Раптом щось сильно вдарило в потилицю, і за комір пекучими іскрами посипалися сніжинки. Дівчинка обернулася. Четверо хлопчаків, тікаючи, дерлися по вкритій снігом гірці, на якій стояв похилий дерев'яний паркан. Доганяти їх — годі й думати. Зараз вони перелізуть через паркан і — шукай вітру в полі. От!.. Не так воно боляче, як досадно — ну, хоч плач! Стільки готувалася до цього новорічного карнавалу! Сама собі костюм пошила — Снігуроньки. Подружки заздрили — такий вдалий вийшов! А тепер? Зірчастий паперовий комірець намок від снігу і зібгався, ні до чого не придатний. Хоч додому вертайся! — У-у! — тупнула ногою з досади. І раптом побачила: один із хлопчаків зірвався з паркана, впав і покотився з гірки. За хвилину вона вже міцно тримала його за руку. Хлопчик сіпався, намагався вирватися, але марно. Він був худенький, щупленький другокласник, а вона — п'ятикласниця та ще й спортсменка. — Це ти кинув? Признавайся! Ти? Він мовчав. Дивився спідлоба понуро, неприязно і мовчав. Це не він кинув сніжку, але нізащо в світі він не став би виправдовуватися. Троє за парканом сміялися. Їм не загрожувала небезпека. — Ну, що з тобою зробити? Відлупцювати? Думаєш, не можу? Вона взяла його за плечі й підняла над землею. Він смішно й безпорадно задриґав ногами. Тепер він дивився на неї з безсилою люттю — вона принизила його хлоп'ячу гідність! У хлопчика було маленьке худорляве личко, зовсім білі, ніби вкриті інеєм брови та вії, на щоці — довгаста чорнильна пляма. А великі, червоні від морозу вуха кумедно стирчали з-під шапки. Їй стало жаль його. — Гаразд. Я тебе не лупцюватиму. Живи! — вона засміялась. — У міліцію я тебе теж не поведу. Бо мені просто ніколи. Іди, тільки ніколи більше не бешкетуй. Вона стояла й дивилася, як він, не озираючись, лізе на гірку, незграбно, мов сліпе кошеня. Троє за парканом сміялись. Може, вони з неї сміялися, що вона не зуміла відплатити за себе? А може, з нього — як-не-як, а його, хлопця, мало не побила дівчина. А втім, їй було байдуже — хай сміються. Вона запізнювалась на новорічний карнавал, їй треба було поспішати. Та тільки дівчина повернулася спиною до паркана й ступила кілька кроків, як у повітрі знову просвистіла сніжка і знову за комір їй посипалися пекучі іскри-сніжинки. Вона задихнулась від несподіваної люті. — Ах ти!.. Он ти який! Я… я нічого тобі не зробила, а ти — в спину! Нишком! Як зрадник! Ти знаєш, знаєш, — вона захлиналася, — на війні так роблять тільки зрадники і боягузи! Ти, ти… Він стояв біля паркана, насупивши брови і дивлячись їй просто у вічі. — Я знаю! — кричала вона. — Я знаю, ти зараз утечеш. Я, звісно, не дожену тебе — ти це знаєш. Тому ти й кинув. Авжеж. Ух, як я шкодую, що не відлупцювала тебе. Боягуз, нікчемний маленький боягуз!.. Йому давно пора вже було перелізти через паркан і втекти. Але він чомусь не рухався з місця. І раптом він почав спускатися з гірки. Просто до неї. Гірка була досить крута й слизька. Видертись на неї було куди легше, ніж спуститися. І він присів навпочіпки і почав з'їжджати, придержуючись руками. На обличчі в нього не було страху, лише зосередженість — звичайний вираз людини, що з'їжджає з гори і думає про одне — тільки б не впасти! Важко було повірити, що він спускається назустріч небезпеці. Троє за парканом мовчали. Так, ніби їх і не було там зовсім. Хлопчина спустився з гірки, діловито обтрусив сніг із рукавиць і пішов до дівчини. Він ішов поволі, але впевнено, твердо карбуючи кроки. Тільки тепер було видно, яке бліде в нього обличчя — чорнильна пляма різко вимальовувалася на білій щоці — і злегка тремтять міцно стулені губи. Дівчина розгублено дивилася на нього. Якась мужність була в цьому переляканому обличчі хлопчика. Хвилину тому вона, здавалось, ладна була стерти його на порох. А тепер… Він дедалі ближче підходив до неї. Вона заціпеніла і не могла поворухнутися. І раптом махнула рукою: — Ану тебе! І побігла по вулиці. Він постояв трохи, потім підняв і опустив плечі — зітхнув, ніби скинув із себе важкий тягар. І теж пішов по вулиці. Навіть не глянув убік паркана. А троє за парканом мовчали. Хоч вони досі були за парканом, ті троє. Але — ні звуку. Вони добре знали, що й другу сніжку кинув не він. 1960 р.