Росла собі край дороги тополя все вгору та вгору. Мимо неї вдень і вночі стрімголов мчали таксі, вантажні автомашини, автобуси, ліниво повзли трактори з причепами, обкутували їдким димом мотоцикли і мопеди. Дорога гула, ревла, стогнала. А тополя то припадала пилом, то вмивалася дощами, то обсушувала свої листочки на сонці. Звикли до неї водії і пішоходи, ковзали байдужими поглядами й мчали чи йшли далі. Якось уранці, коли сонце обняло своїми ласкавими променями дерево, на протилежному боці дороги чубатий хлопчина гукнув до матері, що вела його за руку: — Мамо, дивіться! — Що там, сину? — Тополя засвітилася. Жінка стала й радісно усміхнулася: тополя справді ніби зайнялася ізсередини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а зовні ще милували око потемнілою густою зеленню. Тому й здавалося, що дерево підсвічується невидимими світильниками. Хлопчик допитувався: — Мамо, там лампочки? Як на ялинці? — Ні, Юрасику, то листочки так світяться. — А хто їх посвітив? — Осінь, мій хлопчику. — Осінь? — Еге ж Мати з сином милувалися вродою тополі, а мимо мчали й мчали автомобілі.