* * *

Тріпоче сокір, сріблом потемнілим<br />
Знімаючись у вогку височінь,—<br />
І любо впасти на зелену тінь<br />
Натрудженим і наболілим тілом.

Доми, давно порівняні до скринь,<br />
Людські слора з їх розмахом несмілим...<br />
Дай, серце, волю нетерплячим крилам,<br />
Затріпочи, розвійся і полинь!

А серце так: ти ж той листок єдиний<br />
На гілці всеземної деревини,<br />
Ти ж тільки частка, лінія одна!

Зумій же чуть, як переходять соки<br />
Крізь дерево плодюче та високе,<br />
Спізнай, яка у ц і л і м глибина!

1925