зустрічатися частіше А то дуже тоскно.

Устинов озирнувся навсібіч і таємниче повідомив:

— Коли б нам не скоротили цю дорогу.

— Хто? Чому?

— У штабі одержано відомості, що японські міноносці чекають нас у датських протоках. Адмірал ходить —хмара хмарою. Штабні чини теж стривожені.

Ми поговорили ще трохи і, попрощавшись, розійшлись. Він поспішав на пошту, а я — на своє судно.

Виявилось, що аванпорт для наших броненосців не досить глибокий, а кам'яний мол погано захищає нас од вітру і хвиль. Деякі кораблі, повертаючись на канатах, приткнулись до мілини. Тому командуючий після полудня, незважаючи на погану погоду, почав виводити ескадру на зовнішній рейд.

Увечері на "Орле" служили молебень. Офіцери й команда зібрались в жилій палубі перед збірною церквою. Рудобородий священик з монахів, отець Паїсій, надтріснутим голосом виголошував слова молитви, хор з матросів співав. Молилися, стоячи навколішки, "за болярина Зиновія (Рожественського) та дружину його".

Настрій у всіх був похмурий. Чутка про близькість японських міноносців якимсь чином докотилась і до нашого броненосця, дійшла до команди. Багато хто думав, що, може, нас зараз висадять у повітря тут же, на рейді. В розмовах почувалася пригніченість.

Ніч була темна. Завивав вітер у снастях, хрипко били хвилі в борти, скриготіли якірні канати. Біля дрібної артилерії вартували комендори й офіцери. Сторожові судна світили прожекторами, а на'щоглах ескадри спалахували вогні сигналів.

Цієї ночі я довго не міг заснути, перевертаючись з боку на бік на своїй підвісній парусиновій койці. Більшість електричних лампочок були виключені, а ті, що горіли, мало давали світла. Навколо мене і по всій жилій палубі, на відстані одна від одної в якихось пів-аршина, біліли ряди підвісних койок, прив'язаних до бімсів. На них спали матроси. В сутінках здавалося, що це не койки висять на шкертросах, а тримаються на стелі своїми щупальцями якісь дивно мовчазні, з випнутими вниз животами, довгі створіння, що подекуди шумно сопуть носами. Броненосець погойдувався. В голові безсило билися думки, намагаючись забігти наперед і вгадати долю ескадри. Потім чомусь уявлявся Курош, який б'є себе в груди кулаком і з плачем кається в своїх злочинах3.

ДАЛЕКА ПУТЬ

З ранку 2 жовтня наша ескадра, розбившись на чотири ешелони, почала послідовно зніматися з якоря.

По обіді з лібавського рейду вийшов останній ешелон, в якому був і наш броненосець. Вистроїлись двома кільватерними колонами: в правій — "Суворов", "Александр III" і "Бородино"; в лівій — "Орел", транспорт "Корея" і рятувальний буксирний пароплав "Роланд"*. Ішли не поспішаючи, роблячи не більше десяти вузлів.

. Учора, стривожене вітром, шаленіло море, а сьогодні воно тільки брижилося. Низьке і сіре небо проводжало нас сльозами дрібного дощу. Матроси, що були на баку, тоскно оглядались назад. За горизонтом зникав останній російський порт.

— Не скоро тепер побачимо рідний берег,— сказав гальванерний старшина Степан Голубев, що любив співати зворушливі романси і грав на гітарі, і на його широкому обличчі, наче від подиву, підвелися брови.

Другий гальванерний старшина Микола Романович Козирєв, вузькогрудий і завжди зігнутий, з сухим рябуватим обличчям, знавець російської і всесвітньої історії, що ніколи не сумував, весело промовив:

— Так, місяців через п'ять, не раніше.

— А може, і зовсім не доведеться походити по російській землі,— невдоволено озвався похмурий гальванер Алференко.

Всі троє були мої друзі. Розмовляючи з ними, я зрозумів, що вони вже знайомі і з нелегальною літературою. Це були хороші й надійні товариші.

Тут же був і мій давній знайомий, з яким я плавав на крейсері "Минин", кочегар Бакланов. Він був надзвичайно лінивий і брудний, славився тим, що міг, забравшись кудись за подвійний борт, проспати тридцять годин підряд. Незважаючи на свій низький зріст, він важив близько шести пудів,— такий був широкий. Спадистий лоб з гулями під густими бровами, широкий ніс сідлом, заплилі і насмішкуваті очі, презирливо вивернуті товсті губи, велике й тупе, наче поліно, підборіддя — всі ці риси вирізняли його обличчя з загальної маси. Незважаючи на свою незграбність і малі затрати енергії, він був ненажера і завжди скаржився:

— Казна від голоду не дасть померти, але й не нагодує досхочу. Я ніколи не забуду випадку, що стався з ним три роки тому. На

верхній палубі крейсера "Минин" він зустрівся з Рожественським. Бакланов давно змінився з вахти, але, як звичайно, був брудний. Адмірал розлютився і, покликавши двох вахтових унтер-офіцерів, наказав їм:

— Вимити це опудало! Та гарненько! Не шкодувати ні соди, ні мила! І піском продраїти його!

Кочегара схопили, роздягли догола і облили з шланга водою. Потім чотири здоровенні матроси взялися змивати з нього бруд. Натирали, не шкодуючи сили, піском голову, шию, обличчя, вуха і всі інші частини тіла. Кочегар вертівся, кректав, морщився. Знов поливали його з двох шлангів, струмені яких били так сильно, що він ледве тримався на ногах; знов починали надраювати його піском, як мідяшку, стираючи на ньому шкіру майже до крові. Після цього мили ще з милом і содою. Через півгодини його не можна було впізнати: таким чистим і з такою тонкою та ніжною шкірою він, напевне, був тільки в перший день свого народження.

На "Орле" у кочегара був нерозлучний земляк, мінер на прізвисько Вася Дрозд. Так прозвали його за те, що він складав віршики і сам співав, їх як пісні. Правда, вірші його були слабенькі, сентиментальні, з сльозою, але матросам вони подобались. Довгоногий, з великою вихрястою головою, він ходив, трохи горблячись, наче носив на собі тяжкий вантаж. Характери в обох були зовсім різні: один був надто лінивий, махнув на все рукою, другий —надто гарячий, мріяв завоювати життя. Виходячи вони на бак, здавалося, лише для того, щоб обов'язково полаятися між собою.

І тепер кочегар Бакланов, сидячи із своїм другом на виступі двадця-тидюймової башти, сказав:

— Ідемо, Дрозд, в чужі моря.

— Ну то й що ж?

— Співай відхідну.

— Чому відхідну?

— Вб'ють тебе японці.

— А тебе?

-— Мене ні. А тебе смерть вподобала. Бачу це по твоїх очах. Вася Дрозд вибухнув лайкою.

Але кочегар Бакланов був байдужий і, як завжди в таких випадках, поставив своєму другові несподіване запитання:

— Скажи, Дрозд, скільки в хвості у чайки пір'їн?

— Цього не знаю, але зате знаю інше: під хвостом у неї більше розуму, ніж у тебе в голові.

— З дурня на службі менше питають. І навіщо нашому братові розум потрібен? Все одно адміралом не зроблять.

Інші тихо розмовляли про каверзи японців: через день або два ми обов'язково зустрінемося або з їхніми підводними човнами, або з міноносцями.

За кормою танула остання смужка російської землі. Кінець. Безпосередній зв'язок з батьківщиною урвався надовго. Хто з нас і яким шляхом повернеться назад?

О пів на другу з містка розпорядились: Команда! Чай пити!

А о другій годині пробили сигнал "дроб-тривогу".

Почалось артилерійське навчання. Команда бігом ставала на свої місця. Обслуга гармат, як баштових, так і казематних, кинулась до своїх гармат. Квапливо знімали з них чохли, з дульної частини виймали пробку, ставили на місце приціл. Інша частина людей, відкривши бомбові погреби і крюйт-камери, швидко спускалася вниз, на саме дно судна. В цих приміщеннях було душно і жарко, матроси скидали з себе сорочки, щоб вільніше було працювати.

Для 75-міліметрової артилерії були окремі погреби. Тут патрони зі снарядами вантажились в особливі бесідки, які по елеваторній трубі підіймалися нагору, до гармат. Нагорі обслуга подачі, вийнявши патрони з бесідки, клала їх рядком на брезент. Комендор, хазяїн гармати, наказував:

— До заряду!

Замковий номер обслуги відкривав затвор гармати, а піднощик вкладав патрон із снарядом в казенну її частину.

— Замок! — наказував хазяїн гармати.

Замковий номер закривав замок і кидав застережливе слово:

— Туйсь!

У нас на кораблі намагалися навчитися керувати артилерією з бойової рубки по циферблатах. Такі прилади були в кожній бойовій башті, в кожному казематі і в батарейній палубі. Різні стрілки на них, пересуваючись за допомогою електричного струму, показували початок або припинення стрільби, напрям стрільби, відстань до ворожого судна і рід снарядів, які треба було застосовувати.

Коли гармата була готова до пострілу, хазяїн її, глянувши на циферблат, наказував:

— Приціл вісімнадцять кабельтових, цілик сорок п'ять! Установник прицілу встановлював приціл і цілик на вказані цифри. Хазяїн гармати, орудуючи підіймальними поворотними механізмами,

наводив свою гармату на той чи інший предмет і стріляв, спочатку крикнувши:

— Плі!

Але цього разу не стріляли, бо це було тільки навчальне заняття. Гармату зараз же розряджали, а потім знов починалось таке саме тренування людей, що обслуговували артилерію. Все це робили .під наглядом офіцера — плутонгового командира.

Далеко складніша робота відбувалася в цей час у баштах. Тут від людей вимагалося більше знань. Насамперед — що таке дванадцятидюймова башта? Це — громіздка споруда з досить тонким устаткуванням. Через усі палуби, починаючи з верхньої, прорізаний широкий колодязь, що спускається майже до самого дна судна. На рівні верхньої палуби цей колодязь прикритий платформою, яка може обертатися навколо своєї осі і на якій установлені станки для гармат. Платформа, гармати і станки обведені товстими броньовими стінами з кращої сталі. Утворене приміщення і зверху було вкрите броньовими плитами. Таке замкнуте з усіх боків приміщення має лише особливі отвори — амбразури для дул гармат і невеликі щілини для оптичних прицілів. Вхід до башти розташований з протилежного від гарматних амбразур боку і закривається товстими сталевими дверима. Вниз, спускаючись через колодязь, проходить прикріплена до платформи труба, через яку подають снаряди і заряди до гармат. Сам колодязь теж захищений нерухомими броньовими плитами. Всередині башти і подавальної труби розміщені численні і дуже складні механізми, що працюють за допомогою електричних двигунів (на деяких суднах — гідравлічних). Ці механізми виконують такі функції: вони обертають башту разом з гарматами, які внаслідок цього мають горизонтальну наводку; вони переміщають гармати в вертикальній площині, надаючи їм той чи інший кут підвищення; вони повинні підіймати до гармат снаряди і порохові заряди; вони відкривають і закривають гарматні затвори; вони виконують роботу безпосереднього зарядження, вштовхуючи в гармату снаряд і порох.

Під баштовим колодязем, на самому дні судна, в бомбовому погребі і крюйт-камері, що з'єднані між собою дверима, зібралось чоловік сорок матросів. Кипіла робота. Обслуга подачі поспішала брати зі стелажів двадцятипудові снаряди, хапаючи їх храпами візка, що пересувався по рейці на стелі, потім підвозили їх до гарматних зарядних столів і вкладали у верхні гнізда. В той же час інші діставали зі стелажів крюйт-камери півзаряди бездимного пороху і теж підвозили до зарядного стола, але вкладали їх уже в нижні гнізда. Два такі півзаряди вагою в десять пудів ішли на один постріл. Потім, коли зарядний стіл був навантажений, він з допомогою лебідки, гуркочучи, підіймався вгору в башту і зупинявся так, що вісь снаряда і вісь гармати ставали на одній лінії. На цей момент замок гармати був уже відкритий. А далі лунали ті самі команди і відповіді, які можна почути і при дрібній артилерії. Тільки клопоту тут було більше. Башту з двома гарматами обслуговували чоловік двадцять п'ять. І кожен з них виконував свій номер чітко послідовно, повертаючи той чи інший важіль або натискаючи на яку-небудь рукоятку, щоб привести в дію механізми.

Керував усім офіцер — баштовий командир. Він стежив за загальним ходом всіх робіт, а також мав вираховувати по таблицях стрільби величину цілика, беручи до уваги швидкість ходу свого і ворожого корабля, курсовий кут, силу вітру, деривацію. Діставши потрібні дані, він дивився на позначки циферблата і потім уже командував:

— Приціл сорок кабельтових, цілик сорок вісім!

Коли гармата була заряджена, комендор-навідник в свою чергу командував:

— Від башти геть! Башта вправо! Башта вліво! Трохи вище! Трохи нижче! Ще трошки нижче!

Обслуга поворотних та підіймальних механізмів безупинно працювала.

— Залп! — гучно і завжди з тривогою в голосі викрикував нарешті комендор-навідник.

В цю мить мав пролунати постріл, але його не було, бо гармати заряджались не справжніми снарядами й зарядами, а тільки болванками.

Під час навчання баштовий командир, хвилюючись, кричав і лаявся:

— Знову, негідник, приціл неправильно встановлений! Треба п'ятнадцять, а в тебе п'ятдесят чотири. Цілик теж набрехав.

Траплялось, що замість того, щоб повернути башту ліворуч, її повертали праворуч. І знову чулись роздратовані вигуки:

— Куди, куди поїхав? Що за телепеньї Не може правої руки відрізнити від лівої! Про що ти думаєш? На бак після роздачі койок! Там ти провітришся і помрієш!

У наших артилеристів не було достатнього тренування, і тому весь час траплялись затримки, прорахунки, перебої. Збивало з толку ще й те, що серед гарматної і баштової обслуги були і молоді матроси, і запасні, одні не скінчили спеціальної школи, а другі встигли забути свою практику, і крім того, система гармат та установок тепер була нова, не та, яку вони вивчали раніше. Погано йшло навчання і в батарейній палубі біля дрібних гармат.

У нас було коло двохсот чоловік артилерійської команди. Все питання тепер зводилося до того, чи зуміють вони повною мірою опанувати свою спеціальність до зустрічі з японцями. Адже морська битва — це змагання артилерії. Уявімо собі, що сили тієї і другої сторони будуть рівні — у нас десять бойових кораблів, стільки ж і в противника. Але японці можуть стріляти вдвічі швидше, ніж ми, та ще влучність їх переважатиме нашу вдвічі. Що тоді вийде? Сила противника порівняно з нашою стане більшою вчетверо,— інакше кажучи, десять його кораблів немовби перетворяться в сорок. Ми неминуче будемо розгромлені.

Буваючи в баштах, я не раз замислювався над тим, до яких удосконалень дійшли люди, винаходячи знаряддя руйнування. Зовсім інакше стоїть Справа з землеробськими знаряддями. Від мотики ми перейшли тільки до сохи, від сохи — до плуга. Мізерний прогрес! До цього часу нашу широчезну російську землю обробляють найпримітивнішими знаряддями, які вживалися в епоху Івана Грозного, тоді як знаряддя руйнування безупинно замінюються новими, кращими, і ті з них, що застосовувалися п'ять років тому, вже вважаються застарілими. Тепер дванадцятидюймовий снаряд в момент викидання з дула розвиває колосальну роботу, її вистачило б на те, щоб підняти на кілька футів цілий броненосець. Невже і в майбутньому людський розум буде скерований головним чином на нищення та вбивства?

О пі в на шосту з містка розпорядились:

— Закінчити всі роботи. На палубах прибрати!

А через півгодини засвистали дудки на вино і вечерю. їли гречану кашу з маслом. Трудовий день закінчився. Можна було співати пісень і веселитись.

За п'ять хвилин до заходу сонця було викликано нагору у фронт караул, горністів і барабанщиків, офіцерів і обидві вахти команди. Потім з тими самими церемоніями, з якими вранці підняли кормовий прапор, тепер спустили його. Це сталося в той момент, коли зайшло сонце. Горністи і барабанщики заграли "на молитву". Караульний начальник скомандував:

— На молитву! Кашкети геть! Барабанщик прочитав "Отче наш".

По команді "Накрийсь!" наділи кашкети, простояли ще якийсь час, поки командир прийняв рапорт від старшого офіцера, і розійшлись. Засвітилися вогні: відмітні, топові і гакобортні. Наставала ніч.

Через два дні ескадра зупинилась біля острова Лангеланд. За цей час на деяких суднах сталися поломки: на броненосці "Сысой.Великий" поламались шлюпбалки, те саме сталось і на "Жемчуге"; на "Роланде" лопнула головна живильна труба. Міноносець "Быстрый", наблизившись для переговорів до "Осляби", навалився на його борт. В результаті невдалого маневру він пом'яв собі форштевень, зіпсував мінний апарат і дістав підводну пробоїну.

Посвіжів вітер, а вночі розгулявся шторм. Але до ранку 5 жовтня все стихло. Разом з світанком Лангеланд поволі звільнявся від туману, наче скидаючи з себе серпанкові шати.

День обіцяв бути теплим. Почали вантажити вугілля.

Криголам "Ермак" і пароплав "Роланд" пішли вперед тралити путь перед ескадрою. Перша спроба, однак, не вдалася. З самого ж початку тралери, невдало маневруючи, порвали трал.

ГУЛЛЬСЬКИЙ ІНЦИДЕНТ

В датських водах, біля миса Скагена, 7 жовтня ескадра стала на якір і почала вантажити вугілля. Тут Рожественський одержав телеграму, яка сповіщала про підвищення його в віце-адмірали з наданням звання генерал-ад'ютанта. А через півтори доби сталась подія, що прошуміла на цілий світ.

О другій годині того самого дня з флагманського судна було дано розпорядження негайно припинити роботу і приготуватись іти далі. Серед офіцерів і матросів почались таємничі розмови пошепки, з переляком в очах. Виявилось, така поспішність була викликана тривожними чутками про наближення до нас підозрілих міноносців.

Командуючий ескадрою вжив найсуворіших заходів для охорони своїх суден. Ескадра була поділена на шість загонів, і кожен з них ішов під керівництвом того чи іншого начальника.

Шостий загін становили наші чотири найновіші броненосці, які йшли в супроводі транспорту "Анадырь". Ми й на цей раз знялися останніми,

0 восьмій годині вечора, коли вже стемніло.

"Иаварин" доповів, що бачить два повітряні шари. На "Орле" пробили бойову тривогу. Люди кинулися на свої місця. Задраїли всі двері

1 люки. На палубі і зрізах, щоб вільніше було стріляти, прибрали вельботи, звалили шлюпбалки, тентові і леєрні стояки. Біля кожної гармати, зарядивши її, вартували артилеристи. Йшли з погашеними вогнями.

Ніч була тиха. Безхмарна височінь переливалась золотими гронами сузір'їв. Усе вище підіймався місяць, і срібне світло його розстилалося по рівній поверхні вод. Море зачаровано мовчало. В таку ніч тільки б мріяти про щастя, а ми були в душевній тривозі. Сотні очей пильно дивилися навкруги, підозріло проводжали кожний зустрічний пароплав, намагаючись визначити, чи не ворог це наближається...

Я стояв на верхній палубі, і в моїй голові мимохіть виникали питання: невже ворог і тут, так далеко від своєї бази, може напасти на нас? Як йому ховатися на цій битій дорозі, де ходить багато суден дружніх нам націй? Що це за такі всюдисущі японці? Розумом я не вірив в їхню присутність у цих водах, але на судні офіцери і команда з хвилини на хвилину чекали нападу. Нерви були такі напружені, що всякий птах, який пролітав над нами, міг здатися нам повітряним шаром.

Боцман Воєводін, звертаючись до мене, журився:

— Даремно одіслали вперед усі міноносці та бистрохідні крейсери. Треба б хоч парочку залишити при собі. В разі з'явиться яке-небудь підозріле судно — зараз же послали б їх розвідати. І як це наш командуючий не догадався, га?

— Значить, так треба. Йому видніше, що робити,— відповів я.

— Так-то воно так, та тільки буває, що й на сонце затемнення находить.

Біля правого борту, навпроти ростр, зібралось кілька матросів. Серед них був кочегар Бакланов. Розмовляли насторожено, наче змовники. Один новобранець, злякано озираючись, все розпитував про підводні човни. Бакланов пояснював йому, надаючи своїм словам якомога більше таємничості:

— Ніяк не побачиш його, човна того. Під водою, клятий, підкрадається. Може, вже зараз підходить до нас, може, навіть міну пустив. Трахне — і враз тобі могила.

— Невже враз? — спитав новобранець тремтячим голосом і, витягши шию, почав дивитись за борт.

В цей момент Бакланов над самим його вухом вигукнув різко і уривчасто:

— Ха!

Матроси шарахнулися вбік. А новобранець, скрикнувши, гепнув на палубу, а потім, схопившись, безглуздо закрутив головою. Бакланов розсміявся:

— Ех, вояки! Навіть кашлю людського бояться.

його вилаяли матом, а він, наче нічого й не сталося, спитав:

— А що, хлопці, ніхто з вас не знає, за який час в череві акули може перетравитись людина?

Пізніше ліворуч за горизонтом піднявся вогняний стовп. Це горіло якесь судно.

Ми зробили припущення, що там, напевне, б'ються з японцями наші передові крейсери.

Спати лягли пізно, не роздягаючись, половина екіпажу всю ніч вартувала.

Під ранок я знову вийшов на верхню палубу і здивувався,— так змінилася погода. Легкий зюйд-вест нагнав густий і липучий туман. "Бородино", що тримався попереду нас, і "Анадырь", що йшов за нами, зникли з очей. Прожектори неспроможні були прорвати непроглядну млу; не допомагали також проникнути в її таємниці ні біноклі, ні підзорні труби. Навкруги було каламутно, і ми просувалися вперед сліпі, ніби рухалися в молоці. Здавалося, весь світ розтанув і обернувся в прохолодно-вогку пару, якій не було краю. Всі предмети на судні втратили свій попередній вигляд, стали невпізнанно розпливчастими, а люди ходили по верхній палубі або по містку, як загадкові тіні. Враження таємничості посилювалося ще тим, що наші п'ять кораблів безупинно перегукувалися сиренними гудками. Далеко попереду подавав свій могутній голос "Суворов", поступово підвищуючи ноти і напружуючи звук, наче сходячи на гору, а потім, переваливши через неї, знижував до низької, торжествуючої октави. Тільки-но він замовкав, відразу ж, стрясаючи ніч, підхоплював рев "Александр ПІ", за ним "Бородино" і потім уже наш "Орел". Здавалось, ці незримі велетні змагаються між собою силою своїх залізних легенів. І весь цей химерний передранковий концерт закінчував "Анадырь", що йшов позаду нас, таким диким і безнадійним лементом, наче хотів попередити нас про наближення страшного лиха.

Удень туман розвіявся. Німецьке море було спокійне. Курс тримали на французьке портове місто Брест. Одне тільки було погано — нервував усіх бездротовий телеграф, перехоплюючи різні тривожні звістки з наших передових суден.

Уночі з 8-го на 9 жовтня посвіжів вітер, дійшовши до чотирьох балів. Починали розгулюватись хвилі, б'ючи з-за борту. З неба, обтяженого хмарами, сипалась паморозь, згущаючи пітьму.

На початку дев'ятої години плавуча майстерня "Камчатка" повідомила, що її атакували японці. Вона входила до загону контр-адмірала Енквіста і мала бути попереду нас принаймні миль на п'ятдесят. Але в неї сталося якесь пошкодження в одній з двох машин, тому вона відстала від свого ешелону і йшла самотньо позаду наших броненосців.

Як пізніше дізнались, між "Камчаткой" і "Суворовым" відбувся телеграфом такий діалог:

— Переслідують міноносці,— повідомила "Камчатка".

— За вами погоня. Скільки міноносців і від якого румба? — спитав "Суворов".

— Атака з усіх боків.

— Скільки міноносців? Повідомте докладніше.

— Міноносців біля восьми.

— Чи близько до вас?

— Наближались до кабельтова і більше.

— Чи пускали міни?

— Принаймні не видно було.

— Яким курсом ви йдете тепер?

— Зюйд-ост сімдесят.

Потім "Камчатка" просила показати їй місце ескадри. На це "Суворов" знову заговорив:

— Чи женуться за вами міноносці? Вам слід спочатку відійти від небезпеки, змінивши курс, а потім показати свою широту і довготу, і тоді вам буде показаний курс.

— Боїмось показати...

Об одинадцятій годині "Суворов" телеграфував:

— Адмірал запитує, чи бачите ви тепер міноносці? Через двадцять хвилин було одержано відповідь:

— Не бачимо.

По загону ще о дев'ятій годині вечора сигналом було дано наказ командуючого: "Чекати атаки міноносців ззаду". На "Орле" давно вже пробили бойову тривогу. Було заряджено гармати, біля них вбесідках зроблено запас снарядів і патронів. Всі люди були на своїх місцях. А вороги наші все ще не з'являлися.

Так хотілося, щоб світив місяць, але він сховався за хмари,— очевидно, надовго. Скиглив у темряві вітер, наганяючи млу, а море, важко ворушачись, роздратовано бурчало. Повільно, ніби липкий струмінь, тягся час. Чекання небезпеки свинцевим тягарем давило на серце.

Склянки пробили північ. Частина команди могла спати, але мало хто скористався з цього дозволу. На горизонті миготіли якісь вогні.

— Ех, хоч би скоріше ніч минула! — зітхнув один з купки матросів.

— Атож, вдень не насміляться підійти до нас,— промовив другий. Ніхто не замислювався над безглуздими повідомленнями "Камчатки". Являючи собою дешевий транспорт, вона мала у себе лише кілька

дрібних гармат, і втрата її ні в якому разі не могла б зупинити нашу ескадру. Для чого ж вона потрібна була японцям? Невже вони, якщо вже зважились атакувати нас, обрали її замість найновішого броненосця? 1 навіщо було потрібно висилати проти неї цілу флотилію міноносців, вісім штук, коли один з них легко може з нею впоратися? Невже японці такі дурні? Тут було щось не так. Тільки через хворобливу уяву командир "Камчатки" міг подумати, що його атакують "з усіх боків". Відзначився і наш командуючий. Одержавши такі відомості, він повірив їм, і, замість того, щоб послати якийсь крейсер на захист "Камчатки", почав наводити паніку на свій загін.

Десь опівночі наш загін проходив Доггер-Банку — мілину в Німецькому морі, відому великою кількістю риби. На цій мілині завжди можна бачити рибальські судна. Попереду нашого загону знялися триколірні ракети. "Суворов", вважаючи їх за ворожі сигнали, відкрив бойове освітлення, а слідом за цим з нього гримнули перші постріли. За його прикладом пішли й інші броненосці. Так почалося наше "бойове хрещення".*

На "Орле" все заворушилося, наче всередину броненосця вдерся ураган. Знялася иечувана метушня. Заголосили горністи, загриміли барабанщики, вибиваючи дроб-атаку. По рейках, підвозячи снаряди до гармат, застукали візки. Обидва борти, стрясаючи ніч, спалахнули блискавками гарматних пострілів. Пітьма заревіла гуркотом грому, завили сталеві птахи, пронизуючи її. На палубах не прининялося тупотіння безлічі ніг. Це бігли знизу нагору і назад люди; вони метушилися по всіх відділеннях і кружляли, як сміття в вихорі.

Чулись безглузді вигуки:

— Міноносці! Міноносці!

— Де? Скільки?

— Десять штук! —— Більше!

— Чорт візьми!

— Загинемо ми!

Доброволець Потапов вискочив із своєї каюти в самій білизні. На його маленькому обличчі відбилася цілковита розгубленість, очі тупо вертілись, нічого не тямлячи. Він кинувся було до трапа, але зараз же метнувся назад. Не придумавши нічого іншого, він скочив на умивальник і, мимрячи щось, ліг в його жолоб. Деякі матроси запаслись рятувальними кругами. Інші, вискочивши на верхню палубу, хапали коркові койки. Дехто хрестився, і тут же чулася гидка матірщина. В лівий борт дув вітер, ричало море і дерлося через відкриті півпорти всередину судна. З моторошним гуркотом розлилась по батарейній палубі вода. Ошаліло стріляли комендори, не цілячись, абикуди, стріляли прямо в простір або у вогні, що миготіли збоку, іноді прямо в воду біля борту, іноді туди, де зупинявся промінь прожектора, хоча б це місце було порожнє. Прислуга подачі, не чекаючи пострілу уже зарядженої гармати, тикала в замок новим патроном. Разом з дрібною артилерією бухали і шестидюймові баштові гармати. Нагорі тріщали кулемети і цим самим тільки більше нервували людей, посилювали замішання на судні.

В гуркоті пострілів, в галасі людських голосів іноді можна було розібрати лайку офіцерів:

— Що ви робите, верблюди? Куди стріляєте?

— Наводьте в освітлені міноносці І

З заднього містка збіг на палубу прапорщик з перекривленим обличчям і, тримаючи в руках порожній патрон, істерично закричав:

— У мене всі снаряди розстріляні! Гарматна обслуга здуріла, не слухається! Я їм морди побив! Дайте швидше ще снарядів!

Кільватерний стрій нашого загону зламався. Частина прожекторів освітлювала судна, які ми розстрілювали, а інші кидали своє проміння в різних напрямах, шматуючи ніч, створюючи безлад. Далеко попереду і праворуч, на відстані кількох миль, блискали спалахи сигналів. Тільки згодом дізналися, що там проходив ешелон адмірала Фелькерзама, а тепер його теж вважали за противника. Та як же всі здивувалися, коли ліворуч, зовсім близько, раптом засвітились прожектори і, засліплюючи людей, встромили своє проміння в наші броненосці! Склалось таке враження, що нас оточують ворожі сили з усіх боків.

Охоплені жахом, деякі загаласували:

— Японські крейсери!

— Ціла ескадра іде на нас!

З нашого загону відкрили вогонь по цих прожекторах, що світили зліва, з мороку. Звідти теж почали відповідати стрільбою. Через "Орел", завиваючи, полетіли чиїсь снаряди. На найближчому судні — мабуть, на "Бородино", покривши весь гуркіт, пролунав постріл дванадцятидюймової гармати.

— Міна вибухнула! — закричав хтось на "Орле".

— Де? У нас?

— Мабуть, "Бородино" потопили.

— Зараз і нас висадять.

І нова звістка, змінюючись на всі лади, покотилася вниз по всіх відділеннях. Так, прибираючи перекручених форм, потворно змінилась дійсність в свідомості людей, збудоражених панікою.

Невідомі кораблі, що були ліворуч, незабаром вогнями Табулевича показали свої позивні. Це були крейсери із загону контр-адмірала Енк-віста — "Аврора" і "Дмитрий Донской".

Безсумнівним було те, що ми, ідучи по Доггерській банці, врізались в рибальську флотилію. Але наше вище командування прийняло ці жалюгідні однотрубні пароплавчики з номерами на боці за ворожі міноносці. Флагманський корабель перший відкрив по них стрілянину, заразивши своїм страхом інші броненосці. Безумство тривало. В результаті перед нами постала жахлива картина. Не далі як за п'ять кабельтових від нас, в промінні прожектора плавало, лігши набік, одне судно з червоною трубою, з поламаною щоглою, із зруйнованим містком. Ще чотири такі ж пароплави були підбиті. На деяких з них виникла пожежа. Там кидались люди від носа до корми і від корми до носа, благально здіймаючи вгору руки. А куди вони могли втекти з такої маленької площі, як палуба? Навкруги шуміли хвилі і здіймались стовпи води від снарядів.

На "Суворове", погасивши бойове освітлення, залишили один тільки прожектор, промінь якого піднявся до неба. Це був сигнал: "Припинити стрільбу". На "Орле" з містка несамовито кричали:

— Припинити вогонь!

Офіцери силоміць відтягали від гармат ошалілих комендорів, обсипаючи ЇХ лайкою, б'ючи в зуби, а ті, вирвавшись з рук, знову починали стріляти. На верхній палубі горніст Балеста робив спроби грати відбій. Але у нього плигав у руках горн, губи не слухались, видаючи звуки такі безладні, що їх ніяк не можна було прийняти за будь-який сигнал. Біля Балести крутився боцман Саєм і, б'ючи його кулаком по голові, люто кричав:

— Грай відбій! Розтрощу окаянну твою душу на місці!

У горніста з розбитих губ, заливаючи підборіддя, юшила кров.

Як потім дізналися, те саме діялося і на інших броненосцях. Не був винятком і флагманський "Суворов", де панував такий хаос, що сам адмірал брав безпосередню участь в наведенні порядку.

Бій тривав хвилин дванадцять. За такий короткий час броненосці встигли, не рахуючи кулеметних пострілів, випустити сімнадцять шестидюймових снарядів і п'ятсот снарядів дрібної артилерії.

У нас відірвало дуло у 75-міліметрової гармати.

Незабаром виявилось, що з нашого загону попало п'ять снарядів в "Аврору", пробивши надводний борт і труби. Двох було там поранено — легко комендора Шатілу і тяжко — священика Афанасія, якому відірвало руку (згодом він помер). Але могло бути й гірше. Коли б ми стріляли вміло і коли б наші снаряди розривалися добре, то в цій метушні ми потопили б самі частину своїх суден.

Зустрівшись незабаром з інженером Васильєвим, я сказав:

— Не зовсім приємна історія вийшла, ваше благородіє.

Він глянув на мене карими очима і, махнувши рукою, невдоволено буркнув:

— Вийшли на посміх усьому світові.

Так закінчився наш перший бій, названий згодом за місцем приписки рибальських суден, розстріляних нами, "Гулльським інцидентом"4.

ЧАСТИНА ДРУГА

НАВКОЛО МИСУ ДОБРОЇ НАДІЇ

МОЇ ДУМИ ПРО ФЛОТ НЕ ЗАКІНЧЕНІ

Наступні дні минали щасливо. Тільки в одному місці, зустрівшися ще раз з рибальськими суднами, порвали їм сіті. Як тільки не заплутали в них свої гвинти! Проходячи каналом Ла-Манш, бачили праворуч дувр-ські скелі, оспівані колись Віктором Гюго. Звідси через якихось три години можна було б дістатися до Лондона, до тієї величезної і туманної столиці, де якісь таємничі верховоди орудують всією світовою політикою.

Лягли на курс через Біскайську затоку. Майже завжди неспокійна, буйна, що дратувала моряків усіх країн, вона цього разу зустріла нас мирно, хоч назустріч нам і котились великі брижі, породжені просторами Атлантичного океану. Броненосець наш, тримаючись кільватерного струменя попереднього судна, безупинно кивав носом.

Цей період осені якраз збігався з перельотом птахів. Багато з них, стомившись, сідали на наше судно перепочити. Матроси гостинно приймали їх, підгодовували — їсти давали хліб або крупу. А одного разу вночі мені довелось спостерігати явище, що поставило переді мною кілька нерозв'язних питань.

Небо було зоряне. По хисткій поверхні моря мерехтливо розливалося місячне світло. Котилися хвилі, гладенькі, наче відполіровані, раптом яскраво спалахуючи й згасаючи. В цій дивовижній грі світлотіней було щось по-дитячому безтурботне, а разом з тим просте і мудре, як вічність, Я стояв один на поперечному містку, перекинутому через ростри, і думав про наш флот. Як у нас добре все виходило на парадах та височайших оглядах і як жахливо погано вийшло, коли ми розстрілювали рибалок. Я дошукувався причин цього і приходив до невтішних висновків.

В доках у кас, грюкаючи молотками, ремонтували старі судна, і вони ще плавали по кілька років. А на елінгах будували нові кораблі за останніми зразками, правда, витрачаючи на кожен з них грошей удвоє більше, ніж він коштував насправді. І все це робилося наче неабияк. Перш ніж почати будівництво якогось броненосця або крейсера, про нього кілька років говорили, сперечалися, кричали, засідали, писали, ламаючи голови, проекти і контрпроекти і лише після цього брались до діла, починали будувати. І все-таки кораблі виходили з малою остійністю, не слухалися руля, з мильними заклепками та іншими дефектами.

Не стояли начебто й інші справи. Адмірали з глибокодумними обличчями, свідомі своєї гідності, робили відповідні своєму званню розпорядження, а їх ад'ютанти і флаг-офіцери старанно строчили накази і циркуляри, що їх писарі, додержуючи порядкового номера, акуратно підшивали до справ. В канцеляріях списували цілі стоси паперів — рапортів, наказів, відношень, донесень. Влаштовувались паради, церемоніальні марші, провадились всілякі навчання. Начальники допитували нижніх чинів про претензії і робили інспекторські огляди, а наприкінці вигукували:

— Дуже добре, молодці!

На це нижні чини браво відповідали:

— Раді старатись, ваше...чительство!

Іноді відвідував кораблі шеф флоту, рідний дядько Миколи II, великий князь Олексій Олександрович. Дивлячись на судна, пофарбовані до його приїзду, на бравий вигляд моряків, він теж був задбволений. Але він не розумів, що весь організм військово-морського відомства

охоплений гангреною, розкладається. Від інших височайших осіб цей великий князь відрізнявся тільки могутнім зростом і великою вагою. У флоті називали його "Сім пудів височайшого м'яса".

З оглядового боку все було гаразд, іноді навіть красиво. Але коли ближче придивитись до військово-морського відомства, то складалося безнадійне враження.

Вся служба у флоті зводилась до того, щоб віддавати вищому начальству найбільшу шану, робити вигляд, що займаються бойовою підготовкою особового складу, безперестанно скоблити та знову фарбувати кораблі і якомога більше часу проводити на березі. Головних представників флоту, за винятком небагатьох, добирали, наче навмисне, з людей тупих і бездарних, які з головою загрузли у бюрократизм та рутину. В очах наших командуючих матроси були баранами, колишніми кріпаками, нижніми чинами, позбавленими не тільки права, але й здатності самостійно мислити. Матрос мусить усвідомлювати свою нікчемність перед начальством. Команду треба гарненько "драїти!" "Надраєна" команда — це гордість кожного командира і старшого офіцера. На виклик начальства матрос повинен летіти по палубі бігом і дивитись на свого повелителя "бадьоро і весело", як добре видресируваний собака. В цьому і вправлялись багато адміралів та командирів, в цьому бачили запоруку бойової підготовки й основу морської дисципліни. Але в той же час вони мало звертали уваги на те, що матроси не вміють користуватись оптичними прицілами, не знають, як поводитися з далекомірами, стріляють погано.

Російський парусний флот, заснований Петром Великим, через кілька десятків років досяг своєї високої досконалості і вийшов на океанський простір. На початку дев'ятнадцятого століття це процвітання тривало. Він уже стояв на одному рівні з флотами інших держав. З надр його вийшов цілий ряд видатних осіб.

Були у нас дослідники нових країн і вчені діячі.

Знаменитий мореплавець Крузенштерн у 1803—1806 роках на кораблі "Надежда" здійснив кругосвітню подорож. Він зібрав величезний матеріал з океанографії, географії, ботаніки, зоології, етнографії і навігації. Його ім'ям було названо в Тихому океані протоку, острів, обмілину і затоку. До речі, треба сказати, що, виходячи в плавання, він наказав викинути за борт тросові ліньки, якими катували матросів. На ті часи це був винятковий випадок.

Фадей Фадейович Беллінгсгаузен, призначений начальником південної полярної експедиції, вирушив у плавання в Льодовитий океан на своєму шлюпі "Восток" і спускався до сімдесятого градуса південної широти, тобто далі, ніж пізніші мореплавці — Джеме і Кук. Він сім разів перетнув Південне Полярне коло і пройшов під парусами тридцять шість тисяч чотириста сімдесят п'ять верст. І світ збагатився новими відомостями про цю загадкову частину нашої планети. Крім того, він відкрив двадцять дев'ять островів і одну коралову мілину в Тихому океані.

<£едір Петрович Літке протягом чотирьох років плавав від Архангельська до Нової Землі. Добутий ним матеріал став прекрасним

З О. Новиков-ПрибоЙ

65

джерелом для ознайомлення з цією частиною нашої Арктики. В 1826 році його призначено командиром шлюпа "Сенявин", в якому він здійснив своє знамените кругосвітнє плавання. Дослідив головним чином узбережжя Охотського та Японського морів, Каролінських та Маріан-ських островів у Тихому океані. Під час подорожі він скрізь робив спостереження над коливанням маятника. Великий запас наукового матеріалу та різноманітні колекції, привезені Літке, викликали загальний подив у вченому світі.

Не менші були заслуги і в таких моряків, як Василь Михайлович Головін, Отто Коцебу, Геннадій Іванович Невельський та інші.

Були у нас і адмірали-флотоводці, адмірали-переможці.

Героя, соратника Суворова, суперника Нельсона по подвигах, адмірала Ф. Ф. Ушакова вважали творцем Чорноморського флоту і новатором у військово-морському мистецтві. Нарівні з Клерком у англійців та Сюффреном у французів він боровся з рутиною, то встановилась у флоті, і блискуче виправдав своє новаторство в багатьох битвах. Як і Суворов, він був непереможним.

Адмірала Дмитра Миколайовича Сенявіна за життя називали "великою людиною". Походив він з родини моряків, пройшов морську і бойову школу в ушаковських кампаніях на Чорному і Середземному морях. Призначений у 1806 році за рекомендацією Ушакова флагманом, він провів дворічну кампанію у неймовірних матеріальних і технічних труднощах. В складному політичному переплетенні наполеонівських воєн він вів бої то спільно з турками проти французів, то спільно з французами проти англійців. Зайняття Боко-ди-Катаро, поразка французів коло Дальматинських островів, бій біля Тенедоса, Афонська битва — все це були подвиги, коли Сенявін перемагав, поступаючись ворогові у чисельності, вписуючи славні сторінки в історію нашого флоту. З на-півзношеними й пошарпаними в боях кораблями, оточений англійцями в Лісабоні, всупереч розпорядженню Олександра І, він не потопив і не спалив своїх кораблів. Він гордо продиктував набагато сильнішому від нього ворогові свої умови і врятував для Росії залишки флоту. Цар був незадоволений таким "непослухом", звільнив Сенявіна з служби і навіть не повернув йому власних грошей, які він витрачав у поході на флот. Таким чином уславлений адмірал, якому казна винна була мільйони, під старість став злидарем.

Вивчаючи історію морських битв, ніхто не промине таких видатних імен, як Лазарев, Гейден, Нахімов і Корнілов.

Цей період процвітання парусного флоту, що тривав аж до севастопольської кампанії, створив надзвичайно тривкі і міцні традиції морської служби. Виробився тип моряків, офіцерів і матросів, що цілком приросли до палуби корабля і роками борознили далекі океани. Під час севастопольської кампанії, однак, виявилось, що особисті якості моряків уже не могли компенсувати відсталості нашого флоту. Потрібні були парові двигуни і залізне суднобудування. А наші діячі того часу не могли до цього своєчасно перейти. Дисципліна і священні традиції парусного флоту глибоко зрослися з усією системою кріпосництва, що було соціальною базою патріархальної російської державності.

Падіння кріпосного права супроводилось появою кораблів з паровими двигунами. Але ще довгий час машина відігравала роль допоміжного двигуна, а повне парусне оснащення зберігалось навіть на броненосних суднах. Ще в період 1882—1890 років будували броненосні фрегати— "Дмитрий Донской", "Владимир-Мономах", "Адмирал Нахимов", "Память Азова", "Рюрик", а також броненосці — "Николай І", "Александр II", з запасним парусним оснащенням. Ці кораблі протягом двох десятиліть борознили моря та океани і дожили ще до часу російсько-японської війни. Деякі з них залишилися в Кронштадті, інші ввійшли до складу 2-ї ескадри, нашої, а один уже знайшов собі могилу на Далекому Сході.

Це покоління кораблів виховало особливу школу моряків, які виростали разом з ними. До них належали всі адмірали російського флоту, а також більшість суднових командирів та старших офіцерів, які брали участь в російсько-японській війні. Яскравими представниками цієї школи були адмірали: Алексеев, Дубасов, Чухнін, Скридлов, Бі-рільов і Рожественський, адмірал Макаров, єдина у флоті людина, яка, бувши сином боцмана владивостоцького півекіпажу, проникла, завдяки щасливим обставинам, в надзвичайно замкнуту і неприступну касту морських офіцерів; він був найбільш передовим і талановитим з морських керівників. А що можна сказати про інших адміралів? З колишніх навиків вони черпали свої організаційні принципи, способи управління ескадрою, кораблями і людьми. В новий флот з машинами потрійного розширення, електротехнікою, гідравлікою та всіма численними спеціальними механізмами вони перенесли свою соціальну обстановку кріпосницьких часів.

Мої думки раптом урвалися. З боку корми, здалеку, почувся наростаючий шум, наче нас доганяв ураган. Шум, швидко наближаючись, перетворився в гуркіт і відразу широка запона закрила зорі. Пружно затремтіло повітря. Це тривало лише кілька секунд. Склалося таке враження, наче над кораблем пронеслася чорна дірява хмара. Насправді ж це пролетіла величезна, в кілька тисяч штук, пташина зграя, тримаючи напрям на південний схід. Чому всі птахи роблять перельоти вночі? Чому вони збираються для цього великими зграями? Може, у них свої адмірали є?

В дитинстві мені багато доводилось займатися птахами. Одного разу я проробив цікавий дослід над шпаком. У мене була прибита до жердини шпаківня, балкончик якої я влаштував на петлях, а від нього вниз, через внутрішнє приміщення пташиного житла, провів шнур. Досить було тільки смикнути за такий шнур, і балкончик закривав вхідний отвір шпаківні. Я дочекався того часу, коли в гнізді запищали пташенята і батьки їхні почали носити їм їжу. Прилетів самець, тримаючи в дзьобі черв'яків. Коли він заліз всередину свого будиночка, я закрив, смикнувши за шнур, вхідний отвір. А далі за допомогою товаришів, моїх ровесників, уже легко було зняти шпаківню, одірвати від неї половинку даху, і переляканий на смерть шпак був у мене в руках. Я прив'язав до його правої ноги шматочок червоної шовкової стрічки і відпустив його на волю. Мій шпак знявся і з якнайбільшою швидкістю

З*

67

пірнув у сяючу далечінь полів, зменшуючись до розмірів мухи, поки .зовсім не зник. Але другого дня він знову прилетів і, тримаючи в дзьобі харч для пташенят, довго і з тривожним криком кружляв над гніздом. Відлітав кудись і знову повертався. А через три дні все пішло по-старому: він залазив всередину шпаківні і досить акуратно годував своїх дітей. Любов до них поборола страх перед небезпекою. Підросли пташенята, вбилися в пір'я і назавжди покинули свою рідну домівку. Під осінь, коли ці птахи почали збиратись великими зграями, не раз бачив я серед них свого шпака з червоною стрічкою на правій нозі. Це мене дуже тішило. Та як же я зрадів, коли наступної весни він прилетів і оселився в тій самій шпаківні. Тільки червона стрічка на його нозі поблякла. І мені здавалось, що на цей раз він, блискучо-чорний, з фіолетовим відблиском, заливався шлюбними піснями перед своєю рябенькою подругою особливо красиво і весело.

Я вивів на двір свого батька і матір і, показуючи на шпака, захоплено сказав:

— Дивіться! Ось він! А потім запитав.

— Як він знайшов дорогу назад?

Батько, миколаївський солдат, з сивими бакенбардами, похитавши головою прорік:

— Не інакше, як розум є. Значить, птах розумний. А мати протягла своє:

— Це сам бог указує птахам дорогу.

Ні те ні друге пояснення мені нічого не дало. Минуло багато років, я став матросом. І от, стоячи на поперечному містку броненосця, я згадав про випадок із шпаком і ще більше здивувався йому. Я знаю, як ведуть корабель з одного порту до другого, перетинаючи при цьому величезні простори, ведуть серед моря, де нема ні доріг, ні віх, іноді в бурхливу погоду, та ще вночі, коли навкруги нічого не видно. Все це було для мене зрозуміло. Для цього штурман вивчає спеціальну науку, для цього він користується і астрономією, завдяки якій, пустивши в діло секстант і хронометр, можна визначити своє місцеперебування на морі, і компасом, що показує дорогу, і приладом, що вимірює силу вітру, і добутими відомостями про течії, що збивають судно з курсу, і математичними обчисленнями. Незважаючи ні на яку погоду, корабель прийде туди, куди його спрямували. Але чим керувався мій шпак, відлітаючи на зиму в теплі краї, а потім навесні повертаючись назад? Адже його рейс теж треба рахувати тисячами кілометрів. І хіба під час такої мандрівки його не настигали тумани, ночі й бурі? Яким же чином без компаса та інших необхідних приладів він найшов свою шпаківню?..

Вранці наступного дня, після сніданку, з містка було дано розпорядження:

— Команді мити білизну і койки!

Це була марудна робота. На судні невистачало прісної води. Згідно з наказом адмірала Рожественського від 24 вересня за № 85, ми повинні були витрачати її якомога ощадніше. В пункті четвертому говорилося:

"Скасувати вільний доступ всіх бажаючих до запасів прісної води для котлів; баню робити двічі на тиждень, поки холодно і раз на тиждень, коли почнуть обливатись; в умивальники команди давати тільки солону воду; флагманському інтендантові придбати мило, що розчиняється в солоній воді; ванни робити з забортної води; прісну воду відпускати, кожному по відру, всім у дні прання білизни, машинній команді по зміні з вахти і іншій команді після вантаження вугілля..."

Над горизонтом, відірвавшись від поверхні моря, сходило сонце.

На кораблі знялась метушня. З обрізами й цебриками в руках матроси мчались до бані або в машину по гарячу воду. Незабаром вся верхня палуба, крім юта, перетворилася в пральню. Сотні людей розташувались тут. Одні стояли навпочіпки, інші — навколішки, працюючи мускулами рук. Спочатку мили форменки, кальсони, натільні сорочки, а потім бралися за койки. Ту чи іншу річ, змочивши у воді і розіклавши на палубі, намилювали і ретельно скребли білизняними щітками.

Боцмани та унтер-офіцери підганяли:

— Жвавіше, хлопці, періть. До підняття прапора нам треба все скінчити.

Я прав білизну біля своїх друзів — гальванера Штарєва і трюмного старшини Йосипа Федорова. Тут же був мінер Вася Дрозд і його по* стійний супутник — кочегар Бакланов. Ще не стерлись враження від розстрілу рибалок. Про це знову починали розмову, повторюючи все те, що було вже відоме.

Кочегар Бакланов іронічно втішав:

— Не журіться, братці, це була репетиція з наказу його превосходительства. Це піде тільки на користь нам. От якби в дорозі робити нам таких двадцять репетицій — із нас, дивися, будуть люди.

Найгірше було мити койку. Парусинова, вона, намокнувши у воді, ставала тверда, як лубок. Всі руки вимучиш, поки зішкрябаєш з неї бруд.

Бакланов працював повільніше за всіх. Всі вже кінчили прати, а він ще не брався за свою койку. Раптом він схаменувся і, оглядаючись, спитав:

— Братці, а хто мою койку взяв?

Виявилось, що один молодий матрос уже вимив її. Кочегар накинувся на нього з лайкою:

— Ти що ж це, сіра балда, чужі речі хапаєш? Хіба не бачиш, на ній номер не твій? За це морду вашому братові конопатять!

Кругом засміялись. Молодий матрос, сконфузившись і мало не плачучи з досади, пробурмотів:

— Сам, брудний чорт, підсунув мені. Пройдисвіт!

Йому знову довелось взятися за миття уже своєї власної койки.

Коли білизну і койки прополоскали в забортній воді і міцно викрутили, кожний почав прив'язувати свої речі до заздалегідь рознесених по палубі леєрів. Вахтовий начальник скомандував:

— На білизняні і коєчні леєри! Леєри підняти!

Леєри, прикріплені кінцями до носа і корми, підіймались середніми частинами до вершин грот— і фок-щогл. Через кілька годин білизна просохла. Обидві вахти викликали нагору. По команді травили леєри. Потім вахтовий начальник розпорядився: — Команда, з білизною у фронт для огляду!

Командири та начальники відділень проходили вздовж фронту. Тих, у кого білизна була вимита погано, змушували перепирати її під час відпочинку. Інші під веселі звуки дудок розійшлись і ховали свої речі в чемодани. Цим займалися ми двічі на тиждень.

НА СТАНОВИЩІ АРЕШТОВАНИХ

Через шість діб уранці показались скелясті береги Іспанії. Наш загін суден наближався до портового міста Віго. О десятій годині обійшли острів, і перед нами відкрилася прекрасна затока, яка глибоко вклинилася в сушу. З усіх боків вона була огороджена високими горами. По берегах її розкинулись рибальські виселки. Салютуючи іспанському прапорові, попрямували в глиб бухти і за її поворотом, на видноті, кинули якір. У відповідь нам загриміли гармати фортеці. Стояв тихий і безхмарний день. Тепле проміння сонця яскраво освітлювало кам'яні будівлі, шо прилипли до схилів гори. Над містом владно височіла цитадель. Гублячись в прозорій далечині, тяглися гірські хребти Піренеїв. З другого боку, внизу, перед вікнами будівель, розстилалася нерухома гладінь зеленаво-синьої води. В цій бухті могли б розміститись, не заважаючи один одному, сотні великих кораблів.

На берег не відпускали ні матросів, ні офіцерів.

Тут на нас чекали п'ять німецьких пароплавів з вугіллям для нашого загону. Вони негайно пришвартувались до броненосців'. Але на пароплави з'явилась портова поліція і заборонила вантажити, посилаючись на те, що Іспанія не хоче порушувати нейтралітету. Наше командування було поставлене цим в надзвичайно скрутне становище. Від Скагена до Віго була відстань в тисячу триста дванадцять миль. На цьому шляху, ідучи середнім ходом у вісім-дев'ять вузлів, ми спалювали на добу сто двадцять п'ять тонн вугілля. На кожному броненосці залишився запас палива на дві доби. Що будемо робити далі?

Полетіли телеграми в Мадрід і Петербург*

Днів через два було одержано на броненосці англійські та французькі газети, які дуже схвилювали наших офіцерів. Серед них почались жваві розмови. До нас долітали лише уривки цих розмов. Однак можна було зрозуміти, що "Гулльський інцидент" викликав міжнародне ускладнення. Коли комусь з команди вдавалося підхопити якусь новину, то він поспішав відразу поділитися нею з товаришами.

— В іноземних газетах нас розбійниками називають.

— А я чув — проти нас всі держави підуть воювати.

— Ні, вимагають тільки, щоб наша ескадра повернулася назад.

— Ну! Невже назад?

— Факт. А Рожественського під суд віддають.

— Це тільки нам на руку. А головне — повернутися в Росію. Нарешті дістали дозвіл від іспанського уряду прийняти з транспортів

вугілля, але не більше, як по чотириста тонн на кожний броненосець.

Було далеко за полудень, коли почали вантажитися. На роботу були поставлені всі матроси, кочегари, машиністи, унтер-офіцери, писарі й офіцери. Командир обіцяв видати команді по дві чарки горілки, якщо тільки вона постарається. Закипіла робота. Над броненосцем знялася хмара пилу. Всі почорніли до невпізнання. Так працювали всю ніч і наступний ранок, до дев'ятої години. В результаті замість дозволеної кількості ми прийняли вугілля вдвічі більше.

Тепер нам можна було б знятись з якоря і йти, але адмірал видав розпорядження припинити пари. А це значило, що ми затримаємося тут на невизначений час. Чимраз більше ширилася чутка, що ми стоїмо перед якоюсь новою подією. На броненосці створилась напружена атмосфера. У кого можна було б про все дізнатись?

Зустрівшись з інженером Васильєвим, я нагадав йому, що він обіцяв давати мені книги.

— Ходім зі мною.

У невеликій каюті у себе він зняв військовий кашкет і, заглянувши мимохідь в настінне дзеркало, підкрутив чорні пухнасті вуса на смаглявому обличчі. Він був молодий, років двадцяти шести, середнього зросту, неширокий в плечах, але, очевидно, міцний корпусом. Голова у нього сиділа прямо, а коротко підстрижене волосся на ній — йоржиком — надавало їй характеру якоїсь настороженості. Говорив він чистим і приємним голосом, який буває в людей непитущих і некурящих, причому його думки і слова були точні і чіткі, як креслення. Незвичайною зовнішньою делікатністю, поєднаною з якоюсь внутрішньою уважністю до інших, він дуже вирізнявся з-поміж решти офіцерів.

Він почав розпитувати мене, що я читав і як ставлюсь до тих чи інших творів. Згадувались такі автори, як Лев Толстой, Тургенев, Чехов, Короленко і Максим Горький, що в той час особливо хвилював усіх. Я висловив свої погляди досить щиро, бо мова йшла тільки про літературу, а не про якийсь державний переворот. Васильєв допитливо поглядав на мене своїми карими розумними очима і, мабуть, робив якісь висновки. Потім, подаючи мені книгу "Овод" Войнич, сказав:

— Ось поки що тобі. Кінчиш, приходь іще.

Я цю книгу читав, але чомусь не признався в цьому. Подякувавши йому, я затримався в каюті. Хотілось ще поспитати про долю нашої ескадри.

— Які новини, ваше благородіє, в іноземних газетах? Що-небудь пишуть про нас?

— Новин дуже багато і всі неприємні. Англійська громадська думка страшенно обурена нашою поведінкою в Німецькому морі. Деякі газети вимагають повернення нашої ескадри назад і суду над командуючим, інші вимагають оголосити нам війну, У французьких газетах є відомості, що Англія мобілізує свій флот. Одне слово, зав'язується новий політичний вузол.

— А що було б, коли б справді нас атакували японські міноносці? Васильєв в свою чергу поставив мені запитання:

— А як ти думаєш?

Я трохи повагався, а потім вирішив сказати правду з деяким застереженням:

— Можливо, я і помилюсь, але у мене склалось таке враження, що далі Доггер-Банки нам би нікуди не втекти. Нас би потопили мінами. Дуже вже несерйозна була у нас стрілянина. Хоч, може, я й не розбираюся в цьому.

Васильєв розсміявся, як мені здалось, гірким сміхом.

— Ага! Не розбираєшся! А мені здається, що тут зулуси могли б розібратися. В нашій ескадрі нема найголовнішого — розумної організації. Де наші розвідники? Чому взагалі наші кораблі розбрелися по різних місцях, а не йдуть разом? Подивимось, однак, що буде далі.

Васильєв, наче згадавши про щось, відразу замовк, і я зрозумів, що мені треба йти. А коли я взявся вже за ручку дверей, він сказав мені:

— Розмова ця залишиться між нами. Взагалі, я раджу тобі менше обмінюватись думками з своїми товаришами. Знаєш, можуть зрозуміти неправильно, а від того виникнуть всякі непорозуміння.

— Єсть, ваше благородіє,— сказав я, відчиняючи двері каюти.

Я весь час думав про Васильєва. Що він за людина? Чому він так різко висловився про недоліки нашої ескадри? І чому він підсунув мені книгу, якої ні один офіцер не рекомендував би нашому братові? Враження він справляв якнайкраще. Я не міг припустити думки, що він провокує мене: проти цього говорили і його очі, і голос, і весь його образ. В той же час не вірив я і в те, що офіцер може стати революціонером. А втім, були ж серед революціонерів і офіцери, та ще й у вищих чинах, ніж Васильєв.

У Віго побував англійський крейсер. Треба думати, що він прийшов з метою розвідки, тримаючи в цей час зв'язок бездротовим телеграфом з іншим своїм кораблем, що держався в морі. Крейсер постояв кілька годин, поки командир його зробив візит Рожественському, і пішов кудись. Говорили, що в сусідній бухті чекає нас англійська ескадра. Другого дня той самий крейсер знову з'явився на короткий час, щоб прийняти візит нашого адмірала. Під цією зовнішньою люб'язністю англійці готували проти нас якусь каверзу.

Від своїх офіцерів ми почули, що наші кораблі перебувають на становищі арештованих. І це триватиме до того часу, поки владнають справу про потоплення англійських рибалок. Можливо, що в Петербурзі зрозуміли, наскільки непідготовлена наша ескадра, і повернуть її назад.

Приєднавшись до свого писаря, який ішов у штаб за поштою, я побував на "Суворове" і побачився з своїм приятелем Устиновим.

— Ну, як справи? — привітавшись з ним, запитав я.

— Сам, мабуть, бачиш. Влипли в історію.

— Довго будемо стояти у Віго?

— Мабуть, скоро підемо. За винятком нашого "Орла", з кожного судна спішно посилають по одному офіцеру як свідків у справі про розстріл рибалок. З "Суворова" їде капітан 2-го рангу Кладо.

• Мене цікавило, що за люди потрапили в штаб і які стосунки склалися між ними і командуючим 2-ю ескадрою. Декого з них я не знав, а з іншими колись разом служив і плавав на кораблях. Писар Устинов багато розповів мені про них.

Начальником штабу, або флаг-капітаном, був капітан 1-го рангу Клап'є де Колонг, сорокап'ятирічний сухорлявий брюнет, трохи вищий середнього зросту. Час позначив його правильно окреслену голову невеликою лисиною, злегка запудрив сивизною скроні й маленьку борідку, зорав лоб різкими зморшками. Над карими жвавими очима зігнулися дві дуги чорних густих брів. До своєї зовнішності він ставився дуже дбайливо, намагаючись молодитись і прикривати старість, що підкрадалась, зовнішнім лоском. Бувши типовим французьким аристократом, він відзначався вишуканими манерами і красивими зворотами мови. З офіцерами і навіть з командою був надзвичайно чемний. Не можна було йому відмовити ні в розумі, ні в ерудиції, ні в знанні військово-морської справи. Одне тільки шкодило йому — слабохарактерність. За інших обставин ця людина могла б бути дуже корисною для нашого флоту, але важко було йому бути на посаді флаг-капітана при такому навіженому командуючому, який вбивав у ньому рештки волі і остаточно знебарвлював його. Адмірала він боявся і ніколи не зважувався заперечити йому, хоч бачив і розумів нетактовність і безглуздість його дій.

Перший флагманський артилерист, підполковник Берсенев, високий, худий, як скелет, чоловік, як спеціаліст цілком відповідав сучасним вимогам. Це був чесний офіцер і справу свою знав добре. Але на його вказівки, часто дуже корисні, адмірал мало зважав.

Флагманський мінер, лейтенант Леонтьев, сіроокий, трохи горбоносий, великоротий, з красивими зубами, з дбайливим проділом на русявій голові, займав у штабі ще більш незавидне становище. Він був непоганий моряк. Але він сам себе принизив своїм запобіганням перед вищим начальством. Потрапивши на 2-у ескадру, він тільки те й робив, що шукав ласки в Рожественського. Однак не завжди це йому вдавалося, і замість похвали на його адресу неслася груба лайка.

Капітан 2-го рангу Семенов (автор книги "Расплата") завідував військово-морським відділом. Такої посади не було в затверджених штатах похідних штабів. Але це не заважало йому відігравати при штабі визначну роль: Рожественський вважав його давнім другом. Невеличкий, кругленький, товстенький, з пухким рожевим обличчям, з жмутиком волосся замість бороди, він мав завжди такий самовдоволе-ний вигляд, наче щойно відкрив новий закон тяжіння. Моряки звали його "ходячий пузир". Добре освічений, знавець іноземних мов, він здебільшого займав по службі ад'ютантські і штабні посади. Писав морські оповідання і повісті, але вони були далекі від того правдивого і яскравого зображення нашого флоту, яким відзначалися твори Станюковича. Офіцери не любили Семенова за його хитрість і пронизливість. Зате захоплювались ним адміральські жінки, вважаючи його за найга-лантнішого і найдотепнішого кавалера. Особливо він користувався прихильністю дружини одного адмірала, у якого служив ад'ютантом,— Ка-пітоліни Олександрівни, жінки елегантної і красивої. Якось, сидячи з ним за столом в кронштадтському морському зібранні, вона звернулася до Семенова:

— Погляньте, Володимире Івановичу, на кожному приборі ініціали: К. М. С. Що це значить?

Семенов, не задумуючись, відповів:

— Невже ви, наша розумниця Капітоліно Олександрівно, не догадуєтесь? Це значить: Капочка — миле створіння.

Адміральша захоплено вигукнула:

— Ах, який ви дотепний!

Семенов перебував при командуючому на становищі придворного белетриста, який мусив оспівувати всі подвиги 2-ї ескадри, а також і самого адмірала. Тому Рожественський ставився до нього прихильно, а він, користуючись цим, підводив іноді не тільки командирів суден, але й своїх товаришів.

В штабі служили ще: флагманський штурман — полковник Філіппов-ський, корабельний інженер Політовський та інші. А капітан 2-го рангу Курош був відчислений ще в Кронштадті.

З усіх штабних чинів яскравою особою була тільки одна людина — старший флаг-офіцер, артилерист за спеціальністю, лейтенант Свєнтор-жецький. Разом із знанням своєї справи і досвідченістю, він, чоловік середнього віку, міцної будови, кругловидий, чорновусий, з головою, гладко обточеною нулевою машинкою, мав ще й твердий характер. Це почувалось і в його мові, різкій і уривчастій, часом безапеляційній, коли він був певний своєї правоти. Тримався він скромно, але разом з тим незалежно і з гідністю. Таких офіцерів, як Семенов та Леонтьев, він уникав і майже не розмовляв з ними. Безпосередній його начальник — Клап'є де Колонг — поступово перетворювався у виконавця його рішень. Навіть такий самодур, як Рожественський, не дозволяв собі розпікати Свєнторжецького.

— Ну, а як адмірал почуває себе? — запитав я, звертаючись до Устинова.

— Натворив лиха і тепер сердитий на цілий світ. Тільки Семенов та Свєнторжецький сміливіше тримаються. А інші штабні тремтять перед ним, наче в лихоманці. Хороший пан з лакеями поводиться краще, ніж він із своїми помічниками. Дістається і командирові броненосця, і всім судновим офіцерам, і команді. Досить тільки з'явитися йому на палубі, як усі матроси розбігаються і ховаються по різних закутках, наче від Змія Горинича. А вже про сигнальників годі й казати. На кінець плавання їх, напевне, всіх доведеться відіслати в психіатричну лікарню. Недавно одного з них так трахнув біноклем по голові, що віднесли в лазарет.

Повертаючись на свій броненосець, я ще раз подякував долі, що Рожественський плаває не з нами.

Рано-вранці 19 жовтня перший загін броненосців з транспортом "Анадырь" знявся з якоря, щоб покинути Віго. Поки ми вийшли з бухти, нас проводжали на шлюпках іспанці, посилаючи нам привітання криками та помахами капелюхів і хусточок. В морі наші судна построї-лися в дві кільватерні колони і взяли напрям на Танжер.

Слідом за нами пішли чотири англійські крейсери. До цього часу вони ховались у сусідній бухті і навмисне чекали нас. Тепер вони невідступно йшли за нашим загоном. Вночі, щоб визначити наш курс, крейсери проходили під носом "Суворова", йшли в створі вогнів наших суден і потім відходили на фланги.

Через добу їхня кількість збільшилася до десяти. Дії крейсерів стали зухвалішими. Вночі вони наближались до нас на два-три кабельтових, а вдень трималися не далі двох миль. Вони шикувалися то з одного, то з другого боку нашого загону, то йшли фронтом попереду нас, то заходили назад. Часом охоплювали нас півколом і конвоювали, як арештантів.

Мічман Воробейчик, дивлячись на англійські судна, обурювався: — От мерзотники, що роблять! Потопити б їх, та й годі! Адже це нахабство!

Я уявляв собі, як, мабуть, лютує Рожественський перед такою картиною.

Гармати у нас весь час були заряджені. Команда спала, не роздягаючись. Ночами робили навчальні тривоги: бойову, пожежну, водну. Показались похмурі гори Африки. Англійські крейсери звернули від нас ліворуч.

ЗА ЩО Б'ЮТЬ НА ВІЙНІ

Після "Гулльського інциденту" у нас на броненосці "Орел" вже почали серйозно говорити про майбутню зустріч з японцями. Більшість схилялась до того, що Порт-Артур не вистоїть до нашого приходу, а з падінням фортеці загине і 1-а ескадра, яка перебуває там. Таким чином, 2-а ескадра, послана на допомогу їй, повинна буде вже самостійно вступити в єдиноборство з ворогом. Які сили матиме він на час зустрічі з нами? Мабуть, ворог досить сильний, щоб розбити нас Але в правильності його тактичних прийомів багато хто сумнівався. Для цього були серйозні підстави. Досі всі його успіхи на театрі воєнних дій будувалися на цілковитій дурості нашого командування. Воєнний талант не був цьому причиною. Перебуваючи ще в Кронштадті, ми багато наслухалися про те, яка обстановка склалася в Порт-Артурі перед початком війни і як насправді відбувся напад на ескадру, що стояла там. Про це нам розповідали моряки, які повернулися з Далекого Сходу. Те, про що ми дізналися від них, не було схоже на опубліковані повідомлення.

1-а ескадра Тихого океану своєю бойовою потужністю мало в чому поступалась перед японськими морськими силами. Але будь-яка зброя тільки тоді дійова, коли вона знаходиться в умілих руках.

Царські адмірали не мали цієї якості. Воєнні верховоди, для яких особисті вигоди були над усе на світі, тяглись до Далекого Сходу, шукаючи легкої наживи, чинів і слави. Навіть дипломатичний розрив між Росією і Японією не примусив їх насторожитися. Кожна година загрожувала початком воєнних дій. Але сліпе артурське командування не могло скинути з себе колишню безтурботність і розхлябаність. Через це відразу почалися програші у війні.

Винуватцями називали багатьох. Але дві значні постаті особливо вирізнялись. Про них, в секретній розмові з нами, найгостріше відзивався один з артурських моряків, людина бувала й спостережлива. Замість лівого ока, вибитого на війні осколком снаряда, в нього зіяла червона западина. В його давно не голеному обличчі, зарослому темно-русявою щетиною, в його наїжених вусах і в усьому маленькому незграбному корпусі було щось колюче. Поблискуючи білком уцілілого і немигаючо-го ока, він роздратовано розповідав нам:

— Царем і богом у нас був намісник Далекого Сходу, адмірал Алексеев. Бюрократ з голови до п'ят. Природа наділила його широкою костю, огрядністю і надміром крові, а про голову забула. Так він і лишився без розуму. Колись давно він був морським агентом у Франції. Тоді в нього був чин капітана 1-го рангу. Йому було доручено замовити там крейсер "Адмирал Корнилов". Цей крейсер, на подив усім морякам, був зроблений лише в одним дном. Вже тільки за це Алексеева треба було віддати під суд. Але він продовжував робити блискучу кар'єру. На час війни з Китаєм він уже був віце-адміралом. Цар подарував йому шаблю, оздоблену діамантами, з написом: "Таку, Тянь-Цзінь, Пекін— 1900 р." А тим часом у здобутті цих міст він участі не брав. Для багатьох у нас на Далекому Сході було загадкою, чому Алексеев потрапив у головнокомандуючі усіма морськими та сухопутними силами. Ходили чутки, ніби він побічний син Олександра II. Може, через це він і пішов угору по службі. Не відзначався розумом і його перший помічник, адмірал Старк. Для флоту від нього сама згуба. Доки в нас були недобудовані. Не встигли ми як слід обладнати майстерні на випадок серйозного ремонту кораблів. У портових складах не вистачало військових матеріалів. Не.мали ми повного другого комплекту снарядів. А снаряди на війні — це ж найголовніше. Але до всього цього адмірал Старк ставився байдуже. Його заїдала господарська дріб'язковість. Іноді він ішов у справі, іноді просто прогулювався по території порту і, як одержимий, розшукував усяку погань. Тоді матросам краще не зустрічатися з ним. Він зупиняв їх і наказував іти за ним. Вони збирали помічені ним іржаві болти, гайки, шматки заліза, що десь валялися. Адмірал бурчав на портове начальство за його недбайливість. Але на кінець обходу він з гордістю крокував на чолі кумедного почту і був задоволений, що виконав обов'язок перед батьківщиною. Недарма, значить, казна видає йому величезну платню. А матроси несли за ним непотрібне барахло і переморгувались між собою. У флоті Старкові дали прізвисько: "адмірал-лахмітник". І таку людину призначили начальником 1-ї ескадри. Як це могло статися? Дуже просто: в його домі бував намісник Алексеев. Ці двоє навіжених творили далекосхідну історію. Гірко було дивитись, як через них гинули чесні й розумні люди.

З дальшої розмови з моряком-артурцем з'ясувалось, що головне військове керівництво не вживало ніяких заходів для оборони фортеці та ескадри. 26 січня 1904 року вже можна було чекати появи з моря японців. У цей день на англійському пароплаві прибув у Порт-Артур японський консул. Незвичайна була мета його приїзду. Він запропонував японським підданим залишити місто. Виявилось, що завчасно попереджені японці вже були готові до від'їзду. Характерно, що російська адміністрація, яка знала про це, уперто не надавала ніякого значення приготуванням японських підданих. Довгі ряди шампуньок, навантажених людьми, домашнім скарбом і товарами квапливо потяглися на зовнішній рейд. Уся ця флотилія біженців, що являла собою рідкісне серед військових кораблів видовище, безперешкодно перерізала весь стрій ескадри, яка стояла на якорі, і направилась до борту англійського пароплава. Як серед переселенців, так і на самому пароплаві, безсумнівно, були японські шпигуни. Вони бачили, в якому порядку стоять кораблі ескадри, вони знали і про становище у самому місті та фортеці. Увечері англійський пароплав відплив, вивозячи з собою найцінніші для Японії відомості.

Настала тиха темна ніч. Ескадра стояла на зовнішньому рейді на якорі, без парів, без протимінних сіткових загороджень, при вогнях. Кораблі були розташовані в чотири лінії в шахматному порядку. Деякі з них навантажувались вугіллям, і верхні палуби були яскраво освітлені спеціальними електричними люстрами. Броненосець "Цесаревич" і крейсер "Палл'ада" час від часу відкривали свої прожектори, наводячи їх на морський горизонт. Все робилося так, ніби навмисне хотіли показати японцям місце стоянки своєї ескадри. В інструкції було сказано, що коли виявиться сторонній корабель, який наближається до ескадри, то треба негайно зупинити його, направивши в нього промені прожекторів, а потім послати туди на катері офіцера. І ніхто з начальства не задумувався над безглуздістю такого розпорядження. Як це можна променями прожектора зупинити ворожий корабель? І якщо він буде виявлений, то який смисл йому чекати, поки російський офіцер прибуде на його борт для огляду? Два дозорні ескадрені міноносці, "Бесстрашный" і "Расторопный", виходили в море. їх обов'язком було крейсирува-ти в двадцяти милях від рейду і час від часу повертатися до флагманського корабля з повідомленнями про свої нічні спостереження.

Одноокий моряк-артурець, розповідаючи нам про це, обурювався:

— Як бачите, одне розпорядження начальства було бездарніше>другого. Нечувана тупоумність! Таким адміралам не ескадрою командувати, а тільки плоти б по річках ганяти.

Які ж в цей час були задуми Японії? В першу чергу розгромити російський флот. Без цього вона не могла б перекидати на материк свої сухопутні війська. Все вказувало на те, що настав найзручніший момент для нападу на російську ескадру. І адмірал Того вирішив діяти. Але саме тут і виявилась його недалекоглядність. Чомусь він розділив свою мінну флотилію на кілька невеликих загонів. Кожен з них повинен був піти в атаку окремо від другого через значні проміжки часу. Тому досяг своєї мети лише перший загін міноносців. Для росіян його наближення було настільки несподіваним, що офіцер з одного броненосця гукнув на японський міноносець, вважаючи його за свій:

— Іване Івановичу, це ви?

У відповідь загримів по рейду вибух випущеної японцями міни. Біля борту броненосця "Ретвизан" піднявся величезний стовп води. Тільки після цього моряки-артурці зрозуміли, що відбувся напад, і відкрили по ворожих міноносцях безладний вогонь. Це сталося об 11 годині 35 хвилин. Через п'ять хвилин пролунав ще вибух. На цей раз був підірваний броненосець "Цесаревич". Паніка на ескадрі росла. На крейсері "Паллада", помітивши ворожі міноносці, пробили бойову тривогу, але не відразу почали стрільбу. В голубих променях шести прожекторів крейсера їх було видно як на долоні. Але їхня схожість за типом і ходовими вогнями з російськими міноносцями збила з пантели-ку офіцерів, і вони кричали:

— Не стріляти! Свої!

Один з комендорів, що стояв біля гармати, помітив слід міни, яка йшла до корабля, і, всупереч наказу начальства, сам відкрив вогонь. Почали стрільбу і інші комендори. Але було вже пізно. Одна з семи випущених мін влучила в крейсер.

Це все, що зробив перший загін японських міноносців. Користуючись безладдям на рейді, він, звичайно, міг би завдати ескадрі більш нищівного удару. Раптовість події приголомшила росіян, комендори стріляли погано. Мало того — з шістнадцяти кораблів, що ' стояли на рейді, дев'ять зовсім не брали участі у відбиванні атаки. Деякі судна за диспозицією були поставлені так нерозумно, що їхні гармати не стріляли, боячись зачепити своїх. На інших кораблях замість стрільби відбувалися суперечки між офіцерами, які не знали точно, що ж, власне, відбувається вночі на рейді. На флагманському броненосці "Петропавловск", де був у той час сам начальник ескадри віце-адмірал Старк, навіть після того, як були підірвані мінами три кораблі, ніхто не хотів вірити, що війна почалася. Сумнівалися в цьому і на броненосці "Пересвет". На його містку контр-адмірал князь Ухтомський продовжував переконувати своїх офіцерів:

— Ні, це ж тільки нічна практика. Невже, панове, ви забули, що по понеділках у нас буває звичайне навчання з стрільби? Ну погляньте, он па флагманському кораблі підняли вгору промінь бойового ліхтаря. Я тільки одного не розумію, чому деякі кораблі, незважаючи на сигнал начальника експедиції про припинення вогню, продовжують, стріляти? Як ми ще погано дисципліновані!

Так було на рейді. А у фортеці, яка не мала належного зв'язку з флотом, і поготів усю ніч дивувалися. А на деяких кріпосних батареях дізналися про напад тільки вранці, вважаючи нічну канонаду за маневри. Але й без того досить було нічного гуркоту. З семи російських кораблів встигли випустити по ворогу більш як вісімсот снарядів.

Одноокий моряк, розповідаючи нам про ці незбагненні несподіванки на початку війни, похитав головою і додав:

— Мабуть, самі знаєте, як багато хто, бувало, в мирний час дивився на наших флотських верхоглядів — дивом дивувалися. Думали, що без їх влади все життя піде прахом. А тепер що? Грянула війна, і кожному дурневі стало ясно: на чому тільки світ тримався!

Інші загони японських міноносців, що кидалися по черзі в атаку, вже не мали успіху. Люди на ескадрі опам'яталися, прийшли до тями, всі стояли на своїх місцях. Атаки ворога були легко відбиті. Не могли ніякої шкоди завдати росіянам і його головні морські сили, коли на другий день наблизились до Порт-Артура. Битва тривала півгодини і закінчилася без істотних результатів для тієї й другої сторони.

Адмірал Того відступив у море, напевно, розчарований. Не того він чекав від нічних атак, напавши на Росію без оголошення війни. Правда, три потужних кораблі вийшли з ладу, але через деякий час їх можуть полагодити і знову пустити в дію.

Намісник Алексеев не спромігся навіть подивитися на свої підірвані кораблі. Він викликав до себе начальника ескадри Старка та інших адміралів, радився з ними, віддавав їм накази. Він командував ескадрою з берега.

Було багато й інших упущень з боку росіян. Тоді ж, у день 26 січня, відбувся бій у Чемульпо (Корея). Незважаючи на загрозу війни, що насувалася, там, як нікому не потрібні пасинки, продовжували стояти чудовий швидкохідний крейсер "Варяг" і канонерський човен "Кореец". Вище командування не зуміло своєчасно приєднати їх до ескадри. Через його легковажність вони по-геройському загинули, захоплені зненацька переважаючими силами адмірала Уріу. З незрозумілих причин це ж командування відділило від ескадри для Владивостока чотири найсильніших крейсери: "Россия", "Громобой", "Богатырь" та "Рюрик". Все це допомагало японцям блокувати з моря Порт-Артур і перекидати свої сухопутні війська на материк. Потім почався цілий ряд нещасть, незалежних від ворога. У перші ж дні війни з Артурської ескадри наштовхнувшись на власні міни, загинули крейсер "Боярин" та мінний загороджувач "Енисей". З владивостоцького загону крейсерів "Богатырь" налетів на каміння і так сильно розпоров собі підводну частину, що до кінця війни не міг стати в стрій.

Все ж 1-а ескадра навіть і за таких умов вимагала від ворога неймовірних зусиль, щоб блокувати її. Це тривало кілька місяців. Були випадки, коли щастя на морі схилялося на сторону росіян.

У Порт-Артурі помітили, що ескадра ворога, з'являючись перед фортецею, щоразу ходить одним і тим самим курсом. Командирові мінного загороджувача "Амур", капітанові 2-го рангу Іванову, спало на думку розставити на цьому курсі мінні загородження. Командування довго заперечувало проти такої його вигадки. Нарешті 1 травня вдень під прикриттям туману, майже перед самим носом у японців, Іванов блискуче виконав загороджувальну операцію. В результаті на другий день сталося те, чого японці аж ніяк не чекали. Багато разів безкарно вони крейсирували перед очима росіян, які не розпочинали ніяких дій. І раптом пролунав вибух, другий: "Хатсузе" потонув на місці, слідом за ним — "Ясіма". Це так сильно вплинуло на психологію знахабнілого ворога, що всю відвагу з нього немов рукою зняло. На інших його кораблях зчинився неймовірний переполох. Японці втратили всяке самовладання, їхній страх посилювався від того, що навколо не було видно жодного російського корабля. Вони не знали, від чого сталися ці вибухи: від мінного загородження чи від підводних човнів. Як вийти з цього становища? Стріляти було ні в кого, але, охоплені панікою, вони все ж безладно й безцільно гатили в усі боки і у воду навколо себе. Це був дуже зручний момент для довершення розгрому решти японських кораблів і прориву блокади. Але замість того, щоб розпочати активні дії, російська ескадра, не підготовлена до виходу в море, продовжувала стояти на внутрішньому рейді, неначе сторонній глядач.

А 28 липня вона не прорвалась у Владивосток тільки тому, що на флагманському кораблі був убитий командуючий ескадрою адмірал Вітгефт.

Командуючий японським флотом Того сам собі ускладнив справу. Замість того, щоб розпорошувати свої сили, він міг би, користуючись раптовістю, спрямувати на російську ескадру зосереджений удар три-дцяти-сорока міноносців. Напевне можна сказати, що тієї ж ночі в Порт-Артурі не уціліло б жодного великого корабля. А така грандіозна катастрофа прискорила б і падіння фортеці.

Одноокий моряк-артурець, прощаючись з нами, сказав на закінчення:

— Коли б у нас вище начальство було розумніше, японцям зовсім був би капут. Шкода, що загинув адмірал Макаров. Батько його був кантоністом, колись служив боцманом. Через це офіцери з вищої породи, глузуючи, називали нашого знаменитого адмірала знахабнілим кантоністом. А тим часом, як тільки він замість "адмірала-лахмітника" приступив до командування Першою ескадрою, зразу на ній люди ожили. Лише один тиждень прожив він у нас, і флот став невпізнанним. І. треба ж було статися лиху: броненосець "Петропавловск" налетів на японську міну і разом з Макаровим пішов на дно. Такого флотоводця у нас не стало. Все звелося нанівець.

Від цих розмов ми повертались до одного тривожного питання, що не давало нам спокою: а що буде з 2-ю ескадрою? Судячи з початку воєнних дій та інших даних, адмірал Того не виявив особливих здібностей у військово-морському мистецтві. Він теж бував необережним і непередбачливим. І японські моряки виявились незастрахованими від паніки, не такими доблесними, якщо по них як слід ударити. Це трохи підбадьорювало нас. Але при згадці про "Гулльський інцидент" ми знову впадали в тяжку зневіру.

ТАНЖЕР. Я ДІЗНАЮСЬ, ЩО ЗА МНОЮ СТЕЖАТЬ

До Танжера, що лежить по другий бік Гібралтарської протоки, на африканському березі, ми прибули біля третьої години пополудні 21 жовтня. Тут на рейді ми застали майже всі кораблі нашої ескадри, що прибули сюди днів за чотири до нас. Не було тільки міноносців, які теж побували тут і встигли вже одійти з кількома транспортами до Алжіру. Крім наших суден, на рейді стояли два французькі крейсери і один англійський.

Оскільки ця частина Африки належить до французької колонії Марокко, нас прийняли в цьому порту дуже гостинно. Нам запропонували стояти тут скільки завгодно. Говорили, що англійці, як союзники японців, протестували проти цього, але марно.

Того ж вечора від ескадри відділились кораблі: броненосці — "Сысой Великий", "Наварин", крейсери — "Светлана", "Жемчуг" і "Алмаз". Цей загін контр-адмірал Фелькерзам повів у Середземне море. Потім він мав зайти в Суду, пройти через Суецький канал і далі до острова Мадагаскар, де Рожественський призначав своєму молодшому флагманові рандеву. А інші кораблі підуть туди ж навколо Африки, обігнувши мис Доброї Надії. Коло Мадагаскару мають ще приєднатись до нашої ескадри судна, які добудовуються і озброюються в Росії: "Олег", "Изумруд". "Смоленск", "Петербург", "Терек", "Дон", "Урал" і міноносці.

Чи правильно вчинив Рожественський, розчленувавши свою ескадру?

Наші офіцери висловлювалися з цього приводу по-різному. Дехто вважав це помилкою: японці можуть вислати загін сильних крейсерів і розбити кораблі Фелькерзама, а тоді й іншим нашим суднам нічого не залишиться робити, як тільки повернутися в Росію. Інші заперечували, кажучи, що японці не наважаться відійти так далеко від своєї бази. Але, очевидно, ніхто з нас не Міг як слід розібратися в міркуваннях командуючого.

Плавуча майстерня "Камчатка", що своїми телеграмами внесла такий переполох в ескадру, тепер стояла перед нами ціла і неушкоджена. Від матросів та вільнонайманих майстрових з неї ми дізналися, що у них в ніч проти 9 жовтня панузало таке ж безладдя, як і в нас

Почали вантажити вугілля. Але посвіжів східний вітер, наступаючи на нас з відкритого боку бухти. На грот-щоглах військових суден затріпотіли довгі косиці вимпелів. А вночі розгулявся шторм, здіймаючи великі хвилі. Німецькі вугільні пароплави, пришвартовані до броненосців, м'яли свої борти, загрожуючи пошкодженнями і нашим кораблям. Тимчасово вантаження вугілля було припинено.

Ніч, похмуро-темна і виюча, спустилася рано. Місто освітилося вогнями. Броненосець, похитуючись, скреготів залізом якірних канатів. Я довго сидів на баку, біля ґнота, почуваючи невимовну тугу, що роз'їдала серце, наче сіль свіжу рану. Тут же, спалахуючи цигарками або самокрутками, сиділи матроси. І всі ми з заздрістю, як звірі з клітки, дивились на африканський берег, що так привабливо виблискував вогнями. Яке життя тепер тече там на суші, в кам'яних будинках, в світлих кімнатах?

Хтось зітхнув:

— Не пускають нас у місто. Інші відразу ж підхопили:

— Там у ресторанах, мабуть, музика грає, публіка веселиться.

— Чого їм не веселитися, коли вони на війну не йдуть?

— Закохані цілуються.

— У деяких наших вдома залишилися жінки. їх, мабуть, тепер теж хто-небудь цілує,— додав кочегар Бакланов.

У відповідь на це один матрос, ні до кого не звертаючись, міцно і злісно вилаявся.

Слухаючи товаришів, я думав: наскільки ж тепер берегові жителі щасливіші за нас! Здавалося, ми вже ніколи більше не сидітимемо в світлій кімнаті і не розмовлятимемо з близькими людьми, не думаючи про війну. Перед нами величезні переходи морями та океанами, безконечні вантаження вугілля під незвичною спекою тропіків, денні і нічні тривоги, всілякі митарства, бурі у водних просторах і хвилювання в душі. І все це ми будемо терпііи, можливо, тільки для того, щоб, зустрівшися з ворогом, загинути в морській безодні, навіть не знаючи за що. Скажуть — цього вимагає нація. Але ж нація — це я і гальванер Альференко, боцман Воєводін і кочегар Бакланов, офіцери і матроси, робітники і селяни; це народ, зв'язаний між собою не тільки територією, але й спільністю походження, звичаїв і політичною історією. Хіба нас і наших родичів питали, чи потрібна війна з Японією? її затіяли купка пройдисвітів і титулованих осіб, не зважаючи на інтереси народу і маїрчи на меті лише свою користь. Такі думки приходили в голову не мені одному, а багатьом морякам, що плавали на 2-й ескадрі. В той же час при згадці про велику і далеку батьківщину наші серця переповнювались гіркотою і образою за її ганьбу й поразку. Ми були схожі на дітей, безсовісний вітчим яких віддав на поталу їхню рідну матір. Як діти, ми були безправні і безсилі. Ми могли тільки глибше любити спільну стражденну свою матір і таїти в собі ще більш непримиренну ненависть до негідника вітчима.

Повз нас обережно, наче підкрадаючись до когось, пройшов офіцер. Матроси впізнали в ньому лейтенанта, який дістав від них прізвисько Вредний. Він ніколи не кричав на нас, не лаяв останніми словами, не бився, як це робили інші. Розмовляв з нижніми чинами тихо й ласкаво, з приклеєною усмішкою на червонощокому і широкому обличчі. І все-таки він цілком виправдував дане йому прізвисько: матрос, що проштрафився перед ним, пощади не просив. З якоюсь крижаною тупістю він зневажав своїх підлеглих, і коли визначав їм кару, то робив це безпристрасно, немов крамар, що оголошує ціну на товар за прейскурантом.

Через вістових ми знали, що в кают-компанії він більше за всіх домагався того, щоб якомога суворіше ставитися до команди, і багато разів сперечався з старшим офіцером Сидоровим, вважаючи, що він ставиться до нас надто ліберально. У нього була постійна звичка — підійти до купки матросів непомітно і підслухати, про що говорять. І тепер, прийшовши на бак, він зупинився і наставив вухо в наш бік.

Матроси відразу ж звернули розмову на тему про веселі будинки. А це, з його точки зору, означало, що ніяких неблагонадійних думок у них нема.

Вредний постояв трохи і пішов.

— За що він так ненавидить нас? — спитав один з матросів. Гальванер Козирєв відповів:

— Значить, якась причина є. Він і на березі був такий самий. І розповів нам про цей випадок.

Козирєв служив з ним в одному флотському екіпажі. Коли Вредний лишався на ніч вартовим по екіпажу, то вранці обов'язково кілька матросів попадали в карцер. Ще до побудки команди при ньому в канцелярії уже стояли напоготові горніст і барабанщик. Тільки-но надворі лунали звуки горна, він відразу ж ішов обходом по всіх ротах екіпажу в супроводі мовчазного горніста і барабанщика. Отут і починалась забава. Якийсь унтер, незважаючи на те, що побудка команди уже була, все ще спав на своїй койці. Цього тільки й треба було лейтенанту Вредному. Він підкрадався до цієї койки, ставив у головах горніста і барабанщика і подавав їм рукою знак — починай! Від дикої музики над самим вухом винний, часом без кальсонів, часом зовсім голий, схоплювався, як блискавка. Дурнішого або навіть ідіотського виразу на обличчі, ніж у такої людини, навряд чи можна було ще десь побачити. Перед ним, надсаджуючись, горлав горніст, гримів барабан і стояв у золотих погонах при шаблі вартовий офіцер, самовдоволено усміхаючись і з легким поклоном примовляючи:

— Прошу, на три доби, на три доби.

Що це — якась мара? Винуватий нічого не розумів і стояв на своїй койці на весь зріст, вирячивши очі, з таким розгубленим виглядом, ніби його вдарили по голові поліном. А головне — він не знав, що йому робити далі: чи бігти з камери, чи віддавати честь, чи стояти струнко, чи почати одягатися, щоб швидше прикрити свою голизну.

А лейтенант, так само кланяючись, примовляв:

— Ага! Зразу не послухався. Ще добу додам. Будь ласка, на чотири доби. В карцері порозумнішаєш.

Так забавлявся Вредний в кожне своє чергове вартування.

ї невідомо було, доки це тривало б, якби одного разу він сам не опинився в дурному становищі. Під звуки барабана й горна він стояв перед однією койкою довше, ніж завжди, і все кланявся, примовляючи:

— Будь ласка, на три доби...

Людина, вкрита на койці ковдрою, не схоплювалася. Матроси, що були присутні при цьому в камері, ледве стримували свій сміх.

Лейтенант сам смикнув ковдру і відразу змінився на обличчі. Перед ним, замість сонного матроса, лежали згорнуті шинелі. Хазяїн койки в той час стояв на варті біля екіпажних воріт. Вредний розлютився. Цього разу в карцер потрапили сам фельдфебель, а згодом вартовий унтер-офіцер по роті і днювальний по камері. Однак з того часу такі забавки лейтенанта Вредного припинились.

Гальваиер Козирєв трохи розважив нас — ми посміялись і розійшлися спати.

Другого дня по обіді вітер зовсім ущух. Заспокоїлась і водна поверхня, мінячись сонячним блиском. На всіх суднах знову відновилось вантаження. Командуючий оголосив грошову премію за успішну роботу. Цей захід виявився дуже розумним. На "Орле" зчинився неймовірний аврал. Гриміли лебідки, лунали вигуки людей. Броненосець ніби окутався чорним туманом, крізь який сонце здавалося червоною кулею. Щогодини ми приймали по п'ятдесят тонн вугілля. Така робота тривала більше доби, без сну і відпочинку, майже без перерви, якщо не рахувати час, витрачений на їду. Під кінець люди так стомились, що ледве тягли ноги.

А тут ще треба було вимити броненосець, надати йому належного вигляду. Але від цього я, як баталер, був звільнений. Мені можна було йти спати, вибравши для цього місце в якомусь приміщенні з провізією. Взагалі, моє унтер-офіцерське звання давало мені перед рядовими матросами чималу перевагу: коли б я ударив кого з них, то в гіршому разі мене посадили б на кілька днів у карцер, якби ж рядовий вчинив зі мною таке, то він міг попасти в тюрму. Однак пишатися тут було нічим. Ще більшу перевагу мав передо мною офіцер: коли він мене поб'є, хоч би ні за що, ні про що, го йому навіть догани не винесуть; коли ж я його вдарю, хоч би й справедливо, то мені загрожує смертна кара.

До нас на броненосець приїздили торговці, чорні африканці, пропонуючи листівки, різні фрукти, сітки, коркові шоломи. Одягнені вони були по-різному —в туніках з капюшонами, в чалмах, деякі в фесках, в різнобарвних куртках.

Давно уже на ескадрі поговорювали, що Росія хоче придбати в Чілі і Аргентіні сім великих броньованих крейсерів. А тепер пройшла чутка, що така купівля вже відбулася і навіть сформовано особовий склад для цих суден. Вони мають зустрітися з нами біля острова Мадагаскар, куди приведе їх контр-адмірал Небогатов. О, якби все це підтвердилось! Я нічого не мав проти японців, і не було в мене ніякого бажання з ними воювати. І все-таки я дуже мучився, бачачи всілякі недоробки на нашій ескадрі.

Зі мною подружився командирський вістовий, матрос Назаров. Це був молодий і тихий хлопець, безвусий, з рум'яною і ніжною шкірою на чорнобровому обличчі. Військова служба розлучила його з коханою дружиною, і тепер усі його думки були тільки про неї. Вона залишилась на селі. Я за нього писав їй листи, які він посилав на батьківщину з кожного порту. Про свою дружину він був дуже високої думки і розказував про неї завжди захоплено:

. — Хочеш вір, хочеш — ні, але я тобі скажу, що такої жінки ні в кого нема. Я свою Настю не проміняю ні на яку королеву. Що до краси, що до любові, що до хазяйства — баба хоч куди. Бувало, встане вранці рано-рано. Піч затопить. А я на койці валяюсь — удаю, ніби сплю. Вона підійде до мене тихенько, поцілує й знову до печі. За ранок разів двадцять так зробить. Ех, брат, і любов же у нас булаї

Ми складали Насті довгі листи, обов'язково з лірикою. І що вищого я напускаю стилю, що сентиментальніші вони були, то більше це подобалось Назарову. Із Танжера теж написали їй. Ми сиділи в коридорі, де були розташовані мої кладовки для сухих продуктів. Розстеливши папір на перекинутому ящику, я строчив:

"Люба Настенько, ненаглядна моя дружино!

Як далеко я від тебе! Наша ескадра стоїть в Африці, де зараз тепло, як у нас буває влітку, і де живуть люди, чорні, як сажа. Але ніяка відстань не розлучить нас з тобою: душею я завжди лину до тебе, мов ластівка на бистрих крилах. Я день і ніч згадую твої сині очі, що сяють, як весняне небо, і твої поцілунки, солодкі, як мед. Сьогодні віє легкий і теплий вітер, і напрям тримає він на нашу Росію. Хай він принесе тобі подих моїх змучених грудей і трепет мого закоханого серця".

В такому ж дусі був написаний лист і далі. Я прочитав його вголос і спитав:

— Ну, як?

— Гарно. Складно виходить. Ти тільки от що додай: коли я вернуся на батьківщину, у нас народиться син.

І я писав далі:

"Я все-таки вірю, моя кохана, що настане той щасливий час, коли ми знову зустрінемось і знов замремо в палких обіймах. Закон природи здійсниться. А потім у хаті в нас дзвіночком задзвенить дитячий голосок. Це буде неодмінно син, такий же синьоокий, як ти..."

Закінчив так:

"Але може статися, що ворожі снаряди потоплять наш корабель. Пам'ятай, що, умираючи, я буду вимовляти твоє ім'я. А коли змучені мої груди заллються водою і я не зможу сказати жодного слова, тоді я самим серцем крикну на весь світ: прощай, моя кохана Насте..." *

Назаров, вислухавши кінець, навіть заплакав.

— Оце здорово утнув! Тепер, як одержить листа, цілий тиждень плакатиме. І жоден парубок до неї не підійде. На версту не підпустить. Ну, брат, спасибі ж тобі!

Він обережно вклав листа в конверт і тихо заговорив:

— Я давно збирався сказати тобі про одне діло, та все відкладав. За тобою стежать.

Я був дуже здивований таким повідомленням.

— А ти звідки знаєш?

— Значить, знаю, якщо кажу. Коли ми були ще в Кронштадті, на судно прийшов папір, пакет такий великий, а на ньому п'ять сургучних печаток: чотири по кутках і одна посередині. Командир, як тільки прочитав цей папір, зараз же скипів і наказав мені покликати старшого офіцера. Вони лишилися в командирській каюті. А мені цікаво було дізнатись, що це за таємниця у них. Я підслухав. Про тебе говорили. Командир наказав старшому встановити за тобою негласний нагляд. Потім у командира в столі я папір той найшов і сам читав — від жандармського управління він. Виходить, що ти політичний...

— А хто за мною стежить?

— Не знаю, кого призначили.

До речі я спитав вістового про інженера Васильєва.

— Кращого за цього офіцера немає. Він завжди заступається за команду. Дехто з офіцерів каже, що треба більше карати, а він їм заперечує. Здорово сперечається. І доводить, що треба вчити їх більше. А з ним завжди заодно стоїть лейтенант Гірс. Розумна голова цей Васильєві В суперечці будь-якого офіцера на обидві лопатки покладе.

Прощаючись, я подякував Назарову. В моєму становищі він може мені бути дуже корисний. Як же це допустили мене до царського огляду? Одне з двох: або начальство в метушні забуло про мене, або не дуже великого значення надало жандармському папірцеві.

До нашої ескадри приєдналось ще двоє суден: плавучий госпіталь "Орел", пофарбований весь у білий колір, з червоними хрестами на трубах, під прапором Червоного Хреста, і французький пароплав-рефрижератор "Espérance", з великим запасом у своїх трюмах мороженого м'яса для нас.

23 жовтня з флагманського корабля надійшло розпорядження знятися з якоря.

СПУСКАЄМОСЯ ДО ПІВДЕННИХ ШИРОТ

Настали погідні дні. Під голубим покровом неба віяв рівний попутний пасат. Води Атлантичного океану загустіли синявою, і по них, слідом за ескадрою, котилися хвилі, увінчані білими, як цвіт черемхи, гребенями. Між ними, спалахуючи, гаряче зміїлись сонячні бліки.

Навкруги було безбережно і пустельно. Наша ескадра, построена в дві кільватерні колони, самотньо спускалась до південних широт. Праву коло*ну очолював флагманський броненосець "Суворов". За ним, на відстані один від одного в два кабельтових, ішли "Александр III", "Бородино", "Орел" і "Ослябя". Плавуча майстерня "Камчатка" вела ліву колону, що складалася з транспортів: "Анадырь", "Метеор", "Корея" і "Малайя". В хвості ескадри, строєм клина, тримались крейсери: "Аврора", "Дмитрий Донской" і "Адмирал Нахимов", на якому підняв свій прапор контр-адмірал Енквіст. Позаду ескадри на відстані дев'яти-де-сяти кабельтових, ішов госпітальний пароплав "Орел".

В дорозі нам зовсім не траплялися зустрічні судна. Тільки іноді далеко на обрії з'являлись англійські крейсери, які все ще стежили за нами. Але й вони зникли, коли ми наблизились до паралелі Канарських островів.

Вечорами сонце заходило рано — годині о шостій. На зміну йому, заливаючи простір яскраво-червоним світлом, широко розкидалася крилата заграва заходу. Але й вона, як завжди в тропіках, швидко зменшувалася в розмірах, тьмяніючи, ніби відлітаючи в бік Америки. І тоді в незмірних глибинах неба спалахували великі і яскраві зорі. Океан не відображав їх, змагаючись з небом власними скарбами — хитка поверхня, розбурхана вітром і нашими кораблями, виблискувала розсипом синьо-зелених іскор. Можна було цілими годинами, не втомлюючись, милуватися і грандіозними світами, що мигали в височині, і безконечно малими істотами, які фосфорично світилися у воді.

Перетнули тропік Рака. Спека щодня збільшувалася. Небо блідло. Повітря було до такої міри насичене гарячими випарами води, наче ми були в жарко натопленій бані. Люди працювали в промоклій від поту одежі, ніби щойно побували під дощем. Дехто з матросів, поскидавши робочі куртки, ходив у самих натільних сітках, якими запаслися в Танжері. На верхній палубі були влаштовані душі. Всі почали обливатись забортною водою.

Тільки в дорозі ми дізналися, що наша ескадра іде в напрямі французької колонії Сенегамбії, що на західному березі Африки, в портове місто Дакар.

Інженер Васильєв і далі постачав мене книгами, але все такими, в яких описується боротьба пригноблених за свою незалежність: "Спартак" Джованьйолї, "На світанку" Єжа. Я їх читав раніше, але знову не признався йому. Мене весь час мучило питання: чому він для мене підбирає таку літературу? А коли він дав мені Гра "Марсельці", де описується життя з епохи Французької революції, я сказав:

— Я вже читав її, ваше благородіє.

Він спокійно відповів, уперше звертаючись до мене на "ви":

— Хорошу річ не завадить вам ще раз проглянути. А втім, можете товаришам своїм дати почитати.

Для мене стало ясно, що Васильєв має особливу систему підходу до нашого брата — систему, практиковану й іншими революціонерами. Але все-таки срібні погони, що блищали на його плечах, не переставали бентежити мене. Десь в глибині душі все ще лишалася тінь недовір'я до нього.

Раптом він приголомшив мене запитанням:

— Ви в тюрмі сиділи?

Я засопів носом і неохоче відповів:

— Так точно.

— За політику?

— Так точно.

Васильєв ласкаво усміхнувся до мене, а тоді й я, осмілівши і дивлячись йому просто в очі, спитав:

— Від старшого офіцера дізналися про це, ваше благородіє? Він кивнув головою.

— Якої ж думки про мене старший?

— Прекрасної. Насамперед він не з запеклих консерваторів. А потім, він цілком певен, що ви потрапили в якусь історію через непорозуміння.

Я признався:

— Одне тільки мене турбує: не знаю, кого приставлено з матросів за мною стежити.

— Так, довідатись, де поставлена западня, це значить ніколи не потрапити в неї.

Я пішов від Васильєва з радісним почуттям, що й серед офіцерів є в мене близька людина.

Кожного свята правили на кораблі обідню. Для цього всі сходились в жилій палубі, де опоряджали похідну церкву з іконостасом, з олтарем, з свічниками. І на цей раз зранку, після підняття прапора, вахтовий начальник розпорядився:

— Команді на службу божу!

Засвистали дудки капралів, і по всіх палубах, повторюючи на різні лади розпорядження вахтового начальника, полетіли владні слова фельдфебелів і вартових. Для матросів найнуднішим ділом було — це стояти в церкві. Вони почали шарахатись в різні боки, ховатись по закутках і відділеннях, наче в щілини таргани, коли їх раптом освітять вогнем. А унтери гнали їх з криком і шумом, з зуботичинами й найдо-бірнішою лайкою—в Христа, в богородицю, в олтар, в хрест воздви-женський. Офіцери це чули і нічого не відповідали. Виходило таке безглуздя, така насмішка над релігією, гіршої від якої не придумає жоден безбожник.

Нарешті половину команди так-сяк зігнали до церкви. Начальство стояло попереду, очолюване командиром і старшим офіцером. Почалась обідня. Ролі дячка і півчих виконували матроси.

Службу правив судновий священик отець ПаТсій.

Жалюгідну й комічну фігуру являв собою наш духовний отець. Ієромонах Олександро-Невської лаври, він попав у похід і на війну з вибору ігумена та монашеської братії. Корпус у нього був сутулий, зі скошеними плечима, з круглим випнутим животом, ніби він носив під рясою буханку хліба. Обличчя брезкле, поросле рудою скуйовдженою бородою; мутні очі дивилися на все по-риб'ячому нерухомо. Він, мабуть, рідко мив голову, але зате часто мазав густе руде волосся оливою або вершковим маслом, а тому від нього несло чимсь протухлим. Не можна було не дивуватись, як це офіцери могли терпіти його присутність в кают-компанії і їсти разом з ним за одним спільним столом. Зовсім неосвічений, сірий, він до того ж був від природи дурний безнадійно. Говорив він нечленороздільною мовою, що уривчасто вилітала з його горла, ніби він силоміць виштовхував кожне слово. Здавалось, призначили його на корабель не для церковної служби, а для посміховиська і кают-компанійській молоді, і всій команді. Найгірші хвилини у нього були, коли матроси звертались до нього з яким-небудь запитанням:

— Батюшко, за що це Льва Толстого відлучили од церкви? Отець Паїсій починав силкуватися, ніби навалили на нього віз:

— Тому що... ну, як це... він... як це — єретик.

— А що значить — єретик?

— Це... ну, як це... значить... взагалі..

— Батюшко, а що значить "алілуя"?

— Батюшко, а що значить "паки, паки"?

Священик кривив тремтячі губи і, щось бурмочучи, ішов геть під регіт матросів.

Найбільше дошкуляв йому кочегар Бакланов. Одного разу вони зустрілися на шкафуті. Кочегар, вдавши на своєму забрудненому вугільним пилом обличчі християнську покору, удавано лагідно заговорив:

— Ось, батюшко, як нам доводиться у пеклі працювати. Став я схожий на африканця.

— Так, так, справді,— погоджувався священик.— 3 волі божої кожна людина повинна добували хліб собі в поті чола.

— Це, батюшко, не до всіх стосується. Одні потіють лише від спеки, інші — від роботи. Але я не про це хочу сказати. Ви бачили негрів?

— Ну аякже—надивився я на них. Страшний народ. Чорні всі. Справжні дикуни.

— А можуть вони після смерті ввійти в царство небесне?

— Ніяк не можуть. Вони ідолопоклонники. А в святому письмі сказано... ну, як це... тільки православні наслідують царство небесне.

— Але якби ви народилися в сім'ї негрів, то й вам довелося б бути дикуном. І поклонялися б ви їхнім богам. Значить, замість раю ви потрапили б у геєну вогненну. Хіба не так?

Священик почухав руду бороду і напружено наморщив лоба.

— Ти щось мудре говориш.

— Хіба негри винні, що вони народились в Африці? І хіба можна звинувачувати їх у тому, що вони поклоняються своїм богам? Може, вони ніколи навіть і не чули про православну релігію? За що ж бог каратиме їх? Виходить, що він зовсім не милосердний, а, навпаки, лютий кат.

— Молодець, Бакланові Добре підсумував! — засміялись матроси. Отець Паїсій нарешті зрозумів, до чого веде мову його співрозмовник, і наїжився:

— Як твоє прізвище, богохульнику?

— Свистун з притулом, батюшко.

Священик побіг до старшого офіцера з доносом. Бакланов, не поспішаючи, спустився трапом в низ корабля. Начальство чомусь не вжило ніяких заходів для розшуку винуватця.

Як і в інші свята, так і тепер я стояв у церкві, слухав обідню і багато з чого дивувався. Щось безглузде діялося передо мною. Священик церковної служби не знав, часто збивався, і тоді на виручку йому виступав матрос-дячок, жвавий чорноокий хлопець. Не чекаючи поки священик розплутається і виголосить потрібні слова, він разом з хором починав співати. А в цей час сам отець Паїсій, бажаючи догодити начальству, ревно чадив кадилом прямо в ніс командирові і старшому офіцерові, так що ті не знали, куди подітись від їдкого диму ладану, відвертались, морщились, іноді чхали.

В церкві було жарко.

Я слухав обідню і думав: кому і для кого потрібна ця комедія? Офіцери як освічені люди не вірили в усі ці дурниці. Мені відомо було, що вони поважно стояли перед олтарем і хрестились тільки для того, щоб показати приклад команді. Не могли і ми вірити в те, що нібито через цю брудну, вошиву, протухлу і дурну людину, одягнену в блискучу ризу, сходить на нас божа благодать. Нас загнали в церкву силоміць, з биттям, з матірщиною, як заганяють у хлів неслухняну худобу. А коли вже треба було заморочити голову команді і підтримати серед неї дух релігійності, то невже вища влада не могла придумати чогось розумнішого?

Обідня закінчилася. Матроси юрбою підіймалися на верхню палубу. Церква швидко спорожніла.

Зустрівшись з боцманом Воєводіним, я спитав його:

— Ну, як тобі подобається наш батюшка? Він шепнув мені на вухо:

— Не піп, а якась протоплазма.

Увечері ті самі матроси, зібравшись на баку, будуть з задоволенням слухати найбрудніші анекдоти про попів, попадей та попових дочок.

Ескадра наша посувалася вперед, до екватора, в палаючу далечінь океану. Шостий день минув, як ми вийшли з Танжера. Між іншим, там ми залишили по собі недобру пам'ять: транспорт "Анадырь", знімаючись з якоря, зачепив лапою телеграфний кабель. Адмірал Рожествен-ський, нічого не придумавши іншого, наказав розрубати кабель. Мешканці Танжера і всього краю залишились без телеграфного сполучення. За кого вони тепер вважають нас?

По небу розсипались ріденькі хмари і, ронячи тіні на водну поверхню, пливли в одному з нами напрямі, ніби проводили ескадру. Натиск пасату трохи ослаб. Повітря, насичене випарами, втрачало попередню прозорість, линяло і пишне вбрання океану. На кораблі ставало все гарячіше.

Вночі зменшили число оборотів у машині, щоб увійти в незнайомий порт при денному світлі. Ми з боцманом Воєводіним стояли на баку, на самому носі корабля, і дивились за борт, милуючись, як виблискує вода, переорювана форштевнем. Біля нас опинився стройовий унтер-офіцер Синельников.

— Ніченька ж яка темна,— сказав він зірваним від постійної лайки голосом.

— Авжеж, ти точно визначив,— насмішкувато відповів я.

Цей здоровенний унтер, довголиций, витрішкуватий, з рідкими, наче у кота, вусами, давно вже був у мене на підозрі. Скільки разів він підкочувався до мене і запобігливо починав розмову зі мною. Його цікавило, за що ми воюємо і хто переможе в майбутній морській битві. Часом просив у мене книжку почитати. Найбільше мене насторожувало, що він при мені починав лаяти начальство за його несправедливість і жорстокість, тоді як мені відомо було, що саме від його кулаків найбільше діставалося молодим матросам.

Кораблі замигали червоними й білими ліхтарями Степанова.

— Цікаво б дізнатися, про що вони розмовляють,— сказав Синельников, звертаючись до мене.

— А ти спитай у вахтового начальника.

— Та це я тільки до слова сказав. А насправді на чорта мені здались усі вогні — і червоні, і білі. Нудно чогось.

Він постояв трохи і пішов. Боцман Воєводін промовив:

— Недобра він людина, цей Синельников.

— Чому?

— Язик довгий. Вислужується, щоб швидше боцманом його зробили. Я хотів розпитати про Синельникова докладніше, але Воєводін

сказав:

— Однак спати пора. На добраніч.

У мене залишилось враження, що боцман щось знає про мене і хотів мене застерегти шодо унтера.

Вранці зліва показались невисокі береги. Як завжди після плавання, всі дивились на землю з радістю, хоч нічого й не бачили, крім сірої і вузької смуги. Потім попереду почав вимальовуватись Зелений мис — крайня західна частина Африки. Ескадра обігнула мис, і перед нами на південній стороні півострова відкрилося невеличке місто Дакар, чистеньке, з білими будівлями, в зелені пальм і олеандрів. Кинули якір на рейді, вірніше — в протоці між материком і островом Горе,

Тут на нас чекали одинадцять німецьких пароплавів з вугіллям, па-роплав-рефрижератор "Espérance", що випередив ескадру, і буксир "Русь" (колишній "Роланд), що прибув з Бреста,

На броненосцях типу "Орел" залишилось палива по чотириста тонн. Адмірал розпорядився взяти на них в Дакарі ще по тисячі сімсот тонн. Наші вугільні ями могли вмістити тільки тисячу сто тонн. Значить, решту вугілля треба було розсунути по різних місцях корабля, вказаних в інструкції штабу. Старший офіцер Сидоров, дізнавшись про це, ухопився в розпачі за свою сиву голову:

—— Що будемо робити?! Адже це небувалий випадок, щоб так завалювати броненосець вугіллям. Ну, як я можу потім підтримувати чистоту на кораблі?

Лейтенант Славінський, ця завжди урівноважена людина, спокійно зауважив на це:

— Починається якесь вугільне божевілля. Далі, мені здається, ще гірше буде.

Місцева французька влада спочатку дозволила нам вантажити вугілля, а потім, боячись протесту з боку японців і англійців, заборонила. Запитали телеграфом Париж. А тим часом, не чекаючи відповіді, всі судна взялись за роботу. Участь у ній брав весь особовий склад, поділений на дві зміни. Це було перше вантаження при страшенній тропічній жарі. Навіть вночі температура збільшувалась так, то всі почували себе, як в печі. Особливо діставалось тим, кому випадало спуститися в трюми пришвартованого пароплава або в вугільні ями броненосця. Там матроси працювали голі. Щоб не задихнутись від вугільного пилу, одні держали в зубах клоччя, інші зав'язували собі рот і ніс ганчірками. Ці страшні муки затяглись на півтори доби. Бувало, дехто не витримував непосильної праці й тропічної спеки і падав замертво. їх виносили під душ, приводили до пам'яті, і, давши їм трохи відпочити, знову ставили на роботу. Декого вражали сонячні удари, але, на щастя, не смертельні.

З столиці союзної нам Франції прийшла, нарешті, відповідь, яка категорично забороняла провадити будь-яке вантаження в межах територіальних вод. Але було вже пізно. Всі кораблі наповнились паливом. Згідно з вказівками штабу, на нашому броненосці були завалені вугіллям броньова палуба, пральня і сушарня, батарейна палуба, відділи носового і кормового мінних апаратів, де вугілля складали тільки в мішках, а потім навалили його на юті, який перед тим огородили парканом із дощок.

На суднах навели порядок. Дали людям трохи відпочити. Ескадра знову рушила в путь.

ПЕРЕСІКАЄМО ЕКВАТОР

Наші кораблі стали схожі на безпритульних безбатченків: ніхто не хотів дати їм притудку. Навіть союзна Франція ставилась до нас, як до збанкрутілих родичйг. Це пояснювалося тим, що в боях з японцями ми зазнавали однієї поразки за другою. Нам здавалося, що іноземці не приховують своєї зловтіхи.

Наші невдачі на фронті були вигідні іншим державам. Царська Росія з її імперіалістично-захватницькою політикою викликала побоювання у держав Європи. Тому нашим сусідам не було рації бажати росіянам перемоги над японцями і сприяти швидкому просуванню 2-ї ескадри на Далекий Схід. Почасти винен тут був і сам Рожественський тим, що відкинув колись дипломатичну підготовку нашого походу. Як ми будемо викручуватись із свого тяжкого становища далі? Попереду у нас немає жодної вугільної станції, нема жодного порту, куди б могла зайти наша ескадра і спокійно навантажитись.

Ескадра продовжувала свої мандри, прямуючи до берегів Габуна, що лежить майже біля самого екватора. Погода сприяла нам. Але щодня ескадра затримувалася через дрібні аварії на тому або іншому судні. Виходив із ладу броненосець "Бородино" — лопнув бугель ексцентрика циліндра низького тиску. На "Суворове" зіпсувався електричний привод рульової машини. Щось сталося з "Камчаткой", яка повідомила сигналом, що вона не може управлятися. Зупинялись "Орел" і "Аврора" — нагрілись холодильники. Але найчастіше бували поломки в механізмах на транспорті "Малайя", яку врешті-решт пароплав "Русь" потяг на буксирі. Поки на якомусь кораблі робили ремонт, вся ескадра стояла на місці і чекала або йшла вперед повільно, притишивши хід до п'яти-шести вузлів.

Всередині броненосця було жарко і душно. Команда перейшла спати на верхню палубу і на задній місток. За її прикладом пішли і деякі офіцери,— ті, що не боялись нічної вогкості. Тут вночі було непогано. Всі лежали майже голі під ласкавими подували ледве помітного теплого вітру. Тропічні зорі, великі й малі, блимаючи різнокольоровими відтінками вогнів, струмили на нас своє тихе і заспокійливе світло. Однак спати доводилось мало: жодна ніч не минала без практичної тривоги. Кожний поквапно схоплювався і мчав займати своє місце за судновим розпорядком.

Вдень мучила людей тропічна спека. Опівдні сонячне проміння падало вертикально, так нагріваючи залізні частини броненосця, що вони пашіли нестерпним жаром. Матроси швидко почали худнути. Крім звичайних суднових робіт і навчання, їм доводилося ще, вдихаючи чорний пил, перетягати вугілля з різних місць у вугільні ями. Але все-таки становище стройових було далеко краще, ніж кочегарів і машиністів. В їхніх відділеннях ніякі вентилятори не могли знизити жару хоча б до сорока градусів. Так було в машині внизу. А вище, на індикаторних площадках, було ще гірше: над головою — гаряча палуба, навколо — розпечені трубопроводи, сепаратори. Тут температура підіймалась майже до точки кипіння. Навіть масло випаровувалось, наповнюючи все приміщення немовби туманом. Не легше було і в кочегарних відділеннях. Погане вугілля дуже утруднювало нормальне підтримування пари, а додати котлів не завжди дозволяли. З кочегарами траплялись теплові удари. Незважаючи на убивчу жару, всі люди, які обслуговували топки, котли та машини, не стояли, склавши руки, а працювали, обливаючись рясним потом і задихаючись від утоми, інакше броненосець не рухався б уперед. Вони підіймались наверх, бліді, знекровлені, з тупими обличчями, такі змучені, що мимохіть, дивлячись на них, я питав себе: невже во; и витримають до кінця нашого плавання?

Дисципліна на кораблі, незважаючи на всі намагання офіцерів та унтерів підтримати її всілякими способами, помітно падала. Люди дійшли до такого стану, коли до карцера почали ставитись байдуже. Там принаймні можна було кілька днів відпочити.

Це зрозуміли деякі офіцери і почали поводитися з командою більш стримано, але не розумів цього мічман Воробейчик, який і далі гороїжився і глумився з матросів. При мені відбулася сцена, яка мало не скінчилась скандалом. Якось перед обідом я видавав команді ром. На верхній палубі біля яндови матроси вистроїлись у чергу. Мічман Воробейчик, спустившись з містка і прямуючи в кают-компанію, проходив повз нас. Раптом він повернувся і — ні сіло ні впало —дав ляпаса машиністові Шмідту, найлагіднішій і найсумирнішій людині.

— За що, ваше благородіє? — злякано розширивши очі, спитав Шмідт.

— Та ні за що. Просто захотілося. На от тобі ще, коли мало! — і, посміхаючись, ударив машиніста ще раз.

Він зараз же написав записку, в якій наказував мені видати за його рахунок дві чарки горілки потерпілому, по одній за кожен ляпас. Шмідт розгублено мовчав. Але замість нього чітко промовив кочегар Бакланов:

— Люблю я, братці, свого гнідого огиря. Хоч батогом лупцюй його, хоч у віз важкий запряжи — тільки крекче, а везе.

Мічман Воробейчик, поправляючи на носі пенсне, відкинув голову;

— Це ти про що, замурзаний дурню?

Бакланов зробив крок уперед і, стискаючи кулаки, голосно промовив крізь зуби:

— Про коня, ваше благородіє!

Погляди їхні зустрілися. Мічман відразу все зрозумів. Він був у чистому білому кітелі, з блискучими погонами на плечах, а перед ним визивно стояв, ворушачи тупим підборіддям, брудний шестипудовий кочегар з оголеними грудьми, з застиглими очима.

Всі матроси затаїли подих, чекаючи події.

— Тож-то,— пополотнівши, пробурмотів Воробейчик і поквапно пішов до корми.

Вслід йому залунали голоси:

— От помчав!

— Боїться, щоб суп не прохолов.

Згідно з наказом Рожественського (№ 138), щодня якийсь з кораблів мусив для практики управлятись або зовсім без руля, але за допомогою самих машин, або електричним приводом, або ручним штурвалом, або тими ж головними машинами, але при рулі, закріпленому на п'яти і десяти градусах право або ліво на борт. Далі говорилося, що всі без винятку суднові ^офіцери повинні вміти зробити власноручно все потрібне для переходу від одного способу управління рулем до іншого. В майбутньому це нам дуже придасться — мало які випадки можуть бути на війні? Однак без звички результати були погані. Кожен корабель шарахався з боку в бік, як п'яний. Одного разу навіть флагманський броненосець, вилетівши із строю, мало не протаранив нашого

"Орла". Ескадра вся збилася докупи. Можна було тільки уявити собі, що робилося в цей час з адміралом і яка буча знялася на "Суворове".

Часом вдень командуючий привчав ескадру ходити строєм фронту. Для цього всі судна шикувалися в одну лінію і рухалися вперед, як взвод солдатів. Але й тут виходило не гаразд — заважала різнотипність суден і позначалась відсутність практики. Не обходилось без того, щоб який-небудь корабель не вилізав з лінії.

На щоглах "Суворова" раз у раз здіймались сигнали з доганами командирам: "Не вмієте управляти". Кораблю, що особливо завинив, адмірал наказував триматись по кілька годин на правому траверзі "Суворова". Так було і з броненосцем "Бородино" і з нашим "Орлом".

Інженер Васильєв, дивлячись на таку картину, зауважив:

— Потрапити на траверз адмірала — це все одно, що винуватому школяреві стати в куток.

Ескадра повернула на схід і тепер ішла Гвінейською затокою. Вступили в штильову смугу. Через кілька днів будемо в Габуні.

Час від часу я бачився з Васильєвим, розмовляв з ним і брав у нього книжки. Найбільше я цікавився військово-морською літературою. Адже ми йшли на війну. А це була така подія, яка випадає на долю людини раз у житті. Хотілося швидше зрозуміти бойову підготовку нашої ескадри і ясніше уявити собі майбутню морську битву. З жадібністю я схоплював усе, що робилося на ескадрі і на нашому кораблі, що долітало до мене від наших офіцерів і що вичитував я з книг, і всі свої враження записував у щоденник. У мене вже були списані два товсті зошити. В тих випадках, коли передо мною виникало незрозуміле питання, я завжди міг звернутися за поясненням до Васильєва.

Крім того, у нас на судні був ще один прекрасний офіцер — це молодший артилерист, лейтенант Гірс. Високий.на зріст, з довгим енергійним обличчям, з русявими бачками, що спускались від скронь, з упертим поглядом великих сірих очей, весь завжди підтягнутий, він справляв враження суворого начальника. Але ми добре знали, що це була навдивовижу добродушна людина і чесний офіцер, який добре ставився до своїх підлеглих. В позаслужбові години він розмовляв з матросами запросто. Він теж почав давати мені книжки, і я міг звертатися до нього по всякі довідки про кораблі, артилерію, ескадру, морські битви.

Я дуже мало спав — не більше трьох-чотирьох годин на добу. Доводилося виконувати свої баталерські обов'язки: складати роздавальні відомості на платню, видавати продукти в камбуз, вести грошову та провізійну звітність. А тут ще треба було, згідно з судновим розпорядком, бігти під час тривоги і ставати на своє місце. Все це я виконував з необхідності. Крім усього, я цілком виправдував російське прислів'я: "За дурною головою і ногам нема спокою". Мене цікавило, що робиться і внизу, під броньовою палубою, і в баштах, і в мінних відділеннях, і на верхній палубі, чому ескадра перестроилась по-новому, чому командир наш так розхвилювався, коли на "Суворове" підняли якийсь сигнал* Треба було поговорити з сигнальниками — вони все розкажуть, що сталося за день чи за ніч з кораблями і про що розмовляв командир з вахтовим начальником. Особливо цінні відомості можна було дістати від старшого сигнальника Василя Павловича Зефірова. Це був широкоплечий дебелий моряк, років тридцяти. Перебуваючи в запасі, він відвідував художню школу барона Штігліца в Петербурзі, учився з захопленням, але війна відірвала його від улюбленого заняття. Однак і тепер, потрапивши на броненосець "Орел", він не переставав носити в своїй крутолобій голові мрію за всяку ціну вибитися в художники. Я не раз бачив у його альбомі чудові малюнки, на яких були зображені наші кораблі і окремі моменти нашого життя. Спостерігаючи з сигнального містка ескадру, Зефіров знав все про важливі її події і охоче розповідав мені про всі новини. Ну, а як можна було відірватися від купки матросів, що розташувалися на баку або в іншому місці корабля, коли серед них хтось так цікаво розповідає про різні випадки? Можливо, тут багато було вигадки, але я, слухаючи, спочивав душею.

Ось гальванер Голубев в носовому відділенні зібрав навколо себе кількох товаришів. Широке обличчя його було серйозне, а сірі очі лукаво мружилися. З простих слів, ніби з дитячих кубиків, він зводив химерну будівлю новели:

— Наше судно стояло в Гельсінгфорсі. У нас був піп, солідний такий, важкий, з квадратним обличчям. Матроси прозвали його "Бегемотом". Мав велику пристрасть до чарки. Любив з матросами поговорити про релігію. Ну, а ті йому питання ставили. Не подобалось це Бегемотові — не може відповісти. Одного разу так його приперли до стінки, що він не гірше від боцмана обложив усіх міцними словами і втік у кают-компанію. З того часу перестав вести розмови з матросами. За інше діло взявся: як свято, так після обіду виходить на бак і починає роздавати команді листки Троїце-Сергіївської лаври або Афонського монастиря. Що робити? Як його відучити від цього? І придумали. Якось у свято один з вістових, парубок фартовий, візьми та й витягни у нього з кишені підрясника святі листки, а замість них сунув прокламації. Бегемот наш наспиртувався в кают-компанії — нічого не тямить. Вийшов на бак і ну роздавати прокламації. Матроси, як тільки дізналися про це, обступили його з усіх боків. Сотні рук потяглися до нього з криком: "Дайте, батюшко, і мені". Радіє Бегемот і каже: "Братіє во Христії Я дуже задоволений, що хоч пізно, але ви прозріли душею. Навчайтеся з цих листків і чиніть так, як у них сказано". Матроси розсипались по жилій палубі і гримотять уголос: "Росією управляє не уряд, а зграя розбійників на чолі з вінценосним отаманом Миколою Другим". Випадково по жилій палубі проходив мічман. Цапнув він у одного матроса прокламацію і питає люто так, з запалом і жаром: "Що це ти, такий-сякий читаєш? Де це ти взяв?" А той спокійно відповідає: "Батюшка дав. Він усім на баку роздає". Глянув офіцер навколо — всі читають. І помчав у кают-компанію — велосипедом не доженеш. Там цілу тривогу зняв. "Бунт,— кричить,— у нас на кораблі. На чолі всіх піп наш стоїть". Всі офіцери юрбою — на бак. У всіх револьвери напоготові. Попереду командир крокує, спотикається. А Бегемот в цей час останні листки роздавав і все примовляв: "Братіє во Христі! Бачу я, що ви стаєте на путь істинну". Командир як кинеться до нього, як загорлає: "Мерзотник! Команду надумав бунтувати! Арештувати його, арештувати негайної" Моментально з'явились вартові і повели Бегемота в карцер. А він з переляку так очманів, що не може слова сказати — тільки мотає кудлатою головою. Всю його каюту обшарили — нічого не знайшли, крім священних книг та листків. Тут тільки догадались, яка притичина трапилась. Попа випустили. Почали в команді трус робити...

Закінчив Голубев своє оповідання, посміялися люди, почав інший матрос на іншу тему. Не можна було всього переслухати. Я пішов на верхню палубу.

Праворуч від ескадри показався острів Св. Фоми, що належав Португалії. Здалеку він був схожий на велику сіру хмару, що впала на рівнину моря. А з довідника було відомо, що острів має площу біля тисячі квадратних кілометрів і підіймається вгору на два кілометри..

Вранці 13 листопада ескадра наша зупинилась: де Габун? Очевидно, флагманські штурмани збилися з курсу. Послали пароплав "Русь" в напрямі берега, що виднівся, розшукати місце нашої стоянки. Після обіду розвідник повернувся назад. Виявилось, що ми пересікли екватор, а Габун лежить вище цієї уявної лінії миль на двадцять.

Увечері стали на якір в нейтральних водах; південніше від входу в ріку Габун, за двадцять миль від міста Лібрвіль, за чотири милі від берега. Море, зітхаючи, викочувало невеликі хвилі на низький золотистий берег. А далі загадковою стіною стояв густий ліс. В бінокль можна було розгледіти оливкові пальми.

Коли настала ніч, ліворуч від нас на вишці мису привітно замигав самотній маяк.

Другого дня, вийшовши з ріки Габун, приєднались до ескадри німецькі вугільні пароплави. Знову почалась вугільна чума. Коли все це скінчиться?

Ми стояли за лінією територіальних вод Франції, однак місцевий губернатор запропонував нам іти в іншу бухту, ще глухішу й дикішу. Але це було б для нас занадто ганебно. Добре зробив адмірал Рожественський, що не послухав губернатора і продовжував вантажити вугілля.

Місяця півтора тому чорношкірі дикуни, фаии, з'їли чотирьох французів, які пішли в ліс за слонами. Звістка про це справила на матросів разюче враження. Всі почали пильно дивитися на берег, ніби могли побачити там страшних людоїдів.

ПАСТКА НЕ СТРАШНА, КОЛИ ПРО НЕЇ ЗНАЄШ

Надвечір 18 листопада ескадра знову рушила в свою довгу путь. Тепер ми пливли, пересікши екватор, Південним Атлантичним океаном. Про дальшу нашу стоянку у нас на "Орле" нічого не знали.

На "Камчатке" сталася сутичка між адміністрацією і робітниками: вони накинулись з кулаками на інженера. На транспортах, де команда була вільнонаймана, стомлені кочегари почали відмовлятись підтримувати пару в котлах. Далі подібні випадки, напевне, траплятимуться частіше.

В Габуні дуже не пощастило крейсерові "Дмитрий Донской". З нього

був затриманий дозорними суднами паровий катер о десятій годині вечора, тоді як з вечора і до світанку будь-яке сполучення між суднами припинялося. Одразу ж сигналами з флагманського броненосця було наказано арештувати вахтового начальника на три доби. Тієї ж ночі

0 другій годині була затримана друга шлюпка з того ж таки крейсера

1 на ній, як говорилось в наказі № 158, "три гулящі офіцери: лейтенант Веселаго, мічман Варзар і мічман Селітренннков". Виявилось, що вони потай хотіли переправити на госпіталь "Орел" сестру-жалібницю, яка приїздила до них у гості. Всіх цих трьох офіцерів, без будь-якого попереднього слідства, було негайно вислано в Росію, щоб віддати їх під суд. Командирові "Дмитрия Донского", капітанові 1-го рангу Лебедеву, було оголошено догану.

З цього приводу Рожественський видав другий наказ від 16 листопада за № 159, де він заплямував Порт-Артурську ескадру за те, що вона "проспала свої найкращі три кораблі" і що тепер армія "почала заливати гріхи флоту потоками своєї крові".

Далі внаказі говорилося:

"Друга ескадра в особі деяких представників своїх стоїть на тому ж самому шляху, на якому так жорстоко поплатилася Перша.

Вчора крейсер 1-го рангу "Дмитрий Донской" показав приклад найглибшої військової розпусти; завтра може виявитись його послідовник.

Чи не час озирнутися на тяжкий урок недавнього минулого?

Доручаю крейсер 1-го рангу "Дмитрий Донской" невідступному наглядові молодшого флагмана, контр-адмірала Енквіста, і прошу його превосходительство вжити заходів до найскорішого викорінення гнилизни в його моральному організмі".

На броненосці "Орел" офіцери були обурені таким наказом. Як повідомив мені інженер Васильєв, в кают-компанії відбулася така розмова, від якої адмірал позеленів би, якби тільки це докотилось до його вух. На його адресу лунали схвальні вигуки:

— Сам не вміє налагодити справу, а потім починає громити інших.

— Він перетворився в якесь страховище для ескадри.

— На Порт-Артурській ескадрі особовий склад своєю підготовкою був непоганий. Але адмірали були ні до чого не здатні. Він би краще на них указав.

— Хто б кидав нам такі докори, тільки не Рожественський! Які у нього самого бойові заслуги в минулому? Нічого, крім ганебного бою з мирними рибалками.

Ескадра вийшла із штильової смуги. Дмухнув зюйд-остовий пасат. Небо весь час було хмарне, назустріч котились великі брижі.'Завдяки холодній течії, що йшла з Південного Льодовитого океану, температура значно знизилась.

На броненосці "Орел" везли всяку живність: биків, баранів, свиней, курей. Верхня палуба перетворилась на скотний двір. Іноді крізь легку дрімоту чув я, як співає півень, хрюкає свиня або заливається на когось гавканням наш пес, Вівторок. Невже я знов попав у рідне село? Прокидався з гірким розчаруванням.

4 О. Нопикос-ПрибоП

97

Добре було, коли обід готували із свіжого м'яса. Вважалось за гірше, коли для нього брали заморожені туші, взяті з рефрижератора "Espérance". І зовсім нестерпно було, коли переходили на солонину. Жовта, смердюча, слизька, з зеленастим відтінком, вона вбивала будь-який апетиі і викликала нудоту. В такі дні багато хто ходив голодний. Матроси бурчали:

— Самому адміралові Бірільову приготувати б з такої гидоти обід.

— Наділив нас добром, щоб йому в ванні втопитись.

Через п'ять днів після виходу з* Габуна кинули якір в бухті Великої Риби. Тут були португальські володіння. Більш похмуре місце важко було собі уявити. Низькі горбкуваті береги Африки були зовсім пустельні, без жодної рослини, сипучі піски зливалися з далеким горизонтом. Від материка, загинаючись з півдня на північ, відходила коса, довга, заввишки не більше як півтора метра, ніби навмисне нанесена хвилями моря, і на ній маячило кілька злиденних халупок. Бухта була простора, досить глибока і цілком виправдувала свою назву: в ній водилося багато південного оселедця та інших сортів риби. Можливо, це й привабило сюди безліч морських птахів, що трохи оживляли своїм гомоном мертву пустелю.

З глибини бухти вийшов португальський канонерський човен, щоб заявити свій протест проти нашої стоянки тут, але ми все-таки протягом двадцяти чотирьох годин вантажили вугілля з німецьких пароплавів.

Пішли далі — в німецьку колонію Ангра Пеквена.

Через два дні перетнули тропік Козерога й вийшли в помірну кліматичну зону. Сонце тут стояло високо, однак холодна течія води давала себе відчути. Погода часто змінювалась: вітер то вщухав, пурхаючи під ясним небом легким подувом, то переходив у різкі пориви, наганяючи бистроплинні хмари.

На флагманському броненосці, нервуючи командирів кораблів, час від часу з'являлись лиховісні сигнали. Очевидно, Рожественський чимраз більше дратувався. Наша плавуча майстерня ще під час виходу з Габуна дістала попередження:

— "Камчатка", перекажіть старшому механікові, що коли при зніманні з якоря знов буде попсована машина, переведу його молодшим механіком на один з броненосців.

їй же в дорозі був сигнал:

— "Камчатка", дев'ять разів посилав ваші позивні і не дістав відповіді; арештувати на дев'ять діб вахтового начальника.

Командуючий продовжував:

— "Нахимов", чотири рази посилав ваші позивні і ніякої відповіді; арештувати вахтового начальника на чотири доби.

Перепаде всім, поки дійдемо до мети.

Цікаво було довідатись: невже і в японському флоті панує таке ж безладдя, як і в нас?

Одного разу ввечері я зайшов до каюти боцманів. Павликова не було. Був тільки боцман Воєводін. Дружба у мене з ним чимраз більше

налагоджувалась. Подобався він мені своєю прямотою, твердим характером і тверезим поглядом на життя. Про нього хорошої думки були й інші матроси — справедлива людина. Цього разу випили дві пляшки вина, які він добув на німецькому вугільнику. Розговорилися про до-призивне життя, про селянські турботи, про народну темряву. В селі Собачкові, Рязанської губернії, в нього лишилась дружина і діти. Згадавши про них, боцман похилив коротко острижену голову і сумно заговорив:

— Почуваю я, брат, що нас розгромлять японці. Підготовані ми до бою погано. Порядки на кораблях нікудишні. Командує ескадрою скажений адмірал. Хоч би нежонатий був — все-таки легше вмирати. А'то залишаться діти сиротами і жінка вдовою.

Я щиро співчував йому:

— Так, Максиме Івановичу, поспішив ти одружитись і цим ускладнив своє життя. Звичайно, там, у селі твоєму, будуть сльози, страждання. Та й самому, мабуть, не хочеться гинути. Але ж на те й війна. Ми тут нічого не можемо вдіяти.

На обличчі боцмана стяглися мускули, сірі очі запитально зупинились на мені:.

— А за що ми повинні головами своїми накласти? За бариші інших?

Довелось відповісти натяками:

— Я чув, що всю справу затіяли через корейські концесії. Про це навіть офіцери говорять. Та не всякому базіканню можна вірити. Фактів у нас...

Боцман перебив мене:

— Зажди. Кожного разу, як тільки ми підійдемо до серйозного питання, ти, наче качка від яструба,— шубовсть у воду. Я не яструб, а ти — не качка. Давай прямо говорити, без хитрощів. Ти все знаєш. Недарма на судні тебе вважають за політика.

Перемагаючи внутрішнє хвилювання, я зовні намагався бути спокійним.

— Мене за політика? Хто ж це вважає? Чи не старший офіцер?

— А хоч би й так.

Напружено запрацювала думка, виявляючи підводні рифи на моєму життєвому шляху:

— От що, Максиме Івановичу! Ти — боцман, а я — баталер першої статті. Не така вже велика різниця між нами. Це найвищі наші чини, вищих нам не дадуть. А головне — ми обидва з селян. Тому ти правду сказав: нам треба без хитрощів розмовляти. Ти що знаєш про мене?

І Воєводін відразу випалив:

— Стежити за тобою наказано.

— Тобі?

— Так.

— Ну, а ще кому?

— Квартирмейстеру Синельникову. Пам'ятаєш — я попереджав тебе щодо нього?

— Так. Як же ти доносиш?

4*

99

— Дуже хвалив тебе, інакше й не признався б.

З подальшої розмови з'ясувалося, ідо старший офіцер перестав цікавитися мною. Це все були добрі ознаки: значить, і Синельников нічого особливо поганого не міг сказати начальству. З боцманом я домовився, що віднині він буде повідомляти про мене старшого офіцера тільки під мою диктовку.

Вночі, лежачи в постелі, я роздумував про своє становище. Як все-таки мені пощастило! Переді мною тепер всі карти противника були відкриті. Можна буде сміливо почати гру. Втішений таким поворотом справи, я нічого не мав проти капітана 2-го рангу Сидорова: при чому тут* він? Він тільки виконував волю командира, а той в свою чергу дістав наказ від жандармського управління. Однак треба про всяк випадок ще дещо придумати.

Другого дня я пішов у каюту суднового священика:

— Батюшко, чи нема у вас книжки "Акафіст божій матері"? Отець Паїсій почав усміхатись.

— Є, є. Невже любиш... ну, як це... святе письмо?

— Дуже любимо, батюшко.

— Дуже... ну, як це... хвалю.

Перед обідом, роздаючи ром на верхній палубі, я запропонував Синельникову, коли він випив свою чарку:

— Випий ще і за мій номер...

— Можна?

— Валяй.

Я постарався швидше пообідати і розшукав квартирмейстера Синельникова. Трохи —побалакав з ним про кораблі. А потім немовби між іншим повідомив:

— Сьогодні одну книжку чигав. Ну, до чого здорово написана! Прямо за серце бере.

— А ти дав би її мені почитати.

— Ні за що на світі. Нікому не довіряю такої книжки. Вголос можу прочитати хоч зараз.

Квартирмейстер засяяв весь, наче знайшов скарб, і запропонував:

— Ходімо.

Ми спустились до канцелярії. Я зачинив за собою двері. Потім таємниче попередив;

— Тільки нікому про це ні звука. А то серед матросів підуть різні розмови,— от, скажуть, що він читає.

Квартирмейстер, сплеснувши руками, вигукнув:

— Щоб я та кому-небудь сказав! Могила!

Я, не поспішаючи, дістав із шухляди стола книжку, розкрив її. Синельников стежив за кожним моїм рухом і, відчуваючи наближення щастя, радів. Почувалося, що він горить від нетерпіння, смикаючи свої ріденькі вуса. Я почав читати "Акафіст божій матері" і, дивлячись на свого слухача, ледве стримувався, щоб не зареготати. Якби комусь замість купленої корови непомітно підсунули кішку, й тоді він не був би здивований більше, ніж Синельников. На обличчі його з'явився вираз подиву. Хвилин п'ять він слухав, роззяйивши рота, нічого не розуміючи і, як сич, витріщивши на мене очі. Потім раптом схопився, наче його вжалила оса, і вибухнув гнівом:

— Я думав, що ти й справді розумна людина, а ти — ідіот і книжки читаєш ідіотські!

З матірною лайкою він вискочив з канцелярії і грюкнув дверима.

Того ж вечора боцман Воєводін пішов до каюти старшого офіцера і, доповівши капітанові 2-го рангу Сидорову про різні суднові справи, додав:

— От іще про баталера Новикова, ваше високоблагородіе.

— Говори,— як завжди суворо наказав Сидоров.

— Я за ним весь час стежу і навіть багато з ним розмовляю. Хлопець він, як і раніш вам доповідав, цілком певний і відданий службі. А політикою від нього навіть і не пахне.

Старший офіцер похвально закивав головою.

— Ну, тим краще. Я з першого ж разу розгадав його — нічого в ньому підозрілого нема.

— Одне тільки в ньому погане, ваше високоблагородіє: коли розсердиться, то робиться наче божевільний. В такий момент йому сам адмірал ніпочім і може лиха накоїти.

— Якого це лиха?

— Порішити людину може.

— Тобто як це — порішити?

— З фінкою ходить. Недавно, як мені розказували, з одним машиністом засперечався. На жаль, я не дізнався, як прізвище того. Машиніст каже, що нас розіб'ють японці, а Новиков доводить йому інше. Слово по слову — загорілись обоє. Баталер вихопив з кишені фінку — і на машиніста. Добре, що машиніст встиг утекти. А то було б на судні убивство.

Старший офіцер раптом розсердився:

— Чортзна-що таке! Наслали нам суб'єктів — або штрафних, або головорізів! От тепер і керуй кораблем з таким елементом.

— Та Новиков ще, ваше високоблагородіе, нічого. Таких би нам більше матросів, так була б сама благодать. Коли його не чіпати,— він смирніший за всяку вівцю. З нього можна які-завгодно кінці крутить.

Старший офіцер знову закивав головою і з миром відпустив боцмана.

Загалом, як тепер з'ясувалося, перше враження про нього підтвердилось: він більше кричить і погрожує, але мало карає матросів. А коли кого й садовить в карцер, то лише в тих випадках, коли не можна вчинити інакше. Правда, він побоювався штрафних і особливо "політичних", але не тільки цим можна було пояснити його поблажливе ставлення до команди. Очевидно, під грізною його зовнішністю все-таки билося добре серце.

НАШІ ОФІЦЕРИ

На світанку 28 листопада ескадра прийшла до узгір'їв, що оточують бухту Ангра Пеквена. Але через те, що в цій малодослідженій і незнайомій місцевості важко було орієнтуватися, то довелося зупинитись. і вислати вперед розвідку. Погода була погана. По океану, примчавши в холодного півдня, лютував шторм, доходячи часом до десяти балів. Кораблі, хитаючись на хвилі, рвали сіру пелену хмар. Крива смуга берега затяглась млою. Тому тільки о другій годині дня з великою пересторогою ми увійшли в бухту. Стоянка тут була погана. Три стрімкі скелі, що круто підіймались прямо з глибини моря, погано захищали нас од брижів та вітру.

На броненосці "Орел" сталося нещастя. Хоч у той момент, коли треба було кинути якір, на кораблі застопорили машину, але залізна громадина в п'ятнадцять тисяч тонн по інерції рухалася вперед. Правий якірний канат не витримав такої ваги і лопнув. На містку знялася метушня: що тепер буде від адмірала? Командир Юнг залементував не своїм голосом:

— Хід назад. Стоп! Кинути лівий якір!

А правий якір, загубившись десь на дні, потяг за собою і сорок п'ять сажнів каната.

Офіцери й команда дедалі більше переконувались, що командир, в минулому прекрасний "марсофлотець", погано відчував сучасний броненосець.

Німецька місцева влада поставилась до нас прихильніше. Бона нічого не мала проти нашої стоянки. Очевидно, Німеччина не дуже зважала на думку Японії та Англії.

Транспорти й крейсери, за браком місця в бухті, трималися у відкритому морі. Тріпало їх там жахливо. Вночі небо проясніло, стало тихше. Вранці хотіли розпочати вантаження, але вітер знов посвіжів. Наступний перехід у нас великий — навколо мису Доброї Надії і до острова Мадагаскар без заходу в інші порти. Палива потрібно буде багато. Три дні з гуркотом і свистом грав шторм, три дні ми простояли марно, милуючись лише суворими берегами з дуже вбогою рослинністю, поки навколо запанувала тиша. З чотирьох годин ранку взялись за роботу, а о сьомій вечора вже пошабашили, прийнявши близько дев'ятисот тонн вугілля. Крім того, у нас іще залишилось його від попереднього вантаження тисяча чотириста тонн.

У нас на "Орле" збожеволів прапорщик Т. Це був чоловік років сорока, сильний і рішучий. Він пройшов страшну школу морського життя. В моряки він попав ще хлопчиком і багато плавав матросом на іноземних кораблях. Куди тільки його не закидала доля, які тільки моря та океани не гойдали його на своїх хвилях! І раптом така.людина збожеволіла. Він почав заговорюватись і верзти всякі нісенітниці, то безнадійно ридаючи, то одчайдушно лаючись. Іноді якусь фразу він повторював сотні разів, поступово підвищуючи голос:

— Японці нас ждуть... Всіх потоплять, всіх потоплять, всіх потоплять...

При цьому обличчя у нього блідло, вкривалось липким потом, на губах з'являлася піна, а безумні очі з розширеними зіницями дивилися з таким жахом, наче вже бачили загибель наших кораблів.

його треба було б списати на госпітальне судно "Орел", але воно відокремилось від ескадри і пішло в Капштадт, а звідти піде, мабуть, до острова Мадагаскар для зустрічі з нами. Отже, весь цей час прапоршик Т. буде на броненосці. Його замкнули в каюту і приставили до нього санітара. Присутність на кораблі божевільного, що безупинно вигукував страшні слова, впливала на всіх гнітюче. На транспорті "Корея" збожеволів матрос.

Після вантаження вугілля два дні шукали орловський якір. В цій справі брали участь баркаси з усіх броненосців: тралили дно кішками, верпами, спускали водолазів. Знайшли. Встановили якір на своє місце, а обірваний канат склепали.

Лейтенант Гірс часто розмовляв з командою і ділився з нею своїми знаннями. Це дуже подобалось усім. І тепер, зібравши на баку матросів, він розказав, як цю частину Африки загарбала Німеччина.

— Почалося, по суті, з дрібниць. Приблизно двадцять два роки тому німецький купець Лідерец з комерційною метою звернув увагу на околиці бухти Ангри Пеквена. Не минуло й року, як він купив у тубільців ці околиці за двісті рушниць і дві тисячі марок. Німецька імперія взяла його починання під свою протекцію. У купця апетит розгорівся. Користуючись такою дешевизною землі, він купив ще берегову смугу аж до ріки ОранськоТ. Незабаром після переговорів з Англією німецькі володіння почали розширюватись вглиб і вшир материка. В результаті утворилась велика область. Зветься вона Німецька південно-західна Африка. Це було початком німецької колоніальної політики. Англійці зрозуміли, що проґавили великий шмат землі. Відразу ж захопили гуа-нові острови, що лежать поруч з бухтою. На них збирається безліч морських птахів: корморани, численні фламінго, деякі види чайок, альбатроси...

Матроси любили Гірса, говорили про нього:

— Діло знає і нашим братом не гребує.

— Таких би офіцерів нам побільше!

Вночі проти 4 грудня вся бухта заклубочилась туманом, наче впала з неба густа хмара. В непроникному безпросвітті рухливої мли сховались береги і судна. Люди насторожились: що буде, коли вдереться до нас хоч один ворожий міноносець? Тільки о дев'ятій годині ранку проясніло. Ескадра покинула останнє пристановище в Західній Африці. Залишились позаду гуанові острови, білі, ніби вкриті вапном. Стривожені зграї морських птахів закружляли в повітрі, скрикуючи так, наче серед них ішов безладний мітинг. Небо було хмарне. З зюйд-веста, б'ючи в праву вилицю броненосця, котились великі брижі.

Я й далі зустрічався з Васильєвим. Що ближче я знайомився з ним, то більше він дивував мене своїм ясним розумом. Це була людина виняткових здібностей, широких узагальнень. Слухаючи його, я мимоволі проймався повагою до інженерів. Вони разом з робітниками перебудовують поверхню землі, вдираючись в страшну глибочінь її надрів по вугілля і нафту, по метал і коштовне каміння; вони пробивають тунелі крізь гори, перекидають грандіозні мости через ріки, з'єднують каналом моря, створюють міста і заводи там, де раніш були непролазні болота.

Після кожної розмови з Васильєвим я збагачувався новими знаннями. Між нами встановився такий порядок: я повідомляв його про те, що робиться серед команди, який настрій в низах, а він знайомив мене з життям, з психологією кают-компанії. Таким чином, до моїх особистих багаторічних спостережень додалися ще дані людини, яка сама перебувала в цьому середовищі. Це допомогло мені прийти до більш певних висновків.

Психологія офіцерів зовсім не була однорідною. Під натиском техніки, що наполегливо вдиралася у флот, вони поділились на два ворожі табори: літніх і молодь. Можна сказати, що головна лінія, яка роз'єднала офіцерів, пройшла між лейтенантами і мічманами — з одного боку, і капітанами 2-го рангу і вище — з другого.

Молодше покоління було виразником нових течій в морській справі. Не сприйнявши духу парусної епохи, воно ясно бачило іншу обстановку і враховувало прогрес іноземних флотів. Тому молоді офіцери почали ставитись до школи "марсофлотів" спочатку іронічно, а потім поступово перейшли до критики і опозиції.

Старше покоління командного складу — адмірали, командири і старші офіцери, що мали всі звички колишньої морської служби, здебільшого не розуміли сучасної техніки. Будь-яке нововведення викликало в них почуття ворожості. Вони з задоволенням згадували поезію, романтику і надзвичайно тривку систему морських традицій парусного флоту. На техніку і техніків вони дивились, як на неминуче зло. Брудна робота біля котлів і машин здавалась їм нижчим ремеслом, справою механіків, що копошилися десь у глибині трюмів під броньовими палубами.

Потреба допустити на кораблі спеціалістів для обслуговування суднових механізмів була першою пробоїною, що порушила однорідність складу офіцерського середовища. Для стройових офіцерів, які комплектувалися з родовитого дворянства, така робота здавалася надто чорною. Хоч-не-хоч, довелося поповнювати судновий склад інженер-меха-ніками. Але вони, як і суднові лікарі, мали цивільні чини і в житті корабля не користувались багатьма офіцерськими правами і привілеями.

На час початку російсько-японської війни питання про роль інженер-механіків на судні набрало великої гостроти. З 1898 року російський флот почав швидко поповнюватись кораблями найновішої та найдосконалішої конструкції. Перша Артурська ескадра більш ніж наполовину складалася з суден останньої закордонної побудови. До неї входили кораблі, збудовані в Америці,— "Ретвизан" і "Варяг", у Франції — "Цесаревич" і "Баян", в Німеччині — "Аскольд", "Богатырь" і "Новик", в Данії — "Боярин". На них було застосовано останні досягнення техніки. Своїми тактичними якостями вони набагато перевищували не тільки японські судна, але й судна всього світу.

Роль механізмів, а разом з тим і їхніх хазяїв, інженер-механіків,. надзвичайно зросла. Доля судна насамперед залежала від стану механізмів і правильного їх використання.

Разом з тим артилерійська мінна, електротехнічна, трюмна і навіть навігаційна служби все більше вимагали від офіцерського складу чиста технічних і спеціальних знань. Всі такі галузі на великих суднах доручалися старшим спеціалістам, які закінчили після морського корпусу ще спеціальні класи морського відомства з однорічним курсом або академію. Така підготовка перетворювала їх, по суті, в суднових інженерів нарівні з інженер-механіками.

Суднові спеціалісти мали звичайно чин лейтенанта. В їхнє число попадали більш здібні і знаючі офіцери. Вони звикли власними руками розбирати кожен механізм і навчали поводитися з ними підлеглих їм матросів. Поступово господарями становища в судновому житті ставали ці старші спеціалісти. В союзі з ними були ще інженер-механіки, з якими їх зближали спільність методів роботи і повсякчасна взаємодія на технічному грунті. Найенергійніші і найпередовіші з них, ведучи за собою і мічманів, здобули керівну роль і в кают-компанії. Почуваючи своє значення і силу, ці лейтенанти чимраз настирливіше висловлювали свої критичні погляди в злободенних питаннях суднового життя та організації флоту в цілому.

На кожному судні головою кают-компанії був старший офіцер, інакше кажучи — перший помічник командира. Але минув той час, коли він користувався серед молодших офіцерів непохитним авторитетом. Тепер він змушений був зважати на думку офіцерського суднового середовища, керованого ким-небудь з незалежних лейтенантів. Старші офіцери, належачи до старішого покоління, не були захоплені новою хвилею технічного прогресу. Тому вони відігравали роль стримуючого, консервативного начала. їм залишалось одне — групувати навколо себе тих молодих офіцерів, здебільшого з титулованого дворянства, які в силу своїх особистих симпатій, походження і зв'язків з високими сферами тяжіли до старих порядків.

Правда, були деякі кораблі, на яких командири і старші офіцери стояли вище рутини морського цензу. Вони розуміли дух сучасного флоту. Для них було зрозуміло, що треба базуватись не на завзятті ґі відвазі, а на холодних і точних технічних знаннях і розрахунках.

Війна вимагала від флоту повного напруження сил і піддала суворій критиці всю зовнішньо-показну бутафорію його організації. Вона змусила флот взятись за ту чорну роботу, якою він гребував у мирний час. Виконання кожного бойового завдання насамперед вимагало знань і вміння користуватись новими технічними засобами. Справність механізмів при виході в море визначала наперед тактику ескадри.

На броненосці "Орел" не було офіцерів з титулованих осіб — князів, баронів, графів. Треба віддати належне старшому офіцеру Сидорову — він скоро почав прислухатись до думки спеціалістів. А натхненником і керівником кают-компанії, наскільки я міг вияснити через вістових, ставав поступово Васильєв. Це було цілком природно. Він був освічені-ший за всіх, а до того ж мав ще й неабиякий розум, виняткову красномовність і залізну логіку. Інші офіцери мимоволі підпадали під його вплив.

Однак це не заважало декому з них глумитися з матросів. Якось я розказав Васильєву про сутичку мічмана Воробейчика з матросами біля яндови. Інженер почервонів.

— Обурливо! Тим більше, що це найнікчемніший офіцерик. Даремно машиніст Шмідт не дав йому здачі.

Я почав говорити далі:

— От, ваше благородіє, мені дуже подобається Лев Толстой. Ніхто з російських письменників не нападав з такою нещадною критикою й сміливістю на поліцейсько-попівський соціальний лад Росії, як він. Через нього я вперше пізнав всю несправедливість нашого життя. З точки зору влади — це найнебезпечніший письменник для матросів. У багатьох перевернув він душу. Але з висновками його вчення важко погодитись, особливо кбли перебуваєш на кораблі нижнім чином. Пропоновану ним євангельську покору, "непротивлення злу" я дуже багато разів бачив на практиці. Стоїть матрос. Підходить начальник і б'є його по правій щоці. Матрос не опирається. Начальник б'є його і по лівій щоці. Матрос знову не опирається. Часом покірливо зносить двадцять і більше ударів. Поводиться буквально за вченням євангелія і Толстого. Та чи перероджується від цього офіцер? Чи стає він кращий, добріший? Ніскільки! З таким самим успіхом лупцюватиме й інших матросів. Зовсім інші результати були б, коли б він дістав від потерпілого втроє або і вдесятеро більшу здачу.

— Так, ви маєте рацію,— згодився Васильєв.— Але він знає, що не дістане здачі і ніякою скаргою його не проймеш.

Другого дня по виході з Ангра Пеквена, незважаючи на малий вітер, брижі стали більшими. Мабуть, напередодні тут гуляв сильний шторм. Минула ще одна ніч. Погода була така сама. Тільки вітер трохи посвіжів і почав відходити від нашого курсу до весту.

Був Миколин день. На всіх суднах правили обідню. А потім на честь іменин царя з усієї ескадри прогримів салют. Над водами Атлантики пролунали гарматні постріли.

Після обіду я стояв на лівому зрізі біля шестидюймової башти і дивився на далекі обриси берега. Ми були проти англійського міста Капштадт з населенням в сто тисяч. Його не видно було, але зате чітко вимальовувалась праворуч гора Столова, заввишки в кілометр, з горизонтально-плоскою, ніби навмисне зрізаною вершиною. Трохи пізніше почали обходити півострів, що замикається прославленим серед моряків мисом Доброї Надії. Ескадра наближалась до межі двох океанів — Індійського і Атлантичного. Почувалося щось суворо погрозливе і в важких низьких хмарах, і в темно-зеленому відтінку брижів, що високо здіймалися, і в безладному нагромадженні безплідних гір. Недаром в кінці п'ятнадцятого століття ця частина Африки називалася мисом Бур. Але коли мореплавцеві Бартоломею Діазу вдалося у 1487 році обійти його, то з наказу португальського короля Іоанна II цей мис почали називати мисом Доброї Надії. За всю історію людства тут уперше проходила ескадра з такою кількістю кораблів.

Я не помітив, як з'явився на зрізі старший офіцер Сидоров.

— Здорово, баталер Новиков!

— Здравія бажаю, ваше високоблагородіе,— відповів я.

— Африкою милуєшся?

— Так точно.

Говорив він з такою добродушністю в голосі, наче вважав мене своїм давнім приятелем, а сам в цей час кидав підозрілий погляд на кишені моїх чорних штанів. Очевидно, повідомлення боцмана про мене, як про головоріза, міцно запало йому в голову. А в мене не тільки фінки, але і взагалі не було ніякого ножа.

Після опівночі, обійшовши мис Ігольний, ескадра вступила в Індійський океан.

ПІД УДАРАМИ ШТОРМУ

Ескадра йшла курсом норд-ост, посвіжілий за ніч вітер підганяв її з корми.

Ранок 7 грудня був ясний, але хвилі стали більшими. Почались штормові пориви. Броненосець наш похитувався на кіль і борти. Хтось із матросів, що були на верхній палубі, звернув увагу на сонце.

— Дивіться, воно йде не зліва направо, а зовсім навпаки. Це явище зацікавило багатьох.

— Ну й чудо! Виходить, наче сонце з заходу піднялося.

— Авжеж, проти годинникової стрілки покотилось.

— І здається, що ми в Америку повернули.

Насправді нічого не змінилося, але самі ми перебували в південній половині земної кулі. Ми давно пересікли екватор. Уявна дуга сонячної путі, що загинається зі сходу на захід, лишилась від нас на північ. Ось чому здавалося, що денне світило іде в протилежний бік. Нічого не було дивного і в русі годинникової стрілки зліва направо. Це говорило тільки про те, що колись годинники були сонячні, а за їх взірцем уже почали робити механічні пружинні. Звідси випливала ще одна істина — очевидно, наш чудесний прилад, що показує час, вперше з'явився на світ у північній половині земної кулі.

Теоретично для мене все було зрозуміло, і я, наскільки міг, поділився своїми знаннями з товаришами. Але коли мені самому довелося зіткнутись з подібним небесним явищем, я був здивований не менш від інших. Я ніяк не міг примиритись, наприклад, з тим, що коли хочеш подивитись на полудень, то мусиш повернутись до півдня спиною, бо це суперечило навикам усього мого попереднього життя.

Перед обідом вітер, посилюючись, досяг десяти балів. Хвилі ставали чимраз буйніші і, виростаючи, круто обривались спереду. По океану, куди не глянь, брели, скудовчено гойдаючись, пузаті сиві велетні, брели незчисленними полчищами, з оглушливим шумом. Лункий гуркіт здибленої води, удари її об залізний корпус судна, завивання в рангоуті, свист в кутках надбудов, безупинне гудіння всього простору — всі ці звуки зливались в одну безладну, але надзвичайно могутню симфонію. Броненосець почав черпати кормою зразу по кілька десятків тонн води.

Багато матросів, особливо молодих, хворіли на морську хворобу і відмовлялись від обіду. Зате для інших настала щаслива пора: вони наїдались м'яса досхочу. Більше за всіх був задоволений кочегар Бакланов. Покурюючи на баку біля ґнота, він погладжував шершавою рукою свій туго набитий живіт і хвастав:

— Здається, десяток пайків засунув у шлунок. От пощастило] Якби щодня так годували, я б на все життя лишився на кораблі топтати царські палуби.

Нерозлучний друг його, мінер Вася Дрозд, зауважив:

— Ну й ненажера ж ти, Бакланов! Акула, а не людина! Тільки покажи тобі що-небудь їстівне — ти зараз же рота роззявляєш.

— Таким всевишній творець створив мене. А потім, у фізиці пряма сказано: природа не терпить порожнечі. Значить, чоловіче добрий, я тут ні при чім.

— Від їжі свиня тільки жиріє, але не розумнішає.

Кочегар насмішкувато подивився на свого приятеля ситими очима, посміхнувся й промовив:

— Заспівай, Дрозд, що-небудь. Твій спів для мого шлунку—'як кисень для топки,— дуже добре йде згорання.

— Попроси про це свою мамашу.

На бак ринула хмара блискотливих бризок, змочивши всіх, кто був біля ґнота. Матроси, сміючись, підхопилися.

— Еге! Океан починає поводитись по-хамському. .

— Наше щастя, що шторм попутний. Дісталося б усім, якби в лоб ударив.

Після полудневого відпочинку старший офіцер Сидоров у супроводі боцманів і матросів обходив верхні частини корабля. Шторм, очевидно, розгулювався надовго. Отже, треба було оглянути кожну річ і пересвідчитись, що її не змиє хвилею. Сидоров побував на баку, на самому носі корабля і, переконавшись, що клюз-саки на місці і якірні канати обтягнуті туго, повернув назад. Потім поліз на ростри. З його наказу міцніш закріпляли на своїх місцях гребні шлюпки і парові катери. Сліпий шторм не розбирався в чинах і поводився з старшими офіцерами не краще, ніж з боцманами і матросами. Де поділась колишня солідність начальника? Щоб перейти з місця на місце, він так само,— як і його підлеглі, змушений був згинати спину, втягувати голову в плечі і, балансуючи, широко розкидати руки, наче намірявся піймати когось в обійми. Через те, що з-під його ніг вислизала опора, всі його рухи були невірні, поривчасті, з раптовими зупинками, з несподіваними кидками в сторону, наче від незримого штурхана в бік. Вітер нахабно рвав його завзято закручені вуса і обливав густим солоним душем, змочуючи на ньому всю одежу з голови до ніг. Щоб краще чути один одного, Сидорову і його підлеглим доводилось кричати, а це справляло враження, що між ними відбувається п'яна сварка.

Гірше було в батарейній палубі. Через перевантаженість броненосця вона опинилась досить близько від поверхні води. Гарматні порти зачинялись не зовсім щільно і під ударами хвиль протікали. Але гірше буде, коли шторм змінить свій напрям і почне бити судно в борт. Хвилю, м'яку і податливу, можна порівняти з боксерським кулаком в пухкій рукавичці. Здається, що може зробити боксер таким кулаком? Однак це не заважає йому своїми ударами ламати противникові ребра, вибивати щелепи. Те саме робить і розлючене море з судном, руйнуючи у нього залізні частини. Коли гарматні порти не витримають важких ударів хвиль, то в розчинені отвори почне вдиратися вода і, перекочуючись від борту до борту, загуляє по батарейній палубі буйними сплесками. При такому становищі досить буде двадцяти градусів крену, щоб судно перевернулось догори кілем. Інженер Васильєв добре розумів це і, даючи розпорядження своїм підлеглим, стежив за їхньою роботою надзвичайно суворо. Під його керівництвом матроси забивали щілини в портах, установлювали до них підпори з колод, вимбовок і дощок. Були готові до дії водовідливні турбіни.

Ніч була неспокійна. Броненосець під вагою водяних гір потріскував у сталевих кріпленнях. В ті хвилини, коли в підкинутій кормі його оголялись гвинти, машина давала перебої. З глибини машинного відділення, як з грудей хворого, долітало прискорене биття, віддаючись на залізному корпусі судна гарячковим дрожем. В усіх жилих приміщеннях з закритими ілюмінаторами, з задраєними дверима та горловинами було жарко і душно. І я, слухаючи крізь залізо приступи бурі, довго не міг заснути в своїй підвісній парусиновій койці.

Про що тільки я не думав! Думав і про себе. Дивно склалась моя доля. На селі, де я народився, позад нашого двору, за городами, протікає маленька річечка Журавка. Глибина її, як то кажуть,— горобцеві по коліна, але в ній водяться огольці й пічкурі. Тільки-но мої ноги зміцніли, щоб самостійно пересуватися, я в літні місяці цілі дні проводив на ній, відчуваючи надзвичайче задоволення. Взагалі, вода завжди вабила мене. Згодом, підростаючи, я від старших довідався, що є на світі величезні ріки і навіть моря. Я охоче вірив таким розповідям, але не міг собі уявити, щоб де-небудь було води більше, ніж в ставку водяного млина за нашим селом. Тому я був вражений, коли вперше побачив річку Циу. Наша Журавка порівняно з нею видалась мізерною, як миша перед коровою. Згодом моє життя повернулося так, що я став матросом і почав плавати по морях. А тепер пройшов по Атлантичному океану, обігнув Африку і ввійшов у Індійський океан. Похитуючись в підвісній койці, як у гамаку, я щохвилини відчував шалені стрибки хвиль, слухав приглушеио-напружсний рев за броньованими бортами, гуркіт водяної маси, що падала на палубу. Попереду в нас буде ще Великий океан. Все це здавалося мені дуже грандіозним, але я ніколи не забуду свою милу дзюркотливо-гомінку річечку, де ловив огольців та пічкурів і де продзвеніло моє дитинство, як пісня жайворонка.

Другого дня буря досягла найбільшого напруження. У вільні хвилини я вибігав нагору подивитися, що робиться з кораблями. Цього разу навкруги не було тієї похмурості, якою звичайно супроводиться буря. Це був невиданий випадок, коли великий рух стихій відбувався під ясним небом. З шаленим натиском і гуркотом мчав вітер, наче десь за обрієм, за межами нашої планети, запрацювали вентилятори колосальних розмірів. Котилися вали, здіймались цілі гори і тут же падали ревучими водоспадами, наче від мінних вибухів. В сонячному сяйві, в хмарах блискотливого пилу летіли оберемки піни, як зграї білосніжних птахів.

Ескадра йшла таким самим строєм, що й раніше, права колона складалася з самих броненосців на чолі з "Суворовым"; до лівої колони входили тільки транспорти з "Камчаткой" попереду; три крейсери трималися позаду строєм клина. Хід — десять вузлів, але оскільки вітер був попутний і хвилі доганяли нас, то здавалося, що всі кораблі, хитаючись, стоять на одному місці. Коливання "Осляби" було більше як двадцять градусів, тоді як чотири найновіші однотипні броненосці, в тому числі і наш "Орел", кренилися набагато менше. Але це не зменшувало у багатьох офіцерів тривоги за долю корабля. Не було ще забуто попередження морського технічного комітету, одержане напередодні виходу ескадри з Лібави. В цьому грізному попередженні говорилося, що такі кораблі, як "Бородино", можуть під час бурі перекинутись, якщо тільки не буде вжито найсуворіших заходів. Наш корабель, наприклад, через перевантаженість в три тисячі тонн, мав на три фути більшу осадку, ніж передбачалось проектом.

Найбільше діставалося транспортам і крейсерам. Вони падали на борти від тридцяти до сорока градусів. На них жаль було дивитись. І все-таки вони викликали менше побоювань, ніж броненосці.

Мені, як баталерові, крім покладених на мене начальством обов'язків, не належало знати нічого зайвого. Але потай я завжди порушував казенні правила. Звичайно, мені теж було відомо про попередження морського технічного комітету. І в голові поставало пекуче питання: чи витримає наш "Орел" натиск бурі, коли випадково стане лагом до хвилі? Від думки, що корабель може перекинутись, ставало моторошно і тремтіли коліна. Адже з нього встигнуть вискочити не більше двох десятків людей, що перебувають нагорі, але й тих ніхто рятувати не буде.

"А втім, все це дурниці і нічого не станеться",— подумки заспокоював я себе.

Цим же шляхом, тільки в протилежному напрямі, на початку дев'ятнадцятого століття проходили, роблячи свою першу кругосвітню подорож, такі знамениті наші мореплавці, як Крузенштерн і Літке. У них були жалюгідні суденця — парусні шлюпки, водотоннажністю кожне менше п'ятисот тонн. Що на них повинні були відчувати люди, захоплені такою бурею? Яку мужність, яку любов до моря треба було мати, щоб на таких маленьких кораблях пускатися в кругосвітню подорож! Пригадався прикрий вислів, колись вичитаний мною з морської літератури: "Раніш кораблі були дерев'яні, але люди залізні, а тепер кораблі стали залізні, а люди — картонні". Мені не хотілося бути картонною людиною, і я, бравуючи напускною відвагою, ходив по кораблю з таким виглядом, наче буря нітрохи не турбує мене. £

Цього дня у нас хворих на морську хворобу виявилось ще більше. Наша медицина нічим не могла їм допомогти. А тим часом від людей вимагалася робота: військовий корабель мусить зберігати своє місце в строю і рухатися вперед, не зупиняючись ні на одну хвилину. Тут виходили на сцену, як лікарі, боцмани та унтер-офіцери. Вони знали способи, правда, дуже жорстокі, але досить радикальні. Коли у якогось матроса обличчя ставало біло-сірим, а очі, мутніючи, безживно згасали, то на нього, як яструб на голуба, налітав боцман або унтер і з грізною лайкою починав стьобати його мідним ланцюжком від дудки або гумовим ліньком. Від нестерпного болю той звивався вужем, на тілі у нього відразу ж набрякали рубці, але після цього він так само швидко свіжів, наливався кров'ю, в очах спалахував блиск, наче при зустрічі з коханою. На декого з команди такі заходи так впливали, що потім досить було тільки угледіти капральські вуса, щоб нудотний стан у людини відразу, наче від чарів, зникав.

По зрізах не можна уже було пройти — змиє. На юті у нас було понад сто тонн вугілля. Хвилі, насідаючи на корму, поступово розмивали його і викидали.за борт, і не було змоги врятувати дорогоцінне паливо. Кормова башта і дві бокові башти, розташовані на зрізах, часто поринали під бурхливу воду океану. Хоч як ми старалися захистити свій броненосець, задраюючи всі люки, ілюмінатори і горловини, але вода скрізь проникала в нього, розливалася по каютах і палубах, у підбаштових відділеннях.

Надвечір я піднявся на задній місток. Там зустрівся з інженером Васильєвим. Він був весь мокрий і все-таки не йшов униз, під прикриття. Ця людина завжди мене дивувала своєю невгамовною жадобою все пізнати. І тепер, ховаючись від бризок та вітру за рубку, він стояв з секундоміром у руці, стежачи за розмахом бурі.

Натиск вітру був такий сильний, що утрудняв дихання. Руки інстинктивно за що-небудь хапались. Здавалось, що розбурхане повітря підхопить нас і, крутячи, понесе в простір, як пушинки. Навіть висота містка не рятувала людей від бризок і клаптів піни.

Васильєв окинув поглядом скуйовджений океан і заговорив, викрикуючи слова:

— Яка сила пропадає марно! Якби людина зуміла використати всю енергію бурі, що можна було б з нею натворити!

За його розрахунками, довжина хвилі часом доходила до п'ятисот футів, а висота її дорівнювала сорока футам. "Орел", здригаючись, ставав дибки і ліз на водяну гору, як фантастичний величезний бегемот, а потім, переваливши через неї, безсило пірнав носом у розверзнуту падь, задираючи до неба корму. За одну хвилину він перехилявся з борту на борт вісім разів. А разом з тим протягом тієї ж хвилини броненосець в мільйон пудів вагою підіймався шість разів на висоту чотириповерхового будинку,— і все це з такою легкістю, наче він був не важчий за дитячу колиску. Незважаючи ні на що, він ішов уперед деся-тивузловим ходом. Разом з ним і ми відчували чотиримірний рух. В цей час що б людина не робила,— чи думала вона про життя або смерть, мріяла про щастя, чи була у відчаї, працювала чи спала, молилась чи лаялась,— буря не переставала кидати її в різні боки і шість разів за хвилину піднімати, як на ліфті, вгору на сорок футів.

Васильєв захоплювався своїм броненосцем.

— "Орел" більше піддається кілевій качці, ніж бортовій. Це пояснюється тим, що він має форму запалих бортів. Допомагають тут іще й бортові зрізи. Хвиля, попадаючи на один зріз, не дає судну хитатися в протилежний бік. Всі чотири однотипні броненосці — "Суворов", "Александр III", "Бородино" і наш — сконструйовано щодо бортової качки досить удало. А ось "Ослябя" зроблений інакше, через те й крен має більший, ніж ми.

На транспорти моторошно було дивитись. Здавалося, що кожен з них, повалившись на тон чи інший борт, ніколи вже більше не підніметься. Але вони випрямлялись і йшли вперед нарівні з правою колоною броненосців. Загалом всі чотирнадцять кораблів являли собою дивне видовище, загортаючись в лахміття піни і безупинно кидаючись в шалений танок. Часом якийсь з броненосців, що йшли попереду нас, зовсім зникав між хвилями, показуючи лише верхівки щогл. Це відбувалося раптово, з такою швидкістю, наче у нього відпадало днище, і судно відразу поринало в безодню. Але минали секунди, і той же корабель, ніби під тиском надприродної сили, знову ліз на киплячий гребінь водяного масиву.

На "Малайє", що трималась на лівому траверзі "Орла", за п'ять кабельтових від нас, щось трапилось з машиною. Вона підняла сигнал, що не може управлятись. З флагманського корабля їй відповіли: "Полагодити пошкодження і йти самостійно". Вона повернулась бортом до хвилі і, відстаючи, захиталась ще більше, безпорадна, наче кавунова корка. Бурхливі потоки води перекочувались через її корпус. На її палубі навколо фок-щогли заметушилися люди, намагаючись поставити фок, клівер і стаксель, щоб увалити ніс під вітер і оживити корабель. Паруси нарешті підняли, убогі і мізерні, але це зовсім не допомогло "Малайє". Вона й далі, показуючи підводну частину, гойдалася на хвилях, позбавлена ходу. На щоглі її замайорів новий сигнал: "Терплю біду". Але жодне судно не підійшло, щоб допомогти їй. Обидві колони пройшли повз "Малайю", залишаючи її на волю бурі.

— Якщо вона врятується, це буде чудо,— гірко промовив Васильєв, проводячи очима "Малайю".

— Так, там людям важко,— відповів я, мерзлякувато щулячись. Через годину "Малайя" зникла з горизонту.

Повз наш броненосець пропливли весла, анкерки і рятувальні коркові нагрудники. Слідом за ними, сумно хитаючись на хвилях, з'явився гребний катер, наповнений водою. Незабаром дізналися від сигнальників, що катер належав "Суворову" і був зірваний бурею із шлюпбалок.

Хвилі, доганяючи невеликий пароплав "Русь", накривали його з корми до носа. Щоб утекти від них, він з дозволу адмірала збільшив хід і взяв напрям ближче до африканського берега. Ніч сховала його від ескадри.

Ще цілу добу Індійський океан лютував над нами, але вже з меншою силою. Хвилі стали менші. Качка поступово вщухала.

Пароплав "Русь" наздогнав нас, але куди зникла "Малайя"?

Підіймаючись навскоси до півночі, до тропіка Козерога, ескадра два дні йшла при сприятливій погоді. На броненосці були відкриті всі ілюмінатори, люки, гарматні порти. Над нами тихо пливли поодинокі хмарини, радісно сяяло сонце, легкий подув вітру зменшував спеку.

Серед команди і офіцерів багато було розмов про майбутню нашу стоянку біля Мадагаскару. Адже там ми повинні з'єднатися з загоном адмірала. Фелькерзама, який пішов туди через Суецький канал. Туди ж повинні прийти крейсери з Росії: "Олег", "Изумруд" та інші судна. А як справа з купівлею аргентіиських і чілійських крейсерів? Чи тримається обложений Порт-Артур і чи ціла заблокована в ньому японцями наша 1-а ескадра? Все це були хвилюючі питання, відповідь на які ми дістанемо тільки на Мадагаскарі.

Увечері 11 грудня "Камчатка" почала відставати від ескадри. Між нею і флагманським кораблем зав'язалася довга розмова сигналами. Адмірал зганяв на ній свій гнів, загрожуючи віддати винних під суд, "Камчатка" виправдувалась, посилаючись на погану якість вугілля, з яким кочегари, хоч як стараються, не можуть нагнати тиск в котлах більше вісімдесяти фунтів. Потім вона спитала в адмірала дозволу викинути за борт сто п'ятдесят тони непридатного вугілля, щоб добратись до хорошого. Командуючий на це відповів: "Викинути за борт зловмисника".

Погода почала змінюватись: то сипав дощ, дрібний і надокучливий, то налітав нордостовий шквал. Показалася південна частина Мадагаскару. Під покривалом густих хмар температура була невисока, але в насиченому парою повітрі важко було дихати.

Тут госпітальному судну "Орел" призначено було рандеву, але його не було на своєму місці. Адмірал вислав дозорним цепом крейсери вправо і вліво від курсу. Однак розшуки не дали ніяких результатів.

Ескадра пішла вздовж Мадагаскару з південно-східного боку, тримаючись від нього за двадцять миль. Після короткочасного шквалу небо звільнилося від хмар. В сяйві сонця, що підіймалося до вісімдесяти семи градусів висоти, острів було видно неозброєним оком. Над горизонтом принадно голубіли гористі береги.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

МАДАГАСКАР

ПРИРОДА УСМІХАЄТЬСЯ, А ДУША БОЛИТЬ

Короткий світанок 16 грудня народжувався в урочистій тиші. В глибині блідо-зеленавого неба гасли зорі. Лівор>ч від нас лежав Мадагаскар, поки що каламутний і загадковий, як п'яне марення. Ескадра йшла вздовж східного берега острова, поступово наближаючись до нього. Праворуч широким віялом розкинулася зірниця, безмірно щедра на барвисті кольори, на вибагливу гру тонів. Океан ще не прокинувся, але вже заграв рум'яною усмішкою. В такі моменти, обласканий чудесною свіжістю ранку, ждеш чогось надзвичайного і дивишся на все широко розкритими очима. От радісно заструмували, пронизуючи запашне солоне повітря, перші промені сонця. Через хвилину зразу все змінилось: весь простір налився волошковою синявою, дзеркальна рівнина розтопилася в косому блиску, вся в пристрасному й гарячому трепеті сліпучих бліків.

Гарячий день вступив у свої права.

Перед нами ясніше вималювався хвилястий Мадагаскар. Тут колись підземні вогняні сили надумали пожартувати і вигнули океанське дно на величезному просторі, А можливо, цей острів відділився від Африки, як дорослий син від матері. З того часу минуло багато тисячоліть. Піднявшись над водою, химерні громади застигли в своїй нерухомості, встигли вкритися зеленню південних рослин, заселитися живими істотами. Не так давно французи остаточно заволоділи цим островом, зарахувавши його до своїх далеких колоній. Площею своєю він перевищує всю Францію. Недаром мешканці сусідніх островів досі називають його "Танті-Бе", що означає "Велика земля". Вздовж Мадагаскару вузькою й невисокою смугою простягся ще суходіл—острів Сан-Марі. Ескадра ввійшла в протоку. А об одинадцятій годині кораблі, ламаючи і дроблячи осяяну промінням поверхню води, почали ставати на своє місце по диспозиції, і на кожному з них, пробігаючи через носовий клюз, загримотіло залізо якірного каната. І у нас на броненосці, під команду старшого офіцера Сидорова, раптом зірвався з місця двістіпудовий якір і, блиснувши бризками, що піднялись, шалено пірнув у безодню, щсб двома чавунними лапами на глибині в тридцять п'ять саженів міцно вгризтися в морський грунт. Ескадра зупинилась якраз посередині протоки, яка мала ширину понад десять миль, і таким чином формально ми уникли порушення нейтралітету.

На "Орле" офіцери й команда, всі, хто не був зайнятий роботою, були нагорі, милуючись новою обстановкою. Небо палахкотіло спекою. Над океаном, гублячи в голубій далечині ясність обрисів, на хмарній висоті маячили гірські хребти. Нижче, спускаючись схилами гір, чіпляючись за виступи, розкинулись тропічні ліси. По другий бік протоки, на острові Сан-Марі, видно було європейські будівлі, білими плямами вкраплені в зелень. Навколо було тихо й спокійно, наче під палючим промінням сонця все поринуло у нескінченні мрії. Тільки біля кораблів, припливши на своїх пірогах, заметушились, здивовані нашою раптовою появою, кілька тубільців — гавасів.

Ми на все дивились захоплено, але незабаром новизна нечувано мальовничих вражень змінилась похмурістю. Даремно очі нишпорили по всіх кутках протоки, сподіваючись побачити димки або знайомі контури кораблів. Не було тут ні загону адмірала Фелькерзама, ні госпітального судна "Орел", ні допоміжних крейсерів. Тільки навпроти міста, в невеличкій бухті, побачили два пароплави. Виявилось, що це наші вугільники під німецьким прапором.

На душі стало сумно.

Десь біля четвертої години дня прийшов із Капштадта госпітальний пароплав "Орел". Треба було думати, що він мав важливі новини. Один з наших офіцерів побував на флагманському кораблі "Суворов". Незабаром у нас на броненосці поповзла лиха чутка, перекидаючись з одного відділу до іншого. Матроси насторожились, прислухаючись до розмов офіцерів, деякі зашепталися з вістовими. Я звернувся до інженера Васильєва:

— По судну пройшла чутка, начебто...

Завжди стриманий і зовні спокійний, він на цей раз був дуже збуджений і, не дочекавшись кінця моєї фрази, урвав мене:

— Я здогадуюсь, що вас цікавить. На жаль, це — факт: Артурська ескадра більш не існує. Кажуть, вона потоплена вогнем осадної артилерії після того, як японці захопили Високу гору. Нас послано на допомогу Першій ескадрі, але вона загинула раніше, ніж ми пройшли половину дороги. Петербурзькі стратеги промахнулись. Тепер ми перетворюємося в самостійну ескадру. Нам самим належить знищити ворожий флот і оволодіти Японським морем.

Я пішов від нього з гнітючими думками. В такому приблизно стані був і весь екіпаж: цього вечора не було ні веселощів, ні сміху. Офіцери, як раніше, давали розпорядження, команда виконувала їх, але в кожному русі людей, в їх обличчях, в голосах почувалась приреченість, наче всі раптом дізналися, що на кораблі з'явилась чума.

З цього дня в настроях особового складу ескадри почався крутий перелом.

Надалі всі турботи командуючого, очевидно, зводилися до того, щоб зібрати докупи розкидану ескадру. Де перебував адмірал Фелькерзам із своїми кораблями? Про нього важко було щось дізнатись, перебуваючи в тій первісній і дикій глушині, в яку ми потрапили. На острові Сан-Марі, на цьому французькому Сахаліні, де тримали засуджених на каторгу політичних і карних злочинців, не було телеграфу. Тому-то другого дня зранку буксирний пароплав "Русь", прозваний Рожественсь-ким "Хлопчаком", був посланий з телеграмами в Таматаву,— в порт, що лежить за сімдесят миль на південь.

Розпочали вантажити вугілля. Маючи в наявності всього тільки два вугільники, кораблі вантажились по черзі. Для цієї мети пароплави пришвартовувались до броненосців бортом до борту. А нашому "Орлу" було наказано добувати вугілля з транспорта "Корея" баркасами. Це викликало серед команди невдоволення:

— Так ми промарудимось цілий тиждень.

— Скажений адмірал незлюбив наш броненосець і хоче з нас усі жили витягти.

По обіді прибула на рейд "Малайя". Вигляд у неї був розтерзаний. Всі дивились на неї з таким подивом, наче вона була вже похована на дні морському, але знову випливла і приєдналась до ескадри. Як потім дізналися, у неї під час бурі розірвалась живильна труба, на ремонт якої було витрачено п'ятнадцять годин.

З дозволу адмірала всі кораблі почали ремонт машин, розбираючи їх на частини. А надвечір радіоапарати вловили телеграфування двох невідомих станцій з різних відстаней. Це викликало занепокоєння, тим більше, що ми не могли вислати на розвідку жодного корабля.

Біля полудня 18 грудня повернувся пароплав "Русь". Він привіз важливі відомості від морського міністерства, але про це я дізнався докладно днів через три-чотири, коли побачився із штабним писарем флагманського корабля, своїм приятелем Устиновим. Становище наше було незавидне.

Загонові адмірала Фелькерзама було призначено рандеву з ескадрою в прекрасно устаткованому військовому порту Дієго-Суарец, що лежить на північно-східній окраїні Мадагаскару. Туди ж мали прийти вугільники. Але під тиском японців та англійців французи відмовили нам в гостинності і запропонували, як це й раніш робили, вибрати для стоянки інше, глухіше місце. Фелькерзам пішов у Мозамбікську протоку, в північно-західну частину Мадагаскару, в бухту Носсі-Бе, і 15 грудня став там на якір.

План Рожественського був порушений, наші сили були розрізнені.

А тим часом по ескадрі пролетіла чутка, що десь в Мозамбікській протоці перебувають два ворожі крейсери; крім того, нібито японці вислали назустріч нам ще досить сильний загін кораблів, який б грудня пройшов мимо Сінгапура і попрямував на південь. При швидкому ході цей загін тепер має бути вже біля Мадагаскару. Така чутка йшла з флагманського броненосця, а той, в свою чергу, як я дізнався від того ж штабного писаря Устинова, дістав про це офіційні відомості від морського міністерства.

На "Орле" у нас зростав відчай.

Одного разу гальванер Козирєв, зустрівшись зі мною, запитав:

— Знаєш новину?

— Яку? — поцікавився я, дивлячись на його худу, скрючену фігуру з маленьким рябуватим обличчям, з тонкими блідими губами.

— Кажуть, японські кораблі десь поблизу. Якщо це правда, то можуть бути великі неприємності для нас. З розібраними машинами ми навіть не зможемо розгорнути свої бойові судна, щоб' відбити атаку в разі нападу на нас.

Як знавець всесвітньої історії, Козирєв любив черпати з неї повчальні приклади:

— Ти що-небудь читав про Абукірську битву?

— Колись читав, та встиг забути,— відповів я.

— Я тобі нагадаю про це в кількох словах. Це було під час війни Франції з Англією. Абукірська бухта лежить в Єгипті, недалеко від Александры. В тисяча сімсот дев'яносто восьмому році французький адмірал Брюес сховався в ній із своєю ескадрою від переслідування ворога. Бухта була безлюдна. Французи розташувалися в ній, наче у себе вдома. Одного, як то кажуть, прекрасного дня, з розпорядження командуючого, на кожному кораблі було винесено з нижніх приміщень продукти на батарейну палубу — провітрити їх захотіли. Потім команду послали з баркасами на берег по прісну воду. Забули про небезпеку. А тут раптом, не знати й звідки, адмірал Нельсон з'явився з ескадрою. Діло було надвечір. Англійські кораблі вкотилися прямо в бухту і давай лупити французів. Для французів це було так несподівано, що вони зовсім розгубилися. Частина їхньої команди була на березі. З баркасів довелось вилити прісну воду і поспішити до кораблів, але було вже пізно. Батарейні палуби були завалені продуктами, а це заважало гарматам. В результаті французька ескадра була знищена з усіма людьми. Врятувався один тільки корабель. Адмірал Нельсон нібито навмисне дав йому змогу втекти цілим, щоб він приніс своєму урядові страш-

ив

ну звістку про загибель ескадри. Тепер сам поміркуй: хіба наші кораблі з розібраними машинами не можуть опинитися в такому ж становищі, в якому були французькі? З'явися зараз ворожі крейсери — нам всім тут буде могила. Ех, недоладний у нас командуючий!

Щоб утішити себе і свого приятеля Козирєва, я міг сказати тільки одне:

— З того часу, як ми вийшли з останнього свого порту, нас весь час лякають японцями. Однак до цього часу ми не бачили не тільки жодного їхнього лінійного корабля, але навіть і міноносця. Думаю, і надалі так буде.

Як навмисне, нервуючи ескадру, на обрії з'явились англійські судна.

Нашим крейсерам довелося відмовитись від ремонту, машин і, коли наставала темрява, іти в дозор. Щоночі частина офіцерів і команди вартувала біля заряджених гармат. Зовнішні вогні всі закривались.

Дві доби дув сильний зюйд-остовий вітер, супроводжуваний зливою. В протоці загуляли великі брижі, утруднюючи стоянку на якорі і вантаження вугілля. Ескадра пересунулась на кілька миль на північ, до гирла ріки Танг-Танг, в бухту тієї ж назви, що врізається в гористий берег Мадагаскару, а з другого боку захищена від хвиль довгою піщаною косою. Тут було тихо. Майже біля самої води росли пальми.

Під впливом останніх подій у нас на броненосці матроси все більше і більше втрачали віру в самодержавний лад Росії. Похід на Далекий Схід розглядали як безнадійну операцію, яку могла задумати тільки знавісніла вища влада, незважаючи на те, що це загрожує загибеллю флоту і людям. А звідси пішло інше: серед команди зникла безсловесна покора перед начальниками. Почастішали випадки порушення дисципліни. Комендор Буглай на лайку одного лейтенанта відповів сам одчайдушною лайкою. Ображений начальник не кинувся на нього з кулаками, як це було раніш, а побіг скаржитися старшому офіцерові. Але винуватий комендор лишився чомусь непокараний. Значить, — офіцери почали відчувати настрій команди. А незабаром і сам старший офіцер Сидоров нарвався на неприємний випадок. Вантажили вугілля з пароплава "Гарзон". Трюмний старшина Йосип Федоров, гостроокий і зухвалий хлопець, трохи випивши на вугільнику, самовільно кинув роботу і хотів був спуститися в низ броненосця. В цей час з ним зустрівся Сидоров і, загородивши йому дорогу, спитав:

— Ти куди?

— Спочивати, ваше високоблагородіе.

— Тобто як це "спочивати"? Хіба була на те команда? Федоров одрубав:

— Я сам собі скомандував!

На мить старший офіцер сторопів, а потім, схопивши того за плече, закричав:

— Ти що це базікаєш? Та я тебе за таке діло... Федоров, п'яно вирячивши очі, поліз на Сидорова.

— Що ви мене лякаєте, ваше високоблагородіе? Я тепер не боюсь нікого в світі. Все одно гинути. Та й ви не врятуєтесь. Кришка нам обом. Японці нас усіх пустять до центру землі. А коли хочете, убийте мене зараз прямо з револьвера... Сидоров відступив назад і замахав руками:

— Божевільний! Забирайся к чорту з-перед моїх очей! Федорова також не покарали.

Всі бойові кораблі вже навантажили вугілля і спочивали, а над нашим броненосцем і 22 числа все ще здіймались клуби чорного пилу. У вухах стояв брязкіт лебідок, вигуки людей, гуркіт вугілля, що його •скидали в горловини. Работа йшла при нестерпній тропічній жарі і тому була надзвичайно виснажлива. А коли наставала темрява, коли можна було б скористатись прохолодою й спочити, не давав спокою •страх перед мінними атаками. Ця ніч проходила особливо напружено. Кораблі відкинули сіткові загородження і, закривши всі зовнішні вогні, притаїлися в бухті. З людей ніхто не хотів лишатися в нижніх приміщеннях, а всі рвалися на верхню палубу, навіть ті, хто не мав у цьому ніякої потреби. Очевидно, у кожного була одна думка: в разі якої-небудь катастрофи з кораблем звідси скоріше можна врятуватись. Я забрався на задній місток. Крім матросів, тут були лікарі, механіки і кілька стройових офіцерів. Було тихо, і лише через кожні півгодини, тремтячи, пронизував пітьму мідний гул склянок. Мадагаскар, круто здіймаючись і закриваючи півнеба, насунувся на нас важкою хмарою. З берега ледве помітний бриз доносив духмяний аромат тропічних рослин. За піщаного мілиною, мучачись від безсоння, ледве чутно зітхав океан. Разом з сигнальниками і комендорами сотні людей до болю в очах вдивлялися в морок, що оповивав вхід до бухти Танг-Танг.

Біля півночі помітили в океані вогні.

— Що це значить? — хрипко спитав хтось із офіцерів.

— Так, вісім вогнів, і всі пересуваються ближче до входу в бухту,— •сказав інший приглушеним голосом.

Зараз же почали заспокоювати себе думкою, що це, напевне, прийшли міноносці з загону Фелькерзама. Трохи згодом кілька цих вогнів випливло за піщану смугу. А потім на березі, позаду лінії броненосців, раптом замигало полум'я, наче хтось незримий подавав сигнал.

— Панове, тут таїться якась каверза. Щоб не повторилося те, що "сталося на початку війни в Порт-Артурі, коли японці одразу вивели з строю три наші кораблі.

Один з механіків зітхнув:

— Ох, ці японці...

В цей час хотілось мати очі сови, щоб уночі бачити так само добре, як удень.

Тільки вранці з'ясувалося, що це плавали на своїх човнах тубільні —рибалки.

Плавучий госпіталь "Орел" стояв минулої ночі теж без вогнів, порушуючи цим постанову Гаазької міжнародної конференції. Розповідали, що командир цього судна і головний лікар висловили командуючому ескадрою свій протест. Але за цей вчинок їм обом довелося вислухати такі образливі слова, які можуть стерпіти тільки безправні арештанти. І ще ми дізнались, що тієї ж ночі на рефрижераторному пароплаві

"Espérance", який кілька днів тому знов приєднався до нас, стався бунт. Команда, яка складалася з самих французів і плавала лід своїм національним прапором, не хотіла стояти без вогнів, боячись нападу японських міноносців. Матроси зняли шум і хотіли викинути за борт капітана. їх ледве вдалося умовити. Рожественський погрожував з ганьбою вигнати з бухти обидва ці судна.

"Хлопчак" за весь час нашої стоянки тільки те й робив, що під повними парами літав до Таматави. Очевидно, командуючий ескадрою посилено обмінювався телеграмами з Петербургом. Але перспективи наші все ще були неясні, як затуманений горизонт. Зранку три крейсери — "Аврора", "Адмирал Нахимов" і "Дмитрий Донской", відділившись від ескадри, вийшли під командою контр-адмірала Енквіста в море. їм нібито було доручено вивести з бухти Носсі-Бе загін адмірала Фелькер-зама і розшукати інші загублені судна. А пізніше, того ж дня, прибув-до нас німецький вугільник з Дієго Суарец з невеселими відомостями: там був один тільки допоміжний крейсер "Кубань", але невідомо було, де перебувають ще чотири такі ж наші судна. Так само нічого від нього не довідались про загін капітана 1-го рангу Добротворського, який повинен був догнати нас у дорозі. До його загону входили добудовані крейсери "Изумруд" та "Олег", міноносці "Громкий" і "Грозный" і но-воустатковані допоміжні крейсери "Урал" і "Терек". Той самий вугільник привіз донесення від Фелькерзама. Вияснилось тепер, що його судна, ставши в Носсі-Бе, заходилися, так само, як і ми, ремонтувати механізми та вилужувати котли. В такому стані він не може йти до нас на з'єднання.

Ми все більше переконувались, що наші вожді не відзначаються великим воєнним розумом. Нам лишалось заспокоювати себе тільки тим,, що розмови про перебування поблизу ворожих кораблів, може, виявляться нісенітницею. По ескадрі віддано наказ приготуватися всім суднам у похід.

ЕСКАДРИ З'ЄДНУЮТЬСЯ Знялися з якоря вранці напередодні різдва.

Ескадра йшла на північ вздовж Мадагаскару, його береги, звивисті й високі, з долинами й крутими, як велетенські сплески хвиль, гірськими вершинами, то на деякий час губилися в фіолетовому серпанку, то* знову виринали, неясно окреслюючись на голубому схилі неба, як неза-кінчені малюнки буйного фантазера. Був штиль. Згори лились такі гарячі потоки спеки, що від них важко було рятуватись навіть під парусиновими тентами, розкинутими над містками і верхньою палубою. Широко розметався океан і, наче втомлений спекою, лежав майже нерухомо, без єдиної зморшки, тільки злегка зітхаючи лінивими брижами. Похилості бриж засліплювали блиском розбризканого сонця. Тропічний день був незвичайно променистий, але він аж ніяк не відповідав душевному настроєві кожного з нас.

Сьогодні на світанку повернувся з Таматави пароплав "Русь", і зразу ж по всій ескадрі поширилась чутка: здано Порт-Артур. Твердиня,.

на яку було витрачено сотні мільйонів народних грошей, не витримала облоги противника і здалась. Японці захопили весь гарнізон — 40 тисяч чоловік, з усіма гарматами, зі складами, з військовою амуніцією. Такий був фінал тієї боротьби, яка тривала протягом десяти місяців на цій далекій землі. Там, безумовно, кожна п'ядь суходолу була густо полита кров'ю російських воїнів.

Звістка про загибель 1-ї ескадри і падіння Порт-Артура підірвала бойовий дух не тільки у матросів, що й без того не хотіли воювати, але й у офіцерів. Вони почали втрачати віру в непереможність російської зброї, прославленої Ушаковим, Суворовим, Кутузовим та іншими великими флотоводцями і полководцями. Деякі з офіцерів самі переказували нам новини про наші невдачі вже в іронічному тоні. Інші, розмовляючи між собою на тему про війну, не соромились в присутності матросів різно висловлюватись на адресу головних "рятівників" батьківщини. Такі слова в устах офіцерів, можливо, звучали вперше в історії російського флоту, тому вони впливали на матросів приголомшливо.

Під тентом прогулювались двоє молодих людей: вузькогрудий, знуджено-млявий механік в чині поручика і вахтовий'офіцер з мічманськими погонами на плечах, він же виконуючий обов'язки молодшого штурмана. Мічман з бугруватим носом був невисокий. В ньому вдало сполучались серйозність бистрого розуму з веселим характером, за що його й поважали матроси. Але тепер, розчарований, немовби картаючи самого себе, він говорив своєму співрозмовникові:

— Почали ми війну погано, продовжуємо погано, а кінець, мені здається, буде ще гірший. Взяти для прикладу Артурську ескадру. Вона була сильніша і краще організована, ніж наша. І особовий склад її мав більше бойового досвіду, ніж ми. Там порівняно з нами були справжні моряки. Що ж, однак, сталося?

Механік єхидно вставив:

— Перша ескадра з надводної перетворилася в підводну. Мічман підхопив:

— Саме так! Перетворилася в підводну ескадру! А тепер здано і Порт-Артур. На що ще надіятись? На генерала Куропаткіна?— Він весь обставився іконами і тільки одне, наче дятел, довбає: терпіння, терпіння і ще раз терпіння. Що може бути дурніше? Тепер генерал Ногі, покінчивши з нашою фортецею, вивільнився зі своєю армією. Значить, нова вогняна лавина покотиться па наше сухопутне військо. На суходолі наше становище ще більше погіршає. Що ще в нас лишається? Друга ескадра проявить чудо і оволодіє Японським морем? Але будемо, друже, відверті: цей набрід різнотипних і різномастих суден при нашій нерозсудливості являє собою тільки пародію на бойову ескадру. Звідси висновок: ну, який сенс провадити війну далі? Аби тільки збільшити ганьбу Росії?

Механік, відмахнувшись від запитання, сказав:

— Від безглуздих голів годі ждати якогось глузду. А у наших командуючих саме такі голови.

Біля полудня з нами зустрілись два міноносці — "Бедовый" і "Бодрый" та крейсер "Светлана". Ці судна були з загону контр-адмірала

Фелькерзама. Побачивши їх, ми зраділи, як діти. Значить, незабаром з'єднаємося і з іншими кораблями, а тоді разом будемо поневірятися.

Ескадра зупинилася. Від "Светланы" відійшла шлюпка з офіцером до флагманського корабля, очевидно, з донесенням від Фелькерзама. Міноносець "Бодрый", маючи пошкодження в машинах, міг дати тільки сім вузлів ходу. Пароплавові "Русь" було наказано взяти його на буксир. Рушили далі.

Другого дня було різдво. Коли підіймали кормовий прапор, знялись на всіх суднах і стеньгові прапори. А через півгодини, застопоривши машини, ескадра зупинилась, тримаючись у відкритому океані. Це було за тридцять миль від Дієго-Суарец. Весь ранок ми чистились, чепурились, а потім слухали в судновій збірній церкві обідню.

Від Самого дитинства це свято у мене завжди було пов'язане або з сильними морозами, або з завірюхою. А тепер вперше я зустрічав його в нестерпній спеці. Від буднів воно відрізнялося ТІЛЬКИ тим, що для команди трохи поліпшили обід та менше було роботи.

Коли сонце піднялось до зеніту, сяючи прямо над головою і не даючи ніякого затінку, океанський простір сповнився гуркотом гармат. Кожне судно зробило салют в тридцять один постріл. Ескадра оповилася димом чорного пороху.

— Це ми рибу лякаємо в океані,— жартували матроси. Знову запрацювали машини.

В цей день в кают-компанії було більше п'яних, ніж звичайно,— пили з горя, заливаючи лікерами душевну порожнечу. Один мічман, рознервувавшись, вигукував із сльозами на юних очах:

— Нас посилають на Голгофу. Ну, а коли я не можу бути Христом, тоді що? Силою потягнуть мене?

Офіцери умовляли його заспокоїтись, але він, нікого не слухаючи, продовжував:

— Я тільки перший рік на службі. Не ми, молодь, створювали цей ідіотський флот. Він є результатом діяльності наших тупих і бундючних, як індики, адміралів. Хай вони самі і розплачуються. А ми тут при чому? Хіба наше життя — лушпиння картопляне?

Надвечір ескадра змушена була притишити хід до шести вузлів. Причиною тому був броненосець "Орел", на якому зіпсувалась паропровідна труба в кочегарці. Крейсер "Светлана", набравши великого ходу, помчав уперед, щоб повідомити Фелькерзама про наше наближення.

Перед спуском прапора наше начальство заметушилося, помітивши на горизонті ряд димків. А незабаром броненосець "Бородино" доніс семафором, що з його марсів видно чотири великі бойові кораблі. На жаль, при ескадрі не було жодного крейсера, який можна було б послати у розвідку і з'ясувати, якій країні належать судна. Троє з них повернули від нас убік і зникли в вечірній темряві, а на четвертому на короткий час відкрили нічні вогні. Але потім і цей корабель, коли догорів пишний сонячний захід, зник у мороці ночі. З висоти безмісячного неба спокійно блимали зорі, теплі й привітні. Побоюючись атаки, команда й офіцери спали біля своїх гармат, не роздягаючись.

Шлях, яким просувалась ескадра, був мало досліджений і не досить "проміряний. Командир, капітан 1-го рангу Юнг, перебуваючи в ходовій .рубці, нервував. При ньому були два штурмани. Обидва вони дуже часто схилялись над розкладеною на столі морською картою, однак керуватися нею було важко. Старший штурман, франтуватий лейтенант, безпорадно розводячи руками, бурчав:

— Ну, яка користь від такої карти? Майже скрізь позначені випадково відкриті банки та підводні рифи. Але це ще було б півбіди. Гірше, що весь час зустрічаєш написи з попередженням про непевні місця.

Помічник його, мічман з бугруватим носом, порадив:

— Нам треба триматися на кільватерному струмені попереднього корабля. Якщо він не наткнеться на мілину, то й ми щасливо пройдемо. Інакше ми встигнемо застопорити машини, дати хід назад або звернути .вбік.

На штурвалі стояв кращий рульовий — старший унтер-офіцер.

Сумнів у тому, що нічого не трапиться, тривав до світанку.

Офіцери пожадливо читали закордонні газети, які добули під час •стоянки біля Сан-Марі. Газети ці не пройшли через чистилище російської цензури, а тому з них можна було довідатись і про війну, і про настрої в Росії. Сьогодні мені вдалося поговорити з інженером Васильєвим, вірніше, я тільки слухав і лише зрідка ставив запитання, я він говорив:

— Судячи з англійських газет, в Росії помітні ознаки, не зовсім звичайні. На війні ми зазнаємо поразку за поразкою. Це довело наш уряд до розгубленості. Ви пам'ятаєте капітана 2-го рангу Кладо?

— Дуже добре знаю. Він з Віго поїхав у Росію в зв'язку з "Гулль-ським інцидентом". Кажуть, виступатиме експертом на якійсь комісії.

— Так, так. Ця людина надрукувала в "Новом времени" якусь викривальну статтю про нашу ескадру. За це його посадили на гауптвахту. Але потім, під впливом громадської думки, уряд звільнив його з-під арешту до закінчення строку. Нечуваний в Росії випадок! Громадська думка починає відігравати якусь роль! А друга новина ще цікавіша: уряд починає загравати з своїми вірнопідданими. Було закликано представників від земств. їм дано якісь непевні обіцянки щодо майбутніх реформ. На жаль, ці представники поводяться жалюгідно, полохливо, без належного натиску на владу. Очевидно, вони самі бояться наростаючих подій. Але незалежно від них над країною і далі збираються грозові хмари.

— Ви думаєте? — спитав я, втупившись очима у Васильєва, як голодний у хліб.

— Це така ж істина, як істина те, що ми з вами сидимо у мене :в каюті. Коли вже в "Новом времени" друкують таку статтю, за яку арештовують її автора, то які ж можуть бути сумніви? Англійські газети повідомляють іще, що серед чорноморських моряків були якісь заворушення. Цікаво б довідатись, що тепер робиться всередині нашої краї-яи, коли докотились до неї страшні звістки про загибель Першої ескадри і падіння Порт-Артура? Мені здається, що стовпи вітчизни ще більше розгубилися.

Васильєв, розмовляючи, перебирав англійські газети. У нього була звичка що-небудь крутити в руках. Випадково погляд його зупинився на статті, заголовок якої був підкреслений червоним олівцем.

— До речі, в англійських газетах є докладні дані про загибель Ар-турської ескадри. Виявляється, наші моряки самі потопили свої кораблі на внутрішньому рейді. Але як потопили] Верхні палуби лишились над водою. Очевидно, сталося щось неймовірне, бо не знайшли глибшого місця в морі. Всі ці судна можна підняти, і вони стануть здобиччю японців. Можливо, навіть підуть проти нас воювати. Тільки один броненосець "Севастополь" під командою капітана і-го рангу фон Ессена вирішив загинути в бою. Він вийшов на зовнішній рейд, де витримав шалені атаки міноносців. Але недовго і йому довелося чинити опір японцям. За розпорядженням командира, він без їхньої допомоги був потоплений на двадцятисаженній глибині. Ви тепер розумієте, в чому тут трагедія?

— Коли не рахувати "Севастополя", ми навіть не зуміли як слід потопити свої судна,— похмуро відповів я, почуваючи в собі чимраз більше роздратування.

— Правильної А могло б бути інакше. Чому Артурська ескадра в останній момент не пішла ва-банк і не дала генеральної битви? Правда, вона все одно загинула б. Але, гинучи, вона завдала б якоїсь шкоди і японському флоту. А цим самим вона полегшила б завдання Другої ескадри. Артурські морські керівники або тремтіли за свою шкуру, або хворіли на курячу сліпоту і не бачили, в яку прірву ганьби вони котяться.

Ми ще поговорили, і я пішов. У мене лишилось відчуття, що Васильєв політично накачує мене. Але ж для нього це був великий риск. Досить повідомити про нього Рожественському — він буде знищений, незважаючи на офіцерське звання. Тут можна сказати тільки одне: він знав, що я перебуваю під слідством як політичний злочинець. На мене він дивився, як на провідника його ідей у маси. Все, що мені вдавалося почерпнути від нього, я негайно передавав своїм близьким товаришам, а ті в свою чергу ділились такими відомостями з іншими. Це було схоже на те, як від кинутого каменя в невеликому озері розпливаються кола, сягаючи його берегів; так і в нашому житті, обмеженому бортами, всяка цікава новина викликала в тій чи іншій мірі душевне хвилювання майже всієї команди.

Пароплав "Русь" підняв сигнал: "Збунтувалась команда". До нього, за розпорядженням адмірала, зразу ж помчав міноносець "Бедовый" для втихомирення. Як пізніше довідались, командирові міноносця, капітанові 2-го рангу Баранову, було дано широкі повноваження — аж до розстрілу людей, якщо буде в цьому потреба. Виявляється, матроси, змучені надсильною роботою, хотіли було застрайкувати. Далі пароплав "Русь" продовжував свою путь під конвоєм "Бедового".

Увечері ми були в тридцяти милях від Носсі-Бе. Контр-адмірал Фелькерзам вислав нам назустріч міноносець. Очевидно, він мав провести наші кораблі до місця якірної стоянки. Він підійшов до флагманського броненосця. Але оскільки заходити в бухту було небезпечно й наближалася ніч, Рожественський вирішив продержатися з ескадрою в морі до ранку.

Другого дня, наближаючись до місця якірної стоянки, ми всі перебували в тому збудженому стані, в якому бувають люди, напередодні важливої події. Носсі-Бе в перекладі значить: Великий острів. Поряд лежало ще кілька островів, менших за розміром, що всі разом утворювали чудовий рейд. Цей рейд добре захищений з усіх боків: зі сходу він прикритий конусоподібною височиною Носсі-Комба, з південного сходу — мальгашським півостровом Анкіфі, а з заходу — групою рифів. Тут так просторо, що могли б уміститися кілька таких ескадр.

Жадоба нових вражень перемагала нестерпну спеку. То в один, то в другий бік повертались голови людей. Погляд, блукаючи, не знав, на чому зупинитись. Все вабило своєю екзотикою: і просинь між ліловими горами, схожими на напнуті паруси, і горби, що стікали смарагдом рослин, і таємнича тінь, що залягала в ущелинах, і своєрідні звиви берегів, поритих фіордами. Бувалі моряки запевняли; що околиця Носсі-Бе своєю красою нагадує Неаполітанську затоку. Ліворуч серед яскравої зелені тропічних нетрів почали показуватись білі будинки європейців, а за ними на уступах червоного глинястого горба тулились убогі хатини тубільців. Це було невелике місто Хелльвіль, назване так на честь французького адмірала Хелля, який приєднав у 1841 році ці острови до колоніальної імперії. Нарешті в бухті, під високою лісистою горою, побачили кораблі, з якими ми розлучилися в Танжері. Тут же, крім вугільників, транспортів, добровольців, стояв і крейсерський загін контр-адмірала Енквіста.

Коли ми тільки ще входили на рейд, нас зустріла, красуючись білістю корпуса, маленька і жвава французька міноносна з піднятим на щоглі сигналом: "Ласкаво просимо". Під проводом цієї міноноски ми пішли повз судна, які стояли на якорі. Потім "Суворов" поклав право руля і, зробивши крутий поворот, прорізав іхній стрій. Колона наших броненосців пішла за ним. На флагманських кораблях, виблискуючи начищеною міддю труб, музиканти грали військовий марш. В сліпучому сяйві полудня, в гарячому мареві повітря, серед берегової розкоші островів, на якийсь час схвилювавши душу, далеко розливалися звуки духового оркестру. Загальна радість побачити один одного охопила всіх, і ми, обливаючись потом, шалено кричали "ура", кричали щиро, з несамовитим натхненням, не шкодуючи голосу, наче ця зустріч назавжди визволяла нас від смертельної нудьги.

НА РЕЙДІ НОССІ-БЕ

Тяглися доба за добою, як ланка за ланкою якірного каната. Я і далі з упертістю ненаситного спостерігача стежив за життям нашої ескадри.

Знайомі матроси з загону Фелькерзама розказали мені про своє плавання, їм було легше, ніж нам. Вони пройшли відстань значно меншу за нашу і зупинялися в більш упорядкованих портах. Розлучившись з нами в Танжері, їхні кораблі пішли Середземним морем в бухту Суда на острові Кріт. Тут простояли десять днів. Команду часто відпускали на берег освіжитись. Наступна стоянка була перед входом до Суецько-го каналу — в Порт-Саїді. Щасливо прорізали Червоне море з зупинкою в Джібуті, де пробули півтора тижні. В Індійському океані на два дні кинули якір біля мису Рас-Гафун — крайньої східної частини Африки. Нарешті з'єдналися з нами в Носсі-Бе. В усіх згаданих портах вантажили вугілля, приймали провізію та інші необхідні припаси, трохи ремонтувались.

Контр-адмірал Фелькерзам, на протилежність командуючому ескадрою, ставився до своїх підлеглих більш дбайливо. Як тільки ввійшли в тропіки, матроси у нього почали носити коркові шоломи, а ми в цей час прикривали від сонця свої потилиці ганчірками. О дев'ятій годині ранку, коли починалась страшенна спека, у нього на кораблях припинялися всі роботи, витрачалось ще трохи часу на прибирання, а потім — відпочинок до третьої години дня. У нас цього не було. В Носсі-Бе він щодня відпускав матросів на берег великими партіями. Коли ми прийшли, зразу все це припинилось, і почали відпускати з суден на прогулянку тільки на вибір або хворих.

По всій команді до останнього часу ходила чутка, що Росія нібито придбала в Південній Америці шість броненосних крейсерів і що вони вже в дорозі і скоро доженуть нас. Після загибелі Артурського флоту багатьом хотілося вірити в такий міф. Команда й офіцери з загону Фелькерзама в цьому відношенні пішли ще далі: вони навіть були переконані, що ми приєднаємося до них не самі, а приведемо з собою нові іноземні кораблі. І тільки тепер, з приходом в Носсі-Бе, з'ясувалося, що справа з купівлею провалилась остаточно. Але відразу ж ми почули іншу новину, яка трохи пом'якшила важкий настрій: в ЛібавІ спішно формується 3-я Тихоокеанська ескадра. До складу її ввійшли такі судна: ескадрений броненосець "Император Николай І", броненосці берегової оборони "Адмирал Сенявин", "Генерал-адмирал Апраксин", "Адмирал Ушаков" і крейсер 1-го рангу "Владимир Мономах". Командувати ними призначено контр-адмірала Небогатова, який у половині січня вирушить із своїми кораблями на з'єднання з нами.

Моряки жартували з приводу цієї ескадри:

— Посилають до нас вишкребки Балтійського флоту.

— Хоч цей кулак і з п'яти пальців, але по-старечому дряхлий І кволий.

— Плавучі шкарбани.

— Самотопи.

Багато ще говорили в такому ж дусі, але в душі багато хто радів: від кораблів Небогатова принаймні буде хоч та користь, що частину ворожих ударів вони приймуть на себе. При цьому само собою поставало питання: коли посилають 3-ю ескадру, значить, ми будемо ждати її тут? Але тоді навіщо ж ми негайно почали вантажити вугілля? У нас його було в запасі досить.

Четвертий день пішов, як ми ковтаємо кардіфський пил. Вночі люди спали, абияк лежачи просто на купах вугілля і задихаючись у теплому і вогкому, як в оранжереї, повітрі. Вдень чамріли від незвичної спеки. Ніде ще не відчували такої жари, як тут. Часом здавалося, що весь видимий, чарівний простір під голубим склепінням неба перетворився в грандіозну гартівну піч. Ми потіли вдень і вночі і випивали неймовірну кількість морської води, що пройшла через суднові опріснювачі. Без мінеральних розчинів, тепла, вона була огидна, коли її не засмачити лимонною кислотою. Постійна спрага мучила людей, виснажуючи організм. Деякі почали хворіти на тропічну хворобу — тіло вкривалося висипом, ледве помітними пухирцями. До того ж у більшості команди зносилося взуття, а ходити босоніж по вугіллю, що валялося майже в усіх приміщеннях броненосця, було нестерпно. За розпорядженням начальства, марсові почали плести з пасом тросу постоли. Матроси, завжди чисті й охайні, тепер нагадували обідранців. Мені не раз доводилось чути озлоблене ремствування:

— Що за прокляті порядки в нашій країні! Посилають нас на смерть і не можуть дати навіть взуття.

Замість чобіт нам прислали з Ієрусалима через главу дамського комітету хрестики, посвячені, як говорилося в наказі Рожсственського, на гробі господньому. За розподілом таких хрестиків на наш броненосець припало шість для офіцерів і двадцять п'ять для всієї команди.

Матроси глузували:

— Що й казати, втішили! Кожен хрестик коштує всього копійку! Значить, подарунок для дев'ятисот чоловік — на четвертак.

— Не в тому річ. А от питання, як поділити між собою таку божу благодать?

— Не інакше, як жеребкуванням.

— Так теж не годиться. Тобі дістанеться, а іншому ні. Треба по черзі носити хрестики, щоб усім приторкнутися до святині.

І тут додавались такі слова, від яких, коли б тільки почув їх, шарах-гувся б увесь дамський комітет.

До нас приєднались ще три допоміжні крейсери — "Кубань", "Урал", "Терек". Не було ще окремого загону капітана 1-го рангу Добротворсь-кого, але він повинен уже бути в Червоному морі. Очікувані судна і всі ті, що були вже тут, згідно з наказом Рожественського, дістали новий тактичний розподіл. Броненосці були поділені на два загони: перший — "Князь Суворов", "Император Александр III", "Бородино" і "Орел"; другий — "Ослябя", на який переніс свій прапор контр-адмірал Фель-керзам, "Сысой Великий", "Наварин" і броненосний крейсер "Адмирал Нахимов". При головних силах повинні ще бути: два крейсери — "Изумруд" і "Жемчуг" і чотири міноносці — "Бедовый", "Буйный", "Быстрый", "Бравый". До крейсерського загону були призначені: "Алмаз", під прапором контр-адмірала Енквіста, "Олег", "Аврора", "Дмитрий Донской", допоміжні крейсери "Рион" і "Днепр" та міноносці "Блестящий", "Безупречный" і "Бодрый". До розвідувального загону входили: крейсер "Светлана", під брейд-вимпелом капітана 1-го рангу Шеїна, і допоміжні крейсери "Кубань", "Терек" та "Урал". Решта суден являли собою транспортний загін: "Киев" під брейд-вимпелом капітана 1-го рангу Радлова, "Воронеж", "Камчатка", "Анадырь", "Метеор", "Юпитер", "Меркурий", "Ярославль", "Корея", "Тамбов", "Китай", "Владимир" і "Русь". Госпіталь "Орел" мав своє завдання.

Коли ще підійде загін Небогатова з транспортами, то у нас буде разом понад п'ятдесят кораблів. Зовні уже й тепер ескадра здавалась значною силою. Це фальшиве враження складалося через те, що при ескадрі, був великий обоз, до якого входили усякі транспорти, правда, дуже потрібні у нашому бездомному становищі, але без жодного бойового значення.

А що лишилось ще у нас в Балтійському морі? Нічого, крім застарілого мотлоху. Лише тепер, через два роки після того, як відбулася зустріч двох імператорів у Ревелі, політика Вільгельма стала зрозумілою для багатьох. Недарма він підбиває недалекоглядного Миколу II розширювати свій вплив на Далекому Сході. Кайзерові хотілося спровадити подалі від себе російський флот, щоб у майбутньому вільніше хазяйнувати на Балтиці. Саме з таких міркувань він став для нас єдиним благодійником у світі, наказавши німецьким транспортам постачати вугілля 2-й ескадрі, що вирушила в далеке плавання. Його потаємна мета була цілком досягнута: прикордонний вододіл між нашою країною та Німеччиною був очищений від російських військово-морських сил. За порадою Вільгельма, весь наш Балтійський флот було кинуто на Далекий Схід здобувати цареві високе звання адмірала Тихого океану.

В Носсі-Бе ескадра вживала суворіших заходів охорони, ніж в Сан-Марі. Щодня який-небудь крейсер, знявшись з якоря, йшов у дозор стежити за горизонтом. Крім того, посилали два міноносці сторожити вхід на рейд. З заходом сонця ставили сіткові загородження і припинялось сполучення з берегом і між суднами. Шлюпка могла піти куди-небудь не інакше, як тільки з дозволу самого Рожественського. Вночі з усіх бойових суден ескадри виходили в море мінні катери, озброєні прожекторами, малокаліберними гарматами і мінами. На кораблях, як тільки сіткові загородження були поставлені, били бойову тривогу, перевіряли гарматну прислугу, заряджали чергові гармати і готували до дії бойові ліхтарі. Темно-синя безкрайність неба іскрилась самоцвітами. Ескадра стояла без вогнів, занурена в морок і безмовність. Іноді лише окрики вартових порушували спокій. В далечині, не загородженій островами, турбуючи ніч, повзали над сонним океаном, як хвости комет, відблиски прожекторів із сторожових суден.

В такі моменти здавалося, що все гаразд. Хотілося вірити в організаційні здібності і неабиякий розум командуючого ескадрою. Він не дасть противникові заскочити нас зненацька, він знає, що треба робити, куди і як вести доручені йому кораблі.

Ранок починали з того, що пускали в роботу стріли Темперлея і лебідки, звільняючи комерційні пароплави від вантажу вугілля.

Настав новий рік, такий же нудний і безрадісний, як і старий. В майбутньому доля, напевне, ще дужче й безжальніше буде нівечити наше життя. Ми майже щодня кого-небудь ховаємо. На допоміжному крейсері "Урал" зірвалась стріла, що тяжко поранила лейтенанта Єв-докимова і вбила на смерть прапорщика механічної частини Попова. Там же помер від сонячного удару матрос. З команди "Бородино" не стало двох: вони спустилися в боковий коридор трюму і, хоч горловини були відкриті, обидва задихнулись від отруйних газів. Умирали ще від туберкульозу й інших хвороб. Сумну картину являли собою похоронні процесії. До того судна, де був мертвяк, наближався впритул міноносець, брав покійника до себе на борт і йшов до виходу в море. В цей час лунав гарматний постріл, схилялись прапори, музика грала "Коль славен...", офіцери й команда всіх кораблів стояли на палубі у фронт. На океанському просторі, відійшовши від берегів, покійника, зашитого в брезент, з баластом на ногах, викидали за борт. Тільки сплеск води супроводив раптове зникнення людини.

Так непомітні герої знаходили собі могилу в чужих краях, в глибоких безоднях, ніким не оплакані. Потім з'являвся короткий стереотипний наказ командуючого ескадрою: такий-то помер там-то і тому "виключається з списку нижніх чинів (або офіцерів) згаданого судна".

Два транспорти було призначено до повернення в Росію: "Князь Горчаков" і "Малайя". Рожественський був невдоволений з того, що на них раз у раз траплялись поломки в машинах. На "Малайю" тепер списували офіцерів і матросів, непридатних до дальшої служби: злочинців, хворих, покалічених, божевільних. Хоч яке тяжке було їхнє становище, багато хто з нас хотів би опинитись на їхньому місці: вони скоро будуть дома. Правда, не всі вони доберуться до батьківщини,— деякі, слабші, не витримають далекої дороги і будуть викинуті за борт. Але яке наше майбутнє? Краще не думати про це, не тривожити— серце, роз'ятрене сумнівами.

На Мадагаскарі і на інших сусідніх островах багато було фруктів. Банани й ананаси ми їли, як ріпу. Але тут не було овочів. Могли роздобувати тільки картоплю, та й то з труднощами і за велику ціну. Матроси скучали за свіжим борщем, а в нас була в запасі лише квашена капуста, але вона так зіпсувалась, що від кожної бочки несло, як з вигрібної ями. Доводилось задовольнятися супом або юшкою. Зате свіжого м'яса можна було добути тут скільки завгодно.

Ми придбали шістнадцять биків і дві корови. Бики були великі, ситі, з великими, в аршин завдовжки, розмашистими рогами, з волохатим горбом на спині, як у верблюда. їх доставили нам місцеві тубільці, сакалави, на своїх пірогах. Ці оригінальні суденця були видовбані із стовбура товстого дерева. Щоб такий човен не перекинувся, до нього прибудована, паралельно до борту, на двох поперечних жердинах противага, своєрідний полоз з загнутим кінцем. Він завжди з правого борту, а з лівого кінці жердин скріплені для міцності бруском. Під час вітру, поставивши величезні паруси, сакалави сміливо управляють своїми пірогами і літають по гребенях хвиль, як альбатроси, іноді залишаючи позаду парові катери. Я уявляв собі, який жах пережили бики, перш ніж їх підтягли до лівого борту нашого броненосця. Але ще жахливіше було, коли їх починали підіймати на шкафут. Робилося це так: під черево бика підводили подвійний строп, розгалужений до паху

і до підгруддя; потім строп підхоплювався гаком, Інакше кажучи, залізним крючком спущеного з нок-реї горденя, і зразу ж лунав наказ:

— Слабину вибратиі

Потім чулася гучніша команда:

— Пішов гордень!

І тварина повільно злітала в повітря. Приголомшений бик, тремтячи, надувався, напружував мускули, витягав ноги і вирячував, округляючи, великі фіолетові очі. Він не розумів, що смерть прийде пізніше, коли вдарять кувалдою по лобі та встромлять у горло ніж, але всім своїм єством відчував її вже зараз. Треба було підняти його значно вище борту, щоб потім відтяжкою підтягнути його на судно, в той же час травлячи гордень. Опинившись на палубі лівого шкафута, бик ще довго не міг отямитись і безглуздо оглядався.

Тихий вітер морщив блискотливу рейдову поверхню. Про щось задумались зелені висоти островів. Навколо судна плавали голі чорномазі дітлахи. Вони цілими днями держались на воді, випрохуючи гроші, і, коли їм кидали з борту монету, пірнали за нею в глибину, як чорні каченята. Але тепер, милуючись видовищем вантаження биків, вони щось кричали і дзвінко сміялись. На баку біля борту зібрались матроси, здебільшого унтер-офіцери, ділились враженнями:

— Яловичина буде на славу.

— Скотина нагульна.

— Я таких великих рогів зроду не бачив.

— Не дай боже, коли такий буцне! Судновий фельдшер пояснив:

— Ці бики, треба думати, з породи санга. З такими величезними рогами вони водяться тільки в Африці. Більше ніде нема. Вважають, що їхнім родоначальником є буйвол...

Залишився на пірозі один тільки бик, бугай димчастої масті, наймо-гутніший, з обвисаючим м'ясистим підгруддям, з кучерями на широкому пласкому лобі, з надзвичайно товстою шиєю. Шерсть на ньому лисніла і мінилася, як дорогий оксамит. Це був богатир і красень серед своїх. родичів. Коли його почали підіймати, він раптом завовтузився, замотав головою, весь вигинаючись і розмахуючи ногами. Незважаючи на опір, гордень тягнув його вгору. В цей час мічман Воробейчик, блискаючи скельцями пенсне, щось крикнув по-французькому сакалавським хлоп'ятам, показав їм срібний франк і кинув його за борт. Монета упала в воду якраз під биком, якого повільно підіймали в повітря. Чорношкірий хлопчик, років дванадцяти, з роздутими, наче опухлими, щоками, за які він закладав піймані мідяки, пірнув за монетою. Відстань до неї була досить велика, і вона встигла зануритись глибоко, перш ніж попала йому в руки.

Бик був піднятий вище борту, коли передня частина стропа несподі: вано з'їхала до задніх ніг. Втративши рівновагу, він повис вниз головою, але через секунду-дві, вислизнувши з стропу, шубовснув у море і одразу ж зник в глибині. Чорношкірий хазяїн його, сакалав, весь голий, коли не брати до уваги пов'язку навколо стегон, стоячи на пірозі, злякано сплеснув руками. Щось кричали плаваючі дітлахи. На палубі броненосця, дивлячись за борт, всі мовчки витягли шиї.

Очевидно, бик пролетів повз хлопчика, і в той самий момент, коли сакалав уже підіймався вгору. Що здалося йому, коли поруч з ним на великій глибині, в зеленкуватій безодні, неясно позначилась рогата потвора? А він не міг не бачити її,— він пірнав з відкритими очима. На загальну нашу радість хлопчик виплив цілий і неушкоджений, але тут же, закинувши чубату голову, загорлав несамовитим голосом. Руки його безладно заляпали по воді, наче були надломлені. Він очманіло кидався то в один, то в другий бік, поки його не витягли на пірогу.

Команда на борту загаласувала, а хтось голосно сказав:

— От, підлий гад, що наробив.

Мічман Воробейчик наче не дочув цих слів, заклавши руки за спину, стояв коло борту з удаваною байдужістю на зблідлому обличчі.

Після хлопчика через кілька секунд показалась на поверхні рогата голова. Тепер увага всіх була зосереджена на ній. Один з матросів зауважив:

— Пірнати вміє.

Одфоркуючись гірко-солоною водою, бик мотав головою і, немов очманіла людина, моргав виряченими очима. Він сам поплив до піроги, наче шукав у ній порятунку. Але з нок-реї уже спускався гордень із стропом. Сакалав, схопивши строп, швидко зробив з нього петлю і накинув її на розмашисті роги тварини. Одразу ж за цим з білозубого оскалу чорношкірого вирвався не крик, а якийсь радісний виск, супроводжуваний енергійними жестами рук. Це значило, що треба вибрати гордень. Бика піднімали за роги, він згорбив спину, зігнув передні ноги в колінах, а задні витяг. Під лоб закотились круглі фіолетові очі. Коли його опустили на палубу, він не міг стояти і, як паралізований, бухнув на неї животом. З кожним подихом в його легенях щось клекотіло. Хвилин десять він лежав, вилискуючи мокрою шерстю, нерухомо, з натуженим поглядом. Потім раптом підскочив і, сповнюючи рейд утробно-погрозливим ревом, збунтувався. Але на його рогах була вже друга петля з конопляного кінця, який матроси встигли закрутити за шлюпбалку. Бик, намагаючись обірвати кінець, весь напружився, вперто нахилив голову, спружинив, згинаючи довгий, з китицею на кінці, хвіст, схожий на в'юнку гадюку. В цей час великі потемнілі очі велетня криваво скосились на людей.

ТРОПІЧНІ ЧУДЕСА

Нас відпустили на берег, в місто Хелльвіль, зранку, і ми могли там гуляти до вечора. Серед відпущених матросів різних спеціальностей були мої друзі: мінер Вася Дрозд, старший гальванер Голубєв і боцман Воєводін. Білі штани, форменка з синім коміром, кашкет у білому чохлі— от і вся наша одежа. До нас у шлюпку спустилися ще старший судновий лікар Макаров з трьома видужуючими пацієнтами і мій приятель інженер Васильєв. Обидва офіцери були в білій одежі, в тропічних коркових шоломах і скидались на іноземних туристів.

Під команду боцмана Воєводіна шлюпка відштовхнулась од трапа, запрацювали весла, розрізаючи прозоро-зелену, як пляшкове скло, водяну гладінь. Вся поверхня рейду, здавалось, застигла, як суцільний злиток, і сяяла вдалині синявою. Від бортів, тремтячи сонячним блиском, котились навскоси хвилясті струмені. В бухті плавали в великій кількості медузи. Ці драглисті істоти нагадували лампові абажури, прикрашені химерною різьбою, мереживними малюнками і хитливими, наче від вітру, стеклярусами. Палюче проміння тропіків прибрало їх в яскраві кольори — оранжеві, голубі, бордові, фіолетові. Під ударами весел густа, як масло, вода сонячно дзвеніла, деякі медузи перевертались, інші розлітались на частини, блиснувши останнім спалахом розбитої райдуги.

Потрібно було небагато часу, щоб добратись до довгого кам'яного молу. Ми пішли по суші неквапно, часто оглядаючись. Біля самого берега розташувались сараї з вугільними брикетами, митниця, поліцейська управа, льодоробний завод і пошта з маленьким віконцем, через яке чиновники приймають кореспонденцію. Трохи оддалік, оточена просторим палісадником, на фоні тропічної зелені, виблискуючи дзеркальними вікнами, біліла губернаторська вілла з горизонтальним дахом, з колонами, що підтримували балкон. Серед палісадника, поділена на дві рівні половини висячою сіткою, розкинулась чотирикутна площадка для гри в лаун-теніс, а від неї, сяючи золотом просіяного піску, розбігались в усі боки доріжки повз квіткові клумби, кактуси і чагарники, підстрижені так акуратно, наче вони побували в парикмахерській Рівні, без єдиного сучка, стовбури пальм високо підняли свої пір'ясто звихрені крони, ронячи на демлю мережані тіні. Очолювані лікарем, худорлявою, витягнутою смаглявою людиною з вузенькою шовковистою борідкою, ми поминули католицьку церкву, галантерейний магаяин. кабачок "Кафе де Парі" і кілька європейських будівель, захованих в тіні велетенських дерев. Хотілось завернути під покрівлю ринку, звідки солодко пахло гвоздикою, ваніллю та іншими дарами тропіків, але інженер Васильєв, повернувшись до нас, сказав:

— Спочатку давайте подивимось, як живуть тубільці. Потім погуляємо в лісі. Треба ж помилуватись місцевою природою. Вистачить у нас часу і для міста.

З такою пропозицією всі згодились.

Через кілька хвилин ми вже блукали вузькими провулками тубільного селища серед бамбукових хатинок, побудованих на палях заввишки в один-два метри. Очеретяний дах, значно ширший від стін, спирався на тонкі стовпчики, утворюючи навколо будиночка піддашшя або веранду. До будиночка прилягав двір, обгороджений тином. Для хатинок деякі хазяї вибирали місце під пальмою так, що вона своїм стовбуром пробивалася через центр даху. Всі ці будівлі справляли враження тимчасового житла, наче люди спинилися тут лише на кілька днів. Нас супроводили групи голих чорношкірих дітей. Вони, щось гукаючи, сміялись і бавились. Ми зустрічали мало мужчин: вони працювали на плантаціях або ловили рибу. То були сакалави. темно-бурі, середнього зросту, меткі і дужі, з кущуватим волоссям, з широкими ніздрями. Ще не так давно вони жили з морського розбою, спустошуючи сусідні острови, але потім, підкорені гавасами, зайнялися скотарством. Крислатий капелюх, сплетений з трави, і клітчастий соронг прикривали тіло сака-лава. Коли ми зустрічали старика, то не вірилось, що він має сиву бороду,— здавалось, що це вата, яка випадково прилипла до його чорного підборіддя. Тут переважали жінки. Незважаючи на темний колір шкіри, вони були непогані собою. Під барвистою ламбою, накинутою на плечі, почувалась струнка фігура з високими грудьми, з тонкою талією. Сережками вони прикрашали не тільки вуха, але й ніздрі, а на босих ногах виблискували дешеві металеві браслети. Волосся на відкритій голові, заплетене в тоненькі косички, стирчало в різні боки, і від нього пахло згірклим кокосовим маслом. Майже біля кожного будиночка під наметом можна було побачити жінку за роботою; виробляли тканини з волокон рафії, плели корзини, рогожки, сумки, капелюхи з трави. Деякі від колодязя несли на голові воду в розмальованих глиняних посудинах, схожих на грецькі амфори. Тут же походжали кури, качки і невеликі, чорні, китайської породи, свині з поросятами.

Васильєв розповідав нам пр^ життя населення Мадагаскару й сусідніх островів:

— Тут іноді народом правлять королеви. За кого вона виходить заміж, той стає першим міністром. Потім він починає орудувати всіма державними справами. Але коли він поводиться з своїми найближчими помічниками дуже погано, то підсипати йому в їжу отрути — тут звичайна річ. Придворні інтриги у тубільців відіграють, як, і в європейців, велику роль.

Хтось із матросів спитав у інженера про їхню релігію.

— А хіба ви не бачили католицьку церкву? Значить, і релігія така. Колонії утворюються так: спочатку захоплюють ту або іншу місцевість війська, а слідом за ними прибувають туди купці та попи. Наче близькі родичі, попи і купці завжди уживаються вкупі. А всі ці три категорії взяті разом, являють собою кишку, яка простяглася від метрополії до далекої колонії і висмоктує з останньої багатства. В результаті у тубільців— страшенна бідність, а в європейців — кам'яні будинки. До речі, тут усім мешканцям наказано стати християнами. Вони повинні строго додержувати всіх свят і християнських обрядів. За порушення цих правил загрожує безчестя. Для покарання можуть змусити носити каміння з місця на місце або ходити по вулиці рачки...

Інженер Васильєв говорив тільки про життя тубільців, але у нього, очевидно, була мета, щоб взагалі збудити в нас протест проти релігії та капіталізму.

— Найцікавіше за все,— продовжував він,— як тут виконується смертна кара. Бідняків просто прибивають де-небудь в темному кутку, і кінець. Зовсім інших заходів вживають щодо багатих або знатних людей, засуджених на смерть. Таку людину спочатку запрошують на бенкет. Вона їсть і п'є разом з усіма. А потім їй пропонують фатальну чашу з отрутою. Перед тим як спорожнити її, вона повинна вітати короля або королеву. Декого змушують утопитись в болоті або спалюють на вогнищі. Іноді засудженого із знатних людей підводять до залізної палі і пропонують йому добровільно сісти на вістря. Одним словом, проливати насильно кров благородних не можна. Така милість щодо них говорить тільки про великодушність головного представника влади...

— От так великодушність королівська! — вигукнув боцман Воеводін.

— В усіх державах вони однакові,— крізь зуби промовив гальванер Голубев.

— Хто однакові? — запитав доктор.

— Королі та королеви, ваше високоблагородіє. Всі вони милостиві і великодушні.

Доктор, усміхаючись, мовчки поляскав Голубєва по плечу.

Ми зупинилися біля одного будиночка, який був багатший за інші. Він належав індусам. Під широколистим деревом в голубуватому затінку молода жінка товкла в дерев'яній ступі рис. Весь одяг її складався з одного великого, як простиня, платка, розмальованого в червоні і жовті кольори. Цей платок заміняв їй спідницю, облягаючи нижню частину тіла, а потім, перекинутий навскоси через одне плече і прикріплений ззаду на стегнах, прикривав груди і частину спини. Босі ноги, оголені трохи вище колін, були красивої форми. Маленька голова з смоляним волоссям, закрученим у грецький вузол, трималась гордо на круглій тонкій шиї, яку облягало червоне, як краплі свіжої крові, коралове намисто. Звідки вона взялася тут, ця жінка, з таким правильно окресленим лицем, з рівним тонким носом, з ніжною шкірою кофейного кольору? Очі її в густих віях, як два чорні блискучі озерця в очеретах, дивились на нас таємниче, ніби з іншого світу. На наше здивування, вона почала усміхатися надто сміливо і, продовжуючи роботу, дражливо вигинала свій стан. Це не від неба, а від неї дихнуло на нас жаром, і ми остовпіли. Боцман Воєводін, ситий і дужий, підкручуючи вуса, вп'явся в неї очима з такою пожадливістю, що в нього на висках набрякли вузли вен. Гальванер Голубєв визнав за потрібне попередити його:

— Зажмурся, боцмане, а то зомлієш.

— Ходімо далі,— наче отямившись від забуття, пробурмотів здавленим голосом Воєводін.

Вася Дрозд, людина поривчаста і гаряча, навпаки, зблід, дихав шумно, роздуваючи ніздрі, і в нього за вухами, на шиї, судорожно засіпалась шкіра.

Ми пішли від Хелльвіля в північно-західному напрямі, туди, де є озеро, в якому водяться крокодили. В міру того, як ми заходили в ліс, халупи тубільців зустрічалися рідше. Нас супроводили три підлітки, що знали кілька слів по-французьки. Вони вели нас прямою просікою серед лісу. Кожне дерево притягало до себе нашу увагу. Тепер пояснював нам більше доктор. Збоку від нас, у низині, виринув цілий гай штучно насаджених кокосових пальм. Ми звернули туди. Тут не було ні чагарника, ні підліска. Височіли лише, як у нас у сосновому бору, стрілчасті стовбури, вершини яких, розсипаючись гіллям, схожим на страусове пір'я, нагадували зелені фонтани. Біля сотні горіхів обтяжували кожне дерево, звисаючи гронами в десять-п'ятнадцять штук. Хотілось пити, і ми тут же купили в хазяїна плантації кілька кокосових горіхів, завбільшки з дитячу голову. Всередині кожного такого горіха, крім ядра, було ще рідини, так званого кокосового молока, з пляшку. Ми задовольнили свою спрагу. Пальми ці звичайно ростуть на узбережжі, і плоди їхні, зірвавшись у воду, плавають по хвилях теплих морів, перекочовуючи іноді за тисячі миль, поки їх не викине на берег. Коли грунт і клімат сприятливі, горіх одразу ж пускає коріння, живлячись перший час власним запасом ядра і вологи, і в невідомому краю починає виростати новий гай.

Вийшли на просіку і рушили далі. Матроси поступово відставали,— їм у місті було цікавіше. Нас залишилося всього сім чоловік: мої приятелі і доктор з одним пацієнтом. Навколо нас, вишкіряючи білі зуби, кружляли три малолітні гіди.

Боцман Воєводін, ідучи поруч зі мною, все згадував індуску й вигукував:

— Ну й жінка, скажу я тобі! Як глянула темними, як ніч, очима, наче кулями пронизала мене!

Мінер Вася Дрозд, згоджуючись з ним, зітхав:

— Краще не говори про неї. Тільки всміхнулась вона, я відразу відчув у всьому організмі відродження.

Ліс густішав, виявляючи тропічну повноту життя, і все було тут для нас нове. Пестили око тамаринди, ці прекрасні дерева, під покровом яких начальники сакалавів будують свої житла. Траплялись сагові пальми, потім рафії з товстими і коренастими стовбурами, з важкими гронами плодів. А от велетенський банан, або, як його називають, "дерево мандрівників", розкинув своє листя широким віялом; в пагінках його стебла людина може найти воду для пиття. Стрункий пірамідальний ліс війнув на нас запахом гвоздики. Відразу ж явилась очам інша картина: нетовстий стовбур, а на ньому наче надітий капелюх з багряно-оранжевих квітів, що розкрилися під сонцем в усій своїй вогняній пишноті. Довго милувались хлібним деревом: плоди його, завбільшки з гарбуз, прикріплювалися короткими стеблами прямо до стовбура і звисали, як величезні ясно-зелені м'ячі.

Звернувши з просіки, ми пішли второваною стежкою. Вийшли на галявину, а з неї очам відкрився океанський простір. Погляди наші були спрямовані на коралові атоли, облямовані хвилястою бахромою кокосових пальм. Здавалося, що ці пальми піднялись прямо з океану і пливуть по його блискотливій поверхні. Біля підніжжя їх, незважаючи на затишшя, грали пінисті буруни, стріпуючись, як волохаті білі ведмеді. Сонце стояло вже високо. Гаряче проміння, як найтонші розпечені голки, проходило під шкіру, випаровувало з нас вологу, палило тканини і нерви.

Що далі просувалися ми, то дужче вражало нас багатство дикого південного світу. Ну, як можна було не затриматись біля гутаперчевого дерева? Воно мало свої особливості, поступово спускаючи з гілляк коріння і впинаючись ним у грунт. Коріння це товщало й міцніло і з часом перетворювалось у самостійні стовбури. Так утворювалась численна колонада одного дерева, а над ним розкидалось широке склепіння з листя, під яким могла б розміститись ціла рота матросів. Іноді траплялись такі густі хащі, що не можна було звернути з доріжки вбік. Земля була тучна і жирна від перегною, і на ній не лишалось порожнього місця. Проміжки між великими стовбурами заросли підліском, всяким чагарем, мережаною папороттю. І все це було обплутане в дикому безладді ліанами, повзучими дерев'янистими рослинами, осипаними то червоними, то блідо-фіолетовими квітами. Ліани, звиваючись, обкручували дерева, як удави, підіймались до їх вершин, потім звисали вниз у формі спіралей, поки не зачіплювались, розгойдувані вітром, за сучок іншого стовбура. Деякі з них, голі й еластичні, наче корабельні конопляні канати, простяглися вгорі в різних напрямках — і горизонтально, і навскоси; інші упали до підніжжя своєї підпори і безпорадно лежали, скручені в кільце. Це суцільне плетиво робило ліс непролазним. Складалося враження, що вся ця екзотична сила рослинності в гонитві за світлом змішалась і переплелась між собою, душила одна одну.

Доктор пояснив нам:

— Коли ліану витягти в одну лінію, то довжина її може досягти півтора кабельтових.

Інженер Васильєв, показуючи на товсте засохле дерево, вершина якого одяглася в пурпур живих квітів, сказав:

— ГляньтеІ Ця ліана своїми смертельними обіймами задушила лісового велетня, щоб самій розквітнути під сонцем. Як всяка нікчемність, вона з темряви поповзом вилізла на світ і піднялась на недосяжну височінь. Яскравий образ паразита.

— І серед людей так буває,— промовив Голубєв.

Внизу панував зеленавий присмерк, але почувалось, як з неба, проникаючи крізь масу химерного листя, ллється живий вогонь. Наші легені наповнялися гарячим і вогким повітрям, насиченим ароматом квіток та запахом отруйної цвілі загиблих рослин. Ми були такі мокрі від власного поту, ніби щойно скупались, ле знімаючи з себе одежі. Які тварини водилися в таких хащах? Ми бачили лише кілька видів птахів, що співали і перелітали серед гілляк. Місцеві дятли, папуги та інші, на протилежність нашим пташкам, мали яскраве пір'я. Але нішо нас так не захоплювало, як крихітні колібрі, що поблискували в повітрі, ніби коштовне каміння. Коли яка-небудь з них сідала на квітку, щоб схопити комаху, то не можна було відірвати від неї очей,— найдосконаліша формою, вона вся переливалась блиском сапфіра й рубіна, сяяла краплями чистого золота і бісером алмаза. Сполохували ми лемурів з пухнастими хвостами, цікавих тим, що вони можуть перекидатись з одного дерева на інше з дивовижною спритністю акробатів. Тримали в руках хамелеонів, цих мордастих ящірок, що могли моментально набути якого завгодно кольору оточення. Нічого іншого не було, але весь час чекаєш, що з непролазної хащі джунглів от-от покажеться яка-небудь незвичайна потвора. Одні з нас вигукували від захоплення, інші озиралися мовчки, а загалом всі однаково були здивовані тим, як усе тут, користуючись багатством сонячного проміння, множиться, розростається і безумствує від надлишку первісно-дикої сили.

Раптом відкрилася перед нами кругла глибока кітловина древнього вулканічного кратера. Це було те саме озеро, до якого ми йшли. По колу воно мало не менше двадцяти верст. Ми зупинились вгорі і, дивлячись униз, довго милувались нерухомою бірюзою водяної поверхні. Береги, замикаючи озеро в круглу рамку зелені, густо, місцями непролазно, поросли очеретом, чагарником і великими деревами. Побачили ліворуч долину і пішли туда, поступово спускаючись вниз по густій траві. Там звивалася річка, то ховаючись у затінку лісистих берегів, то знову викочуючись на простір, під сяйво неба, щоб заблискотіти сріблястими брижами. Як сказали нам сакалавські хлоп'ята, саме тут, ближче до річки, і водились головним чином крокодили, що являли собою символ жаху тропічних лагун і озер. Ми зупинилися майже біля самого берега і прислухались. Мовчали всі птахи, стомлені спекою. Жодного звуку не було чути. Здавалося, що вся природа насторожилась, охоплена страхом перед могутньою силою немилосердного сонця. Це зловісне поєднання зрадливого безгоміння з сліпучим блиском тривожило уяву. Але де ж однак крокодили?! І раптом помітили, як по рівній поверхні води рухається трикутник із трьох крапок, утворених від підвищень над очима і над пащею огидної істоти.

Доктор промовив задумано:

— Хотілося б заглянути в саму душу цього гада. Яка суть її? Адже безсумнівно, що під сплющеними чашками черепа у нього разом з жорстокістю уживаються і полохливість, і хитрощі, і відвага, і своєрідна любов.

Йому ніхто нічого не відповів.

Ще один крокодил, у півтора сажня довжиною, недалеко від нас виліз на мілину і розлігся, нагадуючи собою брудйе зогниле поліно з загостреним кінцем. Він проробив це мимохіть і з такою меланхолією, наче сам був засмучений власною потворністю. Ми почали кричати, кидати палиці в воду, викликаючи цим забобонний страх у хлоп'ят. Крокодили зникли.

Ми піднялись вище берегом річки, і дехто з нас викупався. Вертались іншою дорогою. Наближаючись до міста, заходили на фруктові плантації.

Якщо тропічне сонце створило сік цукрової тростини, пахучі прянощі і таку безліч різноманітних ароматів, то не менш щедрим воно було і в творенні чудових плодів. Ми добре проголодались і з жадністю їли мучнисті й солодкі банани. З невеликих дерев вони звисали світло-жовтими пуками разом з листям десятифутової довжини. Раніше про бананове дерево ми знали тільки те, що з волокон його роблять манільський трос, який завдяки своїм хорошим якостям вживається на військових кораблях для буксирів і швартовів,— він м'який, гнучкий і плавучий. А ось іще дерево красиво розкинуло гілля, опушене синювато-зеленим ланцетовидним листям,— це манго. Плоди його, завбільшки з грушу, яскраво-оранжевого кольору, з кісточкою всередині, як у персика, видались нам надзвичайно смачними. Покуштували ми і анонівг зеленолускатих фруктів, що смаком нагадували збиті вершки з цукром. А тут їх пожирали свині. Захоплювались ананасом, як найчудовішим дарунком тропіків. Він був схожий на велику кедрову шишку, вагою в два-три кілограми, з пучком листя на верхівці. Золотиста м'якоть його була досить міцна, але така солодка, в міру кислувата і мала такий тонкий, незрівнянний аромат, що хотілось розрізати його на тоненькі шматочки і жувати повільно, щоб продовжити насолоду. Але жоден з описаних плодів не може зрівнятися з мангустаном. Недарма його називають "царем фруктів". Інженер Васильєв подав про нього цікаву історичну довідку:

— Коли коронували англійського короля Едуарда VII, то в Сінгапур був посланий найбистрохідніший крейсер спеціально по мангустани. їх набрали десять тисяч. Було вжито всіх заходів для того, щоб зберегти їх цілими. І все-таки на королівський стіл попало їх тільки чотириста штук. Решта загинула в дорозі.

І ми переконались, що мангустанів можна було їсти скільки завгодно і весь час не відчуватимеш тягаря в шлунку. В кожному з них було по п'ять-шість білосніжних зерен, оточених рожевим м'якушем. Покуштуйте його, і в роті залишиться надовго надзвичайний характерний запах фрукта. Здавалось, що природа витратила найкращий і найцінніший матеріал на.те, щоб створити ці прозоро-жовті, ніби наповнені сонячним соком плоди,— такі вони ніжні, смачні, добірні й тануть на язиці, як морозиво.

Хлоп'ята, нагороджені грішми, з радістю помчали додому. Інженер Васильєв і доктор Макаров пішли в ресторан "Кафе де Парі", куди нижнім чинам вхід був заборонений. Ми ще гуляли в місті, яке після третьої години наповнилося білими кітелями офіцерів і синіми комірами матросів. Удалося нам побачитись і поговорити з товаришами з інших суден. Як жаль було, що так скоро минув наш час! На рейді маячила ескадра, нагадуючи, що наша доля нерозривно зв'язана з нею. О шостій годині вечора, отруєні скороминущою свободою, красою екзотики, ласкавими посмішками жінок і каламуттю алкоголю, ми вертались на броненосець "Орел", щоб далі переживати на ньому всю гіркоту свого існування.

Хмари, що з'явились на заході, загортались червоними парусами призахідного сонця, перетворюючи світ у фантастичну казку.

ПРАВДА ХВИЛЮЄ КОМАНДУ

На броненосець "Орел" прийшла пошта — листи й газети. Як завжди, всі новини з Росії викликали серед особового складу пожвавлення. Але тепер всі були зацікавлені статтями капітана 2-го рангу Кладо, надрукованими в "Новом времени". Спочатку ці статті читались тільки в кают-компанії. Багато було розмов про них. Автор серед офіцерів став героєм. Ми вже чули про це, але докладно не знали, в чому тут була справа, поки кілька номерів цієї газети не потрапило нам у руки.

Після вечері я спустився в кормовий кубрик. Народу було багато. Всі притихли, коли я почав читати статті Кладо вголос:

— "Те вирішальне значення, яке має в цій війні панування над морем, і, як наслідок цього, ті гарячі надії, які покладає вся Росія на ескадру Рожественського, що йде тепер на Далекий Схід, мимоволі змушують всякого поставити собі запитання: чи можна вважати успіх цієї ескадри в бою забезпеченим?

Страшно ставити собі такі питання, але треба мати мужність дивитися правді прямо в очі, і я постараюсь, наскільки це мені доступно, сумлінно відповісти на ці питання..."

Далі він розкриває перед нами, яким флотом володіють японці, про що до цього часу ми нічого не знали. Головні сили противника складатимуться з дванадцяти кораблів: броненосні — "Мікаса", "Сікісіма", "Асахі" і "Фудзі"; броненосні крейсери "Івате", "Ідзумо", "Азума", "Якума", "Азама", "Токіва", "Ніссін" і "Кассуга". Далі, у них є ще два старі броненосці, з яких один — "Чін-Ієн"— озброєний чотирма хоча й старими, але дванадцятидюймовими гарматами. Крім того, їхнім головним силам допомагатимуть дванадцять або п'ятнадцять бронепа-лубних крейсерів першого і другого класу. Всі ці судна мають хороший хід і озброєні цілком сучасною артилерією. До них треба ще додати з півтора десятка канонерок. Щодо мінної флотилії противника, Кладо попереджає, що в вищій мірі було б необережно налічувати в ній менше, ніж п'ятдесят-шістдесят міноносців різних типів.

Головні сили нашої ескадри складалися з п'яти цілком нових броненосців— "Суворов", "Александр III", "Бородино", "Орел" і "Ослябя". З ними було ще два броненосці: "Сысой Великий", хоч і підстаркуватий, але озброєний сучасною артилерією, і "Наварин", зовсім уже старий і з старими гарматами. Броненосних крейсерів, крім одного "Адмирала Нахимова", досить древнього і з застарілою артилерією, у нас не було. Тільки "Олег" належав до хороших крейсерів, але й той був тільки напівброненосним. Крім цього, до нашої ескадри входило п'ять броне-палубних крейсерів першого і другого рангу, рахуючи в тому числі і таке застаріле судно, як "Дмитрий Донской". Такі були наші сили, коли не брати до уваги ще біля десятка міноносців.

Як видно з цього, перевага на боці противника в майбутній битві буде велика. Кладо, порівнюючи бойові коефіцієнти того і другого флоту, приходить до висновку, що на морі японці дужчі за нас, в 1,8, тобто майже в два рази. Коли я вголос прочитав такі рядки, один із слухачів сказав:

— Пропадати нам!

В кормовому кубрику зразу всі захвилювались. Загарячився гальванер Голубев, вигукуючи:

— Адже Кладо порівнює тільки броненосні кораблі. І то виходить для нас плачевно. А коли взяти інші японські судна та їхню мінну флотилію, що вийде? Перевага на їхньому боці буде ще більша...

Його перебив кочегар Бакланов:

— Заждіть, я вам один приклад наведу. В селі у нас був підходящий для нас випадок. Три брати Лупигорєви посварилися з трьома братами Лохмотниковими. Сили на тій й на другій стороні, можна сказати,були рілні. Далі Лупигорєви полізли в хату своїх ворогів битися. Але в цьому от і була їхня помилка. За братів Лохмотникових заступились їхні жінки і діти-підлітки. Хоч і невелика підмога, а все-таки вона стала в пригоді: хто за волосся тягне, хто рогачем лупцює, хто в морду поліном тиче. Словом, кінчилось для Лупигорєвих дуже погано — рознесли їх ущент. Ще гірше буде з нашою ескадрою. Головні наші сили слабші від японських, і все-таки ми ліземо в чужу хату битись. Замість жінок і дітей їм допомагатимуть різні допоміжні судна і міноносці. Можемо ми уціліти? Про це Кладо нічого не пише.

— Виходить, що ми всі кандидати на той світ,— озвався чийсь голос.

Машинний квартирмейстер Громов, високий, широколиций чоловік, сумно вставив:

— Треба написати додому, щоб заздалегідь замовили по мені панахиду.

Я читав далі статті Кладо. йому не можна було не повірити. Його докази здавалися нам надзвичайно логічними і незаперечними. В цих статтях, як тепер з'ясувалося, він ще в листопаді пророкував, що навряд чи до нашого приходу на Далекий Схід вистоїть Порт-Артур. Мало того, він попереджав і про те, що на допомогу 1-ї ескадри ми не повинні розраховувати. І тепер все це здійснилось: нема у нас більше ні Порт-Артура, ні 1-ї ескадри. З безнадійністю він говорить про владивостоцький загін крейсерів — "Громобой" і "Россию". На думку Кладо, їм важко буде з нами з'єднатись і подати нам під час битви допомогу. Значить, він і тут матиме рацію.

Голос Кладо, докотившись до Носсі-Бе за дванадцять тисяч морських миль, прозвучав для нас набатом, попереджаючи про загрозу біди 5. На що ми могли надіятись? Загін контр-адмірала Небогатова, який, очевидно, уже вийшов до нас на з'єднання, не можна було розглядати як серйозну силу.

Довелося знову мені звернутись до інженера Васильєва за поясненням. Він усе знає. Днів через два я пішов до нього в каюту перемінити книгу. Я розповів йому, яке сильне враження справили на матросів статті Кладо.

— Тепер тільки про це й говорять у всіх частинах корабля: в кочегарці, в машині, за подвійним бортом, в мінних відділеннях, на баку. Газети зачитали до того, що важко стало розбирати текст. Дехто з команди переписує статті собі в зошити. Збудження серед маси росте. Кладо вважають мало не за революціонера. Він не побоявся сказати правду і за те був заарештований... *

Васильєв, вислухавши мене, заговорив:

— Наші офіцери теж від нього в захопленні. Він показав усі труднощі перемоги над Японією. А це значить, що з начальства знімається відповідальність в разі нашого програшу. Кладо і теперішнє, і майбутнє піддав нещадній критиці. Це добре. Але ми все-таки почекаємо іншого критика, ще сміливішого, такого, який підніметься і над Кладо. Коли вже взялися критикувати, то треба це робити по-справжньому і добиратись до самого коріння нашого соціального ладу. Він оцінив нашу ескадру одиницею, а японський флот — одна і вісім десятих. Інарше кажучи, противник сильніший за нас на морі майже вдвоє. Щоб перемогти японців. Кладо радить послати на Далекий Схід все лахміття Балтики і посудини Чорного моря. Але хіба таким поповненням нашої ескадри ми зрівняємося з японцями? Ні. Але, якби навіть і зрівнялись обидві сторони морськими силами, це ще не забезпечило б у повній мірі нас від небезпеки. Кладо, підраховуючи бойові коефіцієнти, не взяв до уваги ще цілий ряд обставин. Японський флот забезпечений портами, доками, майстернями, складами. А у нас є єдиний порт — Владивосток, але й той неустаткований і жалюгідний. Треба мати ще на увазі те, що противник за цю війну встиг набути досвіду і натхненний здобутими перемогами. А що ми протиставимо цьому? Нашу воєнну непідготовленість, тупість і бездарність головного командування, що викликають навіть у офіцерства невіру в свої сили. Згадайте весь безлад в бою з гулльськими рибалками...

— Дуже добре пам'ятаю,— вставив я.— По-моєму, вже тоді всю ескадру треба було завернути назад і скоріше укласти мир.

— Але, як бачите, цього не було зроблено, і ми йдемо далі. Природа обділила наших верховодів розумом. Тепер припустимо, що ми переможемо. Що ж з цього вийде потім? Треба буде продовжувати вже почату східну політику. Доведеться відновляти з-під руїн залізницю, фортецю, порт. Треба буде тримати на краю світу величезний флот і чималу армію. Далі нам не обійтися без вугільних станцій. На все це потрібні народні гроші. Адже східна політика буде здійснюватись насильством над життям ста сорока мільйонів людей. Загляньмо ще далі в майбутнє. Зовнішній ворог приборканий. Тоді побідоносний уряд пригадає дещо і внутрішньому ворогові. І знов заживемо по-старому. Будемо проводити світову політику, лібералів частувати привидами реформ, а революціонерів— каторгою і кулями. Словом, цілковита безпросвітність у майбутньому.

Від розмови з ним мені стало ще сумніше, ніж від статей, прочитаних у газеті. Кладо уже не здавався мені такою визначною людиною. Васильєв помітив мою зневіру і вигукнув:

— Нічого, друже! Все буде інакше.— Він перемінив тему розмови.— Он у мене в кутку висить ікона Миколи-угодника. А ви знаєте, звідки вона мені дісталась?

— Робітники подарували її вам, коли ми ще стояли в Ревелі, Вони хотіли написати вам подячну грамоту, але побоялися це зробити: і вас могли б підвести, і себе.

— Я все-таки зрадів такому подарункові, хоч і не вірю в чудодійну силу його. У мене є свій пророк.

З останніми словами він заліз на стіл, дістав з-за ікони важкеньку книгу і показав її мені. Я із здивуванням прочитав назву книги: "Капітал" Карла Маркса.

Мене не вабили ні офіцерські чини, ні ордени, ні багатство. Я добре знав, що все це дістається людям не обов'язково обдарованим і чесним. Але мені хворобливо-пристрасно хотілося бути такою ж розумною і освіченою людиною, якою в моїх очах був Васильєв, хотілося так само, як і він, перебуваючи навіть на військовому кораблі, читати Маркса і геніальні твори інших мислителів, так само, як він, вільно розбиратися в усій плутанині життєвого чортовиння. Васильєв, зважуючи в руці важкий том, засміявся:

— Виходить, що Микола-угодник догоджає викривачеві всіх святих і навіть прикриває його собою?

— Так.

В двері постукали. Васильєв вмить сунув Маркса під подушку й крикнув:

— Зайдіть!

Коли через поріг ввійшов лейтенант Вредний, я вже стояв на витяжку.

Васильєв суворо наказав мені:

— Отже, по три чарки відпустиш двом машиністам за мій рахунок. Можеш іти.

Я зробив поворот за всіма правилами військової людини і вийшов.

Як відгук на статті Кладо, які багатьом відкрили очі на безнадійне наше становище, сталися непорозуміння на крейсері 1-го рангу "Адмирал Нахимов". Діло було так..В той час, як на багатьох великих кораблях майже щодня випікали свіжий хліб або, коли не було відповідних печей, роздобували його на березі, команда крейсера змушена була задовольнятися напівгнилими сухарями. Не тільки під час походу, але й на якірній стоянці їй не видавали хліба. Матроси, невдоволені з цього, ремствували. З начальства ніхто не звертав на них уваги. Так тривало до 10 січня, поки хтось із машиністів не поставив питання руба:

— От тепер ясно стало, що вмирати йдемо. А нас годують червивими сухарями. Люди ми чи собаки?

Інші підхопили:

— Добрий хазяїн собак краще годує.

— Сьогодні ж вимагатимемо свіжого хліба. Годі.

1 на кораблі, по всіх його відділах, серед нижніх чинів почався шепіт. Якби начальство було спостережливіше, воно помітило б у своїх підлеглих переміну в настрої: загадковішими стали обличчя із стиснутими щелепами, в очах відбивалась ворожість. А ввечері всі видані на руки сухарі полетіли за борт. Після молитви, незважаючи на наказ вахтового начальника розійтись, матроси залишились на місці, вистроєні по-вахтово на верхній палубі, вздовж обох бортів крейсера. В пітьмі, що наступила, два фронти були схожі на два нерухомі бар'єри. Такий гуртовий непослух проявився вперше за весь час плавання. Офіцери цим були дуже здивовані, тим більше, що значна частина команди була гвардійського екіпажу — найдисциплінованіші і найнадійніші матроси. Тепер уже сам старший офіцер підвищив голос, наказуючи команді розійтись. І знов кілька секунд тривала моторошна мовчанка, наче люди всі оглухли. Нарешті з заднього ряду першої вахти, здалеку, як громовий гуркіт грози, що наближається, басисто прозвучало:

— Свіжого хліба нам давайте.

І зразу ж нічна тиша вибухнула дикими криками, лементом, лайкою. Освітили палубу. Перед фронтом з'явився командир судна, капітан 1-го рангу Родіонов. Він глянув на одну вахту і на другу, сутулий,

невеликий на зріст, з круглою сивіючою бородою. Потім прошамкав запалим ротом:

— Ви що ж це, братці, бунтувати надумали, га?

Це питання було поставлене з такою байдужістю в голосі, що команда на мить розгубилась і замовкла, але зразу ж знову загаласувала, вимагаючи хліба. Командир намагався ще щось сказати, але його вже ніхто не слухав. Тоді він пройшовся кілька разів вздовж палуби, байдуже поглядаючи то на один фронт, то на другий, неначе обдумуючи, як приборкати лють своїх підлеглих. Вони вийшли з покори, вони горлали на весь рейд, ледве стримуючись, шоб не кинутись на офіцерів з кулаками. Тепер найменша помилка з його боку може кінчитися смертю для всього начальницького складу. Він наказав відрахувати з флангу десяток матросів і переписати їх прізвища. Після цього їм скомандували:

— Крок вперед — арші

Маневр, розрахований на психологію людей, досяг своєї мети. Відрахований десяток людей здригнувсь і виконав команду. А далі, відірвавшись від маси тільки на один аршин, вони стали слухняні, як автомати, і вже зовсім легко було змусити їх повернути вбік і йти в носову частину судна. Так само зробили з другим десятком, з третім. Решта матросів, поступово замовкаючи, спочатку зацікавились, що робиться на флангу, а потім, побачивши, що справа їхня програна, самі розійшлись, рушивши юрбою по койки. В рухах людей була така поквапність, наче вони хотіли надолужити марно прогаяний час.

Другого дня вперше прибув на крейсер адмірал Рожественський. Весь екіпаж був вистроєний повахтово на верхній палубі. Чекали, що він буде запитувати про претензії і почне розбиратися в події, що сталася, але від нього почули інше:

— Я знав, що команда тут сволота, але такої сволоти я не чекав. Він вимовив це з таким ревом, що у нього перехопило горло. Обличчя

його враз посиніло. Він швидко повернувся, спустився трапом і, сівши на паровий катер, поїхав до свого броненосця. Склалося враження, наче він приїздив тільки для того, щоб вимовити цю єдину і незабутню фразу.

Потім з'явився наказ адмірала Рожественського від 12 січня за № 34. У нас на "Орле" він був оголошений перед вечірньою молитвою на шканцях, куди були зібрані всі матроси. Старший офіцер Сидоров, підкрутивши сиві, грізні вуса, почав читати:

— "В команді крейсера 1-го рангу "Адмирал Нахимов" серед чесних слуг царських завелись холуї японські, які сіють смуту між темними і ховаються за спини їхні.

Холуї ці будуть найдені і покарані за всією суворістю закону. А поки їх не найдуть, ротні командири (в наказі перераховуються прізвища чотирьох лейтенантів) арештовуються домашнім арештом з виконанням службових обов'язків, а фельдфебелі (теж усі чотири названі на прізвища) переводяться на утримання матросів другої статті з 1 січня".

Після молитви, коли розходились за койками, чути було гомін серед матросів:

— Тепер найдуть винуватих.

— Ще б пак! Адже не захочеться ротним командирам сидіти під арештом. Вони постараються найти. І фельдфебелі їм поможуть.

— Аби вказати на кількох чоловік, а винуваті вони чи ні — це не важно.

— А причому тут холуї японські?

— Сам він царський холуй!

На клотиках флагманського корабля спалахнули вогні світлових сигналів.

ПЕРЕВІРЯЄМО БОЙОВУ ПІДГОТОВКУ

Почався період тропічних, дощів. Голуба височінь при цьому лише іноді затягалась суцільним сірим покровом, з якого сіявся дрібний водяний пил. Здебільшого ж по небесній пустелі пливли синювато-білі хмарки, між якими майже не переставало світити сонце. Здавалось, що кожна така хмарка була не більша за шапку, але з неї, як з перекинутого чана, ринула на нас тепла злива. Складалося враження, ніби саме повітря перетворювалось на воду. Так повторювалось через кожні де-сять-п'ятнадцять хвилин. Дощ як починався раптово, так само раптово і вщухав, наче хтось в небі закривав клапан, а потім, пронизаний промінням, тікав від нас, падаючи в море і на острови золотим прядивом. Розкиданими осколками сяяла радуга.

Суднам ескадри було наказано збирати дощову воду. Для цього пристосували розкинуті над палубою широченні тенти, зробивши з них стоки. З них зливалися потоки в шлюпки і спеціально приготовлені парусинові цистерни.

Було вогко, жарко і душно.

На пароплаві "Esperar.ce" зіпсувалися рефрижераторні машини. Ми були певні — тут справа не обійшлась без шкідництва з боку французької команди, якій не хотілося разом з нами наражатись на небезпеку. Заморожене м'ясо, яке зберігалося в трюмах, розмерзаючись, починало протухати. Далеко в морі його викидали за борт. Але туші, прибиті вітром і хвилею, наблизились до самої бухти, поширюючи навколо огидний сморід.

Ще тиждень тому, коли наші кораблі, навантажившись всіма припасами, уже зібралися були іти далі в дорогу, німецькі вугільники Гам-бург-американської лінії несподівано відмовились супроводити ескадру. Причиною було те, що японці вважали їхні дії порушенням нейтралітету і загрожували топити в морі вугільні транспорта Зав'язалось спішне телеграфне листування з Петербургом.

Така обставина викликала серед матросів неясні надії. На баку можна було почути:

— Чим усе це кінчиться?

— Якщо німецькі вугільники відмовляться з нами йти, то й нам доведеться вертатись в Росію.

— Звичайно, без палива, як без ніг, нікуди не підеш. Дехто з тверезіших людей тут же лиховісно вставляв:

— Скажений адмірал ні перед чим не зупиниться.

Але йому гаряче заперечували:

— А що, коли і його мозок проясніє, як море після туману? Хіба так не буває?

— Буває, що й акула "Отче наш" співає, та тільки сам я ні разу не чув.

Переговори нашого морського міністерства з компанією Гамбург-американської лінії затяглися. Тільки в лютому було все погоджено. Під натиском свого уряду німецькі вугільники згодились супроводити ескадру далі й обіцяли постачати нам паливо навіть на східному боці Малаккської протоки.

Можна було б залишити Носсі-Бе і рушити вперед, але тут з'явилась інша перешкода.

Морське міністерство заднім числом схаменулось, що ескадру в такому складі рисковано посилати далі Мадагаскару. Командуючий дістав наказ чекати приєднання загону Небогатова. У нас на "Орле" багатьох цікавило, як до цієї вимушеної затримки ескадри поставиться сам Рожественський? Чи справді він поривався швидше йти далі, чи в глибині душі розраховував, що її послали тільки для демонстрації і повернуть з дороги назад? Так чи інакше, але, мабуть, в душі його відбувався важкий розлад. За чутками, що виходили з флагманського корабля, Рожественський у цей час так нервував і злився, що розбив у себе в салоні крісло. Протягом кількох днів ніхто з його штабу не наважувався ввійти до нього з рапортом. Переступити поріг його каюти в такий час, коли він кипів у нападі гніву, було все одно, що ввійти в клітку тигра. Але тигра можна хоч приборкати пістолетом або залізною палицею, а хто посміє присадити оскаженілого сатрапа, наділеного майже необмеженою владою? Ескадра все-таки затрималася в Носсі-Бе до одержання дальших розпоряджень з Петербурга,— затрималась, очевидно, надовго. Серед особового складу ще більше почала міцніти думка, що нас можуть повернути назад.

Жоден день не минав без важких робіт: вантажили вугілля, чистили котли, перебирали механізми, ремонтували. Одночасно почалося посилене навчання: артилерійське, мінне, відбивання атак міноносців, встановлення мін загородження, пожежні та бойові тривоги, освітлювання прожекторами. Кілька разів в різні числа виходили в море для практичної стрільби і маневрування.

Перша стрільба відбувалася 13 січня. Тільки "Сысой Великий", у якого щось не гаразд було з машинами, залишився на місці. Всі інші броненосці та крейсери в кількості десяти вимпелів рано-вранці знялися з якоря. А коли вийшли на морський простір, "Александр III", "Орел", "Наварин" і "Нахимов" спустили за борт пірамідальні щити. Ескадра, ідучи кільватерною колоною, почала обходити щити, залишаючи їх у центрі дуги.

Погода була тиха.

"Ослябя", відкривши пристрілку, показав сигналом відстань. Після цього і інші судна почали стріляти по щитах. Я не знаю, як було на інших кораблях, але у нас на броненосці управляли вогнем із бойової рубки, даючи час пострілу, напрям цілі і поправку цілика. Змінюючи курс, ми то наближались до щитів на шість кабельтових, то знов збільшували відстань. Не рахуючи пострілів з середньої і дрібної артилерії, "Орел" випустив по два практичні снаряди з двадцятидюймових гармат.

Стрільба була плачевна. Вона і не могла бути кращою. Комендори наші не мали справжнього тренування ні з гарматами, ні з оптичними прицілами. Далекоміри системи Барра і Струда були встановлені на суднах уже під час війни. їх було тільки по ява на кожному кораблі. Матроси-далекомірники не навчилися з ними поводитись. Я сам на цей раз чув на "Орле", як два далекомірники, визначаючи відстань до одного і того самого щита, передавали різні результати.

— До ворога двадцять кабельтових! — вигукував один з них.

— До ворога двадцять вісім кабельтових! — проголошував другий. При такій великій різниці в спостереженні випущені снаряди, описуючи траєкторію, робили або недоліт, або переліт, але не влучали в ціль.

В інших випадках було ще гірше. В правій кормовій шестидюймовій башті на циферблаті було показано відстань одинадцять кабельтових. Командир башти, керуючись такою вказівкою, поставив гармати на відповідний кут.підвищення і відкрив вогонь. А насправді до щита було двадцять чотири кабельтових. Ліва носова башта, щойно почавши діяти, одразу ж втратила подачу, і в неї тягли снаряди з правої башти. Крім того, дуже хвилювались комендори. Один з них, наприклад, цілився сорок хвилин, але так і не зробив пострілу. Далі накази, що виходили з бойової рубки, виконувалися з великим запізненням, бо в баштах завжди було щось непідготовлене. Загалом вияснилось, що в бойовому відношенні ми зовсім ні до чого непридатні.

Увечері, повертаючись на якірну стоянку в Носсі-Бе, я дивився на командира, на старшого артилериста і на інших офіцерів. У них був такий пригнічений і винуватий вигляд, наче їх щойно поскубли за вуха. "Орел" не був винятком — оскандалилась вся ескадра, не вміючи ні стріляти, ні управлятись.

З приводу цього виходу в море ось що писав Рожественський другого дня в своєму наказі № 42:

"Вчорашнє знімання з якоря броненосців і крейсерів показало, що чотиримісячне з'єднане плавання не дало сподіваних наслідків.

Знімались близько години, тому що на "Суворове" не функціонував шпиль, оброслий брудом і заржавілий.

Але і за цілу годину десять кораблів не встигли стати на свої місця при найменшому ході головного.

Зранку всіх було попереджено, що біля полудня буде сигнал — повернути всім на вісім румбів і в строї фронту застопорити машини для спуску щитів.

Проте всі командири розгубились і, замість фронту, утворили збіговище не зв'язаних один з одним кораблів.

Особливо вирізнялася в першому загоні неуважність командирів "Бородина" і "Орла".

Другий загін з трьох кораблів попав тільки одним "Навариным" на траверз "Суворова", і то на хвилину. "Ослябя" і "Нахимов" плавали кожен окремо. Крейсери навіть і не намагалися построїтись, "Донской" був на милю позаду інших.

Закликані знову в кільватерну колону для стрільби, кораблі.розтяг-лися так, що від "Суворова" до "Донского" було п'ятдесят п'ять кабельтових.

Зрозуміло, що пристрілка одного з кораблів, навіть середнього, не могла бути корисною такій розтягненій колоні.

Вчорашня стрільба ескадри велась страшенно в'яло і, на глибокий жаль, виявила, що жоден корабель, за винятком "Авроры", не поставився серйозно до уроків управління під час планового навчання.

Цінні дванадцятидюймові снаряди розкидались без будь-якого погодження з результатами попадань різних калібрів: іноді через кілька хвилин цілковитої мовчанки лунав постріл з дванадцятидюймової гармати, а за ці кілька хвилин значно змінились і відстань до цілі, і курсовий кут, і положення відносно вітру. Якими ж пристрільними даними керувався управляючий артилерією, випускаючи цінні снаряди так, навмання?

Стрільба з 75-міліметрових гармат була також дуже погана; очевидно, на навчаннях наводка за допомогою оптичних прицілів практикувалась "приблизно", поверх труб. Про стрільбу з 47-міліметрових гармат, що демонструвала відбивання мінної атаки, сором і згадати; ми щоночі ставимо для цього людей до гармат, а вдень всією ескадрою не зробили жодної дірки в щитах, що зображали міноносці, хоч ці щити відрізнялись від японських міноносців на нашу користь тим, що були нерухомі..."

Цей наказ, з якого я навів лише уривки, викликав розмови серед офіцерів. На передньому містку зустрілися два лейтенанти: Павлінов і Гірс. Перший сказав:

— Власне кажучи, хто тут винен, коли не сам адмірал? Він споряджав ескадру. Всі наші бойові недоліки можна було бачити вже тоді, коли ми ще стояли в Ревелі. Чого ж нас нечистий поніс до чорта в зуби?

Лейтенант Гірс, погоджуючись з ним, додав:

— Командуючий дорожить кожним снарядом. Але гірше буде, коли всі наші бойові запаси разом з кораблями підуть на дно моря.

— Ну, і цей жук хороший — адмірал Бірільов. Зіпхнув нас з плечей і радий. Ще нагороду за нас одержить. А не потурбувався вислати з яким-небудь транспортом запаси снарядів для практичної стрільби.

— Винувате і морське міністерство, і ще дехто.

— Адже ж треба бути безгологим, щоб таку ескадру посилати на війну.

18 і 19 січня знову виходили в море з тією ж метою. Крім "Жемчуга", міноносців і транспортів, що лишились на місці, знялися з якоря п'ятнадцять кораблів: "Суворов", "Александр III", "Бородино", "Орел", "Ослябя", "Наварин", "Сысой Великий", "Нахимов", "Аврора", "Донской", "Алмаз", "Светлана", "Урал", "Терек" і "Кубань". Останні чотири судна не брали участі в стрільбі, а відходили від нас на горизонт, виконуючи роль сторожової служби.

Ескадра і в ці два дні показала себе з негативного боку. Погано виконувались еволюції. Не вдавались найпростіші повороти, а коли кораблі переходили в стрій фронту, то вони нагадували новобранців, що не мають поняття про найелементарніші заходження. Не краще було і з стрільбою. Мало того, ледве не наробили лиха. Один снаряд упав біля самого борту "Донского", а другий пробив йому місток, зніс два стояки і зробив вибоїну на палубі. Чавунний шестидюймовий снаряд був практичний, тому не вибухнув, і діло обійшлося без жертв. Це вліпив "Донскому" флагманський броненосець "Суворов".

Рожественський в наказі № 50 знов бичував свою ескадру:

"У витрачанні снарядів великих калібрів помічається все та ж неприпустима необачність...

Швидкість же стрільби 18 і 19 січня була ще менша, ніж 13 січня..."

Наступний вихід у море був через шість днів. Нас супроводило сім міноносців. Як на цей раз стояла справа в розумінні навчання? В наказі Рожественського від 25 січня № 71 багато з нас не без хвилювання прочитали такі рядки:

"Маневрування ескадрою 25 січня було погане.

Найпростіші послідовні повороти на два, на три румби при переміні курсу ескадри в строї кільватера нікому не вдавались: одні при цьому входили всередину строю, інші випадали з нього, хоч море було зовсім спокійне і вітер не перевищував трьох балів.

Стрільба з великих гармат 25 січня була марним викиданням бойових запасів.

Одні викидали перші два снаряди залпом, а третій через чверть години, інші клали всі три снаряди з великими й одноманітними недольотами або такими ж упертими перельотами, не міняючи прицілу..."

Через нестачу бойових запасів на цьому закінчилась наша практична стрільба.

В усіх чотирьох випадках ми спускали з "Орла" той самий щит. По ньому палили з усієї ескадри, пускаючи в дію крупну, середню і дрібну артилерію. Не лишались без діла і кулемети. Стріляли і з великої відстані, і з малої, наближаючись іноді до цілі на шість кабельтових. Однак щит лишився непошкодженим, і, коли в останній раз витягли його на палубу, на ньому не знайшли навіть жодної подряпини.

Який висновок можна було звідси зробити?

Боцман Воєводін прорік:

— Ескадра для нас — це гроб із свічкою.

Тепер мало хто сумнівався, що нас посилають на забій. Кого може перемогти така ескадра, яка за чотири дні стрільби не зуміла попасти жодним снарядом у свої власні щити? Розумне керівницю негайно вернуло б її назад.

ВІСТІ ПРО КРИВАВУ НЕДІЛЮ І МОЯ НЕВДАЧА

Ми попрощалися з транспортом "Малайя". її послали в Одесу з хворими, штрафними, злочинцями і божевільними. А за два тижні до цього на ній стався бунт. Для втихомирення було послано туди озброєних людей з іншого корабля. Заарештували чотирьох чоловік з команди "Малайи". Виявилось, що всі вони — вільнонаймані. їх розвезли по одному на різні броненосці і посадили кожного в карцер. Але незабаром вони захворіли і були переведені на госпітальний "Орел". Рожественський нібито погрожував висадити їх на безлюдний острів.

Карцери на нових броненосцях містилися в глибині судна і не мали вентиляції. Попасти під арешт—це було все одно, що зазнати жорстоких катувань. Деякі матроси не витримували задушливо-гарячої температури і, перш ніж медицина приходила їм на допомогу, помирали. Незважаючи на це, то на одному кораблі, то на іншому з боку команди чимраз частіше проявлялися грізні ознаки непослуху начальству.

Вранці 1 лютого ми знялися з якоря і в числі п'ятнадцяти вимпелів вийшли в океан для еволюцій. А напередодні було одержано радіограму, що до Мадагаскару наближається загін капітана 1-го рангу Добро-творського. На північному горизонті показались димки. Радісно захвилювались матроси, вигукуючи:

— От вони!

— Тупають, рідні.

— Шість штук.

Ми йшли назустріч їм, швидко скорочуючи відстань. Незабаром можна було розпізнати кораблі: крейсер 1-го рангу "Олег", крейсер 2-го рангу "Изумруд", два допоміжні крейсери — "Рион" і "Днепр" і два міноносці — "Громкий" і "Грозный". За сигналом командуючого, судна прибулого загону стали на свої місця в строю ескадри. Ми разом зайнялися двосторонніми еволюціями, які були такі ж погані, як і попередні, а о четвертій годині повернулися в Носсі-Бе.

Зустріч з останнім підкріпленням 2-ї ескадри трохи розважила нас, але не могла розвіяти душевного мороку. Ми знали, що 1-а ескадра була сильніша за нашу, і все-таки загинула в Порт-Артурі. Не уникнути цієї долі і нам.

Чи буде Рожественський чекати 3-ю ескадру?

Серед офіцерів усталилася думка, що нас повернуть до Росії.

В російських газетах, які ми одержували, тон статей помітно підвищувався. Під впливом воєнних невдач на дотеперішнє життя, тихе й затхле, як застояле болото, подув свіжий вітер критики. Почувалося* що в Росії наростає щось незвично нове. А з іноземних газет ми вже знали про великі події, і ці події на деякий час заступили на ескадрі інтереси війни.

В Петербурзі по Невському проспекту ходила шкільна молодь з революційними піснями й червоними прапорами. В Баку застрайкували робітники. В Севастопольському порту майстрові покидали роботу. Грандіозний страйковий рух вибухнув у Петербурзі, охопивши всі великі фабрики й заводи,— застрайкувало близько двохсот тисяч чоловік. Невдоволення війною і взагалі державними порядками, очевидно, все глибше проникало в широкі верстви населення.

Все це не могло не тривожити і людей на 2-й ескадрі. Потім прийшла звістка, від якої у багатьох здригнулось серце. Чутка про це вийшла з кают-компанії і почала кочувати по всіх відділах судна, викликаючи в команді невеселі думки. Від неї. як від страшного привиду, блідли обличчя матросів, широко розкривались очі. В іноземних газетах докладно була описана подія 9 Січня.

Увечері ми зібрались у кормовому підбаштовому відділі дванадцятидюймових гармат. Тут ніхто з начальства не міг нас підслухати. Спочатку говорили поквапно, всі разом, перебиваючи один одного.

— Чули?

— Так, триста тисяч народу рушило до Двірцевої площі.

— Хотіли просити "царськосельського ховраха", щоб полегшив їхйє життя.

— На чолі, кажуть, стояв якийсь священик Гапон.

— Ішли з іконами, з портретами царя...

— А він їх зустрів свинцевим градом.

— Людей рубали шашками, м'яли копитами. Не давали пощади ні жінкам, ні дітям.

— Знищили понад дві тисячі чоловік. Гальванер Голубев, піднявши руку, суворо крикнув:

— Годі базікати, товариші! Нам треба від слів до діла переходити. На всіх кораблях найдуться свідомі хлопці. Настала пора приступити до організації маси. Треба бути готовим до подій. Нехай кожен з нас установить зв'язок з іншими суднами. І будемо чекати слушної нагоди, коли, може, треба буде замість андріївського прапора підняти червоний прапор.

Мінер Вася Дрозд перебив його:

— І коли вже підійматись, то всією ескадрою. Машинний квартирмейстер Громов крикнув:

— Правильно! • Ми повинні стримувати команду від окремих спалахів.

Трюмний старшина Йосип Федоров додав:

— Інакше ми будемо тільки людей даремно губити. Треба діяти організовано.

Розійшлись пізно, намітивши приблизний план для майбутньої роботи.

"Зв'язок з "Суворовым" припав на мою долю.

Як пізніше довідались, події 9 Січня викликали розмови на всій ескадрі. Ніхто більше не вірив у доброту царя. Захитались у своїх вірнопідданських почуттях до нього навіть деякі офіцери.

Згадалось, який настрій був у мене понад п'ять років тому. З новобранства, поки нас не розбили по флотських екіпажах, я цілий тиждень прожив у Петербурзі, в брудних і вошивих перехожих казармах. Мені захотілось глянути на царський палац. Адже про це я мріяв, бувши ще в своєму селі Матвєєвському. Стояв вогкий і сльотавий листопад. Ми вдвох з товаришем, одягнені у ватні піджаки, розпитуючи прохожих, добрались до Двірцевої площі. По-сільському наївні, ми з подивом дивились на Головне адміралтейство, над яким височів золотий шпиль з таким самим золотим парусником на кінці, і на Олександрівську колону, з якої бронзовий архангел немовби благословляє палац, і на червоний триповерховий, незвичайної ширини будинок, який своїм фасадом виходить прямо на Неву. Адже тут живе він — божий помазаник, коронована людина, під скіпетром якої перебуває сто сорок мільйонів населення. Від нього залежить добробут всіх людей.

— Оце так хата! — дивувався мій супутник.

— Ну й махина!—захоплювався я.— За цілий день не обійдеш усі кімнати. Напевне, не сам тут живе.

— Ясна річ, при ньому повинні бути міністри й генерали.

Навколо колони походжав вартовий, якийсь гренадер у формі, якої я ніколи не бачив. Стояли ще вартові біля під'їзду палацу, оберігаючи спокій царя, щоб лиходії не могли вчинити на нього замах за всі його щедроти і милості до народу. Якби в цей час хто-небудь сказав щось погане про царя, я б таку людину знищив на місці. Пішли ми з Двірце-вої площі щасливі.

Потім товаришам в екіпажі і на кораблях багато довелося попрацювати наді мною, і самому мені потрібно було прочитати чимало нелегальної літератури, перше ніж перевернулась моя свідомість. Тюрма закінчила виховання. Колишнє сільське поняття про царя було випале* не в моїй душі, як випалюють бородавку на тілі.

А тепер я блукав по кораблю, ніде не знаходячи собі місця.

Страшна звістка про Криваву неділю, долетівши до нас у таку далечінь, в Носсі-Бе, пронизувала всю мою істоту. Мені ввижалась та ж сама Двірцева площа, де відбулася царська розправа з робітниками. І не я один, а тисячі голів на ескадрі задумались над цією подією.

Останнім часом я іноді читав свої замітки про нашу ескадру інженеру Васильєву. Він робив мені багато корисних вказівок щодо стилю та оформлення літературного матеріалу. Разом з тим я діставав від нього поради, у яких майстрів художнього слова я повинен учитись. Часом він знайомив мене із своїм щоденником. У нього виходило цікавіше, з глибшим аналізом фактів, з належними висновками. Але я був ретельний учень, і все, що чув від нього, сприймав гаряче, серйозно і запам'ятовував.

В своїх літературних роботах я був дуже обережний. Ті клейончаті зошити, в яких я викладав свої погляди на ескадру, ховав у такі місця, де їх ніхто не міг найти. В чемоданах моїх лишались тільки чорнові записи суднового життя. І все-таки одного разу я зробив такий промах, який мало не погубив мене. Але про це не буду розповідати сам, а наведу краще уривки з неопублікованого щоденника інженера Васильєва. Даючи характеристику тому, як відбилося 9 Січня на офіцерах, ось що він написав далі:

"...Сутички на вулицях Петербурга, барикади, ватажки, їхні спроби вступити в безпосередні переговори з царем — все це з дріб'язковими подробицями промайнуло перед нашою схвильованою уявою з газетних описів. Кожному все глибше доводиться вдумуватися в самого себе, зважити переконання й принципи, визначити своє ставлення до подій.

Але вже видно, куди хилиться шалька терезів.

За ілюстрацію послужить такий епізод з життя військового корабля броненосця "Орел".

Позавчора старший офіцер піймав суднового баталера в той момент, коли він передавав комендорам у башту передруковану на ремінгтоні брошуру. Виявилось, що це був твір самого матроса, видрукуваний в канцелярії броненосця спільно з писарем у кількох примірниках. Цей матрос був і раніш під підозрою, бо відзначався великою любов'ю до знань, читав історію філософії, Дарвіна, Бокля, Шопенгауера і був відомий ще при виході з Кронштадта як "політик". Брошуру старший офіцер приніс в кают-компанію, і тут офіцери прочитали її вголос і обговорили. Матросові потрапило до рук з кают-компанії кілька номерів "Руси", звідки він довідався про утворення фонду народної освіти і читав гарячі листи з надр народу, який відгукнувся на заклик. Він на баку пропагував серед команди думку — зібрати свою лепту і написати на цю тему статтю. А у нього виробилась уже велика звичка писати, бо він склав кілька повістей, оповідань і п'єс із життя простолюдинів. Спочатку він описує міркування матроської маси про науку і знання, потім від себе наводить цілий ряд міркувань на тему про те, як впливає знання на особисту долю кожного, а в сумі — на склад державного життя. Далі він викладає ті звичайні шляхи, якими середня російська людина з нижчих класів може розширити свій світогляд, нарешті, на власному прикладі змальовує ті перешкоди, якими оточена для людей його стану можливість самоосвіти. З усього сказаного він робить висновок про причини цих тернів на шляху до освіти і ставить це в зв'язок з тенденціями, закладеними глибоко в бюрократичному уряді. Далі йде загальна характеристика шкідливого впливу існуючого бюрократичного управління на життя стасорока мільйон ного народу. Кінчається закликом — іти сміливо вперед до чистої мети.

Було б це в іншій обстановці, в іншому середовищі, не скутому традиціями формальної дисципліни, така відозва була б звичайним явищем, але на військовому кораблі, що йде в самий розпал війни,— о, це був і сміливий, і винятковий крок!

Але не менш винятковим було ставлення офіцерів до цієї події, ставлення, яке досить характеризує, наскільки глибоко вже проникли в їхнє середовище сучасні віяння і захитали устої формального ставлення до життєвих подій.

Я з старшим лікарем і обер-аудитором виступив на захист автора, і кают-компанія стала на нашу точку зору, розвіявши вагання старшого офіцера.

Офіцери визнали, що в цій статті, де наведено також факти з суднового життя "Орла", нема жодного слова брехні, що стаття написана гаряче і з чесними намірами, що хиби, вказані в ній, дійсно сковують розвиток навіть морської справи, яка потребує технічно розвинених людей. Далі, факт збору з особистої ініціативи матросів, що дали до ста шістдесяти карбованців, є явище відрадне, і не можна за нього карати тільки тому, що уставом "забороняються будь-які збори без дозволу начальства". Осуд нашого політичного ладу також не можна поставити йому в провину, бо такою критикою сповнені всі газети; і якщо офіцери допускають команду до читання газет, дають матросам статті Кладо, то більша частина формальної відповідальності лежить на них. Нарешті, сувора кара небажана ще й тому, що вона не підтримає порушеної дисципліни. А зібрані гроші треба прийняти від матросів і відіслати за призначенням.

Цю точку зору підтримав представник суднової влади, обер-аудитор ескадри, її ж він підказав командирові, що, звичайно, для командира було навіть зручно — не починати історії. І в результаті баталер був тільки переведений на деякий час на нижчий оклад за користування ремінгтоном і за недозволений збір. Все інше було забуто. Між іншим, у нього старший офіцер забрав спочатку всі зошити, замітки, книги, щоденники, там знайшлося також багато "підозрілого". В записній книжці, наприклад, були занотовані всі випадки "мордобою" фельдфебелів, боцманів, унтер-офіцерів, відзначені такі епізоди, як вилучення на вимогу батюшки творів Толстого з суднової бібліотеки. Але вирішили, що поскільки ці замітки залишалися його особистою справою, а не були звернені до команди, то не звертати на це уваги. Здається, все йому повернули.

Між іншим, можна додати, що цей матрос зовсім не виняток із свого середовища, в ньому багато таких самих розвинених і начитаних людей, і вони облагороджують потроху всю масу, борються з грубими інстинктами її і будять духовні запити".

Інженер Васильєв записав у свій щоденник все вірно, за винятком одного моменту: не вся кают-компанія перейшла на мій бік. Наскільки мені було відомо через вістових, лейтенант Вредний, мічман Воробей-чик і кілька інших офіцерів стояли за те, щоб моїй справі дати законний хід. На щастя, серед них не було старшого офіцера Сидорова, і це врятувало мене від каторги.

Мушу ще додати, що орловська кают-компанія порівняно з кают-компаніями інших суден була найбільш передова. Це пояснюється тим, що в ній перебував революціонер Васильєв, людина великого розуму і сильної волі. В своїх поглядах на життя він завжди знаходив до певної міри підтримку в особі старшого лікаря Макарова, обер-аудито-ра Добровольського і лейтенанта Гірса. А всі четверо вони в політичному відношенні вели за собою інших офіцерів.

Другого дня прибіг до канцелярії вістовий і сказав мені:

— Тебе кличе до себе в каюту старший офіцер.

Ідучи в бік корми, я дуже хвилювався. Стукало у скронях, завмирало серце, як при високому польоті на гойдалці. В офіцерському коридорі перед каютою я притишив крок. Раптом позад мене почувся тупіт ніг. Це біг розсильний з вахти, молодий матрос, який, випередивши мене, постукав у двері.

— Зайдіть! — почулося з каюти.

Розсильний, відчинивши двері, рвонувся вперед, спіткнувшись за ко-мінгс порога, пірнув головою в каюту, як щука, і тут же, змахнувши руками, гепнувся на палубу. Я в цей час стояв біля порога і бачив, як Зірвався з крісла, наче підкинутий м'яч, старший офіцер і кинувся в куток. Розсильний зразу ж схопився і, виструнчившись, весь завмер на місці. Голова його неприродно відкинулась назад, наче він дивився на стелю, пальці на руках, витягнутих по швах, розчепірились, обличчя набрякло від якогось внутрішнього напруження. Капітан 2-го рангу Сидоров кілька секунд дивився на нього мовчки, грізно ворушачи вусами, а потім, схаменувшись, заговорив:

— Це... що ж таке? Розсильний нічого не відповів. Старший офіцер підвищив голос:

— Я питаю тебе, в чому річ? Розсильний шарпнувся і гаркнув:

— Забув, ваше високоблагородіе.

— Що за дурень такий! Як твоє прізвище?

— Забув, ваше високоблагородіє!

— Ну, йди к чорту! Коли згадаєш, тоді прийдеш!

Розсильний зник, а Сидоров знову сів у крісло, важко дихаючи. Мене ця сцена так розвеселила, що я зовсім заспокоївся. Старший офіцер скосив на мене очі і, показуючи на мої зошити, що лежали на столі, похмуро заговорив:

— Візьми всі свої папери. Або спали їх, або сховай так, щоб вони більше не попадались мені на очі. Раджу тобі, поки ти перебуваєш на військовій службі, кинути всяке писання. Якби твоя справа дійшла до адмірала, він стер би тебе на зубний порошок. Розумієш ти це?

— Так точно, ваше високоблагородіє, все розумію. І щиро дякую вам за ваше добре ставлення до мене.

Я пішов від нього з таким радісним почуттям, наче був звільнений з тюрми.

РОЗКЛАД ЕСКАДРИ

Носсі-Бе дуже красивий, але європейцям на ньому було важко жити. Деякі не витримували більше трьох років і вмирали. За час нашої стоянки тут збільшились захворювання серед команди. Лихоманка, дизентерія, туберкульоз, фурункули, божевілля, тропічний висип, ушні захворювання стали звичайним явищем. Захворів і я на тропічний висип. Вся шкіра вкрилась дрібними водянистими пухирями. Правда, коли лежати не рухаючись, то, крім сверблячки, інше ніщо не турбує, але не можна ні нахилитись, ні напружити м'язи — ледве помітні пухирі лопаються, завдаючи страшного болю, і тіло вкривається, наче від поту, безбарвною рідиною. Але така хвороба нікого не звільняла від роботи, а лікарі не звертали на неї уваги.

Життя на ескадрі розладжувалось. Безпросвітність майбутнього убивала в офіцерах і команді інтерес до своїх обов'язків і взагалі до розумних справ. Люди не знали, в чому найти забуття, і ніби навмисне показували себе тільки з гіршого боку.

Адмірал Рожественський вирішив підтягти особовий склад. А для цього, на його думку, треба було зайняти всіх роботою так, щоб ні в кого не лишалося, часу задуматись над своєю долею і над подіями в Росії. Вантаження вугілля і запасів з транспортів, бойове навчання, нічні атаки на мінних катерах, висадки десанту на берег, очищання корабельних днищ від черепашок та водоростей, різні тривоги не давали спокою ні вдень, ні вночі. До багатьох інших робіт додалась ще одна: щодня команда пливла на баркасах до берега по прісну воду. Потім придумали для нас шлюпкове навчання. Кожного ранку, після сніданку, матроси сідали на гребні судна і, веслуючи, обходили навколо всієї ескадри. Верталися до свого корабля перед самим підняттям прапора. На баку з цього приводу чулися злобні розмови:

— Нащо нам учитися гребти? Адже не на шлюпках ми будемо битись з японцями?

— Скажений адмірал навмисне нас мучить.

— Він краще подумав би про інше. Ми жодного разу не практикувались у підведенні пластиру. Що ми робитимемо, якщо буде пробоїна в підводній частині корпуса?

Ми не спали як слід жодної ночі. Багато хто так перевтомлювався, що ледве пересував ноги по палубі. Але цим адмірал аж ніяк не досяг своєї мети. Навпаки, процент злочинів і порушень дисципліни зростав.

На кораблях почалось пияцтво. Офіцери діставали спиртні напої легально в буфеті своєї кают-компанії, а матроси добували їх таємно, на березі або з іноземних комерційних суден. До якого тільки безглуздя не доходили люди, отруєні алкоголем! На плавучій майстерні "Камчатка" одного разу офіцери, як вони самі висловлюються, "нахрюкались" до безтями і почали всі гуртом з лайкою і криками витанцьовувати тропака в кают-компанії. Диригував лейтенант, стоячи в самій спідній білизні на стільці. А в цей час молоденький мічман, залізши під стіл, гавкав на всіх по-собачому. Кожному хотілося утнути ще що-небудь надзвичайне. В цьому відношенні всіх перекрив літній офіцер, проголосивши тост за японського адмірала Уріу. Майстрові і команда бачили й чули, що відбувалося в кают-компанії, але навряд чи про це знав сам Рожественський. На допоміжному крейсері "Урал" зчинилась через щось сварка* між офіцерами і судновим командиром. Ненависть до нього так загострилась, що його мало не побили. Після цього лейтенант Колокольцев написав йому зухвалого листа, за що попав під суд. Не був винятком і флагманський броненосець "Суворов". На ньому один офіцер, перепившись, упав за борт, і його ледве встигли врятувати. На корабель привезли кілька ящиків з шампанським. Один такий ящик зник з верхньої палуби, його найшли в кочегарці. Винуватим матросам надавали ляпасів, але нічого не доповіли про це остогидлому всім адміралові. Там же офіцери, знемагаючи від страшенної нудьги, не придумавши іншої розваги, почали поїти шампанським мавпу та собак і нацьковувати їх одне на одного. Дикі вчинки в різних варіаціях повторювались на всіх суднах, наче якийсь морок повис над покаліченою свідомістю людей.

Я кілька разів був на березі з своїм ревізором, лейтенантом Бурна-шовим, що закуповував там для корабля різні продукти.

У місті торгівля пожвавилася. Відкрились нові магазини і палатки з російськими написами на вивісках: "Постачальник флоту", "Торгую з великою знижкою", "Прошу російських покупців заходити". До Хелль-віля, розраховуючи в ньому нажитися, рушили всілякі ділки з Дієго-

Суарец, з Маюнги, з сусідніх островів і навіть з материка. Під виглядом торговців з'явились і японські агенти. Були випадки, коли вони, ці агенти, безкарно роз'їжджали по наших кораблях. Мало того, один з них, знахабнівши, відвідав навіть флагманський броненосець. Ескадра затрималась тут на невизначений час, а на ній було багато народу. Як не скористатися з такої обставини і проституткам? І вони ринули в містечко звідусіль: француженки, англійки, німкені, голландки. Нашвидку виникали явні й таємні кубла з азартними іграми, з продажними жінками. Закипіло життя, буйне і марнотратне. Офіцери захоплювались грою в макао, і золото почало тисячами перекочовувати з кишень у кишені. Ціни на всі товари неймовірно зростали. Пляшка пива коштувала три франки, а шампанське—від сорока до шістдесяти франків. Та хіба не однаково? Люди йшли на війну без віри в успіх експедиції. Вони пиячили і розпутничали, нудилися й бешкетували.

Офіцери, що сходили на берег здебільшого в цивільних костюмах, намагалися не помічати неподобств матросів, щоб самим не наражатися на грубощі. А ті, відчувши слабкість дисципліни, переставали визнавати авторитет начальства. Гуляючи по місту, вони нікого не соромились і навіть погрожували офіцерам кулаками. Деякі напивались до того, що валялись серед вулиці нерухомими тілами, наче після битви, інші, сіпаючись від судороги, повзали рачки. Ніхто вже не боявся патрульних, яких висилали на берег. Вони, арештувавши кого-небудь з команди, вели його під руки до пристані, а він, ледве тягнучи ноги, хрипів:

— Пустіть, окаяннії Морди вам поб'юі

— На судні інакше заспіваєш, як побачиш старшого офіцера.

— Що? Старшого офіцера? Плювать я хотів на нього. Це — погань у пір'ї.

Команда з міноносця "Грозный" вчинила на березі погром. В цій справі було заарештовано чотирьох. Про них дізнався Рожественський і наказав приставити їх на "Суворов". Вже після того, як вони зазнали адміральських кулаків і стусанів, їх віддали під суд. Але це нітрохи не спинило інших від злочинів. На березі раз у раз відбувалися бійки. Билися матроси між собою, нападали і на офіцерів. То на одному кораблі, то на іншому все частіше звивався на фок-щоглі гюйс і лунав гарматний постріл — це означало, що починався "суд особливої комісії" і когось чекає жорстока кара.

Такий суд відбувся і на нашому броненосці під головуванням командира судна, капітана 1-го ранку Юнга. Обвинувачені були матроси з команди крейсера "Адмирал Нахимов": комендор Столяров, матрос 1-ї статті Чернігін, матрос 2-ї статті Король і машиніст 1-ї статті Єршов. Вони повинні були розплатитись за бунт, описаний мною раніш. Двох з них — Столярова і Чернігіна — присудили до чотирьох років каторжних робіт, а Короля—до трьох років дисциплінарного батальйону.

Щоб мати уявлення про те, наскільки поглибився розклад особового складу, досить буде познайомитися з наказами самого Рожественсько-го. Він завжди писав їх власноручно, писав, страшенно хвилюючись, ламаючи пера і прориваючи папір. За останній тиждень, починаючи з 22 січня, багато хто дістав від нього, як кажуть офіцери, "фітіль" *.

На госпітальному судні "Орел" плавала як сестра-жалібниця племінниця адмірала. Тому він іноді відвідував цей корабель. Побував він на ньому і 24 січня, в день похорон кочегара Богомолова. До борту пристав міноносець "Бравый", щоб взяти покійника і відвезти його в море.

Ось що потім писав у наказі Рожественський:

"В той час, як на всіх суднах ескадри і на всіх транспортах офіцери і команди стояли фронтом, на госпітальному "Орле" навіть і в моїй присутності вештались юрби різношерстого люду. Місце на палубі, звідки спускали на міноносець тіло покійника, було залите брудом, тут же, під спів "Святий боже, святий крепкий", тягли відро з помиями, мало не облили ризу священика...

З жалем мушу згадати, що навіть сестри-жалібниці під час печальної церемонії не виявили належної чулості. На похоронній відправі були присутні тільки дві сестри: інші ж, вільні від служби, блукали по палубі, а при виносі і спусканні тіла на міноносець виявляли цікавість, сидячи в різних місцях на планширі і перегинаючись за борт через леєри, разом з брудно одягненою жіночою прислугою..."

Наприкінці адмірал пропонує головному лікареві підтягти сестер-жа-лібниць і за допомогою начальниці "встановити, щоб на всіх церемоніях, палубних і церковних, вільні від служби сестри не ховались по каютах і не гуляли по кораблю, а перебували на певному місці на палубі або в церкві і притому не юрбою, а в рядах і,неодмінно однаково по формі одягненими".

Наказ № 54:

"Крейсера 2-го рангу "Кубань" мічмана Хижинського і прапорщика по морській частині Декапрелевича за вештання по шинках і буйство арештувати в каюті, приставивши вартового; першого на три дні, другого на тиждень".

Наказ № 61:

"Крейсера 2-го рангу "Урал" прапорщик по механічній частині За-йончковський, спущений 23 цього січня на берег в офіцерській формі, напився п'яний до скотського стану і в бешкеті з такими ж п'яними матросами з госпітального судна "Орел" був набитий по морді до крові.

Подаючи по начальству про позбавлення прапорщика Зайончков-ського офіцерського чину, наказую негайно виключити його з кают-компанії, звільнити від виконання офіцерських обов'язків, оголосити йому моє розпорядження про позбавлення його дисциплінарних прав, наданих прапорщикам, і не пускати на берег до прибуття в російський порт".

Наказ № 62:

"Ескадреного броненосця "Сысой Великий" прапорщик по механічній частині Тостогонов, спущений 23 січня на берег в офіцерській одежі, був непристойно п'яний і вигукував лайливі слова на адресу офіцера,

Тут — жартівлива матроська назва догани від начальства.

який рекомендував йому вернутися на корабель, щоб виглядом і поведінкою своєю не ганьбити гідності офіцерського звання.

Наказую прапорщика Тостогонова негайно виключити з офіцерської кают-компанії і не пускати на берег до прибуття в російський порт".

Декого з винних адмірал почав засуджувати до церковного покаяння, викликаючи цим тільки дотепи наших офіцерів:

— Присвоїв собі роль митрополита. Як це вам, га?

— Надіти б йому водолазний ковпак замість митри, і став би зовсім богослужителем.

— Адже ж він вийшов з духовного середовища, адмірал наш. Тому-то в нього і всі звички попівські. Я певен, що під мундиром він носить підрясник.

Рожественський не бував на кораблях, не розмовляв з командирами і офіцерами, не розпитував команду про її претензії. Все це було для нього зайвим. Єдиний зв'язок мав він з іншими людьми — через свої накази..Суворий по службі, крутий характером, він хотів страхом вплинути на підлеглих і "вибрати слабину" дисципліни, яка розповзалась, наче матерія з гнилих ниток. Але він не знав простої істини — ця війна, затіяна заради наживи урядових тузів, війна, навіть з імперіалістичної точки зору, найбезідейніша з усіх попередніх воєн, супроводжувана самими лише невдачами, породжувала в душі відчай, а відчай штовхав людей на безумні вчинки.

Деморалізація особового складу поглиблювалась.

Європейські жінки, віддаючи перевагу офіцерам, тільки в виняткових випадках заводили знайомство з командою. На долю матросів залишались тубільні жінки. По-різному ставились до цього їхні чорношкірі чоловіки, їхні брати або батьки. Ті, що переживали сімейну драму, приїздили скаржитись начальству на неподобства команди, але їх не розуміли і не вислухували. Що їм ще лишалось робити, дивлячись на страшну ескадру в бухті? Тільки посилати на неї свої прокляття. Деякі тубільці раділи, коли до них приходили білі гості, навіть самі намагались затягти їх до себе і дивились на це просто, як на комерційну операцію. Вони, доведені французьким імперіалізмом до страшенних злиднів, одну тільки мали турботу — більше взяти грошей з білого гостя. Поки який-небудь матрос залишався в хатині з випадковою своєю подругою, чорношкірий сакалав, іноді її чоловік, терпляче стояв на варті біля дверей і жував від нудьги бетель. І коли хлопчики і дівчата, його ж діти і діти тієї, що ховалася в хатині з чужим чоловіком, лізли, хвилюючись за матір, до дверей, він люто відганяв їх геть. Не можна було порушувати шлюбного спокою гостя — він розгнівається і не буде щедрий на гроші.

Офіцери, зустрічаючись з жінками легкої поведінки, поводились інакше. Одного разу матроси з нашого "Орла", гуляючи в лісі недалеко від міста, почули п'яні голоси і пішли на них, обережно продираючись крізь хащі. Незабаром вони побачили незабутню картину. Матроси, яких, здавалось, нічим не можна було здивувати, на цей раз остовпіли. Перед ними розкинулась галявина, а на ній, виблискуючи під сонцем білістю шкіри, лежала жінка з оголеним животом. Біля неї були три п'яні молоді офіцери. Двоє з них, в цивільних костюмах, грали в неї на животі в карти, а третій, з мічманськими погонами на плечах, відійшовши сажнів на два, ладнав фотографічний апарат, щоб зняти їх. Жінка була, очевидно, п'яна, як ніч, бо тут же валялись порожні пляшки від вина і стояв плетений кошик з якимись припасами.

— Коля! — звернувся до фотографа один з картярів, очевидно, любитель пікантних знімків.— Ти зайди трохи праворуч, щоб на карточці деталі вийшли...

— Струнко! — похитуючись, крикнув офіцер з апаратом.— Я краще знаю, як треба зняти. Один хай дивиться на свого партнера, а другий — на живіт, на розкладені на ньому карти. Зробіть заклопотані обличчя.

— Коля, друже милий, ти нас замучив,— плутаючись язиком, благав другий картяр.— Ми вже разів п'ять знімались і все по-різному. Кінчай швидше. Треба знову взятись до серйознішої справи...

В числі орловських матросів був гальванер Голубев. Визираючи з-за дерев і чагарника, він напружено сопів носом, а потім раптом крикнув роблено-хрипким басом, крикнув по-начальницькому гучно, наче адмірал:

— Поздоровляю вас, панове офіцери, з величезною перемогою над ворогом!

Офіцери зразу сполошились. Ті двоє, що грали в карти на голому животі жінки, схопились і розгублено закрутили головами. Третій випустив свій фотографічний апарат і виструнчився. Жінка, лежачи на місці, навіть не поворухнулась.

В чагарнику розлігся регіт.

— МатросиІ — заверещав один з мічманів, помітивши, мабуть, в чагарнику синій комір форменки.

Всі троє вихопили з кишень револьвери і з матірщиною почали стріляти в той бік лісу, звідки чулись голоси матросів. Орловці втекли.

Слухаючи їхню розповідь, я думав про те, що буде, коли ми ще простоїмо тут місяців два-три.

КУРЧА

Придивляючись до життя броненосця "Орел", я часто запитував себе: нормальні ми люди чи ні? Багато що в нашій поведінці здавалось мені дивним і незрозумілим. Іноді ми лишались байдужими до важливих подій, а іноді незначний факт нас надзвичайно хвилював.

Місяця півтора тому рано-вранці старший сигнальник Зефіров поліз у скриньку з запасними прапорами. Відкривши дверцята, сигнальник раптом відкинув назад крутолобу голову й застиг у німому подиві: всередині скриньки копошилося курча. Як воно сюди потрапило? Може, товариші підсунули його, щоб посміятися над Зефіровим? Він довго не знав, що й думати, поки не побачив у куточку за прапорами яєчну шкаралупу. Істина відразу розкрилась. Зефіров згадав, як на одній з лопередніх стоянок ескадри він купив у тубільців зо три десятки яєць.

Іноді, коли не вистачало казенних харчів, він підживлявся ними. Одне яйце випадково закотилося за прапори. На кораблі, що стояв у тропіках, температура в затінку, і навіть уночі, була висока, наче в інкубаторі. Зародок в яйці ожив і перетворився на курча.

Новонароджений встиг висохнути і жовтою пухнастою кулькою невпевнено стояв на кволих рожевих, майже прозорих, ніжках. Засліплений денним світлом, він жалібно пищав, може, кликав свою матір. Зефіров нахилився над ним і посміхнувся від зворушення. Потім він обережно поклав курча на долоню і поніс вахтовому начальникові.

— Ось. ваше благородіє, чудо яке.

Лейтенант Павлінов, зсунувши чорні брови, суворо запитав:

— Це шо значить?

Але коли він дізнався від старшого сигнальника, в чому справа, то сам не зміг стримати посмішки. Зефірова оточили рульові та молодші сигнальники, з подивом розглядаючи його знахідку. Лейтенант Павлінов телефоном передав новину в кают-компанію. Офіцери юрбою повалили на передній місток, Сюди ж прийшли старший офіцер Сидоров і сам командир броненосця Юнг. Зефіров, почуваючи себе героєм дня, з запалом розповідав, яким чином курча змогло вилупитися з яйця. Офіцери дивувались, по-різному виявляючи своє захоплення:

— Чудесне явише!

— Чудово!

— Яке зворушливе створіння! Командир Юнг ласкаво сказав:

— Сім'я наша на одну душу збільшилась.

Старший офіцер Сидоров, розправивши сиві вуса, добродушно додав:

— Це, Миколо Вікторовичу, віщує щастя.

Навіть лейтенант Вредиий і мічман Воробейчик, дивлячись на курча, розчулились і подобрішали.

На місток почалося паломництво команди: підіймались не лише стройові матроси, а й машиністи та кочегари. На невеликій площадці вони не змогли всі вміститися. Вахтовий начальник проганяв їх назад, а вони благали:

— Ваше благородіє, курча, кажуть, народилося без квочки.

— Нам тільки разочок глянути на нього.

Кінчилося тим, що куоча довелось понести на бак. Тут зібралися сотні людей. Ширше розсунулося коло, щоб усім було видно новонародженого, який кволо бігав по дерев'яному помосту палуби. Курча, схоже на живу шафранову кульбабку з ніжно-рожевим дзьобом, з чорними й маленькими, як бісер, оченятами, що наївно на нас дивились, здавалося нам надзвичайно привабливим. Я не впізнавав команди і себе самого. Тяжкий настрій зник, немовби ми й не переживали ні здачі Порт-Артура, ні заіибелі 1-ї ескадри, ні враження від статей Кладо, який доводив, що 2-а ескадра слабша від японського флоту майже вдвоє, ні страшної розправи з робітниками, вчиненої царем 9 Січня. Від погляду на курча прояснювались найпохмуріші обличчя. Збуджені, ми раділи вголос, як діти, ніби нам повідомили про закінчення війни.

Хтось вигукнув:

— Цікаво б угадати, що з нього буде— курка чи півень?

На середину кола вийшов кочегар Бакланов. Двома пальцями він узяв курча за ноги й високо підняв руку. Голова курчати звисла донизу. Кочегар авторитетно оголосив:

— Бачите? Півничок! Ніяких сумнівів. Якби була курочка, то вона б намагалася підтягти голову до тулуба. Я два роки був батраком у маєтку одного пана і точно знаю цю справу.

Бакланов спустив курча на палубу і відійшов убік. У нас на кораблі чимало перебувало дорослих півнів усяких порід, і це ніколи нікого не хвилювало. Ніхто не шкодував, коли їх різали для офіцерського столу. Та й у себе на батьківщині більшість з нас росла на селі разом з півнями. Але тепер від слів кочегара ми зраділи ще більше. Почулись голоси:

— Ми не віддамо курчати в кают-компанію!

— Воно мусить належати всій командії

З цим усі погодились. Почали радити, чим годувати курча. Деякі вже мріяли, який з нього виросте красунь півень, обов'язково вогненно-червоний, і з яким задоволенням слухатимуть на кораблі його спів. Він подаватиме свій голос на всю ескадру. Сам "скажений адмірал" лусне від заздрощів до нас.

Начальство насилу розігнало команду на роботи. Але в цей день у всіх відділеннях корабля розмова йшла лише про курча. Ми не могли забути про нього. Може, воно через те так схвилювало нас, що було занадто малим і беззахисним серед цього величезного царства заліза і потужних механізмів, саморушних мін, баштових і бортових гармат, тисяч вибухових снарядів. Уряд хотів, щоб ми підтримали на полі бою зганьблену честь Російської імперії. Але тепер ніхто вже про це не думав, як і про своє безвідрадне існування. Курча, немов найрідніша і найулюбленіша дитина, заповнювало всю нашу свідомість.

Зефіров не мав часу няньчитися з своєю знахідкою і подарував курча рульовому Воловському. Той проявив велике піклування про нього і дав йому прізвисько: "Синок". Для нього була зроблена клітка. Годували його добре: вареною кашею з різних крупів, розмоченим білим хлібом, кришеним жовтком. Крім того, кожен вважав своїм обов'язком, буваючи на березі, принести для нього якихось комах або личинок. Згідно з умовою, годував курча тільки один Воловський, щоб воно краще звикло до свого хазяїна. Так минали дні, тижні. На наше загальне задоволення, курча важчало, обростало пір'ям, оформлялося на птаха. Вдень його випускали з клітки гуляти по палубі, і тоді, під тропічним сонцем, воно почувало себе тут, як на сільському лужку. Іноді, не бачачи свого пернатого вихованця, Воловський кликав його:

— Синок, Синок...

І курча з якимось особливо радісним писком бігло на знайомий голос, знаючи, що дістане якісь ласощі. Воно дзьобало харч прямо з рук Воловського, а потім, немов на сідало, забиралося до нього на плече. Посміюючись, рульовий ходив по палубі, а Синок, щоб не звалитися, балансував відростаючими крильцями.

Все це нас дуже тішило.

Слава про наше курча розійшлась по всій ескадрі.

Через півтора місяця наш спільний улюбленець прикрасився пір'ям. Він міг самостійно забиратися на місток, робив невеликі перельоти. На голові його позначились паростки гребеня. Так було до сьогоднішньої події.

Команду після полудневого відпочинку розбудили пити чай. Сигнальники та рульові, зібравшись на верхньому містку, посідали кружка прямо на підлозі, засланій лінолеумом. Перед ними стояв піввідерний чайник з червоної міді. Розкинутий над головою тент зменшував тропічну спеку. Хтось відкрив кришку чайника, щоб швидше прохолов окріп. Синок, ощипуючись, мовчки сидів на ручці штурвала, ніби прислухаючись до лінивої розмови людей. Потім, може, приваблений блиском начищеної міді, він несподівано спурхнув, щоб пересісти на чайник. Раптом всі разом зойкнули, мов від болю: курча попало в окріп і в ту ж мить зварилось.

Хвилин через десять на "Орле" вже знали про це всі матроси й офіцери. І знову почалось паломництво, спочатку на місток, а потім на бак, куди перенесли ошпарене курча. Кожному хотілось поглянути на нього, а воно, розкинувши ноги й крила, нерухомо лежало на палубі, мокре, облізле й жалюгідне. Живий, рухливий, гарний птах перетворився на шматок м'яса. Біля нього, згорбившись, понуро стояв рульовий Воловський. Одні з команди, похитуючи головами, гірко зітхали, інші лаяли сигнальників та рульових, вважаючи їх винуватцями смерті загального улюбленця. Ми стояли довго, похмурі й пригнічені, паче втратили не курча, а цілий корабель з усіма його мешканцями.

Хто розгадає злами людської душі? Нас гнали вбивати людей, і самі ми разом з ескадрою були приречені на неминучу загибель. Але все це нібито чекало не нас, а якихось інших, незнайомих нам людей. А зараз ми не могли без болісного жалю дивитись, як рульовий Воловський почав зашивати мертве курча в парусину, а потім прив'язувати до його ніг шматок заліза, щоб потопити за бортом нашу недавню радість.

ДО БРАТСЬКОГО КЛАДОВИЩА

Кінчався лютий. Дощі все рідшали. Але однієї ночі ми пережили особливу зливу з тропічною грозою. Удень розпечене небо, пожадливо напившись поди, надто обважніло од вологи і тепер розлючено повертало її морю. З гористих вершин і крутих берегів Мадагаскару зривались шквали, шумливо падали в бухту, і борознячи її поверхню, з шаленим виттям літали навколо ескадри. Дощові струмки, як сировими ременя— ми, сікли кораблі, а весь простір наповнився блиском і гуркотом. Розряди атмосферної електрики з громовими ударами були такі часті, що не давали опам'ятатись, і складалося враження, що над головою відбуваються нагромадження кам'яних скель і заліза. Вогняні спалахи безупинно пронизували пітьму, розбігаючись по хмарах змієвидними стрічками, падаючи широкою спіраллю, на мить розкидаючись гірляндами. Іноді чорне небо розколювалось на безліч золотих гіллястих тріщин, що спускалися до самого горизонту. Гроза сп'яніла і справляла

6 О. Иовнков-ПрибоА

161

свій шабаш. І в цьому світловому гуркітливому гармидері, крізь каламуть дощу і шквалу, неясно вимальовувались силуети кораблів, похмурі і нерухомі.

Я добре вимився дощовою водою, а потім спустився вниз і переодяг-ся в суху одежу — робочі парусинові штани і натільну сітку. Команда, вільна від чергування, давно спала. Мене попередили товариші, що сьогодні на честь масляної має бути свято, і по мене, коли це потрібно буде, прийдуть у канцелярію. Я довго сидів за столом, над розкритою книгою, захоплений могутнім талантом Байрона. Разом з його героєм Дон-Жуаном я перелітав з однієї країни до іншої, причаровував красунь і разом з ним кидав виклик громадському лицемірству і святенництву. Трюмний старшина Йосип Федоров, ввійшовши в канцелярію, перебив моє читання:

— Скоро все буде готове. Ходім.

Ми спустилися спочатку в машинне відділення, а потім забрались за подвійний борт. В яскравому електричному світлі я побачив кілька чоловік, які розсілись навколо перекинутих ящиків. Всі були приятелі: машинний квартирмейстер Громов, мінер Вася Дрозд, кочегар Бакланов, гальванер Голубєв і кілька трюмних машиністів. На ящиках, покритих чистим шматтям, стояли емальовані кухлі і великий мідний чайник. Перебірки були прибрані тропічною зеленню. Осторонь стояло відро, наповнене фруктами — бананами, апельсинами, ананасами.,

— Це наша кают-компанія,— заявили мені.— Сідай. Гостем будеш.

Через кілька хвилин принесли велику саморобну сковороду з смаженою свининою, порізаною на дрібні шматки. Розтоплене сало шипіло, потріскуючи. Кочегар Бакланов промовив:

— Як жіноче серце,— без вогню пашить.

— Звідки це у вас? — з подивом спитав я, втягуючи носом приємний запах смаженого м'яса.

На обличчях людей з'явилися загадкові усмішки.

— На березі скільки завгодно можна купити.

— А де смажили?

— В кочегарці слона можна засмажити. Зараз працюють там духи краще, ніж коки в камбузі. І млинці печуть, і варять, і жарять. Красота!

— А начальство не накриє?

— У нас скрізь караульні розставлені, як на війні. Мало того, можемо в разі потреби виключити електричне освітлення. Тут, брат, усе зроблено на три господа бога.

Я ще більше був здивований, коли з чайника почали розливати в кухлі ром. Я покуштував його — вісімдесят градусів. Тим часом казенний ром, яким відав я, розводили наполовину водою, і він мав таку саму міцність, як російська горілка. —--Наш напиток кращий за твій.

Трюмний старшина Федоров, звертаючись до молодого хлопця, спитав:

— Молодшим боцманам порцію відіслали?

. — Все зроблено, і пляшку рому їм відніс. Дуже вдячні вони.

Коли всі взяли кухлі, кочегар Бакланов, широко усміхаючись, привітав усіх з масляною і скомандував:

— Весла — на воду!

Випивали і закушували, один від одного заражаючись апетитом. їли доти, поки сковорода не спорожніла. В чайнику теж нічого не лишилось. Потім взялися за фрукти. Було жарко, наче ми сиділи в паровому котлі. Публіка, сп'янівши, ставала чимраз галасливішою. Гальванер Голубев підвівся і, ставши в позу викривача, заговорив:

— Адже там, в Росії, люди орудують. Робітники в Петербурзі на барикадах бились. А в Москві від його імператорської високості, від царевого дяді Сергія Олександровича, лишились ріжки та ніжки. Бомбою його трахнули. Як видно з усього, захиталось самодержавство.

На це йому відповіли:

— Нехай хитається. Не плакати ж нам? Ми поплачемо, коли не в дяді, а в самого племінника злетить корона разом з його довбешкою.

— Але повинні ж ми що-небудь робити? — не вгавав Голубев.

— Прийде і наш час.

Йосип Федоров задер вусате і гостре обличчя і на правах трюмного хазяїна заявив:

— Про це, товариші, ми поговоримо іншим разом. А тепер ні слова про такі діла. Інакше всіх викину з своїх володінь. Ми зібрались сюди, щоб не здохнути з нудьги проклятої.

Кочегар Бакланов, у якого велике, як коліно, підборіддя лисніло від сала, похвалив його:

— Хоч і не адмірал, а сказав розумно.

І тут же звернувся до свого друга з запитанням:

— Скажи, Дрозд, що ти будеш робити, коли під час бою опинишся за бортом?

— Тебе про це не буду питати,— образився мінер Вася Дрозд.

— А все-таки послухай моєї дружньої поради. Коли в море попадеш, то швидше хапайся за воду — не потонеш.

Я вийшов на верхню палубу. Небо очистилось від хмар і розцвіло яскравими зорями південної півкулі. Після стихійного струсу, здавалось, уся природа завмерла в сонній тиші.

По палубі, хитаючись, блукали п'яні матроси. Звідки в машинній команді з'явився ром? Про це я довідався тижнів через два від Йосипа Федорова. Виявилось, що все було дуже просто. Напередодні я прийняв з пароплава разом з іншими припасами і кілька сорокавідерних бочок рому. Його звичайно зливають з верхньої палуби, вірніше з юта, в залізну трубку, пристосувавши для цього лійку. Така трубка спускається вниз, проходить через кілька поверхів до провізійного приміщення, так званого ахтерлюка, і попадає в спеціальні цистерни для горілки. Так і я зробив. При цьому, крім вартових, внизу стояв старший баталер Пятов-ський, а нагорі я. Але ми не врахували однієї обставини, ідо трюмні машиністи, або, як їх інакше називають, трюмні криси, знають всі закапелки на кораблі, знають і те, де проходить така трубка. їм не важко було просвердлити в ній на вигині дірочку і увіткнути в неї тонкий гумовий шланг. Таким чином вони націдили рому два анкери, приблизно десять відер нерозведеного напою, міцністю в вісімдесят градусів.

— Ви могли б мене підвести,— докірливо сказав я Федорову.

— Це ж як так підвести? Не ти старший баталер. А потім — на війну ж ідемо. Все одно добру пропадати. В кают-компанії більше гуляють, а ми будемо тільки дивитись на них? А життя наше яке? Здуріти можна від нього.

Я махнув на все рукою.

Тієї пам'ятної ночі деякі п'яні, опинившись на верхній палубі, поводились тихо, інші верзли дурниці. Один із трюмних машиністів, призваний з запасу, літній чоловік, зіткнувся з вахтовим офіцером.

Мічман Воробейчик спитав:

— Нахрюкався?

— Нікак нєт, ваше благородіє. Був я на березі і, окрім молока, нічого не пив. А от молоко, виявилось, від скаженої корови. От тепер мене і нудить страшенно. Хитає в різні боки і шабаш.

— Хотів я тебе заарештувати на одну добу, але за те, що ти брешеш, кару подвоюю.

Трюмний машиніст почав удавано благати:

— Згляньтеся, ваше благородіє. Я навіть уві сні вас бачив. Сам Саваоф взяв вас у свої руки божі, посадив до себе на коліна, прикрив срібною бородою і пестить, як дитину. "До чого ж, каже, ти милостивий начальник. Жодного матроса не образив. І за це ти будеш у мене в раю до того часу..."

Мічман скипів:

— Мовчать!

Машиніст теж підвищив голос:

— А чому, ваше благородіє, мовчати? Я, можна сказати, за свою службу висьорбав цілий баркас казенного супу. І не можна, значить, розмовляти? А ви скільки з'їли?

— Яз тобою завтра розправлюсь! — крикнув мічман Воробейчик і поліз на передній місток.

Вслід йому прозвучав п'яний голос:

— Дванадцять пар окулярів, завів і задається! Ех, корабельна кокетка 1

Вранці машиніст замість карцера був поставлений на бак під гвинтівку.

Матрос-скотар доповів капітанові 2-го рангу Сидорову, що з корабля зникла офіцерська свиня. Одразу ж викликали на верхню палубу обох молодших боцманів — Павликова і Воєводіна. Вони стояли перед старшим офіцером, виструнчившись і безсоромно пожираючи його очима, а той допитував:

— Як ви думаєте, куди вона могла подітись?

— Не можу знати, ваше високоблагородіе,— відповів Павликов, мало що тямлячи від випитого вночі рому.

— Ну, а ти що, Воєводін, скажеш?

Воєводін, якого менше мучило похмілля, моментально щось зміркував і відповів таким серйозним тоном, який не викликав ніяких сумнівів:

— Не інакше, як за борт стрибнула, ваше високоблагородіє.

— Досі не стрибала, а тепер стрибнула? І що їй за бортом робити? Воєводін і на це відповів:

— Мабуть, спросоння, ваше високоблагородіє. Іноді трапляється, що й матрос так падає в море. Ви самі знаєте, як це буває. А може, захотіла втекти, з корабля, поки її не з'їли. Свиня— це найхитріша з тварин.

Старший офіцер навіть глянув за борт і зміряв очима відстать від корабля до берега.

— Це правильно, ваше високоблагородіє,— схаменувшись, підтвердив і Павликов.— Я їх сотні мав у себе вдома, свиней цих. Ну, до чого капосна тварюка — просто біда. Хоч яку міцну загорожу рилом своїм розверне. Хоч яка ріка їй байдуже — перепливе.

Коли, старший офіцер мирно відпустив своїх боцманів, Воєводін, відійшовши зі мною на шканці, поскаржився мені:

— Ну, скажу я тобі, і бражка ж наші трюмні криси. Прислали нам у каюту фунтів зо три смаженої свинини і пляшку рому. Посильний пояснив, що все з берега дістали. А ми, дурні, повірили цьому. Виявляється, тут он яке діло. Але ж свиня яка! В ній було не менше шести пудів чистого м'яса. Мене одне дивує, як вони спустили її в кочегарку і як зарізали? Адже вона повинна була горлати на всю ескадру, а у них і не писнула. Смалили її, мабуть, паяльною лампою. Чиста робота — що й казати.

Боцман зітхнув і додав сумно:

— Важко тепер і нашому братові служити. Коли потурати команді, так і жди, сам під суд підеш. А візьмись підтягати дисципліну — матроси тебе вб'ють. Хіба їх чим-небудь тепер налякаєш, коли і без того всі знають: смертники вони, на загибель ідуть.

Того ж самого дня я довідався, що свиню з'їли за одну ніч, а вранці на прийомі у лікаря вистроїлась довга черга людей з розладнаними шлунками.

Наша стоянка в Носсі-Бе кінчалася. По ескадрі було дано наказ спішно готуватись до походу. Почалася гарячка: судна день і ніч довантажували вугілля, воду, провізію та інші припаси. Закінчувались останні розрахунки з берегом.

На ескадрі було дванадцять тисяч чоловік. Так довго перебуваючи тут, вони не могли не вплинути на тубільців: довели до розпусти їхніх жінок, навчили населення, до дітей включно, лаятись по-російському матірно. До нас на броненосець щодня приїздили сака лави, які торгували фруктами, милом, листівками та іншим дріб'язком. Один з них побив своїх конкурентів тим, що проявив видатні здібності щодо російської лайки, і в нього купували товари охочіше, ніж у інших. Матроси прозвали його по-своєму — Гришкою. Майже голий, тільки з пов'язкою навколо стегон, з прекрасно розвиненим торсом, стрункий і мускулястий, він був схожий на гладіатора, вирізьбленого художником з темно-коричневого мармуру. Прямуючи своєю пірогою до нашого корабля, він ще здалека починав вигукувати ламаною російською мовою погані слова. Звучний голос його лунав на всю ескадру.

— Хлопці, Гришка наш пливе!

Матроси сміялись:

— От криеі

— Боцманом би його зробити.

Поява його на борту була иайвеселішою розвагою для команди.

В бухту Носсі-Бе 2 березня прибув пароплав "Регина", який доставив для ескадри сухарі, масло, чай, солонину, машинне і шкіперське приладдя. Все це було послано нашим годувальником постачальником флоту Гінсбургом. Без нього ми пропали б з голоду. Через те, що завтра ми повинні знятися з якоря, було наказано розвантажити пароплав за двадцять чотири години.

А за чотири дні до цього до нас приєднався транспорт "Иртыш" з вугіллям.

Ми весь свій броненосець завалили вугіллям і іншими припасами. Інженер Васильєв, розмовляючи з офіцерами, обурювався.

— Я не розумію розпоряджень адмірала. Що він зробив з кораблями? Ви тільки подумайте: водотоннажність "Орла" дійшла до сімнадцяти тисяч тонн. Остійність його так зменшилась, що перейшла вже за всі припустимі межі. Запас плавучості лишився зовсім мізерний. За таких умов ми не можемо досягти швидкості і чотирнадцяти вузлів. Не тільки в бурю, але навіть при крутому повороті ми рискуємо перевернутись догори кілем.

Офіцери на це тільки відмахувались рукою:

— Все одно, аби швидше який-небудь кінець.

Третього березня біля години дня кораблі почали зніматися з якоря, щоб уже ніколи більше сюди не вернутися.

З яким почуттям покидали ми Мадагаскар, біля берегів якого провели два з половиною місяці!

Порт-Артур здано. Загинула 1-а ескадра. 2-а ескадра, як виявив Кладо, майже вдвоє слабша від японського флоту. Тепер стало зрозуміло, що стріляти ми не вміємо. В Петербурзі царська влада розстрілює робітників. До того ж в останні дні ми почали діставати через телеграфне агенство Рейтер безрадісні відомості з сухопутного фронту.

Сьогодні в іноземних газетах були надруковані реляції про бої під Мукденом. Там, у далекій Маньчжурії, відбулась генеральна битва,— битва, що тривала кілька днів. Наші не витримали і мусили відступити на північ, покинувши Мукден. Опубліковано приголомшливі цифри наших втрат: тридцять тисяч убитих, дев'яносто тисяч поранених, сорок тисяч здалося в полон. Крім того, японцям дісталося величезне військове спорядження: сотні гармат, сотні тисяч гвинтівок, десятки мільйонів пачок патронів і така багатюща здобич, як коні, фураж, повозки, хліб, паровози, вагони, обмундирування, паливо. Головнокомандуючого військами генерала Куропаткіна відкликали, а замість нього призначили генерала Ліневича. Можливо, наведені цифри були не зовсім точні, але не було ніякого сумніву, що наші сухопутні війська розгромлені. Очевидно, поразка була така сильна, що навряд чи вони очуняють. У них лишилась єдина надія — це наша ескадра. Але чи знають вони, сухопутні війська, що над російським флотом висить те саме прокляття бюрократичного і самодержавного ладу, яке занапастило нашу армію?

Серце хололо від думки, що вони обманюють себе марною вірою в нашу морську силу, в нашу допомогу. Коли нас не повернуть назад до Росії, ми підемо вперед, але тільки для того, щоб своєю загибеллю завершити страшну епопею, яка розгорнулася на Далекому Сході б.

Протягом двох годин наша ескадра, що складалася з сорока п'яти кораблів, шикувалась у похідний порядок. Жарко світило сонце. Нас деякий час супроводили дві білі французькі міноноски, тримаючи на щоглах прапори з побажанням: "Щасливої дороги". На "Суворове" на честь Франції духовий оркестр грав "Марсельєзу". Вийшли на своїх пірогах тубільці полюбуватися востаннє ескадрою. Біля борту "Орла" довго крутився знайомий сакалав Гришка. На честь проводів ескадри він вирішив похизуватися особливим убранням: навколо широких стегон вузька смужка червоної матерії, чорна шия в тісно стягнутому білому комірці з яскраво-жовтим галстуком, на кучерявій голові добутий у нашої команди флотський кашкет з золотим написом назви судна. Решта його тіла була гола. Поки ми не збільшили швидкість ходу, він гнався— за нами на своїй пірозі, розмахуючи руками, і, калічачи російські слова, посилав нам матірні привітання.

Я подивився на змучені обличчя команди і офіцерів. Як ми постаріли за час походу! Смертна тривога відбивалася в кожній парі очей.

Попереду під гарячим небом лежав океан, величний і блискотливий — наша розкішна путь до братського кладовища.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЕСКАДРА ЙДЕ ДАЛІ

НА ПРОСТОРІ ІНДІЙСЬКОГО ОКЕАНУ

Двадцять діб потратили ми на перехід через Індійський океан, двадцять діб не бачили ми берегів, перебуваючи серед водного простору й неба. За цей час, на наше щастя, ми не бачили жодної справжньої бурі. Часом налітав вітер — як налітають пустотливі хлоп'ята, але це не завдавало нам особливого клопоту. Деякі дні хмурились і мрячили дощем, наче оплакували нашу долю, а потім знову спалахували сліпучим блиском тропіків. Неоднакові були і ночі—то хмарні, наповнені густою і непроглядною тьмою, яка буває в неосвітленій утробі судна, то ясні і сині, чаруючі сяйвом місяця і зірок.

Після того, як ми покинули Мадагаскар і взяли курс до Зондського архіпелагу, всім стало зрозуміло, що ескадра йде на Далекий Схід.

Почуття роздвоїлись: з одного боку, пригніченість — нас не повернули в Росію, з другого — нам все набридло і скоріше хотілося тієї чи іншої розв'язки.

Ескадра пройшла вже тривалу й довгу путь. На її кораблях пливло кілька тисяч людей різної вдачі, які встигли багато передумати і пережити. А нами ніхто не займався. Природно, деякі безвольні натури, неорганізовані і позбавлені моральної підтримки, шукали для себе порятунку у передчасній смерті. В перший же день нашої мандрівки з пароплава "Киев" кинувся в море матрос. Було вжито заходів, щоб врятувати його, але адмірал, дізнавшися, в чому річ, підняв сигнал не шукати. Матрос утопився. Другого дня подібний випадок повторився на крейсері "Жемчуг" — теж викинувся за борт матрос. Він довго плавав, поки його підібрав госпітальний "Орел". Що сталося з цими людьми? Нормальні вони були чи ні? Невже страх перед майбутньою смертю змусив їх покінчити життя самогубством?

Жодної доби не минало без того, щоб на тому чи іншому кораблі чогось не трапилось: пошкодження в машині, в кочегарці, в рулі. Судно виходило з строю, зупинялось або йшло тихим ходом під однією машиною, затримуючи всю ескадру. Міноносці тяглися за транспортами на буксирах; буксирні перліні часто лопались. Це також гальмувало наше просування вперед. В середньому ескадра проходила за добу близько ста сорока морських миль.

Багатьох цікавило питання: чому ми не дочекались в Носсі-Бе ескадри контр-адмірала Небогатова? В цьому була якась' незрозуміла для нас таємниця. Я кілька разів прислухався до розмов офіцерів, але й вони нічого певного не знали і тільки висловлювали свої здогади.

— Командуючий, як я чув, вважає Третю ескадру тільки тягарем для себе,— говорили однї.— Тому вирішив не зустрічатися з нею.

— Цього не може бути,— заперечували інші.— Найпевніше, що Небогатову призначено де-небудь рандеву. Не виключена можливість, що ми з'єднаємося з ним у відкритому морі.

— В такому разі, якими міркуваннями керувався адмірал, розбиваючи свої сили? Адже ми з дня на день чекаємо нападу ворога. Небезпека ця зростає в міру того, як ми наближаємося до Японії.

Хоч ніхто й не вірив у велику допомогу 3-ї ескадри, але, очевидно, всім хотілось, щоб вона була з нами.

До цього часу ми вантажили вугілля в різних бухтах, в які заходили. Тепер же через кожні три-п'ять діб робили це на океанському просторі. Зранку, за сигналом флагмана, ескадра зупинялась на весь день, застопоривши машини, але не кидаючи якоря. Бойові кораблі спускали баркаси і парові катери, а транспорти — спеціальні залізні боти з повітряними ящиками. З кожного лінійного судна посилали в супроводі офіцерів партію матросів, не менше ста чоловік, на вугільний транспорт. Вони мусили працювати в трюмах, насипати мішки вугіллям. Призначались ще команди на баркаси і боти — з мішками, стропами і лопатами. Стрій ескадри порушувався: транспорти і бойові кораблі трималися хто як міг. Допоміжні крейсери — "Днепр", "Рион" і "Кубань", маючи в своїх містких трюмах достатні запаси вугілля, не потребували довантаження. Цим суднам було наказано нести дозорну службу для "попередження ескадри в разі раптової появи противника. Вони розходились по колу горизонту, але тримались не далі, як в межах видимості сигналів.

Як і під час попередніх вантажень, в роботі брали участь всі, не виключаючи й офіцерів. Спосіб вантаження був найпримітивніший: одні в трюмах транспортів наповнювали мішки вугіллям, другі відвозили ці мішки ботами і баркасами до своїх кораблів; хто стояв на лебідці, хто зсипав вугілля через горловини в вугільні ями. Через кожну годину сигналом повідомляли адмірала про результати вантаження. Не можна було відставати від інших. Тому сам старший офіцер Сидоров, бажаючи подати приклад іншим, ставав на відтяжку і допомагав у роботі. Вугільний пил осідав на його обличчя і кітель з золотими погонами. Грізні сиві вуса, гостра борідка і густі брови ставали чорними. Часом вій покрикував:

— Натисни, хлопці, щоб нам не лишитись у хвості.

І матроси "натискували", одягнені в рвані робочі штани і натільні сітки. Ноги були взуті, замість чобіт, в саморобні постоли або просто обмотані ганчір'ям і шкертами. Мало в кого лишилось більше одного кашкета — його треба було берегти. Тому кожен прикривав голову незграбним ковпаком, пошитим із старої парусини, або чалмою з лахміття. Всі були скоріше схожі на крючників, які працюють на баржах, ніж на військових моряків. Крики людей і ляск лебідок лунали з кораблів, оповитих чорним туманом пилу. Серед безладної юрби суден парові катери, похитуючись на брижах і даючи свистки, тягли на буксирах в різних напрямах баркаси і боти, то порожні, то переповнені вантажем.

Так звичайно тривало години до п'ятої вечора без відпочинку, з перервою лише на обід. Вантаження кінчалося за сигналом з "Суворова". Всі баркаси, парові катери і боти підіймались на місце.

Ескадра знов вишикувалася в похідний порядок і йшла далі.

Весь світ дивувався, як це величезна ескадра наважилась піти в таку далечінь, не маючи по дорозі жодної вугільної станції. А на ділі виходило все далеко простіше, ніж багато хто думав. Командуючий і його штаб нічого не придумали тут нового і розумного — виручала з біди мускульна сила людей.

Багато клопоту завдавали нам мішки. Правда, тільки на один броненосець "Орел" їх було відпущено три тисячі штук, але вони нічим не відрізнялись від звичайних борошняних мішків. Набивати їх вугіллям було важко: двоє повинні були тримати мішок на рівні своїх плечей, а третій насипати. Робота йшла надзвичайно повільно. Крім цього, мішки ці раз у раз розповзались і лопались від семипудової ваги і гострих країв вугілля. Багато часу витрачалось на лагодження їх. Отже, не дивно було, що всі так зраділи, коли дістали з транспорту "Корея" сімдесят мішків німецького виробу, спеціально пристосованих для. вантаження вугілля. Вони були зроблені з подвійної парусини і обшиті по краях тросами. Тверді, кубічної форми, вони стояли в трюмі, наче кошики. В кожен такий мішок, місткістю до сімнадцяти пудів, могли насипати вугілля відразу троє людей.

Це вантаження вугілля найбільш вимотувало сили ескадри. Галерникам жилося, мабуть, легше, ніж нам. Ми дихали вугільним пилом, забиваючи ним легені, ми відчували його хрускіт на зубах і ковтали з їжею, він в'їдався нам у пори тіла. Ми спали на куі^х вугілля, віддаючи йому місце в жилих приміщеннях. З вугілля ми створили собі ідола і приносили йому в жертву все — наші сили, здоров'я, спокій, вигоди. Думали тільки про нього, віддавали йому всю винахідливість. Воно, як чорна завіса, заслонило від нас важливіші справи, ніби перед нами стояло завдання не воювати, а тільки наблизити ескадру до японських берегів. Ми закидали вугіллям всю батарейну палубу так, що 75-міліметрові гармати в разі мінної атаки не могли б бути пущені в дію. А Рожественський немов звихнувся на цьому вантаженні. Кажуть, він і вві сні іноді вигукував:

— Вугілля, вугілля! Я наказую ще вантажити! Вантажити до від-казу!

Живих биків, що були у нас на палубі, меншало. Впереміж із свіжим м'ясом ми почали їсти солонину. Але вона була просолена невміло і від жари майже вся зіпсувалася. Кожну бочку, витягнену з ахтерлюка, викочували на бак і там уже обережно розкривали її. Звичайно кок або артільник обухом сокири бив по дну бочки і одразу ж тікав геть, бо з пробитих щілин з піною і шипінням починав бити фонтаном прокислий розсіл, що зашумував. По всій палубі розходився такий огидний запах, що всі затуляли носи. Тільки через кілька хвилин можна було знову підійти до бочки, щоб закінчити розкупорювання. Скільки не вимочуй у воді таку солонину, вона мало чим відрізнятиметься від зогнй-лого падла7.

Перебуваючи в таких тяжких умовах, ми давно мусили б подохнути. А ми не тільки жили, але іноді й сміялись. У вільний час лунали звуки гармонії або гітари. Співали пісень хором або поодинці. Знаходились матроси, які, незважаючи на втому, витанцьовували тропака. На баку розповідали про різні смішні випадки. Це полегшувало нашу долю, рятувало нас від божевілля.

Іноді розважав нас своїми химерами Рожественський. Якось сигналом він ошелешив кораблі новиною, що поблизу перебуває японська ескадра. Мимоволі постало питання: звідки він довідався про це? Жодне з іноземних суден не приставало до "Суворова", а до берега було близько двох тисяч морських миль. Звичайно, у нас ночами вживали всіх заходів охорони і вартували біля заряджених гармат. З розвідувальних крейсерів, після такого попередження адмірала, раз у раз почали доносити, що вони бачать вогні то попереду, то збоку. Перевірка виявляла, що ніяких вогнів не було. Так "Изумруд" сигналом повідомив:

— На горизонті бачу корабель. Адмірал перепитав:

— Що ви бачите? "Изумруд" відповів:

— Нічого.

Адмірал розгнівався і просигналив "Изумруду":

— Дурниці.

Мало який день проходив без того, щоб на якому-небудь судні не був арештований за той чи інший недогляд вахтовий начальник. Плавучий госпіталь "Орел" за неуважність до позивних дістав три холості постріли. Деякі кораблі за провину адмірал ставив, як і раніш, на правий траверз "Суворова". Одного разу вночі броненосець "Сысой Великий", ідучи в лівій колоні, ні з того ні з сього звернув у середину строю і поліз на нас. Права колона, уникаючи таранного удару очманілого корабля, розладналась. А "Сысой" зробив поворот на сто вісімдесят градусів ї пішов зворотним курсом, нічого не сповіщаючи про себе флагманові. На містку у нас дивувалися:

— Що з ним трапилось?

— Здається, в Росію помчав? Оце так номері

З флагманського корабля спитали сигналом;

— "Сысой", ви кудись йдете? Той відповів:

— Маю пошкодження в рулі.

Адмірал наказав старшому офіцерові "Сысоя" негайно з'явитись до бездротового апарата, і почалася розмова по телефону:

— Хто на вахті?

— Лейтенант 1,

— Віддати вахтового начальника під нагляд фельдшера.

— На містку невідлучно перебуває командир.

— Оголошую йому догану.

На "Сысое" було два лікарі, але вахтового начальника все-таки було віддано під нагляд фельдшера. Можна собі уявити, що переживав лейтенант Ъу коли йому оголосили розпорядження адмірала. Це означало — ознаки психічної ненормальності лейтенанта такі виразні, що в них може розібратись навіть середній представник медицини.

Безглуздя такого роду повторювались майже щодня.

В погожі дні океан, замкнутий у широкий круг лінією горизонту, лежав темно-синьою громадою під блідо-голубим небом. Офіцери й матроси вдивлялися в сліпучу далечінь і нічого не бачили, крім мертвої пустелі. Життя було тільки в глибині вод, і воно рідко відбивалось на поверхні. За кормою пливли біломармурові акули, що пожирали всякі покидьки з корабля. Здавалося б, хіба не однаково, в чий шлунок потрапляє після смерті твоє тіло? Однак, коли дивишся на цих ненажерливих потвор, почуваєш на спині холодок. Іноді кашалот показував свою морду, чорну і недоладно тупу, як пень. Тривога вкрадалася в свідомість: чи не підводний це човен? Але відразу розлягалося голосне й протяжне, наче від безнадійного розпачу, зітхання тварини, і сумнів зникав. Де-небудь збоку від кораблів знімався пущений китом фонтан, білий на темно-синьому фоні океану, схожий на звихрений сніговий пил, і було чути хрипучо-глухий стогін. Частіше з'являлись летючі риби. Не більші, ніж середній оселедець, вони зграями вискакували з води і, блискаючи лускою, летіли над поверхнею океану на своїх довгих і гострих, як у ластівки, крилах-плавцях. Пролетівши сажнів тридцять-сорок, вони падали, здіймаючи дрібні бризки.

На ніч я звичайно влаштовувався на верхньому кормовому містку, розстеливши позаду запасної рубки парусинову койку і корковий матрац. Сюди ж приходив спати з своєю циновкою інженер Васильєв, тікаючи з каюти від нестерпної жари. На містку, після убивчої денної спеки, ніч приносила години легкої прохолоди. Ми лежали голова з головою, підставляючи оголені груди під свіжий струмінь мусону. Саме лише невагоме небо було нам за ковдру, виблискуючи химерним мереживом сузір'їв. Під гуркіт гвинтів, що свердлили воду за кормою, під гомінливі сплески хвиль, що долітали з навітряного борту, приємно було думати і воскрешати в пам'яті яскраві картини минулого. Іноді, оповиті ніжним присмерком, ми довго не могли заснути і, розмовляючи півголосом, розкривали один перед одним найпотаємніші думки.

Мене давно переслідувало бажання дізнатись від Васильєва, яким шляхом він прийшов до своїх поглядів, з якого середовища він вийшов і яку мету ставить він собі в житті. Але кожного разу, коли доводилося з ним розмовляти, я соромився спитати його про це, незважаючи на те, що наша дружба міцнішала. І тільки тепер, в умовах останнього переходу ескадри, перед нашим вступом на театр воєнних дій, створилася та близька задушевність, коли я зміг задовольнити свою цікавість.

Крок за кроком Васильєв розповідав мені про своє дитинство і шкільні роки, малював портрети своїх батьків і членів родини. Довірив мені і таємниці останніх років свого перебування в Кронштадтському морському інженерному училищі, де він дістав освіту. Як дивно складається доля людини! Якими незнаними шляхами проходить її життя! Ми з Васильєвим виросли в зовсім різній обстановці, а я, слухаючи його, часто не міг стриматися від вигуку: . — Он як! Та те ж саме й мені доводилося переживати!

Він і я далеко жили від моря і нічого спільного з ним не мали. Однак це не перешкодило нам стати моряками з добровільного вибору. Обидва ми безмірно полюбили водну стихію і віддали серце морській справі.

Син земського лікаря, він народився на Україні, раннє дитинство провів у глухому селі Воронезької губернії, і до чотирнадцяти років ніколи не бачив моря. Нікого з моряків не було ні в його сім'ї, ні серед знайомих його батька. І все ж мріяв про широкі водні простори, прагнення стати моряком, любов до кораблів прокинулися в ньому з дитинства, як тільки він навчився читати. П'яти років він уже змальовував усі кораблі з журналів і знав точно весь склад російського флоту. Одного разу влітку, на сьомому році життя, йому довелося гостювати у свого дядька на хуторі, повз який протікала-невелика річка. Дорослі купалися в ній, виявляючи своє задоволення радісними вигуками.й сміхом, а йому дозволяли тільки сидіти на березі. Хлопчик дивився на них із заздрістю і думав, чому б і йому не скористатися з такої втіхи? В умінні плавати нічого хитрого нема—тільки вигрібай руками та рухай ногами. Він шубовснув у сяючу гладінь ріки і зразу ж пішов на дно, безпорадно борсаючись і захлинаючись. Поки дорослі спохватились та витягли його на берег, він втратив свідомість. Але це нітрохи не зменшило його стихійного потягу до води, а тільки дало поштовх скоріше навчитися плавати. З четвертого класу гімназії він намітив свою майбутню спеціальність, вирішивши стати морським інженером, хоч батько і близькі хотіли, щоб він став інженером-шляховиком — ця професія була дуже модна в ті роки.

Закінчивши гімназію, він вступив до Кронштадтського інженерного училища, але тут смуга нових вражень вдерлася в його молоду психологію. З усією силою його захопили революційні настрої, які хвилювали багатьох із шкільної молоді. Але не обмежуючись читанням нелегальної літератури, він вирішив пов'язати свою любов до морської справи з боротьбою за кращу долю людства. Його захоплювала ідея перетворити флот у— бойову нищівну силу проти самодержавства. На другому курсі він уже зв'язався з підпільними партіями і став одним з організаторів революційного гуртка в своєму училищі, а в майбутньому мріяв створити подібні гуртки на кожному судні з рішуче настроєних офіцерів і матросів. Які привабливі перспективи малювались йому при самій тільки думці захопити такі бойові сили, як сучасні броненосці, ці грізні плавучі фортеці! Революційний рух робітників і селян — ось мета, ради якої він був готовий пожертвувати собою, своїм молодим життям.

Вечорами, закінчивши свою роботу, я виходив на бак. Тут, біля тліючого ґнота, завжди можна було застати курців-матросів. Від них я дізнався про всі новини на ескадрі. Останнім часом сюди почав ходити і старший боцман, кондуктор Саєм, обличчя якого з густими вусами було фальшиве, як відображення у кривому дзеркалі. Недавно його відучили від мордобою. В той момент, коли він вночі спускався трапом вниз, біля нього впав шматок заліза, вагою фунтів у десять. Винуватого не знайшли, але боцман зрозумів, що так і без війни можна накласти головою, і почав загравати з командою. Одного разу я застав його біля ґнота вночі. Небо густо було засіяне зорями. Синій присмерк ніжно оповив притихлий океан. Ескадра йшла під повними вогнями. Дві кільватерні колони, розтягнувшись, нагадували широку освітлену вулицю міста.

Боцман Саєм довго сидів мовчки на виступі передньої башти, а потім, зітхнувши, тихо промовив:

— В таку ніч тільки б молитись. Душа сама поривається до неба, йому на це хтось сказав:

— А вам, пане боцман, доводиться турбуватись і говорити слова, не зовсім угодні богові.

— Нічого не вдієш — військова служба. Тут усе повинно бути строго і точно, як на аптекарських терезах. Інакше діло не піде.

— Значить, і без биття не обійтись? Саєм, жвавішаючи, лагідно заговорив:

— Ви от, братці, ображаєтесь на це, а все даремно. Що станеться з людиною* коли я іноді разів кілька ляпну його по морді? Нічого. Фізія від цілого тільки міцніша стане. А хіба краще було б, якби я про кожного матроса, який завинив, почав доповідати начальству? Адже половина команди пішла б під суд. І мені ні з ким було б додержувати порядку на судні. А тут зігнав на кому серце, і знов живи душа в душу, як годиться справжнім морякам.

Боцман зняв кашкет, витер стрижену голову хусткою і говорив далі:

— Порівняно з колишньою суворістю тепер самі забавки. Пам'ятаю, як плавав я на учбовому парусному судні, коли на квартирмейстра готувався. Вісім місяців блукали ми в закордонних водах. От де була справжня служба! Старший офіцер у нас був людина сильна і сита — лиснів, як морж. Парка не парив, але характер мав крутий. Матросів бив мовчки, спокійно, наче дрова рубав. Всі перед ним тремтіли. Але зате бувало почне командувати під час парусного навчання — красота! Голос у нього був — труба ієрихонська. Якось шквал налетів. Погнали нас на щогли паруси кріпити. І от один учень зірвався з бом-брам-реї, але встиг ухопитись за нижній край паруса. Повиснув, нещасний, у повітрі і давай мотатися в усі боки. Смерть прийшла людині. Старший офіцер побачив його і загорлав: "Тарасенко, держись, падлюко, а то засічу!"'А той згори протяжно пропищав, наче дитина: "Есть, ваше високоблагородіе, держусь". Оце матрос! В таку страшну хвилину — і то дисципліни не забув. Встигли все-таки врятувати його. Коли він опинився на палубі, на ньому лиця не було — наче гіпсова фізіономія, а на ній двоє скляних очей. Пальці всі були в крові. Глянули ми на них і ахнули: нігті під м'ясо пішли. Відчуваєте, яка була служба, га?

— Дуже навіть відчуваємо,— відповіли матроси іронічно.

— От і прекрасно,— похвалив боцман,— люблю розумних хлопців.

— Приблизно такий самий випадок описаний у Станюковича. Хіба не читали, пане боцман? — спитав я.

— Ніякого вашого Станюковича я не читав, а кажу Тільки, що сам знаю,— невдоволено пробурчав боцман.— Слухайте далі. До пари старшому офіцерові був у нас і командир, тільки в іншому дусі. Свого матроса скривдити нікому не дасть і про харчі турбувався. Не командир, а брильянт чистої води. Тільки надто гярячий був. Огонь! Все, бувало, по містку походжав та плечима смикав. Від нервовості більше. Коли розсердиться, наче глузд втрачає. Одного разу квартирмейстер чимось проштрафився перед ним. Командир кинувся на нього з вереском, охопив руками шию і вчепився зубами в вухо. Весь свій білий кітель вимазав кров'ю. Одкусив геть ухо і виплюнув на палубу. От до чого здурів. Командир пішов до себе в каюту, а квартирмейстер — до лікаря. Коли квартирмейстер вилікувався як слід, покликав його командир до себе. "Ти,— каже,— вибач, що я трохи погарячився. В Кронштадті може до нас адмірал з'явитися. Якщо спитає, чому у тебе тільки одне вухо, гадаю, зумієш відповісти. Скажеш — в іноземному порту під п'яну руку така оказія трапилась. А тобі за це от нагорода". І сунув квартирмейстерові англійський золотий — фунт стерлінгів. Я знав одного командира, який ніколи не віддавав під суд і навіть у карцер не садовив. У нього не було штрафних матросів. Він по-своєму карав винних. Дочекається, бувало, шторму і накаже міцніше принайтовити винуватця-матроса до бушприта. Кипить море. А знаєте, що в таких випадках робиться з судном? То воно кормою підскочить вгору, то бушпритом вріжеться у воду глибиною сажнів на два. Прив'язаного матроса б'ють важкі хвилі. Він задихається, захлинається, йому здається, що його вже душить смерть. Ось так години зо дві проманіжать його, а потім знімуть на палубу. А він ні живий і ні мертвий. Викачають з нього воду — і марш на роботу. І таким стає зразковим матросом, що приємно дивитися на нього. От як служили. Але зате й порядок був. Саєм, підвівшись, окинув поглядом ескадру і вигукнув:

— Прямо ціле місто пливе. Непоборна сила, Він побажав доброї ночі й пішов.

Кочегар Бакланов, лежачи на палубі животом догори, ліниво процідив:

— Підлещується до нашого брата, продажна тварюка.

— У тхора більше совісті, ніж у нього,— промовив хтось.

Але скоро забули про боцмана, зацікавились чудесами океану. Кораблі проходили місця, густо населені світляними медузами. Протягом цілої години ми спостерігали зелені вогні у воді. Здавалося, з таємничого дна випливали електричні шари і сяяли рівним світлом серед нічного безгоміння.

ТРИВОГА, А БАКЛАНОВ ЗАБАВЛЯЄТЬСЯ

На світанку 23 березня перед нами з лівого боку показались три великі острови. Через чотири години показались береги і праворуч. За двадцять днів плавання ми вперше побачили землю. Ескадра входила в Малаккську протоку. Надвечір міноносці віддали буксири і пішли за допомогою своїх машин.

За час переходу через Індійський океан ми п'ять разів вантажили вугілля.

На "Орле" серед команди поширилась новина, яка виходила з радіорубки. Довелося звернутись по відомості до телеграфістів. Виявилось, напередодні вночі допоміжний крейсер "Терек" повідомив бездротовим телеграфом:

"Збунтувалась команда. Вимагає замінити старшого офіцера. Вважаю, що команда не права. Командир". На це з "Суворова" була відповідь:

"Фельдфебелів розжалувати в матроси 2-ї статті. Призначити інших фельдфебелів. Справу розглядатиме слідство. Адмірал Рожествен-ський".

Мене дуже зацікавило питання: що сталося на "Тереке"? Але про це я дізнаюсь тільки на одній з наступних стоянок, коли побачусь з командою цього крейсера.

Ескадра, ввійшовши в Малаккську протоку, перестроїлась в новий похідний порядок: перший броненосний загін праворуч і другий — ліворуч; між ними розмістились транспорти з міноносцями; попереду — розвідувальний загін; позаду, в кільватер броненосців — загін крейсерів; в замку — крейсер "Олег".

Очевидно, такий стрій ескадри адмірал Рожественський вважав найбільш безпечним.

Почали зустрічатись іноземні комерційні судна.

Пильність на ескадрі посилилась. Коли наставала темрява, на кораблях не засвічували вогнів, крім відмітних і гакабортних. На броненосці "Орел" сигнальники стояли не тільки на містках, але й на марсах та салінгах. Офіцери і гарматна обслуга вартували біля своїх гармат. Погреби були відкриті, при них були люди, готові подавати снаряди. Всі ілюмінатори задраїли бойовими кришками. Всередині судна, розпеченого за день тропічним сонцем, стояла задушлива жара.

У нас в кочегарці лопнула парова труба, що йшла від п'ятнадцятого коТла до магістралі. Обійшлося без жертв, але броненосець вийшов з ладу. Кілька крейсерів залишились охороняти нас. Поки закрили клапан у котлі і підняли пари в інших, минуло півтори години. За цей час командир, перебуваючи на містку, геть змучився і охрип від крику. Через кожну хвилину він запитував по телефону в машину:

— Коли ж ви закінчите там?

І починав лаятись, нервуючи цим людей, які працювали.

"Орел" нарешті пішов, розвинувши хід і догнавши ескадру, зайняв своє місце в строю.

Ми йшли вздовж берега величезного острова Суматра, завойованого голландцями. Праворуч від нас неясно, наче випари, синіли його загадкові береги. Я дивився на них з жадібністю допитливої дитини і думав: забратися б туди, в цей новий світ, поблукати в незайманих лісах, подивитись на таємничі озера і ріки, пірнути в життя чотирьох мільйонів небачених мною малайців. Чи залишились де-небудь на нашій планеті вільні землі? Все загарбано капіталістичними країнами.

Поверхня протоки, рівна, як лита, сяяла голубими* переливами з ізумрудними відтінками. Над кораблями літали фрегати. Іноді ці оригінальні птахи знижувались майже до щогл, кружляючи в сонячному промінні, коричнево-чорні, з пурпуровим відблиском на грудях, з гострими півсаженними крилами, з довгим роздвоєним хвостом. Вони плавали в повітрі то повільно, немовби пристосовуючись до ходу судна, то раптом відлітали вперед з швидкістю стрижа. Особливо цікаво було спостерігати їх в ті моменти, коли, рятуючись від ворогів, випурхувала з води летюча риба. Наче снаряди від навісного вогню, фрегати падали вниз, з надзвичайною спритністю накидались на свою поживу, а потім знов шугали вгору, і майже у кожного з них в довгому крючкуватому дзьобі трепетала жертва, виблискуючи перламутром луски.

Ми не переставали діставати тривожні звістки від розвідувальних крейсерів. їм усе ввижались ворожі кораблі. Коли цьому настане кінець? Кожного разу у нас даремно били бойову тривогу.

Малаккська протока поступово звужувалась.

Однієї ночі налетів шквал з тропічною зливою і грозою. От коли був зручний момент для мінної атаки. Тепер і для.мене стало ясно, що вжиті заходи охорони ескадри нікуди не годились. Головне ядро її складали чотири найновіші однотипні броненосці. Здавалось, саме їх і треба було найбільше охороняти. А вони, як і броненосці другого розряду, зовсім не були забезпечені з флангів ні швидкохідними крейсерами, ні міноносцями. Розум підказував мені, що втрата мізерного судна не зупинить руху ескадри вперед, але якщо буде потоплений першокласний броненосець, то це зразу розладнає всі наші плани. А Рожественський вчинив якраз навпаки, перетворивши кращі лінійні кораблі в охорону. І кого охороняли? Транспорти і міноносці. На щастя, ми нікого не зустріли, крім трьох пароплавів. їх освітлювали прожекторами, передаючи по черзі один одному, поки вони не зникли у нас в тилу.

Ранок був похмурий. На честь свята благовіщеиня відправили обідню. Команда була звільнена від робіт.

Крейсер "Алмаз" ішов під прапором контр-адмірала Енквіста. Раптом там з'явився сигнал, що сам адмірал, командир і офіцери, які перебували на містку, а також і сигнальники, ясно бачили десять суден. В них не можна було не впізнати міноносців, що ховались за зустрічний англійський пароплав. Потім вони швидко зникли в напрямі на норд-ост.

На "Орле" всі захвилювались, сподіваючись, що зараз почнеться бій, але там нічого не було видно, крім згаданого пароплава.

Мене в даному разі дивувало одне: коли справді були помічені міноносці, то чому не вжили енергійних заходів проти них? Треба було б моментально вислати за ними погоню із швидкохідних крейсерів і міноносців. Скоріше за все знову трапилась помилка. Очевидно, в очах людей, охоплених страхом, одне комерційне судно перетворювалося на десять і здавалося цілою мінною флотилією.

Залишилось ходу тільки на одну добу — і Малаккська протока закінчилась. Остання ніч була найбільш напружена. Ескадра пройшла повз місто Малакка. Видно було вогні, розкидані по набережній. Ледве помітний береговий бриз доносив до нас пряні аромати тропіків.. В уяві поставало інше життя — екзотично-казкове, без гармат і торпед. Хотілось кинутися за лівий борт і пливти прямо на привабливо-блискотливі вогні.

Об одинадцятій годині дня всі вузькі місця протоки залишились позаду нас. Ескадра перестроїлася в попередній похідний порядок. Транспортам було наказано іти в ар'єргарді.

Після обіду ліворуч показалось місто Сінгапур, що розташоване в крайній південній частині Малаккського півострова. В бінокль можна було розглядіти біля десятка пароплавів і два військові кораблі, що стояли в бухті; а також кілька великих цистерн на березі. За ними змішались в одну купу білі квадрати будинків, прорізані плутаними лініями зелені. Вирізнявся тільки один собор в готичному стилі. В місті з населенням у півтораста тисяч панували англійці. Праворуч від нашого курсу розкинулись пустельні острови з обмілинами апельсинового кольору, в оточенні дзеркальних вод. Здавалось, не протокою, а могутньою рікою випливали ми в голубий простір Південно-Китайського моря, в безконечно гаряче марево.

З Сінгапура назустріч нам вийшов невеликий пароплав під прапором російського консула. На пароплаві підняли сигнал: "Маю на борту консула, він просить особистого побачення з адміралом". Але ескадра не зупинилась. До пароплава був посланий міноносець "Бедовый". Як потім дізнались, консул, надвірний радник Рудановський, передав на нього якісь пакети. Потім міноносець пройшов вздовж колони першого загону, передаючи в рупор новини на судна. Ми почули тільки дві фрази:

"Японський флот північніше Борнео. Куропаткіна усунено, призначено Ліневича".

Консульський пароплав догнав флагманський корабель і йшов деякий час біля його борту.

Увечері з "Суворова" передали семафором на броненосець "Ослябя" особисто адміралові Фелькерзаму такі відомості:

"П'ятого березня головні сили японського флоту з двадцяти двох бойових кораблів, під начальством адмірала Того, приходили на рейд Сінгапура. Тепер ці сили перебувають біля Лабуана, коло острова Борнео. Крейсери і міноносці ховаються біля острова Натуна. Вчора вони могли довідатись про наш рух. Небогатое вийшов із Джібуті".

Тепер ніхто не сумнівався, що японський флот перебуває від нас за двісті миль. Про це сповістив сам консул. А він, живучи в Сінгапурі, очевидно, точно довідався, що на рейд приходили двадцять два бойові кораблі. Значить, японці заздалегідь хочуть напасти, на нас, не чекаючи, поки ми прийдемо в їхні води 8.

У нас спішно почали готуватись до бою. Нещадно ламали дерево і спускали його в трюми. Забивали вугіллям каюти для захисту опріснювачів, поставлених в батарейній палубі. Сітями і тросами прикривали все, що становило цінність.

Не спали всю ніч.

Зранку наступного дня ескадра зупинялась лише на кілька годин, щоб міноносці могли навантажитися вугіллям. І пішли далі Південно-Китайським морем. Попереду розсипався цепом розвідувальний загін крейсерів: "Светлана", "Кубань", "Терек", "Урал", "Днепр" і "Рион".

Чотири доби ми йшли до берегів Аннама, чотири доби були охоплені великою тривогою, чекаючи нападу ворожого флоту. Але він все не показувався, незважаючи на часті донесення наших розвідників, що вони нібито бачать його. Такий безлад дуже знервував особовий склад.

31 березня крізь вранішній туман побачили береги з високими горами. Ескадра зупинилась перед бухтою Камранг, що лежить на двісті миль північніше від Сайгона. Були вислані вперед міноносці, щоб протралити вхід у бухту і місця якірної стоянки. Потім пішли катери і шестірки, маючи призначення розставити віхи по диспозиції і зробити промір.

Від Мадагаскару до Камрангу ми пройшли відстань в чотири тисячі п'ятсот шістдесят морських миль, не заходячи ні в один порт. Така путь забрала двадцять дев'ять виснажливих діб. За цей час багато було пережито хвилювань і тривог — ескадра зупинялась сто двадцять раз. З цього числа тридцять дев'ять зупинок були викликані тим, що рвались буксирні перліні, а в інших вісімдесят одному випадку затримувались через пошкодження котлів, механізмів і рулів. Поки в бухті робили тралення і промір, ескадра почала вантажити вугілля з транспортів.

Цього ж дня на броненосці "Орел" після обіду стався маленький випадок, який розвеселив багатьох матросів.

Мічман Воробейчик приліг у себе в каюті на койку. Маючи вільного часу яких-небудь п'ятнадцять-двадцять хвилин, він не роздягнувся, не роззувся і навіть не зняв з носа окулярів. Очевидно, йому просто хотілось почитати книгу, лежачи на спині і звісивши ноги на підлогу. Але зрадницький сон охопив мічмана своїми м'якими і оповиваючими обіймами, охопив так, що з його акуратненького носа з тонкокрилими ніздрями понеслись свистячі звуки.

В цей час повз каюту Воробейчика проходив кочегар Бакланов. Побачивши, що мічман спить, він зупинився, оглянувся — в офіцерському коридорі нікого не було. І йому моментально спало на думку встругнути один жарт, незважаючи на те, що йому доведеться відповідати за це, якщо попадеться. Звичайно, забруднений вугільним пилом, він міг розраховувати на те, що його трудно пізнати, а затримати його, коли він кинеться в кочегарку, у мічмана не вистачить ні сили, ні рішучості. Бакланов дістав з кишені цигарковий папір, одірвав два клаптики і заклеїв ними обидва скельця мічманських окулярів. Воробейчик і далі свистів тонкокрилими ніздрями. Тут же він був схоплений за ногу і над ним пролунав переляканий крик:

— Пожежа!

Кочегар Бакланов утік в приміщення команди, а мічман схопився, як очманілий. Що могло уявитися йому, стривоженому страшним словом, та ще після міцного сну? Він нічого не бачив перед очима, крім сірої пелени, схожої на дим. Воробейчик, шарахаючись по своїй каюті і не находячи виходу, заверещав:

— Вістовий! Вістовий!

В ту ж хвилину на дверях виріс вістовий:

— Чого зволите, ваше благородіє?

Але Воробейчик уже держав у руках окуляри з заклеєними скельцями. Блідий, він весь тремтів і безтямно витріщав очі. Потім, захлинаючись від люті, закричав:

— Хто зараз тут був?

— Не можу знати, ваше благородіє.

— Догнати цього негідника! Я його в тюрмі згною, повішу! Якого ж чорта ти стоїш? Бігом, марш!

Вістовий теж нічого не розумів і все стояв, поки не дістав кілька ляпасів.

Після цього він скаржився іншим вістовим:

— Пан мій зовсім з'їхав з глузду. Змушує когось ловити і лізе до мене битись. А окуляри свої для чогось цигарковим папером заклеїв.

Воробейчик в цей день ходив з таким виглядом, наче у нього розболівся зуб, і намагався не дивитись на команду, почуваючи в кожній парі очей насмішку над собою.

БУХТА КАМРАНГ

Розглядаючи бухту Камранг, я думав про вічну боротьбу суходолу з водною етихією. Мені здавалось, що аннамські береги з гірськими хребтами і височенними вершинами суцільним зігнутим фронтом наступали на море. Але море стійко боролось за простір і намагалось прорвати цей фронт. Воно, вгризаючись у кам'яний берег, прорвалось подвійною протокою в материк, а потім поступово почало розсовувати гори і скелі. Минули тисячоліття, і в суходолі утворився просторий басейн з кількома невеликими затоками. Далі, в глибині материка; був такий самий басейн, який з'єднувався з першим вузьким горлом,-через яке, проте, могли пройти найбільші океанські кораблі. Моряки, які побували на Далекому Сході, запевняли, що Камранг з двома своїми бухтами нагадує Порт-Артур.

Всередині бухти було дико й пустинно. З глибини суходолу спускалась до води похила рівнина і закінчувалась низинами, порослими чагарником. Подекуди по схилах простяглись червоні смуги, як незагоєні рани на тілі велетня. Ліси, незважаючи на сонячну спеку, не відзначались тропічною пишністю,— їхня зелень ховалася в ущелинах серед сірих і безплідних скель. І не можна було не дивуватись, що змусило нещасних аниамітів оселитися в семи-восьми хатинах біля самої води, під покровом кокосових пальм, біля підніжжя гірського громадища. На протилежному боці рейду притулилась невеличка французька колонія з поштою і телеграфом.

В першій бухті розмістились по диспозиції бойові кораблі, а в другій — сховались транспорти і допоміжні крейсери.

Гранітний острівець, одшліфований до блиску хвилями, поділив вихід у море на дві йротоки: меншу з них, щоб не прорвались до нас ворожі міноносці, загородили боном з колод і залізних ботів, а другу постійно охороняли міноносці і мінні катери. Кілька крейсерів по черзі несли дозорну службу. Для цього кожен з них виходив у море і крейси-рував миль за десять від Камрангу. Словом, було вжито найсуворіших заходів для охорони ескадри.

Але от що сталося вночі проти 1 квітня. Транспорти ще вдень напередодні ввійшли в бухту Камранг, а бойові судна залишилися в морі до ранку. Вісім броненосців і дванадцять крейсерів з кількома міноносцями, з розпорядження командуючого, повинні були провести ніч на морському просторі. Відійшовши від Камрангу миль на п'ятнадцять, вони поділились на загони і застопорили машини. Море бралося брижами, відбиваючи блискотливе сяйво молодого місяця. Ескадра тримала вогні, що відповідали застопореним машинам. Хоч і слабо дув вітер, але разом з течією він поступово розсував кораблі в різні боки, порушуючи всяку подобу строю. Деякі судна час від часу давали невеликий хід, щоб відшукати своє місце, і лізли одне на одне, загрожуючи зіткненням. Молодий місяць, спускаючись, застряв на кілька хвилин у снастях "Суворова", а потім, звільнившись від пут, сховався за горизонтом. Тьма погустішала, море почорніло. Під кінець ночі в загоні броненосців, замість восьми суден, стало дев'ять. На містку у нас старший штурман Саткевич перший звернув на це увагу. Лейтенант Пре забурчав:

— Що за нісенітниця! Звідки взялося зайве судно?

— Так якось приблудилось,— сказав інженер Васильєв. "Суворов" прожектором освітив невідоме судно, зразу ж на нього

спрямували промені й інші броненосці. І тільки тепер побачили, що це був пароплав без прапора, невідомої національності. Він почав було тікати,..але за ним кинулись наші гончаки — міноносці. Вони пізнали в ньому звичайний німецький вантажний пароплав, але оскільки він був порожній, з миром відпустили його. Лейтенант Гірс обурювався:

— Ми чекаємо мінної атаки, а у нас серед броненосців спокійно вештається чуже судно. Більш безтурботної ескадри, мені здається, не знайти в усьому світі. Ну й хаос панує в нас!

З ним згодились інші офіцери. Інженер Васильєв додав жару:

— Будь це хоч найгірший японський крейсерок з мінними апаратами, він міг би потопити який завгодно наш броненосець.

— Звичайно, він вибрав би флагманський корабель.

Стоянка наша в бухті Камранг, всупереч сподіванням багатьох, затяглася. Гадали, що тут ми тільки перевантажимо вугілля з чотирьох німецьких транспортів, які прибули з Діего-Суарец, і підемо далі. Але морське міністерство, з яким Рожественський тримав зв'язок по телеграфу через Сайгон, мало якісь свої міркування. Очевидно, командуючий дістав розпорядження чекати ескадру контр-адмірала Небогатова.

Як і в Носсі-Бе, крім суднових робіт, вантажили вугілля. Щодня з кораблів стріляли по щитах з гармат через допоміжні стволи. Разів два виходили в море для визначення девіації і маневрування.

На суднових радіостанціях одержувались незрозумілі знаки. Адмірал Рожественський вирішив, що десь поблизу ховаються японці. Гадаючи, що ескадру можуть атакувати ворожі підводні човни, він наказав посилити нагляд за водою в усі боки від судна; для цієї мети спеціально були призначені кращі сигнальники.

Був великий піст. На броненосці "Орел" матроси сповідались і причащались. Багато хто зараз же розказував на баку, про що їх питав на сповіді отець Паїсій. Виявилося, що в числі інших питань були й такі: "Як ставишся до начальства?" "Чи не читаєш заборонених книжок?" "Чи не знаєш ти на судні політиків, які йдуть проти царя?"

Матроси обурювались на священика, кажучи:

— Ач, що йому, рудому ідолу, захотілось узнати!

— Для того й існує сповідь, щоб вивідати від нашого брата що-небудь. Богові, чи що, все це потрібне? Самі ж попи кажуть, що він всевідаючий і всезнаючий. Навіщо ж йому здалася наша сповідь?

Кочегар Бакланов хвалився:

— Мене піп ніколи не обдурить, але ж і я йому всієї правди не скажу.

Транспорти "Киев", "Китай", "Юпитер" і "Князь Горчаков" зовсім розвантажились. Допоміжні крейсери проводжали їх до Сайгона і знову вернулись у бухту. Ескадра звільнилась від зайвого тягаря. Прибув білий "Орел", привіз свіжу провізію, яку зразу ж розібрали по суднах. Потім став на якір у бухті зафрахтований в Сайгоні пароплав "Ери-дан". Величезний корпус його був весь у латках, з облупленою фарбою, наче вкрився болячками й коростою. На ньому були доставлені на ескадри бики, свині, кури, качки і різні продукти. Коли до нього пристали з усіх боків баркаси і почали розвантажувати його,— це була незвичайна картина. Кожен корабель хотів урвати собі провізії якнайбільше. Тягли на баркас все, що попадало під руки, незважаючи на облік товарів. Це було схоже на морське піратство. Офіцери спочатку заохочували свою команду, але потім їм довелось розкаюватись у цьому. Працюючи в трюмах, матроси добралися до спиртних напоїв і почали розбивати ящики з шампанським. Тут же одбивали шийки від пляшок і випивали.

— Оце так винце! І кисло, і солодко!

— Ех, хоч перед смертю покуштувати панського напою!

— Невже таке вино може вдарити в голову? Я вип'ю його ціле відро. Але не минуло й чверті години, як почулися п'яні голоси. З кожною

хвилиною число п'яних збільшувалось. Деякі повзали рачки або валялись нерухомо, деякі почали бешкетувати. Особливо відзначились наші орловці. Один, немов збожеволівши, кинувся з кулаками на лікаря. Цього матроса схопили два офіцери й до крові побили йому обличчя. Начальство тепер турбувалось лише про одне — швидше розвезти п'яних по своїх суднах.

Орловці примудрилися вкрасти вісім ящиків з шампанським, навантаживши їх разом з провізією на баркас. Але коли ці ящики були доставлені на броненосець, то тільки один з них вдалося поцупити й сховати за подвійним бортом, а решта сім разом з іншим вантажем попали в кают-компанію. Матроси з'явились туди і звернулись до одного мічмана з вимогою:

— Дозвольте, ваше благородіє, взяти наше добро.

— Яке? — здивовано спитав мічман.

— Шампанське. Не ваше воно, а ми його поцупили з пароплава. Мічман закричав на них:

— Геть звідси, негідники, поки я вам морду не побив!

— Он як! Вам, значить, можна пити, а нам ні! Хіба ми не разом на війну йдемо? А кулаками ви нам не погрожуйте. Наші кулаки дужчі за ваші.

Матроси пішли. В кают-компанії поставили вартового, але кілька чоловік з команди, з'явившись удруге, мало не побили його. Довелося ящики з шампанським швидше сховати у винний погріб.

Того матроса, який побився з лікарем, арештували і його, напевне, стратять.

Що було робити? В кубриках і трюмах, в кочегарках і машинах, в баштах і казематах, в мінних і інших відділах закипіла глибока ненависть проти кают-компанії і верхніх містків. Але вона, ця ненависть, виливалася в безглузді і дикі вихватки. І нам, свідомішим матросам, лишалось тільки журитися. Нас надто мало було на судні, щоб впливати на масу і стримувати гнів її для майбутнього, коли буде потреба висадити в повітря трьохсотлітню греблю самодержавства.

Того ж вечора офіцери зібралися в кают-компанії на секретну нараду. Жоден вістовий не міг пробратись туди — всі двері були замкнені. Але трюмний старшина Федоров, попереджений про цю нараду інженером Васильєвим, заздалегідь відкрив у кают-компанії під столом горловину. Жодному офіцерові не спало на думку заглянути під стіл, під білу скатерть, яка звисала з нього. А тим часом там, поверхом нижче, в кормовому мінному відділі сиділи кілька чоловік і слухали таємну розмову. Мова йшла про зміцнення дисципліни в команді. Думки офіцерів розійшлися. Одні стояли за те, щоб негайно взяти матросів в шори і для прикладу кількох чоловік розстріляти. Інші заперечували, доводячи, що час для цього пропущено і що падіння дисципліни викликане загальними умовами, які створились і в Росії, і в ескадрі. Старший офіцер Сидоров став на бік матросів і полаявся з лейтенантом Вредним, заявивши:

— Ви не можете жити з людьми по-людському. Ви тільки настроюєте і без того озлоблену команду проти офіцерів. Я вам офіціально заявляю: поки мене не звільнили від обов'язків старшого офіцера, не втручатися в мої справи і займатися тільки своєю спеціальністю!

Офіцери говорили довго, але так і не дійшли до певного висновку.

Правду кажучи, ми й без допомоги інженера Васильєва знали про поведінку і характери офіцерів більше, ніж вони про нас. В такій великій масі людей, розкиданих по залізних лабіринтах корабля, вони навіть не могли запам'ятати обличчя матросів. Крім того, ми, будучи на становищі безправних нижніх чинів, свої почуття виявляли лише у виняткових випадках,* коли була несила терпіти. А вони за свої вчинки не несли ніякої відповідальності і тому нітрохи нас не соромились. Про кожного начальника нам була відома кожна дрібниця, навіть як він спить — на спині чи на животі, хропе чи дихає беззвучно. Такій нашій обізнаності сприяли головним чином вістові, виконуючи роль бездротового телефону між офіцерськими каютами та матроськими кубриками.

Тільки тепер, перебуваючи в бухті Камранг, я нарешті з'ясував, що сталося на допоміжному крейсері "Терек" 22 березня.

За день до названого числа в каюті старшого офіцера хтось облив чорною фарбою весь письмовий стіл. Без сумніву, тут була помста. Але хто посмів це зробити? Старший офіцер запідозрив машиніста Сафро-нова, на якого недавно він наклав дисциплінарну кару. Він покликав можливого винуватця до себе в каюту, замкнув за ним двері, вихопив з кишені револьвер і, багровіючи, крикнув:

— На коліна, падлюко!

Машиніст, трохи позадкувавши, виконав наказ.

Старший офіцер, підносячись над ним високою, напружено-зігнутою фігурою, широко розставив ноги. Солідні плечі його сяяли золотом лейтенантських погонів. Нижня щелепа, заросла чорною бородою, люто здригалася. Він навів дуло револьвера прямо в лоб Сафронову і владно наказав:

— Кайся, негіднику! Живим не випущу звідси.

— В чому, ваше високоблагородіє? — з тремтінням у голосі спитав машиніст.

— Ти облив фарбою мій письмовий стіл?

— Аж ніяк ні, ваше високоблагородіє.

— А хто ж?

— Не можу знати.

— Брешеш. Я по твоїх гидких очах бачу, що ти це зробив!

— Ніяк ні!

Старший офіцер, важко дихаючи, поставив ще кілька запитань, а потім наказав:

— Клянись! Повторюй за мною: "Коли я кажу неправду своєму начальникові, то хай перший японський снаряд розірве мене на дрібні шматки і не бачити мені більше ні батька, ні матері своєї, ні дружини і ні дітей своїх..."

Машиніст повторював слова страшної для нього клятви, а коли діло дійшло до дружини і дітей, заявив:

— Я нежонатий, ваше високоблагородіє.

Старший офіцер стусаном у груди звалив машиніста навзнак.

— Геть з-перед моїх очей, тварюко тупоумна!

Машиніст схопився і, коли перед ним відчинилися двері, метнувся від каюти, як од будки з цепним собакою.

Другого дня вранці він заявив претензію своєму ротному командирові — просив його довести все до відома командира судна. Ротний командир доповів про це старшому офіцерові. Знову Сафронов був покликаний до старшого офіцера, але вже на верхню палубу.

— Ти хочеш, щоб я доповів про твою претензію командирові судна?

— Так точно, ваше високоблагородіє.

— А ти подумав, що з тобою може бути?

Машиніст тепер не боявся. Про те, що над ним було пророблено, знала вся команда. Він твердо відповів:

— Мені однаково, але прошу вас доповісти командирові про мою претензію.

— Гаразд,— процідив старший офіцер погрозливо.

В цей день "Терек" з населенням в п'ятсот чоловік нагадував стривожений вулик. Команда чекала розпорядження командира. Але начальник судна мовчав і нікого не допитував. На містку було спокійно.

Увечері перед молитвою, коли скомандували зняти кашкети, з рядів команди почулися запитання:

— Чи довго буде старший офіцер нас митарити?

— Чому він револьвером погрожував машиністові?

— В якому законі це сказано? Потім пролунали більш рішучі слова:

— Вимагаємо усунути старшого офіцера!

— Йому не на судні бути, а на битому шляху розбійничати!

— Геть дракона!

— А то всі офіцери полетять за борт!

Шум не вгавав*. Перед фронтом з'явився сам командир.

Але команда і на його розпорядження не розходилась, вимагаючи, щоб негайно задовольнили її вимогу. Спробували викликати караул, але ніхто не з'явився на верхню палубу з гвинтівкою. Начальство розгубилося. Старший офіцер, вислухуючи найобразливіші погрози на свою адресу, спочатку розгубився і стояв мовчки на верхній палубі, а потім, раптом розридавшись, побіг у свою каюту і замкнувся на ключ. Тоді командир вирішив змінити тактику, звернувшись до команди з короткою промовою. Він просив не скандалити, і з свого боку пообіцяв, що розслідує цю справу. На закінчення сказав:

— Даю вам слово честі, що коли претензія матроса підтвердиться, то старшого офіцера негайно буде усунено.

Команда почала розходитись, не проспівавши на цей раз вечірніх молитов.

З деяким запізненням до "Терека" підлетіли два міноносці з відкритими мінними апаратами. На один з них передали пакет з донесенням про подію. Матроси почули, як командир цього міноносця прокричав:

— Щастя ваше, що все гаразд кінчилось. Адмірал наказав, в разі потреби, підірвати мінами ваш крейсер з усім особовим складом.

В Камранзі слідство в справі "Терека" дійсно було проведено, але не командиром, а флагманським обер-аудитором ДобровольськимІ Це було зроблено за розпорядженням адмірала Рожественського. В результаті старший офіцер залишився на місці, а кількох чоловік з команди, в тому числі й машиніста Сафронова, який надумав шукати правди на кораблі, було арештовано і віддано під суд9.

ЧОМУ БУВАЄ ВЕСЕЛО МАТРОСАМ

Ескадра все ще стояла в бухті Камранг. Удень тут було жарко, хоч майже завжди дув морський бриз. Надвечір наставала тиша, що тривала до наступного пізнього ранку. Ночами, незважаючи на зоряне небо, вогка пітьма лягала на заштиліле море, іноді вставали тумани.

Броненосець "Орел", як і інші судна, навантажувався вугіллям. Прийнято його було вже тисяча чотириста тонн. Чекаючи нападу японців, батарейну палубу залишили вільною, шоб не заважати діяти її гарматам. Вугілля зсипали, на ют і зрізи, заповнювали ним буфет і кают-компанію. Офіцери перейшли в запасний адміральський салон, перетягши з собою і піаніно.

Нашій стоянці в Камранзі несподівано настав кінець. Ще 2 квітня в бухті з'явився французький крейсер "Descartes" під прапором контр-адмірала Жонкієра. Командуючий ескадрою обмінявся з ним візитами. Потім крейсер ходив кудись і знову повертався. Очевидно, він робив для нас розвідку. А 8 квітня контр-адмірал Жонкієр заявив Рожествен-ському, щоб ми протягом двадцяти чотирьох годин покинули територіальні води французької колонії. Після розгрому російської армії під Мукденом Франція ще менше стала рахуватися з нами і, скоряючись вимогам Японії, безцеремонно викидала нас навіть з найглухіших своїх володінь.

Другого дня всі бойові судна ескадри вийшли в море. В бухті залишились тільки транспорти і крейсер "Алмаз", щоб закінчити вантаження вугілля. На "Алмазе" тепер підняв брейд-вимпел завідуючий транспортами капітан 1-го рангу Радлов, а контр-адмірал Енквіст переніс свій прапор на крейсер "Олег".

Чотири дні ескадра тинялася на просторі, то стопорячи машини, то даючи тихий хід кораблям, щоб зберегти хоч приблизний стрій. Весь час тримались так, щоб бачити бухту Камранг. Це було найбезглуздіше наше блукання. Тим часом Рожественський намагався зв'язатися через Сайгон телеграфом з Петербургом. З'ясували майже напевне, що десь тут ми повинні зустрітися з ескадрою Небогатова. Крім того, довелось чекати розвантаження пароплавів "Ева", "Дагмара" і "№ З", які приставили із Сайгона провізію, вугілля, припаси.

Спостерігаючи життя на кораблі, я все більше дивувався з безсилля командного складу втримати владу над своїми підлеглими. Бувало, досить тільки гукнути "Всі наверх." — і сотні людей кидались до трапів, збиваючи один одного з ніг. А тепер під час термінових авральних робіт багато матросів з такою ж поспішністю летіли з верхньої палуби вниз і ховались по трюмах. Навіть молоді матроси перестали боятися начальства.

Згадалось, як я, бувши новобранцем, дивився на морських офіцерів. Моє знайомство з ними почалося в Кронштадті, де мене зарахували до одного із флотських екіпажів. До цього я зустрів у Петербурзі якихось кавалеристів, що прогарцювали по вулиці на ситих і струнких конях. Ці офіцери здивували мене оригінальністю своєї одежі, і тільки. Нічого тут особливого не було. На конях і сам я в своєму селі Матвеевському їздив верхи в нічне, правда, без сідла і не так, може, красиво. Зовсім інше враження справили на мене морські офіцери. В уяві своїй я зв'язував їх з кораблями, на яких вони плавають по синіх морях, переживають бурі, бувають у чужих країнах у кругосвітніх мандрівках і бачать всілякі чудеса земної кулі. Мені здавалось, що треба мати колосальні знання, щоб по компасу і зорях,— як пояснювали старі матроси,— визначити, в якій частині океану перебуває судно. Все це було для мене незвичайне, незвичайна була і сама форма, яку носили морські офіцери. Особливо мене вражало, коли я бачив їх у чорних парадних мундирах, з еполетами, з орденами, в трикутних капелюхах. Цей блиск приголомшував мене, підкреслюючи мою нікчемність. Я, що виліз із сільської глушини і бруду, дивився на офіцерів, як на людей особливої породи, з красивими благородними обличчями, надзвичайно талановитих. І хіба я міг в той час запідозрити кого-небудь з них у нечесних вчинках?

Батько мій, колишній миколаївський солдат, виховуючи мене, часто повчав:

— Коли тобі, Альошко, доведеться попасти на військову службу, то служи по-справжньому. Будуть бити — терпи. За одного битого — десять небитих дають. І пам'ятай — за богом молитва, а за царем служба, ніколи не пропадуть.

Я повірив його словам і, з'явившись у флот, ретельно, з усією пристрастю свого темпераменту взявся за службу. Період новобранства тривав біля чотирьох місяців і врізався в мою пам'ять як огидний сон. Капрали, інструктори, фельдфебель вживали найрішучіших заходів до того, щоб вибити з нас сільський дух. О шостій годині ранку горніст на дворі грав побудку. Ми очманіло схоплювались, заправляли свої койки, нашвидку пили чай з чорним хлібом і цілим взводом у сорок чоловік ставали в своїй камері на гімнастику. Інструктор командував, а ми викидали руки вперед, вгору, в боки, вниз. Проти гімнастики нічого не можна було б заперечити, якби нею не зловживали. А нас, наприклад, змушували проробляти біг на місці з викиданням колін то вперед, то назад до того часу, поки не тільки вся білизна ставала мокра від поту, але й розбиті підошви чобіт промокали наскрізь. Ще важче було виконувати "жаб'ячу мандрівку". Полягала вона в тому, що всі сорок чоловік присідали навпочіпки, в потилицю один одному, і, виставивши руки вперед, скакали вздовж стін камери, по кілька разів обходячи ряди койок. Тут все залежало від настрою інструктора. Коли він був не в дусі, то це безглузде стрибання затягалось, і тоді очі застилались зеленим туманом. Деякі новобранці не витримували такого катування і падали.

— Обважніли, окаянні, з полов'яним черевом! — горлав інструктор і підбадьорював їх стусаном.

Потім нас виганяли на двір. Там навчались марширування, всяких заходжень, поворотів, рушничних прийомів, бігали по двору. Інструктор говорив нам:

— Коли я скомандую "струнко", це значить — не дихай, замри. Забудь, як батька-матір звуть, і тільки слухай, що далі скажу я.

Взагалі він ставився до нас так, ніби ми були його запеклими ворогами.

По обіді був короткий відпочинок, але іноді в цей час змушували нас пиляти і рубати дрова. Потім знову виганяли на двір для маршировки. Увечері, повечерявши, ми, змучені і отупілі, розсідались по койках у камері, і починалась словесність. Із неї мало ми черпали знань. Головний наголос робився на дисципліну, на чиношанування, на вірність царю. Завчали імена царствуючого дому і прізвища начальства, починаючи від командуючого флотом і кінчаючи ротним командиром. Тут же інструктор розказував нам, як розрізняти чини. Все робилося з матір-щиною і мордобоєм.

Годині о сьомій всі заняття кінчались. Поки не скомандують "на справку", ми могли писати листи, читати книги і розважатись. Дехто, користуючись вільною хвилиною, біг на двір до пральні, до цегляного приміщення, і прав там свої сорочки та підштаники. Розвішувати їх на горищі було рисковано — вкрадуть. Тому-то кожен новобранець стелив мокру білизну під простиню, щоб за ніч просушити її температурою свого тіла.

Тяжкий робочий день закінчувався справкою і вечірніми молитвами. Прикручувались газові ріжки, за винятком одного. В камері було напівтемно. Кого-небудь з нас призначали вартовим, а решта тридцять дев'ять чоловік лягали спати — кожен на свою койку, на солом'яний матрац під сіру казенну ковдру. Повітря густішало від смороду людських випарів.

Так було день у день.

Я виконував усі службові обов'язки якнайсумлінніше. Мене не можна було зарахувати до дурних хлопців. До служби я перечитав чимало книг, а це дуже допомогло мені при вивченні словесності. Маючи нешь гану пам'ять, я за один місяць вивчив матроський устав напам'ять. Новобранців до прийняття присяги не можна було відпускати в місто поодинці, але інструктор, зважаючи на мій незвичайний успіх в словесності, зробив для мене виняток.

— Пильнуй же,— наказував він мені.— Знай, кому треба козирнути, кому — стати у фронт.

— Єсть, пане навчителю.

— Коли підведеш мене, я з тебе яєчню зроблю. Все це мені здавалося нормальним.

Гуляючи по місту, я віддавав честь зустрічним офіцерам за всіма правилами. Правда, проробляв я це не без хвилювання, але до мене ніхто не чіплявся. Захотілось подивитись на офіцерські флігелі, і я, звернувши на Катерининську вулицю, пішов вздовж скверу.'Як потім дізнався я, тут ніколи не гуляли матроси, боячись зустрічі з начальством. Не минуло й п'яти хвилин, як назустріч мені показалася людина з сивими бакенбардами. Який у нього був чин? Я ще жодного разу не бачив живого адмірала, але вже знав, які у нього мають бути погони: золоті, з зигзагами, з чорними орлами. Ці погони можна було бачити в екіпажі за склом. В голові у мене крутилася думка: коли по одному орлу на кожному плечі — значить контр-адмірал, по два — віце-адмірал, по три — повний адмірал. А ця людина з сивими бакенбардами зовсім не мала погонів, але зате комір і поли її чорної шинелі були в золотих позументах і на них в один ряд розмістились десятки чорних орлів. Невже я попався над-адміралові? Чому мені інструктор нічого не пояснив про таку форму? Мені нікуди було звернути і сховатися. Я зійшов з тротуару і за три кроки до зустрічі з страшною людиною став у фронт. Старик з позументами і орлами теж раптом зупинився і, здивовано дивлячись на мене, заворушив сивими бакенбардами.,"Ну, пропав я",— промайнуло у мене в голові.

— Довго ти, дурню, так будеш стояти?

Від його голосу, що проскрипів у морозному повітрі, як іржаві петлі хвіртки, і від його витрішкуватих і тьмяних очей, що нагадували пузирі на мутній калюжі, мені стало недобре. Моя рука, піднята до кашкета, тремтіла.

— Іди, дурню, далі, не стій стовпом.

Він захихикав дрібним смішком, а я пішов далі, докладаючи всіх зусиль на те, щоб швидше від нього відійти. Через хвилину я оглянувся— він стояв на тому ж місці і сміявся мені вслід. У мене пропала всяка охота гуляти, і я поспішав швидше попасти в екіпаж. Чому ця людина з орлами назвала мене дурнем? Хіба я став перед нею у фронт не так, як треба? Я був до того заморочений над-адміралом, що не встиг козирнути зустрічному лейтенантові. Він підкликав мене до себе й спитав:

— Чому честь не віддаєш?

— Винен, ваше благородіє, задумався.

Лейтенант вилаявся матірно, постукав кулаком мене по лобі і сказав майже ласкаво:

— Не треба задумуватись на військовій службі.

Я залишився вдячний йому, що він не записав мого прізвища.

В екіпажі від старих матросів я дізнався, перед ким мені довелося стати у фронт. Це був не над-адмірал, а флотський швейцар з колишніх матросів! Мені було соромно за свій промах.

Через кілька місяців я прийняв присягу і став матросом 2-ї статті. З переходом на плавання життя покращало. Моє перше уявлення про морських офіцерів поступово змінювалось. Виявилося, що ці благородні люди так само лаються матірно, як і мужики в нашому селі, і навіть б'ються. Потім я дізнався, що багато з них напиваються і зчиняють скандали, грають в азартні ігри і відвідують будинки розпусти. Минав час. Мене підвищили в матроси 1-ї статті, а потім, коли кінчив школу баталерів, зробили унтер-офіцером. Я ще більше освоївся з умовами і побутом— імператорського флоту. Сільська наївність зникла, батькові повчання перестали для мене звучати правдиво.

Від початку моєї військової служби минуло понад п'ять років. Час цей. не минув для мене марно: багато днів і безсонних ночей провів я в напруженій розумовій роботі. І тепер, плаваючи на броненосці "Орел", я не переставав насищати свій мозок новими знаннями і враженнями...

Вранці 13 квітня всі наші транспорти і крейсер "Алмаз" вийшли з бухти Камранг і приєднались до ескадри. За сигналом з "Суворова" кораблі стали на свої місця в похідному строю. Ескадра рушила на північ. Аннамські береги весь час були у нас на очах. Через кілька годин ескадра зупинилась проти широкого нового пристанища, оточеного ще вищими горами, ніж Камранг. Це була бухта Ван-Фонг. Першими ввійшли в неї "Алмаз" і транспорти, за ними пішли міноносці, потім крейсери і, нарешті, броненосці. Надвечір всі кораблі стояли на якорі. Ескадра розташувалася в п'ять паралельних ліній: ближче до виходу в море — броненосці, за ними, в глибині бухти,— крейсерський і розвідувальний загони, транспорти і міноносці.

Через день-два я з жалем розлучився з своїм другом, інженером Васильєвим. Під час вантаження вугілля він так порізав собі сухожилля на лівій нозі, що не міг ходити, його перевезли на госпітальний "Орел", де йому мали зробити операцію.

Серед похмуро-темних обрисів бойових кораблів цей пароплав вирізнявся своїм веселим білим забарвленням. На ньому було вісімнадцять сестер-жалібниць, багато з яких належало до вищої аристократії. їм прислуговували дві огрядні монашки. Як оазис, загублений серед смутної пустелі, притягає стомлених спекою мандрівників, обіцяючи їм відрадний відпочинок, так і білий "Орел" приковував до себе увагу людей усієї ескадри. Більше десяти тисяч чоловіків, молодих і літніх, які нічого не чекали в майбутньому, крім морської могили, дивились на нього з прихованим бажанням відірватись від гнітючої дійсності і потрапити туди, на цей пароплав. Там можна було безпечно відпочити, побачити жінок, почути їхні голоси. Немає меж людським мріям; Хіба не може трапитись, що якась із сестер-жалібниць, спалахнувши коханням, кинеться в обійми моряка? І здорові заздрили тим хворим, яких відправляли на плавучий госпіталь.

У винятковому становищі був лише сам Рожественський. Йому не треба було просити у когось дозволу на задоволення своїх бажань. Бойові кораблі він відвідував менше, ніж білий "Орел", на якому серед сестер була його племінниця по дружині — Ольга Владиславівна. Але не нею цікавився адмірал. Ольга Владиславівна як родичка, лише прикривала його гріхи. У неї була подруга, дрчка генерала, старша над усіма сестрами,— Наталія Михайлівна. Ось до неї, до цієї голубоокої тридцятилітньої темпераментної блондинки і поривався адмірал. Зустрічаючись, він підставляв своїй племінниці чоло для поцілунку, а у Наталії Михайлівни скромно цілував руку. Часом він залишався обідати в кают-компанії білого "Орла". Тоді всі пили шампанське за його здоров'я, за його майбутню перемогу над японцями, а він упадав коло Наталії Михайлівни та інших сестер. У ці моменти Рожественський здавався таким добродушним, що не можна було уявити, щоб він коли-небудь міг розлютитися, як роздратований бик.

Іноді ці дві нерозлучні подруги бували на флагманському кораблі. Адмірал приймав їх у своїй каюті. На столі з'являлися фрукти і лікер, доставлені спритними руками вістового Петра Пучкова. У племінниці були свої інтереси. Посидівши трохи з дядьком, вона йшла до штабних чинів. А Наталія Михайлівна і її високий покровитель залишались в каюті удвох. Вістовий Пучков добре знав, що в таких випадках треба йому робити: він стояв за дверима і нікого не пускав до пана з рапортом 10.

Після візитів сестер-жалібниць настрій в адмірала кращав. Він навіть забалакував з вістовим:

— Петро, коли покінчимо з японцями, я тебе нагороджу.

— Уклінно дякую вам, ваше превосходительство,— відповідав Пучков, але думав лише про те, щоб скоріше позбутися остогидлої служби і такого благодійника, який скалічив йому душу.

Але про взаємини між адміралом та вістовим я розповім в іншому місці, а поки що повернусь до свого броненосця — до чорного "Орла".

Мені випадково потрапила до рук стара газета "Новое время" за грудень місяць. В цьому номері (10333) було надруковано довгий лист віце-адмірала Бірільова. Я вийшов на бак і тут, біля ґнота, сівши на палубу, почав читати адміральський лист вголос матросам, що сиділи навколо мене. Бірільов, дорікаючи деяким газетним авторам за їхнє викриття 2-ї ескадри, іронізував:

"Під впливом ваших статей люди носи повісили, а щоб повісити ніс, треба опустити голову, а з опущеною головою, крім кінчиків своїх чобіт, нічого не побачиш..."

Далі він почав заспокоювати громадську думку:

"Для чого потрібна 3-я ескадра? Для того потрібна 3-я ескадра, щоб допомогти 2-й ескадрі або зайняти її місце.

Що таке 2-а ескадра? Друга ескадра є величезна добре сформована і укомплектована сила, яка дорівнює силою японському флоту і — має всі шанси на повний успіх у відкритому бою. Розумний, твердий, бравий і наполегливий начальник цієї ескадри не прикриється ніякими інструкціями, а знайде і знищить ворога. Він не буде підшукувати коефіцієнти сил. а візьме наш російський коефіцієнт, що сила — не в силі, сила — в рішучості, сила — в любові до батьківщини..." Матроси, слухаючи моє читання, вставляли свої зауваження:

— Адміралом називається, а верзе всякі дурниці.

— Бреше так, що себе не тямить.

Потім зразу всі замовкли. Я оглянувся і побачив лейтенанта Вредного. Він стояв біля правого борту, проти дванадцятидюймової башти, і дивився в морську далечінь, ніби чимось зацікавився. Я продовжував голосно читати:

"Не думайте, що японці такі сильні,— це — самообман, гіпноз слабких душ, і, в усякому разі, про силу ворога треба думати до війни, а під час війни — битися. Звичайно, японський флот потерпів багато, і як кращий доказ того є замовлення Японією ста восьми дублікатів броньованих плит в Англії. На одному "Мікаса" пробито і потріскалось чотири чотирнадцятидюймові плити. Що ж ви думаєте, навіщо японці замовляють дублікати цих, плит, чи не для того, щоб мати запас непотрібного матеріалу? А скільки втрачено особового складу на ескадрі адмірала Того, скільки зіпсованих і нашвидку полагоджених механізмів! На 2-й ескадрі все ціле, цілий і дух, з якого маленьке удільне князівство стало неосяжною Росією..."

Лейтенант Вредний підійшов ближче до нас і, усміхаючись, заговорив:

— Який це дурень написав таку нісенітницю?

Очевидно, йому хотілось поліберальничати. Останнім часом, як і боцман Саєм, він почав загравати з матросами — адже незабаром має бути битва. Але він не розумів, що його справжнє ставлення до нас давно було всім відоме.

Я встав і, зміркувавши, що він не знає, хто автор цього листа, удав на обличчі переляк.

— Невже, ваше благородіє, вам здається, що так міг написати тільки дурень?

Під рудими вусами лейтенанта ще більше заграла посмішка, ніби він був нам близький товариш.

— А що ж ти думаєш — в газетах мало співробітничає дурнів? Правда, ми сильні, але не можна ж так ставитись і до флоту ворога. Що за міркування такі? "На "Мікасі" потріскались чотири броньові плити". "В Англії японцями замовлено сто вісім дублікатів броньових плит". 1 звідси робиться висновок, що японський флот дуже потерпів. Нам, значить, дуже легко розбити його. Подумаєш — сто вісім плит! Адже такої мізерної кількості не вистачить для броні одного тільки корабля. А потім, можливо, ці плити потрібні японцям для судна, що будується? Ми нічого не знаємо.

Я сказав:

— В статті, ваше благородіє, говориться, що Третя ескадра може не тільки допомогти Другій ескадрі, але й зайняти її місце.

Лейтенант навіть ляснув себе по стегнах.

— Два старі кораблі і три броненосці берегової оборони можуть зайняти місце Другої ескадри! Та всі ці п'ять суден навряд чи варті одного нашого "Орла". Видно, що цей газетний писака не тямить в військово-морській справі ні вуха, ні рила...

Лейтенант Вредний ненароком висловив правду про людину, яка посідала такий високий пост. І кому висловив? Тим, кого він зневажав і з ким раніше розмовляв, як з печерними жителями. В грудях у мене все тремтіло від клекочучого сміху. Треба було взяти в руки самого себе, щоб не зареготатись голосно і весело. Стримано усміхались матроси. Неймовірним зусиллям волі я намагався бути серйозним і, дивлячись в очі начальникові, сказав:

— Спасибі вам, ваше благородіє, що роз'яснили нам. А ми тут без вас були захоплені автором. Вважали його за філософа...

Один матрос перебив мене:

— Ви частіше так розмовляйте з нами, ваше благородіє.

— Добре, братці, добре,— задоволено закивав головою лейтенант. Але зараз же його приголомшив гальванер Голубев:

— Ми думали, що його превосходительство віце-адмірал Бірільов і справді розумна людина.

— А при чому тут Бірільов? — спитав лейтенант, зробившись раптом суворим.

— Та це ж він написав таку дурницю.

Лейтенант зблід. З-під козирка коркового шолому він кілька секунд дивився то на мене, то на інших матросів, не знаючи, як йому вийти із скандального становища. В напруженій тиші хтось кашлянув, хтось гучно висякався. Лейтенант вихопив з моїх рук газету, швидко зазирнув у неї і кинув на палубу. Ідучи до корми, він промовив одне тільки слово:

— Хами!

Ми нітрохи не образились за це — так нам було весело.

ДУМИ НА ВЕЛИКДЕНЬ

В бухті Ван-Фонг ескадра навантажилась вугіллям, провізією та іншими припасами. Останні чотири дні пройшли в тяжкій роботі. І лише надвечір в страсну суботу, 16 квітня, закінчили всі справи. З горластих труб, наче від жертовників, підіймалися клуби темно-бурого диму, зливаючись в легку хмару, рожеву від вечірньої заграви. Дрібні судна, знявшись з якоря, ішли в дозор.

В цей день на "Орле" сталась маленька подія, яка викликала .однак серед матросів багато розмов. Річ у тому, що в нас на верхній палубі був влаштований з дощок хлів. Туди загнали рогату худобу, куплену в аннамітів. Бики були менші від мадагаскарських, але досить жирні. Щось суворо-моторошне було в їхньому погляді, коли вони, повертаючи голови, косилися спідлоба на людей, ніби знали, що будуть з'їдені. Коли одного з них виводили з хліва на другу частину палуби і різали, інші, почувши кров, починали бунтувати. Кожен з них, круто вигинаючи шию, мотав головою, бив копитом об палубу і, здригаючись, заходився тривожним ревом. Здавалось, що вони вщент рознесуть загорожу і, біснуючись, помчать по палубі броненосця. Але це тривало недовго. Скоро

вони стомлювались і, затихаючи, звертали погляди в бік носової частини судна. Там, на баку, зарізаний бик, піднятий стрілою в повітря, висів на вірьовках животом догори, з розчепіреними ногами. Різники, працюючи гострими ножами, здирали з нього шкуру. Потім, коли він весь був обідраний, розрізали йому живіт і виймали з нього тельбухи, ще теплі, в клубах пари. А живі бики розгублено, з моторошною безнадійністю дивились на страшне видовище і повільно жували покладене їм сіно. Чи розуміли вони, що їх теж жде така сама доля? Серед них була одна тільки корова, та й та худа, з різко випнутими ребрами. Очевидно, вона хворіла на якусь хворобу. В усякому разі, потрапивши на броненосець, вона майже зовсім не їла сіна. Хоч як старався матрос-скотар виходити її, підгодовуючи залишками хліба — нічого не помагало. З кожним днем їй ставало все гірше. Смертною тугою наливались її великі темні очі з поволокою, трошки дурнуваті, але разом з тим надзвичайно лагідні. А в суботу вона не могла вже встати і по обіді, лежачи боком на палубі, почала задихатись. Матрос-скотар побіг доповісти про це старшому офіцерові Сидорову.

— Зараз же зарізати корову. Піде завтра на обід команді. Старший офіцер, даючи таке розпорядження, мабуть, не подумав про

його наслідки. Але наказ було дано — треба його виконати. Хвору корову перевезли тачкою на інше місце палуби. В цей час вона була вже в агонії. Коли їй перерізали горло, то кров, яка почала вже згортатись, не била, як звичайно, фонтаном, а ледве-ледве сочилась. Команда все це бачила.

Звідси, перекидаючись з однієї палуби на другу, пішла розмова:

— Нас на Великдень хочуть нагодувати дохлятиною.

Бачила команда й те, що в офіцерському камбузі кухар із своїм помічником вибивався з сил, готуючи для кают-компанії і смажених курчат, і паску, і пироги, і багато інших вишуканих страв.

— Про себе тільки пам'ятають, а нас забули,— похмуро бурчали матроси.

. Швидко наближалась ніч. Гори з рідкими деревцями, опалені гарячим сонцем, ніби зсунулись щільніше і, обступивши бухту півколом, стояли наче на сторожі. На березі, де притулились убогі хатини тубільців, замиготіли вогні, золотими стовпами відбиваючись в сонній воді.

Барабан пробив "збір". Всі матроси, вільні від вахти, вийшли на верхню палубу. Там проспівали щодня повторювані молитви, і ми, ждучи заутрені, розійшлись, не розбираючи на цей раз койок.

На шканцях зустрівся зі мною мій добрий приятель, мінер Вася Дрозд. Плеснувши мене по плечу, він тихо повідомив:

— Обід у нас готовий і коньячок є. Приходь у гості.

— Куди ж це?

— На марс грот-щогли. Ближче до неба.

— Гаразд.

— А поки що ходімо вниз.

Ми спустилися в жилу палубу. Тут більше ніж будь-де було помітне наближення свята. Кілька чоловік з команди зосереджено працювали над тим, щоб усьому надати великоднього вигляду. Одні, влаштовуючи

7 о. Новиков'Прибой

193

похідну церкву, встановлювали олтар, прибивали ікони і розставляли свічники; інші всюди розвішували прапори, зелень і електричні люстри.

Годині об одинадцятій всі приготування закінчились. Весь екіпаж, за винятком вахтових, був тут. Команда одяглась у білі чисті форменки. Попереду стояли офіцери, напахчені, у нових білих кітелях з золотими і срібними погонами на плечах. Перед олтарем, трохи піднявши свою вогненно-руду бороду і дивлячись на царські врата, застиг у молитовній позі священик отець Паїсій. Спалахнули електричні люстри, загорілись перед іконами свічки, розливши по всій палубі сліпуче сяйво. Все набрало урочистого вигляду. Тільки обличчя матросів були похмурі. Далися взнаки виснаження та втома.

Чекали досить довго. Нарешті старший офіцер Сидоров, покрутивши спочатку свої сиві вуса, підійшов до священика і начальницьким тоном сказав:

— Можна починати.

В жилій палубі ставало жарко. Повітря, насичене ладаном і випарами людських тіл, ставало задушливим. Матроси виходили з церкви на зрізи або на верхню палубу, щоб освіжитись прохолодою.

Почався хресний хід. "Воскресеніе твоє, Христе-спасе",— заспівав священик в супроводі хору півчих. Несучи в руці хрест з трисвічником, прикрашеним живими квітами, весь сяючи золотом і голубою вишивкою своєї ризи, він повільною ходою попрямував у кормову частину судна. За ним рушили офіцери і довгими рядами потяглися матроси. Пробираючись по вузькому офіцерському коридору спочатку лівого борту, а потім правого, процесія обійшла навколо машинного кожуха і знову повернулась назад. Не доходячи до олтаря, вона зупинилась перед завісою, зробленою з великих червоних прапорів.

"Христос воскрес із мертвих!" — пролунало нарешті з уст священика.

Підхопивши цей вигук, дружно гримнув хор півчих, а за ним півголо-сом почали підтягати й інші матроси. Баси, перекочуючись, могутньо потрясали повітря, а чийсь високий і пристрасний тенор, виділяючись із загального гудіння, трепетно злітав над головами людей, ніби прагнув, стомлений цим царством заліза і смерті, вирватись на безмежний простір моря. Команда заворушилась. Сотні рук замелькали в повітрі

На хвилину і я, невіруючий, як і інші, піддався загальному гіпнозові, красивій омані. Чимсь далеким і рідним війнуло на мене. Колись я зустрічав це свято у своєму селі в колі близьких і дорогих серцю людей, і спогади про це розцвіли в моїй душі. Але з того часу минуло багато років; багато нових вражень, що бентежили мозок, відклалося в моїй свідомості. Я звик задавати питання самому собі. Що за безглуздя чинять над нами? Ми зустрічаємо свято, прозване святом всепрощення і любові, готуючись до бою. Під нами, в глибині броненосця, в бомбових погребах лежить п'ятсот тонн пороху і смертоносних снарядів, призначених для знищення людей, яких ми ніколи не бачили в лице.

— Треба провітритись,— запропонував я своєму приятелеві Василю.

— Ходімо,— зразу ж погодився він.

Ми проштовхались крізь натовп і вийшли на правий зріз.

Ніч була тиха, тепла, насичена ароматом прибережних вод. Під безхмарним небом, що розливало тремтячі струмені зірок, про щось мріяв мільйоннолітній океан. На горах де-не-де було видно вогнища. Щоб не видати ворогові місця стоянки нашої ескадри, всі вогні на ній були замасковані. Неясно чорніли в темряві контури кораблів. Тільки зрідка, коли поблизу помічали човен тубільця або що-небудь підозріле, падав на воду яскравий промінь прожектора, але через хвилину-другу він раптово зникав, і тоді знову залягала пітьма.

На правому зрізі стояли матроси.

Один машиніст мріяв уголос:

— Аби тільки кінчити службу, а там найду собі діло.

— Яке? — спитали його.

— До Москви поїду. Там на заводі маю місце.

— Еге ж, як маєш спеціальність, то нема чого на селі гибіти. Хтось розповідав про своє перебування на острові Мадера.

Але скоро замовкали. Очевидно, нікому не хотілось говорити. Така хороша, така запашна була тропічна ніч! І тільки тоді, коли зайшла мова про зарізану корову, одразу всі загомоніли:

— Значить, сьогодні нас будуть дохлятиною частувати.

— Виходить, так.

— А якщо корова була заразна?

— Напевно що так,— заразна. Інакше чого б їй здихати? Голоси ставали чимраз роздратованіші:

— Від такого м'яса і ми всі подохнемо.

— Подихай! Плакати, чи що, буде за нами начальство?

— Треба артільника взяти в роботу.

— Артільник тут ні при чому.

— А я інше запропонував би: взяти все з офіцерського камбуза і поїсти. А в кают-компанію корову віддати. їжте, мовляв, панове офіцери, на добре здоров'я.

З корми показався старший боцман, кондуктор Саем, старий, ретельний, запопадливий службист. Очевидно, він чув останню частину розмови. Закричав:

— Ах, нехристі безтямні! Там служба йде, а вони, тварюки, тут зубоскалять! Марш в церкву, так вашу!..

Він круто вилаявся, осипавши поганими словами все святе.

Рядові матроси зникли, а унтери лишились на зрізі, не звертаючи уваги на лайку боцмана. Залишився і я з своїм приятелем.

В глибині броненосця лунав спів: "І сущим во гробєх живот даровав". В тихому морі, теплої ночі, під розкритим, урочисто блискотливим небом — це звучало особливо красиво. Здавалося, що голоси хору, вирвавшись на простір, радісно линуть в далечінь, щоб усюди возвістити хвалу життю. Не буде більше смерті, цієї страшної і невблаганної руйнівниці всього живого. Вона сама зневажена розп'ятим на хресті. Не буде більше смерті? А що ж буде? І мій розум, як тиран, повалив мене фактами. Всі гармати у нас були заряджені. Біля кожної з них чергували комендори. Досить тільки з'явитись противникові, як зараз же замість свічок і лампад спалахнуть прожектори, замість "Христос воск-ресе" — загримлять гармати, замість крашанок полетять на япоипів снаряди, начинені вибуховими речовинами. І що більше ми знищимо людей, що більше ми втопимо їх, тим більша буде наша радість. Як це все зв'язати з величавими словами молитви, що проголошують торжество життя? А ними обманювали людство протягом майже двох тисяч років...

Приятель шепнув мені на вухо: — В кільватер за мною держи. І ми полізли з ним на грот-щоглу.

ОБІД ЗА БОРТ!

Марс розмістився високо над палубою і являв собою круглу, прикріплену до щогли площадку, краї якої були обнесені залізним бортом. Там давно вже, принісши з собою ящик з припасами, чекав на нас земляк мінера, кочегар Бакланов.

Як тільки ми показались на марсі, кочегар заговорив:

— Що ж ви довго пропадали? Терпів, терпів я і мало сам не приступив до діла.

— Богу молились, друже,— весело відповів Вася Дрозд.

— Кожен воїн і без молитви прямо в рай потрапляє. Це давно всім відомо. Значить, даремно старались.

Відкрили ящик, дістали з нього півпляшки коньяку і. пляшку виноградного вина, а потім харчі: хліб, м'ясні консерви, варені яйця, свіжі банани і ананаси. Випивали прямо з пляшки і апетитно закушували. Коньяк був з дешевих сортів, але ми захоплювались його міцністю: дряпає горло, як кішка кігтями.

— Це я дістав з німецького транспорта,— повідомив мінер. Вася Дрозд, захмелівши, почав мріяти:

— Залишусь живий — у Петербург поїду. Хочеться мені на електротехнічні курси поступити. А потім далі піду, вище почну підніматись.

— Там тільки й ждуть тебе,— зауважив Бакланов, з хрускотом, наче огірок, розжовуючи ананас.

Вася Дрозд загарячився:

— Ти, Бакланов, пень трухлявий! Прокис від своїх лінощів! А у мене інша натура. Коли офіціально не можна буде поступити на курси, я за сторона при училищі наймусь. Мені студенти поможуть учитися. Я чув, народ вони хороший, для нашого ж брата страйки влаштовують. Ночей не буду спати, а свого доб'юсь. Правда, Альошо?

— Правда,— підтвердив я, захоплюючись його ентузіазмом.

— Доб'юсь свого!—майже вигукнув Вася.— їй-богу!..

— Підіймай вище ногу, а то спіткнешся,— спокійно вставив Бакланов.

— Тьху, ведмідь косолапий! Кожного разу він от так. Тільки захочеш злетіти, він тебе за крило — і вниз.

Бакланов, покінчивши з рештками закусок, прихилився до щогли і ліниво процідив:

— Ех, якби не дірка в роті, жив би та й жив і ні за чим би не тужив, Зайшла мова про майбутню битву. Мінер почав нас втішати:

— Я думаю, не такі вже ми безсилі, як багато хто каже. Я навіть передчуваю, що ми розіб'ємо японців.

— Це на правнуках Ноєвого ковчега? — спитав кочегар.

— У нас є і нові кораблі.

— Зажди, Дрозд, я тобі приклад маленький наведу. В Кронштадті у нас залишився старезний утюг. Броненосцем називається він. "Не руш мене" — назву йому дано. Знаєш такий?

— Знаю. А далі що?

— По-моєму, всю ескадру нашу можна б назвати так, тільки з маленьким додатком: "Не руш мене, а то розвалюсь".

— От і говори з ним, з замурзаним дияволом!

Барабан загримів відбій: служба в церкві скінчилась. Матроси підіймались на верхню палубу. Ми поспішили спуститися вниз. Деякі, христосуючись, цілувалися. Через кілька хвилин корабель освітився електричними люстрами. Команда і офіцери вишикувалися на верхній палубі у фронт. З'явився командир, капітан 1-го рангу Юнг, виблискуючи золотими еполетами. На ного поздоровлення з святом серед матросів пролунали поодинокі голоси:

— Уклінно дякуємо, ваше високоблагородіє! Решта зловісно мовчала.

Командир нерішуче зупинився, немовби маючи намір поговорити з командою. Але це тривало тільки одну мить. Одразу ж досадливо смикнув плечима і, круто повернувшись, разом з офіцерами пішов у кают-компанію. Очевидно, він так і не догадався про причини змін у настрої команди.

Матроси живим потоком ринули до запасної адміральської каюти, звідки артільники видавали кожному по одній пшеничній булці і по два яйця. Це було для нас розговінням і тією порцією, яка відрізняла велике свято від буднів. Але дехто запасся харчами і випивкою від аннамі-тів або з комерційних пароплавів. Не забувши домашніх звичок, вони запрошували один одного в гості — в башту, за подвійний борт, у мінний відділ.

Світанок, як завжди в тропіках, наступав швидко, наче піднімалася завіса, що відділяла день від ночі. Зорі, що тремтіли в темно-синій глибині неба, як золоті краплі роси, втрачали свою яскравість, згасали, і все прозорішою ставала височінь, освітлена широкою ранковою загравою. Над бухтою, над нерухомою гладінню води, в порожевілому повітрі срібною в'яззю закружляли чайки, розсікаючи вранішню тишу пташиним гомоном. На фоні неба чітко вимальовувались безплідні гори; їхні контури з зеленими ущелинами зайнялися багряним відблиском, а на вершинах, що високо піднялися над простором океану, уже затрепетали перші промені сонця.

По широкій бухті навколо кораблів, залишаючи на дзеркальній воді трепетний слід, плавали на своїх вузьких човниках аннаміти. Вся їхня одежа складалася з шматка строкатої матерії, що прикривала тіло, з білої чалми на голові. Пристаючи до борту наших суден, вони пропонували качок, курей, а також різні фрукти, гортанно вигукуючи при цьому якісь слова. Вилицюваті коричневі обличчя їхні усміхались запобігливою усмішкою жебраків.

На броненосці "Орел" один матрос хотів купити качку. Йому не дозволили це зробити. Ображений, бувши трохи напідпитку, він почав голосно викрикувати:

— Що ж це, братці, з нами таке роблять? За свої власні гроші я не можу нічого купити? Хіба ми не люди?

— Ми для начальства гірш від худоби,— підтакували інші з команди.

Матрос підвищив голос:

— Самі вони, офіцери, всього собі наготували, шампанське дудлять. А нас свята ради хочуть дохлятиною пошанувати. Чуєте? Дохлятиною!

Він кричав довго, доти, доки його не почув вахтовий начальник. Той покликав його на місток:

— Ти чого це так бешкетуєш?

— Я правду кажу, ваше благородіє! — відповів матрос, зухвало дивлячись в очі офіцерові.

— Мовчать! Я арештую тебе!

Матрос крикнув, явно глузуючи з офіцера:

— Христос воскрес, ваше благородіє! Через п'ять хвилин він уже сидів у карцері.

Власне кажучи, в глибині душі ми більше зловтішались, ніж горювали, що так усе сталося. Колишні образи, які ми терпіли від начальства, не були такі яскраві, і до них важко було прискіпатись. Інша річ тепер. На перший день великодніх свят для нас на обід приготували дохлятину. Це була така жахлива несправедливість, яка вражала своєю очевидністю. Не можна було не обурюватись. І в розмовах матросів на різні лади згадувалась небіжчиця-корова, команда чимраз більше розпалювалась. А тут ще арешт матроса підсипав жару. По всіх палубах знявся гамір. Хотіли розбити офіцерський винний погріб, але начальство, почувши про це, приставило туди вартових.

З містка надійшло розпорядження:

— Команді пити вино і обідати!

Я виніс на верхню палубу яндову з ромом, а мій юнга — другу. Матроси, додержуючи черги, підходили до яидови, називали свій номер і перекидали в рот чарку з міцною пахучою вологою. Але від обіду всі відмовились. Стройові унтер-офіцери пробували взяти обід, однак рядові зараз же вирвали у них з рук баки, і суп виплеснули за борт. Хтось з команди гукнув:

— Ставай всі у фронт! Старшого офіцера покличемо!

Звичайно, з дивовижною поспішністю люди шикувалися в ряди. Звістка про рішення команди блискавкою облетіла всі частини корабля. І звідусіль поквапно бігли матроси, підіймались на верхню палубу, приєднувались до фронту, наче заздалегідь змовились діяти спільно. Залунали сотні голосів:

— Давай старшого офіцера!

— Старшого офіцера сюди!

До мене прибіг машиніст Цунаєв, прозваний за свою фізичну силу "чавунною людиною". На його довгастому великому обличчі від хвилювання роздувалися ніздрі. Він похапцем зашепотів, приглушуючи уривки фраз здавленим свистом:

— Бомба у нас... Давно готова... З півпуда... Нікулін та Громов питають: чи можна її кинути зараз у кают-компанію?

До цього моменту я не знав, що машинні квартирмейстери Нікулін та Громов запаслися бомбою. На якусь мить розгубився. Я не міг порадитись, як звичайно в таких випадках, із Васильєвим, що лікувався на госпітальному судні "Орел". Колишні наші розмови про революційні настрої команди кінчались висновком, що до повстання на ескадрі треба готуватися більш організовано. І воно повинно відбутися не раніше, ніж після приходу у Владивосток, щоб домовитися з сухопутними військами про єдиний фронт. Інакше нічого путящого не вийде. Ми міркували так. Важко підняти повстання на всій ескадрі. Але припустімо найкраще,— що воно вдалося. А далі що? Це питання бентежило нас найбільше. Вперед ми не могли рухатися, тому що нас розгромили б японці. Не можна було б і повернутися всією ескадрою назад, щоб використати бойові кораблі в цілях революції. Для цього в нас не було таких великих запасів вугілля. Якщо на протязі довгого переходу ціла держава ледве зуміла забезпечити нас паливом, то самим нам це було зовсім не під силу. Значить, лишалось би нам лише одне: потопити всі кораблі, а самим висаджуватися на аннамські береги і розходитися поміж дикунів. А як поставились би до цього наші маньчжурські війська? Вони вважали б нас за зрадників, що не виправдали їхніх сподівань. І російський уряд використав би наше повстання в своїх цілях. 2-а ескадра була настільки сильною, що їй неважко було знищити противника і заволодіти Японським морем, але негідники-революціонери занапастили всю справу. І в такому приблизно дусі затрубили б усі газети. Коротше кажучи, революційні елементи на кораблях ескадри попали у безвихідь: вони знали напевне, що йдуть на загибель, і не могли підняти прапор повстання. Час революції наближався, але він ще не настав.

— Ну, то як? — квапив мене Цунаєв, скрючивши довгі мускулясті руки в такому напруженні, неначе він уже тримав у них важку бомбу.

Після деякого вагання я з прикрістю відповів:

— Не час! Дохла корова не привід до повстання. Скажи товаришам, щоб поберегли бомбу для більш важливого випадку. Може, вона незабаром придасться.

Цунаєв, незадоволено махнувши рукою, бігцем спустився по трапу вниз.

В цей час в кают-компанії веселились. Чулись п'яні голоси. Хтось співав романси під звуки піаніно. І раптом на голови людей впала звістка, несподівана й грізна, як землетрус: збунтувалася команда! В кают-компанії зразу стало тихо, як у порожньому храмі. Бліді офіцери, моментально протверезившись, запитливо переглядались. І в кожній парі очей скаламутилась смертельна туга, наче броненосець ту ж мить мав злетіти в повітря. Однак це тривало недовго. Всі раптом заметушились, забігали, вигукуючи якісь слова. Одні ховались по своїх каютах, замикаючи за собою двері, інші озброювались револьверами, самі не вірячи в те, що цим можна врятуватись від загибелі. Командир Юнг в цей час був у ходовій рубці.

Перед командою нарешті з'явився капітан 2-го рангу Сидоров. Він був у повній офіцерській формі — в новенькому, білому, як сніг, кітелі, в таких же білих штанях. Але ні золоті погони на його плечах, ні воло-димирський хрест на грудях уже не справляли на його підлеглих належного враження, а кортик, що теліпався на поясі, здавався перед цією масою розлюченого народу зайвим і непотрібним. З-під козирка флотського кашкета виглядало обличчя з конусоподібною борідкою, таке знервоване, що навіть великі закручені вуса втратили свій молодецький вигляд. Упалим голосом, наче після довгого голодування, він спитав:

— В чім річ, братці? Ревом відповіла команда:

— Геть дохлятину!

— За борт обід!

— Геть війну!

— Звільнити арештованого!

— Навіщо невинного чоловіка посадили в карцер?

— Падлом годуєте нас, скорпіони!

— Звільнити арештованого!

Старший офіцер винувато переступав з ноги на ногу, а потім, помахавши рукою на знак того, щоб замовкли, заговорив:

— Я не можу звільнити арештованого самовільно. Це справа командира. Я зараз доповім йому про вашу вимогу.

Він поквапно покрокував на місток. А вслід йому ще дужче лунали голоси:

— Командира давай сюди!

— Ми не заспокоїмось, поки не побачимо арештованого!

На палубі показувались сміливіші офіцери, але одразу ж, гнані страхом, зникали у кормових люках.

Командир з похідної рубки перейшов у бойову. Переговори з ним старшого офіцера затяглися. Становище створювалось надто відповідальне, і не так легко було його розв'язати. З одного боку, задовольнити вимоги команди — це значило підірвати на судні дисципліну і назавжди похитнути свій авторитет. З другого боку, не можна було вчинити інакше. Там, внизу на палубі, зібралося близько дев'ятисот чоловік матросів, що вийшли з послуху, як весняні води з берегів. Замість колишніх покірних хлопців була тепер дика орда, що зняла бунт на військовому кораблі, поблизу театру воєнних дій. До бойової рубки долинали пронизливі зойки, крики, свист, матірщина — і все це зливалося в той ураганний рев, від якого на голові дибом ставало волосся. Правда, люди поки що стояли у фронті, але цей фронт уже являв собою безладну ламану лінію і стихійно, як на хвилях, гойдався, погрозливо підіймаючи кулаки. В своїй люті команда дійшла до того стану, коли різкий і сміливий заклик одного з матросів до розправи може кинути всіх інших в новий круговорот подій. І тоді на кораблі почнеться побоїще. Палуба заллється офіцерською кров'ю, і всі, або майже всі, хто носить на плечах золоті і срібні погони, полетять за борт. Чи можна сподіватись на допомогу інших суден? Адже там теж були бунти... І командир Юнг після довгого вагання здався.

Старший офіцер збіг з містка і, піднявши для чогось руки вгору, немов благаючи команду про пощаду, прудко, не по його літах, промчав мимо фронту, вигукуючи:

— Зараз, братці, зараз!

Він зник в одному з люків. Але ждати його довго не довелося. Через якихось п'ять хвилин він сам вивів на верхню палубу матроса, звільненого з карцера, і заговорив:

— От він, братці, от. Не треба більше шуміти. Заспокойтесь. Збуджений настрій команди швидко падав, припинились крики. Старший офіцер продовжував:

— Я зараз дам розпорядження, щоб приготували для вас новий обід. А ви оберіть комісію. Нехай вона намітить, яких биків для вас зарізати — двох кращих биків.

Фронт одра.зу розсипався. З веселим гомоном розходились по палубі матроси, ніби дістали нечувану нагороду. Перемога була на їхньому боці.

Все вище підіймалося сонце, розливаючи буйне світло. В гарячому сяйві ніжився океан. Над золотисто-синьою пустелею вод високо піднялись вершини гір і застигли в німому безгомінні. Здавалося, ці сірі й безплідні велетні для того тільки й обступили бухту, щоб охороняти її мирний спокій від розбійницьких наскоків бур.

З флагманського броненосця "Суворов" долітали звуки духового оркестру.

СПЕКТАКЛЬ ТРАГІКОМЕДІЇ

На другий день великодніх свят, за сигналом командуючого, всі судна почали готуватися до вантаження вугілля. Свято наше скінчилось. Про вчорашній день у матросів залишилася приємна згадка — добились звільнення товариша і поїли м'яса досхочу.

На передньому містку старший сигнальник Зефіров поквапно доповів вахтовому начальникові:

— Ваше благородіє, на "Суворове" спустили паровий катер. Вахтовий начальник розпорядився:

— Слідкуй пильно за ним.

Через деякий час сигнальник знову повідомив:

— Сам адмірал сідає на катер.

А коли побачили, що катер прямує до нас, все начальство на "Орле" заметушилося. Як тепер бути? У нас не були поставлені трапи. Інші офіцери, що приїздили з візитом, приставали на своїх шлюпках до корми, підіймалися шторм-трапом на балкон і далі проходили через кают-компанію. На довершення всього остання була перетворена на вугільну яму, а наш офіцерський склад давно вже переселився в запасну адміральську кают-компанію. Так цим шляхом могли до нас попасти на броненосець молодші офіцерські чини. Вони з цим мирились. Але хіба можна буде таким же чином прийняти самого командуючого ескадрою, віце-адмірала Рожественського? І командир, і старший офіцер безпорадно розводили руками, хапалися в розпачі за голову: наближалась гроза.

Тільки матроси були спокійні.

— Мчить до нас "скажений адмірал".

— Перший раз за все плавання.

— Чого це він надумав провідати нас?

— Мабуть, хоче з святом привітати та похристосуватись.

— Може, настрій перед боєм підняти?

Офіцери і команда вистроїлись у фронт, очі всіх були спрямовані в бік катера.

Яке ж було обурення адмірала, коли, наблизившись до броненосця, він дізнався, що йому доведеться попасти до нас на палубу не зовсім звичайним шляхом. Це було для нього образою. Він піднявся на весь свій велетенський зріст на кормі катера, що зупиницся, і, потрясаючи кулаками, закричав:

— Що за гидота! Що за розпуста така! Це не корабель, а будинок розпусти! Негайно поставити трап!

Рожественський попрямував до броненосця "Ослябя", бажаючи, очевидно, відвідати хворого адмірала Фелькерзама.

Команда наша і не підозрювала, що про вчорашній бунт на "Орле" все стало відомо командуючому ескадрою. Винен у цьому був вахтовий начальник. Він написав командирові такий рапорт, що його ніяк не можна було зам'яти, не давши йому законного ходу.

На "Орле" зчинилася метушня. Закипіла робота по спусканню правого трапа. Для цього поставили матросів більше, ніж треба було. Крім старшого офіцера, тут же був командир судна, який весь час підганяв:

— Скоріш, скоріш!

Не встигли покінчити з одною справою, як з "Осляби" передали сигналом новий наказ Рожественського: "Поставити і лівий трап".

Цей останній лежав на лівому зрізі і, як на гріх, був засипаний вугіллям. Не було ніякої змоги швидко звільнити його з-під товстого шару вугілля. Начальство заметушилось, кидаючись від борту до борту.

Вдалося поставити тільки один правий трап. Знову з'явився Рожественський. Майже весь екіпаж вистроївся у фронт на верхній палубі. Мовчки піднявся на неї адмірал і, не привітавшись, як це звичайно буває, з командою, зупинився, ніби в тяжкій задумі. Величезна фігура його, на цілу голову підносячись над іншими, трохи сутулилась. Належність до почту його величності, чин віце-адмірала, звання генерал-ад'ютанта, становище командуючого ескадрою — все це разом відділяло його від нас, як божество. Його обличчя з круглою, коротко підстриженою бородою було гнівне й похмуре, як розверзнуте море в негоду. За своєю постійною звичкою адмірал рухав щелепами, наче щось розжовуючи, і повільно ковзав пронизливим поглядом по рядах матросів, наче розшукуючи серед них винуватих. Все на кораблі завмерло. Люди, здавалось, затаїли подих. Ця мовчазна сцена тривала з хвилину або дві. Нарешті тиша вибухла громовим ричанням:

— Зрадники! Мерзотники! Бунтувати надумали! Построїтись по відділеннях! Унтер-офіцери — окремо!

Почувся тупіт численних ніг. Скільки разів нам доводилось виконувати таку просту команду. А на цей раз ми плутались і шарахались з боку в бік, ніби ошаліла череда перед хижим звіром.

Ми ще раніше чули, що в адмірала нібито хворі нирки. Тому найменше роздратовання робило його шаленим. Можливо, з ним справді було так. В усякому разі, тепер він справляв на нас враження ненормальної людини. Він тупав правою ногою, розмахував руками, вигукував лайки, які не кожен матрос може вимовити, називав броненосець і команду найгидкішими іменами. Кам'яними брилами, з гуркотом, падали його слова:

— Я не потерплю зради! Ганебний корабель! Я розстріляю його всією ескадрою, потоплю його на місці!..

Ми вірили в його могутність. Наше життя було в його руках. Він викликав у нас панічний страх. Адмірал поставив вимогу:

— Дайте мені призвідників! Де вони, ці розбійники? Подати мені їх сюди!

Офіцери забігали по фронту. Вони самі не знали, хто призвідник, а заздалегідь такого списку не склали. Довелось хапати кого попало: або кого-небудь з штрафних, або такого матроса, чия фізіономія їм не подобалась.

Суднового теслю Лебедєва, що випадково потрапив під руку, першого висмикнули з строю. Адмірал накинувся на нього, як на мішень своєї несамовитої люті, розбив йому обличчя і, ніби злякавшись своєї невитриманості, коли побачив кров, наказав йому:

— Ставай, мерзотнику, на своє місце!

Лебедев став струнко і був задоволений, що замість суду і смертної кари, яка йому загрожувала, відбувся тільки втратою чотирьох передніх зубів, вибитих адміральським кулаком.

Офіцери продовжували, не розбираючись, хапати матросів і виводити їх з рядів на середину палуби, як на лобне місце. Це був найкритичні-шнй момент: думка, заморожуючи серце, забігала вперед — розстріляють чи повісять.

Почалась трагікомедія.

Адмірал замовк, наче вирішив заспокоїтись, перш ніж приступити до допиту винуватців. Тільки груди його бурхливо здіймались. Довгим допитливим поглядом він дивився то в одне, то в друге обличчя. Потім заскреготів зубами так голосно, ніби вони були у нього залізні. І раптом знову, прорвавшись, несамовито загорлав на винних матросів:

— Ось вони, зрадники землі руської! Жодного людського обличчя! У всіх арештантські морди! За скільки продали Росію? Я питаю: за скільки продали батьківщину японцям?

Вісім чоловік стояли виструнчившись, витріщаючи безтямні очі на грізного адмірала. У них тремтіли коліна, а обличчя їхні були такі бліді, наче притрушені борошняним пилом. Це були німі манекени.

Адмірал швидко повернувся перед усією командою і широким оперним жестом правої руки показав на арештованих:

— Погляньте, погляньте на цих зрадників! Вони продали японцям нашу батьківщину за золото!

Потім зігнувся, увібрав голову в плечі і, тикаючи пальцем в бік винуватців, заговорив голосом, зниженим майже до шепоту, до клекочучої вібрації:

— Бачу, бачу... Он як відстовбурчились кишенії Японським золотом набили! Дивіться, всі дивіться на їхні кишені! Вони зараз лопнуть від золота! Ага! От куди попали ворожі гроші!

Адмірал то наближався до винуватців, то відходив від них, весь час кривлячись, пересипаючи слова матірщиною. Обличчя його ставало чавунно-чорним, очі витріщались, ніби був йому тісний накрохмалений комір сорочки. Він біснувався, як одержимий. І вся ця лайка, вся його поведінка, всі дурні слова були такі безглузді, ніби він грав перед публікою роль блазня, що лише на деякий час надів блискучий мундир. Нарешті вибрав одного з восьми чоловік, худого, з обличчям, подзьобаним віспою, і загорлав:

— От вона, пика, самим богом позначенаї Говори, скільки з.японців грошей взяв? Ну! Ага! Мовчиш!

Він схопив його за груди і так почав трясти, наче хотів витрясти з нього душу. Голова у нещасного матроса метлялась, як на пружині. Відкинутий геть, він полетів від адмірала, ударився об перебірку камбуза і впав, а потім, сівши на палубі, раптом почав голосно гикати.

Унтер-офіцерів адмірал вилаяв останніми словами, кондукторів і офіцерів назвав "ганебними начальниками ганебної команди", командирові виніс догану за його слабкість.

— А ви, підлі душі, так і знайте, я не прощу вам цього! — наприкінці звернувся він уже до всіх матросів.— Хіба що в бою власною кров'ю зможете спокутувати свій злочин! В противному разі з вас полетить немита шерсть жмутами!.. .

Адмірал поїхав на "Суворов".

Вісім заарештованих матросів, як тяжких злочинців^ під посиленим конвоєм відправили на транспорт "Ярославль", плавучу тюрму.

Ми розійшлися мовчки з таким почуттям, ніби в кожного з нас видавили серце. Нам ні про що було говорити. Все було ясно. Ми розплатились ціною загибелі восьми своїх товаришів и.

ЗУСТРІЧАЄМО ТРЕТЮ ЕСКАДРУ

Звечора 25 квітня ескадра зв'язалася бездротовим телеграфом з кораблями контр-адмірала Небогатова. Наближались товариші, які покинули Лібаву через чотири місяці після нас. Звістка про це приємно всіх схвилювала.

Другого дня о 8 годині ранку ескадра загонами вийшла з бухти Ван-Фонг. Судна стали в той похідний стрій, яким був зроблений перехід через Індійський океан. Броненосні загони витяглись двома паралельними колонами на чолі з флагманськими кораблями — "Суворов" і "Ослябя". Розвідники "Алмаз", "Светлана" і "Урал" висунулися наперед. Наші літуни "Изумруд" і "Жемчуг" розташувались по флангах на траверзі флагманських кораблів, а транспорти і міноносці — позаду броненосних загонів. В ар'єргарді були поставлені крейсери "Олег", "Аврора" і "Донской". Чотири допоміжні крейсери розійшлись по сторонах горизонту. Ескадра йшла курсом спочатку на зюйд-ост, потім повернула на вест.

На нашому броненосці збудження охопило весь особовий склад. Разом з іншими матросами і я кинувся на задній верхній місток. Всі очі впилисяв ясну далечінь океану. Між "Суворовым" і "Николаем І" відбувались безперервні переговори по радіо. О другій годині дня почали вирисовуватись щогли суден, які йшли до нас. Трохи згодом показались труби, пофарбовані чорною фарбою, і містки. На чолі під прапором контр-адмірала Небогатова йшов "Император Николай І", за ним тяг-лися броненосці берегової оборони: "Генерал-адмирал Апраксин", "Адмирал Сенявин" і "Адмирал Ушаков", старий броненосний крейсер "Владимир Мономах"; транспорти: "Ливония", "Курония", "Герман Лерке", "Граф Строганов", похідна майстерня "Ксения", буксирний пароплав "Свирь". Мало підійти ще друге госпітальне судно "Кострома". Ескадри зустрілись, салютуючи одна одній гарматними пострілами. Дивно було бачити ці коренасті і куці тихоходи з високими трубами, з довгими гарматами так далеко від їхніх рідних берегів. Але вони прийшли, покривши за три місяці величезну відстань. 2-а ескадра застопорила машини. На "Суворове" підняли сигнали: "Ласкаво просимо", "Вітаю з блискуче виконаним походом", "Вітаю ескадру з приєднанням загону". Сигнали були повторені всіма суднами. "Николай І", ведучи за собою кільватерну колону, обігнувши наші крайні кораблі, пройшов вздовж всієї ескадри і став у третю лінію, паралельно до двох перших. Це був урочистий момент. З безхмарного неба щедро розливалось проміння тропічного сонця. Розпечене повітря тремтіло. Морська поверхня виблискувала, наче шовкова скатертина, усіяна коштовним камінням. На кожному судні команда вистроїлась на верхній палубі у фронт, радісно вигукуючи "ура". Флагманські кораблі гриміли оркестрами. А "Донской", вітаючи свого старого друга по плаванню "Мономаха", послав команду по реях, як це було заведено в часи парусного флоту, до покоління якого належали ці обидва броненосні фрегати.

Незабаром з "Николая" було спущено катер, на якому Небогатое поїхав до командуючого з рапортом. На трапі "Суворова" зустрілись обидва адмірали і перед усією ескадрою поцілувались. Рожественський провів молодшого флагмана до свого кабінету, де провів з ним майже годину. Після цього Небогатое повернувся на свій корабель |2.

Свято скінчилось.

Чотири прибулі броненосці ввійшли до складу ескадри як третій броненосний загін, а крейсер "Владимир Мономах" приєднався до крейсерського загону.

Ми добре знали, що являють собою новоприбулі судна. їхня реальна сила була мізерна. І однак всупереч логіці цифри, весь екіпаж броненосця "Орел" ще довго радів, ніби сталася подія, яка повернула нам надію. Так у тяжко хворого на порозі смерті буває порив до життя, коли раптом майбутнє починає вабити обіцянками.

Одне було добре — наше нестерпно нудне блукання біля берегів Ан-нама кінчалось. Залишалось тільки зробити перевантаження з прибулих транспортів, і через кілька днів ми рушимо далі на північний схід. Тепер над минулим поставлено хрест. Нас більше ніщо не може затримати. Росія віддала нам все, що могла. Слово лишилось за 2-ю ескадрою. Всі погляди були звернені на Рожественського, щоб на його обличчі під грізними бровами, в його зосередженому погляді прочитати плани найближчих дій.

Другого дня на світанку загін Небогатова з кількома транспортами ввійшов у бухту Куа-Бе, де почали вантажити вугілля і лагодити механізми. Інші загони ескадри залишилися в морі, недалеко від входу в бухту. Від командуючого дістали наказ № 229, в якому говорилося, що "з приєднанням загону сили ескадри не тільки зрівнялися з ворожими, але й набули деякої переваги в лінійних бойових суднах". І ще: "У японців більше швидкохідних суден, але ми не збираємося тікати від них".

Я не знаю, чи вірив сам Рожественський у свої слова, але на матросів вони не справили належного враження. Надто очевидним було все безглуздя такого запевнення. Тому-то матроси тільки глузували з цього наказу:

— От куди сягнув! Яка це перевага в лінійних суднах? Адже прибули самі старички та броненосці берегової оборони.

— От якби Чорноморську ескадру прислали до нас — інша була б справа.

— Найбільшу дурницю ляпнув про швидкохідність. Наче швидкохідні судна для того тільки й існують, щоб тікати від ворога.

— Бойовий дух піднімає серед нас.

Деякі матроси одержали пошту і раділи вістям з батьківщини. Ділились враженнями з товаришами. Але не в усіх було все гаразд дома. От кочегар прихилився до правої носової башти. Тримаючі) в корявих руках перед собою розпечатаний лист, він вп'явся очима в нерівні рядки. Все йшло добре, поки перелічувались поклони від родичів. Але раптом по брудному обличчю кочегара покотилися краплі сліз.

— Ти що? — спитав я у нього.

Не зразу він відповів мені, запинаючись:

— Синочок.,. Третій рік ішов... Петькою звали... Помер...

І, сунувши листа в кишеню робочих штанів, стомленою ходою побрів в низ корабля продовжувати свою вахту.

Тепер наша ескадра складалася з п'ятдесяти кораблів: тридцяти семи військових і тринадцяти комерційних. Тактичний розподіл їхній був такий:

Перший броненосний загін, куди входили чотири найкращі однотипні кораблі — "Суворов", під прапором командуючого ескадрою, "Александр ІЇЬ, "Бородино" і "Орел".

Другий броненосний загін — "Ослябя", під прапором контр-адмірала Фелькерзама, "Сысой Великий", "Наварин" і "Адмирал Нахимов".

Третій броненосний загін — "Николай І", під прапором контр-адмірала Небогатова, "Апраксин", "Сенявин" і "Ушаков".

Перший крейсерський загін — "Олег", під прапором контр-адмірала Енквіста, "Аврора", "Дмитрий Донской", "Владимир Мономах", "Ри-он" і "Днепр".

Другий крейсерський загін — "Светлана", під брейд-вимпелом капітана 1-го рангу ІІІеїна, "Кубань", "Терек" і "Урал".

Перший мінний загін — два легкі швидкохідні крейсери: "Изумруд" і "Жемчуг" і чотири міноносці: "Бедовый", "Быстрый", "Буйный" і "Бравый".

Другий мінний загін — "Громкий", "Грозный", "Блестящий", "Безупречный" і "Бодрый".

Потім загін тринадцяти транспортів, з яких "Камчатка", "Иртыш" і "Анадырь" були озброєні малокаліберними гарматами. Ці транспорти очолював крейсер "Алмаз", під брейд-вимпелом капітана 1-го рангу Радлова. Крім того, при ескадрі були два госпітальні судна — "Орел" і "Кострома".

Ще були транспорти, але їх, як непотрібні, вирішили відіслати в Сайгон.

Чотири доби провели в безупинній метушні. Перевантажували з одних транспортів на інші вугілля, провізію і припаси. До краю заповняли вугіллям і бойові судна. За розпорядженням Рожественського на суднах, що прибули з Небогатовим, всі труби було перефарбовано з чорних на жовті, з чорними смужками вгорі, а щогли — в світло-шарий колір.

За час нашої стоянки в бухтах Камранг та Ван-Фонг офіцери "Орла" не раз порушували між собою питання про те, що слід було б ескадру затримати тут і почати з Японією переговори про мир. Після приєднання до нас небогатовських кораблів розмови про це посилилися. Ось що можна було почути в кают-компанії:

— Після Мукденської битви навіть дурням все стало зрозуміло. Єдина надія — це 2-а ескадра. Але ми добре знаємо, що являють собою ці останні вишкребки наших морських сил.

— Так, цілком правильно. Якщо Порт-Артурська ескадра не зробила нічого путящого, то ми й поготів приречені на загибель.

— Що звідси випливає?

— Випливає те, що треба б негайно почати переговори про мир. Для цього тепер склалась найсприятливіша ситуація. Ви подумайте добре, що виходить. Так чи інакше, але ми, на подив усього світу, пройшли величезну путь і не втратили жодного корабля. Дійшли майже до Японії, знаходимось, можна сказати, у неї під боком. Це мимоволі мусить викликати у противника серйозні побоювання. Адже він не має справжнього уявлення про всі наші недоліки. Це ми знаємо, що 2-а ескадра як бойова сила нікуди не годиться. А японців, поки вона не знищена, не може не турбувати її перебування у східних водах. Нехай вони иа морі чисельно сильніші від нас, але на війні бувають всякі випадки й несподіванки, коли слабша сторона розбиває сильну. З світової військово-морської історії можна було б багато навести таких фактів. Противник, мабуть, і це враховує. Словом, перебуваючи біля аннамських берегів, ми могли б укласти мир більш-менш непоганий. Мало того, збереглась би в цілості наша ескадра для майбутнього часу, і престиж Росії не був би остаточно підірваний.

— Шкода, що природа не дала розуму тим, від кого залежить припинення цієї невдалої війни.

В кают-компанії проти таких думок ніхто не заперечував.

Вранці 1 травня ескадра в складі п'ятдесяти кораблів, построївшись похідним порядком, рушила вперед дев'ятивузловим ходом. Перший і другий броненосні загони були поділені на дві колони. За ними, взявши міноносці на буксир, ішли дві колони транспортів, очолювані "Алмазом". Крейсери трималися з флангів, охороняючи транспорти. Розвідувальний загін з чотирьох крейсерів висунувся наперед ескадри. Плавучі госпіталі — "Кострома", що напередодні приєдналась до нас, і "Орел" — ішли поза строєм по боках крейсерів. Третій броненосний загін, керований Небогатовим, прикривав тил ескадри в строю фронту.

На баку я зустрівся з боцманом Воєводіним.

— Пішли остаточно,— сказав він, оглядаючи ескадру.

— Так, безповоротно,— відповів я.

Ескадра розтяглась на п'ять миль. З численних труб вилітали густі чорні клуби диму. І цей дим, відстаючи, висів над океаном, як грозова хмара.

— Глянеш — силища яка у нас,— продовжував боцман.

— Так, коли не розбиратися по суті.

— Через два-три тижні деяким із суден, можливо, вдасться дійти до Владивостока.

— А деяким доведеться залишитися на дні Японського моря. Боцман пильно глянув на мене.

— Так, це вірно.

Все далі відсувались лілові береги, які давали нам тимчасовий притулок. Погода стояла тиха. Тільки злегка бралася брижами водяна широчінь, поблискуючи відображенням вранішнього сонця.

По містку, оглядаючи горизонт з-під козирка коркового шолома, походжав капітан 1-го рангу Юнг. Досі я майже нічого не сказав про нього. А тим часом за це плавання він визначився і як особа, і як командир судна.

Це був вихованець старої школи парусного флоту. Він багато плавав на кліперах, корветах і фрегатах. Перед призначенням на "Орел", що відбулося на початку війни після переводу броненосця в Кронштадт для озброєння, він командував кращим парусним крейсером "Генерал-адмирал". На цьому судні плавали учні, які вчились на стройових унтер-офіцерів, і тому порядок там був зразковий. Юнг мав великий мор" ський досвід, звик до налагодженої служби парусників, на яких все життя зосереджене на верхній палубі.

На новому броненосці він почував себе, як в незнайомих лісових хащах. Механічна і трюмна частини, електротехніка, баштова установка важкої артилерії були для нього таємничою областю, в якій він зовсім нічого не тямив. Тому-то важко йому було керувати роботою всіх спеціалістів, контролювати їх і об'єднувати. Поступово він змушений був цілком покластися на старших суднових спеціалістів. Він зовсім переселився в ходову рубку, невідлучно перебував на містку, і, стежачи за сигналами флагманського корабля, давав розпорядження сигнальникам і в машину. Ці обов'язки з успіхом міг би виконувати вахтовий начальник. Таким чином, від свого корабля, від усього, що робилося під спардеком і верхньою палубою, командир дедалі більше відривався, а життя судна поза полем його зору йшло самопливом. Старший офіцер теж не міг його заступити. Тоді об'єднана група спеціалістів забрала владу в. свої руки і почала керувати всім броненосцем.

Так було не тільки у нас на "Орле", але й на багатьох інших суднах. Непідготовленість командирів до переходу на нову технічну базу привела до занепаду їхнього авторитету в очах молодших чинів. На кожному судні зароджувався колегіальний орган, щось на зразок ради старших спеціалістів.

В житті броненосця "Орел" ці нові взаємовідносини проявилися дуже виразно.

Командир Юнг був дуже порядною, незлобивою і хороброю людиною, з великим досвідом морських плавань. Але він розгубився перед труднощами завдання, що лягло на нього,— командувати надзвичайно складним, ще неналагодженим, з багатьма технічними хибами броненосцем, йому довелось обмежитись чисто зовнішньою стороною командування, виконуючи накази адмірала і підтримуючи загальний порядок на судні. Всяка хитромудра ситуація в дії суднових пристроїв і механізмів ставила його в безвихідне становище. Навіть молоді мічмани скоро помітили цю слабість командира. З його безпорадності насміхалися в кают-компанії.

Командир знав із слів артилеристів, що є такий страшний звір — "реостат", який має властивість горіти в найважливішу хвилину, коли башта повинна виконати відповідальну роботу — боковий поворот з борту на борт. І от одного разу стався курйоз. Командир стояв на містку* і дивився, як перед ним повільно повертається носова дванадцятидюймова башта. Його стурбувало, що цей процес відбувається надто повільно. Він звернувся до лейтенанта Павлінова з запитанням:

— Чому це башта іде так повільно? Той відповів:

— Башта іде вручну. Командир подумав і сказав:

— Ах, так, напевне, реостати горять. Павлінов здивовано підняв чорні брови.

У Юнга виробилась навальність, властива морякам парусного флоту. Тому він усі питання вирішував негайно, без розслідування, за інтуїцією. Постійні причіпки адмірала знервували його. Він сам починав втрачати самовладання і в свою чергу розносив офіцерів, не розібравши суті справи.

На Мадагаскарі, коли ми стояли в бухті Сан-Марі, командуючий заборонив спілкування катерів після шостої години вечора.

До трапу "Орла" підійшов катер, що йшов у дозор. На ньому був молодший лікар Авроров і артилерійський офіцер, лейтенант Гірс, що переніс тяжку хворобу і повертався назад на броненосець з госпітального судна. Коли катер хотів пристати до трапа, командир Юнг почав кричати щось незрозуміле. Він махав руками, захлинався і безладно кричав:

— Адмірал... Шість годин... Не дозволю...

Катер одплив на всю ніч з лікарем і хворим офіцером. Нервовість командира викликала сумнів у офіцерів і команди щодо його поведінки в бою, коли треба мати особливу витримку. Постійні "аврали" на містку при кожному сигналі командуючого і при кожному маневрі змушували багатьох думати, що під час битви він розгубиться. Однак під кінець командир став на шлях засудження тактики адмірала, кажучи про його штаб:

— Та що вони там розуміють! Бояться адмірала і нічого не бачать. Не варто звертати на них увагу.

Адміральські сигнали з доганою він приймав уже спокійно:

— Дурниці! Нехай собі лаються. Адже вони там, у штабі, втратили розум.

Поступово він пішов за групою старших спеціалістів, пройнявся їх поглядами і, не чекаючи розпорядження адмірала, почав проводити на "Орле" ряд підготовчих заходів до бою ,3.

МАТРОС БАБУШКІН В ІСТОРИЧНІЙ РОЛІ

На кожному кораблі найдуться товариші по службі, земляки або просто знайомі матроси. Були вони у мене і в загоні адмірала Небога-това. Але побачитися з ними та розпитати, як у них ішли службові справи, мені вдалося значно пізніше.

Кораблі цього загону споряджалися в Лібаві, в порту Олександра III. Незважаючи на бюрократичну тяганину, всюди почувалась поспішність. І все ж ремонти суднових механізмів провадились недбало. Спішно встановлювали новопридбані прилади для стрільби — далекоміри і оптичні приціли, але їхніх властивостей не знали ні командири, ні артилерійські офіцери. Снаряди, привезені в Лібаву залізницею, розвантажувалися з вагонів прямо на сніг і, перш ніж попасти на судно, валялись там цілими тижнями. Старої, досвідченої команди залишилось на кораблях мало. Кораблі укомплектовувались особовим складом, зібраним з різних екіпажів, портів і морів. В число поповнення ввійшло багато непридатних для війни матросів: або новобранці, що не пройшли навіть стройового рекрутського виховання, або запасні, що забули правила військової служби, або штрафні, що набридли береговому начальству. А вище військово-морське керівництво все натискало на загін і квапило його кораблі скоріше вийти в море, щоб цим заспокоїти схвильовану громадську думку. На скарги командирів, що судна ще не обладнані як слід для бою з противником, начальник порту, контр-адмірал Ірецький, говорив:

— Та хіба вам доведеться битись? Ви ідете тільки для демонстрації. Вас скоро повернуть назад.

Звістка про страшні події, що сталися в Петербурзі 9 Січня, коли Двірцева площа була залита кров'ю робітників, докотилась і до Ліба-ви. Робітники заводів і порту захвилювались. Почалися страйки. Це теж не могло не відбитися на терміні закінчення підготовки кораблів. Кваліфікованих робітників, призначених на судна, почали заміняти матросами. Але й вони заразились духом протесту. Так на броненосці "Адмирал Сенявин" вони раз у раз заявляли начальству претензії на погану якість їжі. А одного разу під час вечері команда захвилювалась. Вахтовий начальник, мічман Вільгельмс, почав кричати на неї, погрожуючи розправитися з бунтівниками. Але він не врахував напруженості суднової атмосфери і за це жорстоко поплатився: один з матросів кинувся на нього і ударом ножа в живіт вбив його на смерть. Був поранений ще один боцман.

За таких обставин загін Небогатова 3 лютого рано-вранці покинув свій останній порт і, перемагаючи холодний шторм та великі хвилі, рушив на з'єднання з нами.

Цей адмірал, на протилежність командуючому ескадрою, був людиною іншого складу. Я з ним служив в екіпажі і плавав на одному крейсері, коли він був капітаном 1-го рангу. Добре запам'ятався мені його зовнішній вигляд: повнотілий корпус, одутле обличчя в екземі і коротко підстрижена сива борода, очі великі, трохи витрішкуваті. У флоті його вважали досвідченим адміралом. Він умів притягти до роботи своїх підлеглих, причому досягав цього без крику, без розносу, без бійки. Він був ще не старий, мав усього лише п'ятдесят п'ять років, але матроси прозвали його "дідусем". Тільки через те, що він умів по-людському поводитися з ними, в його загоні під час переходу все уладналося, і не було не тільки бунтів, але й дисциплінарні проступки поступово зменшувались. Цим не могли похвалитись кораблі Рожествен-ського.

В штабі Небогатова флагманським артилеристом виявився вже знайомий нам капітан 2-го рангу Курош. Ті матроси, які служили з ним раніше, ніколи про нього не забудуть. Цілком природно, що, почувши про нього, я насамперед поцікавився, як він тепер ставиться до команди. Виявилось, що він, як і раніше, не від того, щоб калічити матросів, але адмірал не дає йому в цьому волі. Іноді тільки його жилавий кулак несподівано падав на голову якогось комендора, Але до чарки вій в поході пристрастився ще більше, ніж це бувало з ним раніше. З наказу офіцерів, вістові не раз відкачували його водою. Через пияцтво у нього були всякі непорозуміння. Одне з них було найбільш характерне для Куроша.

Це трапилось, коли загін Небогатова пересікав Середземне море. Був ясний ранок, що обіцяв гарну погоду. На броненосці "Николай Ь йшло звичайне вранішнє прибирання. Вахту стояв довготелесий і незграбний лейтенант Іван Єгорович Тімме, прозваний матросами "дядя Ваня". За вахтового офіцера був прапорщик по морській частині Олександр Антонович Шаміє.

Ще чотирнадцятилітнім хлопчиком Шаміє втік з дому і поступив на комерційні кораблі. Мандри по морях та океанах сподобались йому. Він вирішив закінчити мореходні класи. Але після захворювання на тиф зір у нього настільки погіршав, що на іспитах в урядовій комісії він не міг зробити відліку по секстанту. Замість бажаного диплому йому вдалось одержати лише свідоцтво про закінчення мореходних класів по програмі штурмана далекого плавання. Потім він два роки відбував військову повинність матросом у Чорноморському флоті. В цей час у нього дозріла думка підготуватися до екзамену на атестат зрілості і вступити в університет. Через кілька років тяжкого життя всі перешкоди були подолані, і бажання його здійснилось: він став юристом. Тепер це була мужня й рішуча людина. Під час війни з Японією його знов призвали на службу і надали звання прапорщика. Любитель пригод, він сам виявив бажання ввійти в загін Небогатова.

І зараз, відбуваючи вахту, Шаміє повільно ходив по шканцях. Можливо, він згадував юнацькі мрії про водні простори. Зрідка він зупинявся і задумано вдивлявся в морську далечінь, милуючись грою сонячних променів на гребенях невеликих хвиль.

— Олександре Антоновичу, підіть в батарейну палубу і прослідкуйте, як там іде прибирання,— почувся згори голос лейтенанта Тімме, що перехилився через поручні містка.

Шаміє, виведений з задуми, підняв голову і, глянувши крізь пенсне на вахтового начальника, пожартував:

— Я гадаю, що там все гаразд. Гармати ніхто не вкраде. Лейтенант Тімме скипів:

— Прапорщик Шаміє, будьте ласкаві негайно виконати доручений вам наказ!

Шаміє, козирнувши, спустився у батарейну палубу. Матроси кінчали скатувати палубу. Дехто чистив мідяшку, жартуючи між собою.

В напівтемному закутку броненосця хтось схопив прапорщика Шаміє за руку і з матірною лайкою вигукнув:

— А, попався, негіднику! І

Прапорщик від несподіванки здригнувся. В ніс йому ударило горілчаним перегаром. На якусь мить йому здалося, що хтось з команди напав на нього. Потім переляк поступився місцем здивуванню, коли він упізнав у п'яній людині капітана 2-го рангу Куроша, змученого, в матроській сорочці на голім тілі.

— Миколо Парфеновичу, що з вами? — ввічливо спитав Шаміє.

— Я не Микола Парфенович, а матрос! Вб'ю тебе на місці! Матроси, припинивши роботу, розгублено дивилися на цю сцену. Назрівав скандал. Настала тиша, прапорщик підвищив голос:

— А, так, значить, ти матрос? В такому разі сідай у карцер! Покликати мені караульного начальника.

Матроси були раді старатися. Негайно з'явився караульний начальник. Куроша, який продовжував грати взяту на себе роль, відвели в його каюту, розташовану тут же у батарейній палубі. До каюти приставили вартового.

Це було нечуване порушення дисципліни: прапорщик арештував штаб-офіцера, штабного чина. Такому покаранню можна було піддати його тільки з височайшого повеління, а в окремому плаванні така прерогативу належить начальникові загону.

Шаміє про цю подію доповів вахтовому начальнику. Лейтенант Тім-ме злякано ухопився за голову і щось забурмотів, не знаючи, як