Пам'яті Любові Дручків

це розчавлені арфи — есенція ладану з мороком<br />
де на лобі кайлом поцілунок воскресе<br />
заїжджають планети — одна за одною — по мокрому<br />
і зшиває їх мізкі сумний потойбічний професор

це тікають в портрети огорнуті ковдрою прірви<br />
де на струнах завис побілілий шматок язика<br />
то Небесний Бухгалтер визбирує шкалки дзеркал<br />
і оранжеві френзлі на випуклих скронях обірве

так кирпато живуть і так ніжно стікають по шиї<br />
так нап'ються води і раптово вертають назад<br />
тільки в камері смертників — довгій дубовій машині —<br />
виростає холодний сад