Три бажання
Три бажання
Ой було це ще в давнії роки,<br /> Як у нас, на Вкраїні широкій,<br /> Чоловік на селі жив Тимоха,<br /> І була в нього жінка Солоха.<br /> Поганенько було таки жити,<br /> Хоч було на чому й заробити.<br /> Та як правду вам щиру сказати,<br /> То вони не уміли придбати,<br /> Бо у гарне вбиратись любили,<br /> А напрясти, наткати не вміли,<br /> Їсти теж як би все їм ласенько,<br /> Встати — пізно, лягти ж — так раненько.<br /> Так вони дожилися до того,<br /> Що немає і в хаті нічого.<br /> То і лає Тимоха Солоху,<br /> А Солоха картає Тимоху.<br /> Чоловік їй говорить: "Якби ти<br /> До пуття та уміла робити,<br /> То було б усього в нас багато —<br /> І про будень, і також про свято".<br /> Жінка каже: "І з тебе робота!<br /> Аж дивитись на тебе нудота:<br /> Тільки лежні справляєш та сидні,<br /> Тим у нас тільки й є самі злидні!"<br /> Так погризшись, розумнії, далі<br /> Долю лаяти злу починали:<br /> "Це все доля недобра та люта,<br /> Через неї це горе та скрута!<br /> Нащо так це, що треба робити?<br /> Кому доля годить, той на світі,<br /> Не робивши, прожити здолає,<br /> Ще й багатства та щастя зазнає".<br /> А Солоха сердито говоре:<br /> "Наша ж доля дає саме горе.<br /> Ну, та й доля ж ця наша — такая,<br /> Як пралюта свекруха лихая!"<br /> Тільки встигли те слово сказати,<br /> Коли стук щось одразу до хати!<br /> Увіходить якась молодиця:<br /> "Нащо ж так все на мене свариться?<br /> Я — та Доля. Щоб ви не казали,<br /> Що ви щастя на світі не мали,<br /> Та що маєте долю лихую,—<br /> Три бажання обом вам дарую:<br /> Жінці — перше, Тимосі ж два буде,<br /> Не миліться ж ви, добрії люде:<br /> Тричі можете вдвох ви бажати,<br /> Хто що схоче, то й буде те мати,<br /> Більше ж трьох вже ніяк! Прощавайте!<br /> Щастя з рук ви, глядіть, не пускайте!"<br /> Те сказала і зникла вже з хати,<br /> А ті раді. "Що саме бажати?"—<br /> Вже Солоха в Тимохи питає,<br /> А Тимоха і сам ще не знає,<br /> Бо думок у Тимохи багато:<br /> "Оттепер нам повік саме свято!<br /> Перше, грошей найбільш забажаю,<br /> Я із грішми доскочу й до раю!<br /> Будуть інші за мене робити,<br /> Ласих страв буде їсти і пити,<br /> Я ж, як пан, увесь день на перині,<br /> Тільки скрикну: "Давайте ви, свині!"<br /> Гроші є, то усе нам байдуже,<br /> Ти тоді зачіпай нас не дуже!<br /> Я палаци куплю і з панами...<br /> Ні, гордують пани мужиками!<br /> Коли так, то я паном зроблюся!<br /> Генералом! В мундир уберуся,<br /> Шану матиму дуже велику:<br /> Всі шанують панів споконвіку.<br /> А воно іще більша є шана:<br /> Архиреєм би... Звечора й зрана<br /> Цілуватимуть всі мене в руку,<br /> Я ж даватиму й панству науку.<br /> Тільки ні: в мене жінка, а знати —<br /> Архиреї усі нежонаті...<br /> Так царем!.." І знов думка гуляє,<br /> І думкам тим і спину немає.<br /> А Солоха теж в хмарах літає:<br /> Їй стрічки і намисто сіяє,<br /> Теж палац та такий пребагатий!..<br /> Бо не хоче вже вбогої хати...<br /> Та на лихо згадалось Солосі,<br /> Що вони не вечеряли й досі.<br /> То було їй про їжу байдуже,<br /> А тепер закортіло ще й дуже.<br /> У печі ще раніш затопила,<br /> Подивилась: "Ну, й жар же до діла:<br /> Хоч спекти, хоч спрягти, хоч зварити!"<br /> Почала вона жар ворушити,<br /> Та й не стямилась, як і сказала:<br /> "Як би тут ковбаса зашкварчала,<br /> От-би так! А то з ранку самого,<br /> Опріч хліба не їла нічого!"<br /> Тільки встигла сказати — ой леле!<br /> Уже кільце ковбаски дебеле<br /> На жару і шкварчить і пряжеться!<br /> Тут Тимоха ураз як сунеться:<br /> "Чи вона уже зовсім здуріла?<br /> Що, дурна ти лепете[1], зробила?<br /> За оцю ковбасу віддала ти<br /> Своє щастя, що мала придбати.<br /> Чом ти грошей, дурна, не бажала?<br /> Ковбаси вона, бачте, не мала!<br /> А бодай би вона тобі сіла<br /> На той ніс, що встрява не до діла!"<br /> Стриб ковбаска до пики Солосі —<br /> Так одразу й повисла на носі!<br /> Ніс зробивсь — вже яка йому й міра!<br /> Гірше, ніж за сім гривень сокира.<br /> Тут Солоха: "Мій боже великий!<br /> Ой пропала ж я, бідна, навіки!<br /> Нащо ж я на цей світ народилась?!"<br /> Так вона тут сльозами і вмилась!<br /> А Тимоха сидить уже тихо,<br /> Бачить сам, що і він зробив лихо,<br /> І бажання віддав без нічого,<br /> Та ще й жінці накоїв він злого.<br /> Що робити? — він дума-гадає...<br /> А Солоха уже його лає:<br /> "Бач, здалась я йому на наругу!..<br /> Одмінив мою пику на другу!..<br /> Як я вийду такою між люде?<br /> І яке ж то життя тепер буде?<br /> Віддавай мого носа, бо згину<br /> Та й тебе задавлю, злу личину!"<br /> Що робити? Чи грошей бажати,<br /> Чи Солоху з біди визволяти?<br /> Воно й грошики дуже хороші!..<br /> Ну, та жінка миліша як гроші!<br /> "Так щезай же ти, халепо клята!"<br /> Де й поділась ураз ковбаса та!<br /> Хоч нічого не має Тимоха,<br /> Так ізнов як людина Солоха.<br /> Аж тут — стук! Знову Доля до хати:<br /> "Чи ще будете ви нарікати?<br /> Я ж вам щастя давала! Ви ж нащо<br /> Віддали його так анізащо?<br /> Ні, не доля тут винна — самі ви,<br /> Що без краю недбалі й ліниві!<br /> Заробіть, тоді й будете мати,<br /> На дурничку ж не можна придбати.<br /> Самі взять свого щастя не вміли!<br /> Прощавайте, якщо зрозуміли!"<br /> Засміялась та й зникла із хати...<br /> Як прибитії наші зостались!<br /> Довго очі звести не зважались,<br /> Похилившись, сиділи довгенько<br /> Та зітхали обоє важенько.<br /> Як же згодом прочумались трохи,<br /> То Тимоха сказав до Солохи:<br /> "Отака приведенція в світі!..<br /> Воно й правда, що треба робити..."
[1] Лепета — базіка.