Василь ШУКШИН
ТОЧКА ЗОРУ
Повість-казка
За долами, за горами жило-було двоє юнаків — Песиміст і Оптиміст. Жили вони по сусідству і знай сперечались. Песиміст казав: "Усе в житті кепсько, вульгарно, нецікаво". Оптимістові, навпаки, все надзвичайно подобалось. "Життя — це лиш поривання вперед, це наче стометрівка, — любив казати він. І додавав: — Я, можливо, повторюю загальновідомі істини, та в тім-то й річ, що я не задумуюсь над тим, як треба міркувати про життя, — воно переповнює мене всього, й мені зостається тільки співати". І він часто співав. А Песиміст недобре якось сміявся: "Ка-ка-ка!" — "під Мефістофеля".
— Ви, такі, не знаєте, що таке життя! — голосно кричав Оптиміст. — І ми вас, таких, попереджаємо!..
— Ні, це ви не знаєте, що таке життя! — теж кричав Песиміст. — А ми знаємо. Наша туга виправдана.
— Ти неправий, Алику!
— Ка-ка-ка! — гірко сміявся Алик, Песиміст.
От якось сперечалися вони, сперечались, мало не побились, але знову не дійшли ніякої згоди. Тоді Оптиміст каже:
— Я знаю одного чарівника. Ходімо до нього, він розсудить нас.
— Я знаю, чому ви прийшли до мене, — сказав Чарівник. — Я допоможу вам. Та спершу ви мені — кожен — покажіть життя таким, яким ви його бачите. Тільки тоді я зможу розв'язати вашу суперечку.
— Я згоден! — дзвінко вигукнув Оптиміст.
— Із задоволенням, — сказав Песиміст. — Я вам його покажу. О, я вам його покажу!
— Бачите цей дім? — спитав Чарівник, скривившись від такої надмірної впевненості Песиміста.
— Бачимо!
— Там живе дівчина. Ввечері її прийдуть сватати. Я хочу, щоб кожен із вас показав цю подію в її житті так, як він бачить. Гаразд? — І Чарівник неголосно засміявся.
Сказано як зав'язано. Ввечері вони втрьох прийшли до дівочого житла й сіли навпроти, на лавочці. Чарівник поглянув на годинник.
— Вже час. Хто перший?
— Я! — сказав Песиміст. Його дуже вже брала нетерплячка.
Чарівник дав Песимістові чарівну гілочку і звелів:
— Поведи цією гілочкою й скажи:
"Не ховайтесь, відчинітесь,
Не соромтесь, покажітесь.
Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, ім'ярек, бачу".
Песиміст узяв гілочку, повів нею і сказав:
"Не ховайтесь, відчинітесь,
Не соромтесь, покажітесь.
Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, Алик, бачу".
Тільки він так сказав, стіни житла Нареченої з тріском розкололися. І видно стало: брудна кімната; сім'я Нареченої — сама Наречена, її Мати, Батько й Дід сидять за столом, вечеряють.
Мати Нареченої нахилилась до вуха свекора й сказала:
— Ну й мастак ти пожерти, папашо!
Дід скривився, перепитав:
— Га?
— Їси, кажу, багато, куди до біса!
Старий образився, відсунув тарілку.
За нього заступився син, Батько Нареченої:
— Об'їв він тебе? — крикнув він на жінку.
— А що я таке сказала? — в свою чергу розгнівалась Маги Нареченої. — Хай їсть. Треба тільки міру знати.
Наречена крикнула на вухо Дідові:
— Рубай, дідуню!
Старий присунув тарілку й став похапцем сьорбати.
У цей час по вулиці, простуючи до житла Нареченої, Пройшла група людей — родина Жениха: сам Жених, його Мати, Батько. Й з ними ще хтось — Незрозуміло хто.
— А ту кімнату я однаково перегороджу, й ми там житимемо! — кричав Жених.
— А дулю під носа хочеш? — спитав батько.
— А я кажу: буду!
— А я кажу: ні!
— А я кажу: буду!
— А я кажу: ні!
— А де ж бо він житиме? — спитала чоловіка Мати Жениха. — Інтересний ти теж якийсь.
— Хай де хоче, там і живе, — заявив Батько. — Коли я женився, мені батько теж так сказав: "Як хоч, так і живи".
— Суд розсудить, — із притиском сказав Жених.
— Суд розсудить, — згодився Батько.
Група ввійшла в під'їзд.
А в кімнаті в цей час Мати Нареченої розповідала:
— Ця зараза сьогодні й каже мені на кухні: "Мені, — каже, — хтось гасу підлив у суп". А сама на мене дивиться. Я кажу: "Якщо ти, — кажу, — думаєш, що це я, то ти глибоко помиляєшся, — не з таких. Нас, — кажу, — дев'ятеро душ у сім'ї росло, і всі в люди вибилися, а ти, кажу, одного…"
— Мамашо, а я бачила, — сказала Наречена.
Дід тихенько засміявся.
— Що ти бачила? — суворо спитала Мати.
— Як ти гас підливала.
Дід знову тихенько засміявся. І всі тихенько засміялись. Мати Нареченої також хихикнула.
— Я їй хотіла туди мочалку покласти, та пошкодувала мочалки, — зізналась вона.
В двері постукали.
— Кого там іще чорт несе, — пробурчав Батько й пішов відчиняти.
До кімнати ввійшов Жених зі своєю родиною. Привіталися:
— Привіт!
— Здрастуйте!
— Смачного!
— Здрастуйте!
Тільки двоє промовчали: Дід і Незрозуміло хто. Незрозуміло хто став роззиратися по кімнаті.
— Може, вечеряти з нами? — спитала Мати Нареченої.
— Дякуємо, — сказав Батько Жениха. — У нас діло до вас.
— Яке діло? — спитав Батько Нареченої, буцім не розуміючи, у чім, власне, це діло.
Батько Жениха невдоволено подивився на сина, вийшов на середину кімнати й сказав:
— Ну ось, значить: у вас, ми чули, товар залежався, а в нас покупець дурною маятою мучиться… Значить, треба їх обкрутити, і діло в шляпі. Як у вас із житлоплощею?
— Це ви не туди потрапили! — відрізала Мати Нареченої.
— Як? — Батько Жениха подивився на сина, той подав йому знак рукою: "Туди. Вона просто повиламуватись хоче". — Ні, ми туди потрапили. Ми "не туди" ніколи не потрапляємо.
— Може, й туди, але товар у нас не залежався, — пояснила ображеним тоном Мати Нареченої. — У нас у роду цього не було…
Тут не витримала Наречена.
— Мамо, ну чого ти? Так-о, як ця… Це ж обряд такий, — сказала вона.
— А ти мовчи! — прикрикнула на неї Мати. — Підіжми хвіст і мовчи. Без тебе як-небудь порозуміємось.
— Ви свататися, чи що, прийшли? — нетерпляче спитав Батько Нареченої.
— Свататись.
— Так і кажіть, а то крутять тут…
— А ти й не тямиш! — в'їдливо сказав Батько Жениха.
Незрозуміло хто не звертав ніякої уваги на сватання. Він обдивився кругом, підійшов до старого, запитав:
— Шифоньєр майстрували не самі?
Дід не дочув:
— Га?
— Шифоньєр, кажу, майстрували не самі?
Дід подивився на шифоньєр.
— Ні. Якого дідька я його сам майструватиму?
— А чого це ти до шифоньєра придивляєшся? — спитав Батько Нареченої, підозріливо приглядаючись до незнайомого чоловіка. Той саме уважно обдивлявся тумбочку. На запитання не відповів.
Жених весь час стояв біля дверей. Коли Мати Нареченої сказала дочці: "Підіжми хвіст і мовчи!" — він утупився в неї некліпливими суворими очима. Потім не витримав і сказав:
— Я дико вибачаюсь, та ви, мамашо, теж неправильно висловлюєтесь. — Ви, наприклад, сказали: "Підіжми хвіст". Я не згоден.
Мати Нареченої приємно здивувалася.
— Скажіть, який заступник знайшовся! Вона поки ще моя дочка як хочу, так і розмовляю з нею. От коли вона стане твоєю жінкою, тоді зможеш мені затикати рот.
Жених не відчув у словах майбутньої тещі доброго ставлення до себе, по-дурному вперся:
— А я не згоден! Треба теж вибирати вислови. Я вам теж можу сказати: "Зачиніть піддувало". Ви теж не згодитесь.
Мати Жениха й Батько Жениха засміялися. Зате Мати Нареченої і Батько Нареченої недобре посуворішали.
— Ні, чому, — сказав Батько Нареченої, — я просто за такі слова в лоб дам разок, і все.
Жених поблажливо посміхнувся, а Наречена хихикнула.
— Папашо, — сказала вона радісно, — адже він першорозрядник із боксу. В нього удар — двісті п'ятдесят кеге.
Батько Нареченої прикусив язика.
— А тумбочки теж майстрували не самі? — запитав Невідомо хто в Діда.
— Га?
— Тумбочки, кажу…
Дід поглянув на тумбочки:
— Ні.
— Ну гаразд, — сказав Батько Жениха, — це все пусті балачки. Як у вас із житлоплощею? Тільки не тягніть кота за хвіст.
Тут несподівано вибухнув Дід.
— Це неподобство! — вигукнув він. — До чого тут житлоплоща, коли вони кохають одне одного?
Всі здивувалися.
— Ти що, з глузду зсунувся? — спитав Батько Нареченої. — Чи зірвався з одного місця?
— Прокинувся, — шпигнула Мати Нареченої. —Чого ти лізеш не в своє діло? Твоє місце знаєш де?.. Сказати?
— Я правильно кажу. Спершу треба наречену спитати: згодна вона чи ні. Ти згодна, внучко, за цього дурня?
Жених знову поблажливо всміхнувся. Одначе всі подивились на Наречену.
У цей час як на гріх увійшла Сусідка, підстаркувата дівка. Глипнула очима туди-сюди і вмить утямила, що тут відбувається.
— О, у вас гості? — сказала вона, всміхаючись. — Вибачте, будь ласка, я тільки хотіла праску попросити. Катре, — до Нареченої, — дай мені, будь ласкава, праску.
Катря надумала зіграти на Сусідку, подумала поставити на кухні невеликий нерукотворний пам'ятник собі: надумала вбити Сусідку.
— Я ще не знаю, — сказала вона, знітившись. — Я ще думаю. Взагалі, мені ще рано заміж.
Всі сторопіли. Запала ніякова пауза.
— Так? — спитав Жених. — Може, нам краще розійтись, як у морі кораблям? Щоб без теревенів?..
Знову пауза. Мить важка, огидна.
— Катре, — обізвалася Сусідка. — Я по праску… Вибачте, будьте ласкаві.
Ніхто на неї не звернув уваги. Катрі тим більш було не до праски. Дід звівся, знайшов праску, подав Сусідці. Та вийшла. Незрозуміло хто зупинив Діда й мовив:
— Цікаво, а етажерку…
— Йди до дідька! — розгнівався старий. — Я не столярі Я машиністом був — ту-ту!.. Зрозумів?
— Чого ви кричите? Я ж не глухий, як дехто тут.
— Ні, я хочу зрозуміти — в якому смислі треба розуміти: "Мені ще рано заміж"? — спитав Жених.
— Та в такому самому… — Наречена зрозуміла, що зморозила дурницю, розгубилась.
— У якому "в такому самому"?
— Та в такому самому. Й нічого до мене чіплятися. — Вона мало не плакала з відчаю.
— Я все зрозумів, — сказав Жених. — Ходімо, рідня.
— Посмішили людей і ходімо? Так тільки коміки чинять, — сказала Мати Нареченої.
— Я, може, пожартувала, — спробувала врятувати становище Наречена. — Я, може, просто так сказала.
— Нічого собі жарти! — вигукнув Жених. — Я теж можу сказати: "Мені ще рано женитись, я ще не нагулявся". Цікаво, сподобається тобі це? Не сподобається, більш ніж певен.
— Вона не хотіла так сказати, — мовила Мати Нареченої.
— А як вона хотіла сказати?! Я не дурень, як натякає ваш глушман, я розумію, як вона сказала.
— Вона — дівчина й повинна бути скромною, — встряв до неприємної розмови Батько Нареченої. — Мало, що вона згодна! Вона повинна казати, що не згода.
— Я тільки сказала: я подумаю.
— Знаєте!.. — заревів Жених. — Знаємо ми ці коники! Сьогодні — подумаю, а завтра — хихоньки з сусідом. Знаємо ми це. В мене один друг теж женився: вона його другого ж дня зрадила.
— Ну й ми теж дещо знаємо! — пожвавішала Наречена. — В однієї моєї подружки теж чоловік сказав, що їде у відрядження, а сам жив із нашою спільною знайомою. Вона їх заскочила. Так він набрався нахабства й каже: "А ми, — каже, — нічого, ми, — каже, — листа турецькому султанові пишемо…"
— Теж — комік, — кинула Мати Нареченої.
— А в мене товариш був, — згадав Батько Нареченої, — так що він вчудив: заскочив теж жінку з полюбовником і скинув його з чотирнадцятого поверху.
— Розбився? — поцікавився Незрозуміло хто.
— Полюбовник? Авжеж. Із чотирнадцятого поверху… Спробуй.
— А я оце йду вчора вулицею, — обізвався Батько Жениха, — дивлюсь: чоловік лупцює жінку що є сили. А в самого кулак — як дитяча голівка. Я йому кажу: "Що ж ти робиш? Адже ти можеш їй ребра поламати". А він мені відповідає: "Чим, — каже, — менше женщину ми любим, тим більше нравимось ми їй". Доцент якийсь…
— У вас санвузол об'єднаний? — спитав Незрозуміло хто в Батька Нареченої.
— Об'єднаний, — відповів той.
— Це кепсько, — сказав Незрозуміло хто.
— Кому як. — Батько Нареченої знову підозріливо подивився на незнайомця. — Тісно, та не слізно, кажуть.
— А сусіди як? Нічого?
— Нічого. Тимошка Соколов тільки бешкетує часто. Ось тут, через стіну, живе. З сокирою бігає, шибки б'є інколи… А вчора, наприклад, приплентався додому в стані зеленого алкоголю. А сім'я, — ну, тобто рідня й знайомі, дивились телевізор. Ну, він теж став дивитись. Подивився трохи й каже: "Таких теслів не буває!" Його попросили привести себе до ладу. А він своє: "Таких теслів не буває! Я, — каже, — сам тесля — знаю! Це все брехня". Зняв чобіт із лівої ноги і вдарив по телевізору.
— Скільки дали? — спитав Незрозуміло хто.
— П'ятнадцять діб. Я сам і відвів його у відділення. Критик ти, — кажу, — а не тесля.
— Який телевізор? — спитав Незрозуміло хто.
— Звичайний телевізор.
— Вони всякі бувають.
— У них "Рекорд" був, — сказала Наречена.
— Найгірший. А ось у вас, я бачу, ніякого телевізора нема.
— Телевізор — це тільки клопіт, — уперто сказав Жених. — У одного мого друга теж телевізор був… Дивились якось із сусідами виставу про любов. Світло, звісно, вимкнули. Ну, один сусід почав мацати жінку друга. Вони, значить, так сиділи: вона попереду, жінка та, а чоловік із сусідами ззаду. Ну, він став її погладжувати. Вона каже: "Це ти, Васю?" — чоловіка її Васею звати. А Вася — ні сном, ні духом. "Що?" — каже. "Нічого, — це вона. — Я, — каже, — думала, це ти".
— Ая-яй, — сказала Мати Нареченої.
— Ловко! — захоплено мовив Батько Нареченої.
— А як на мене, от — чи він є, цей телевізор, чи його немає, — однаково, — сказала Наречена. — Я більше люблю у вікно дивитись.
— Пустощі самі від цих телевізорів, — згодилась Мати Нареченої.
— Ні, інколи можна подивитись, чому ж, — сказав Жених. — Зовсім не дивитися телевізор — це теж відсталість. Але навіщо світло гасити?
— Еге, це вже так, — підтакнула Мати Нареченої. — Світло погасять — тут же, звісно…
— Еге, тут уже тільки тримайся, це точно, — докинув Батько Нареченої.
— При світлі, звісно, можна подивитись, — виправилась Наречена, — я в цьому смислі й сказала. Я в цьому смислі нічого не маю проти… В однієї моєї подружки теж телевізор є… Вона, як бачить мене, завжди каже: "Чому ти ніколи на телевізор не приходиш?" Я кажу: "Ні, дивіться вже самі". Вона каже: "Чому? Хоч, — каже, — посміємось". — "Ні, — кажу, — дивіться вже самі". А тому що я знаю, що вони, коли дивляться телевізор, світло завжди гасять.
— "Посміємось"! — обурилась Мати Нареченої. — "Приходь, хоч посміємося"! Почнуть усі сміятися, так ти й не помітиш, як тебе облапають усю. І я завжди своїй дочці казала: "Ніколи не смійся, доню!" Вона подеколи: "Мамо, я в кіно піду". — "А чого, — кажу, — ти там не бачила? Чого? Знову сміятися будете?"
— Ні, інколи можна посміятись, чому ж. Коли комедія якась — будь ласка, смійся. Тому й на афішах пишуть: "Комедія". — Жених потроху нахабнів. — Я сам люблю комедії…
— В здоровому тілі — здоровий дух, — згодився Батько Нареченої. Чим більше нахабнів Жених, тим активніше запобігали перед ним Наречена, Батько Нареченої, Мати: хоч як крути, а заміж треба.
— А при чім тут тіло? — суворо запитав Жених.
— Я в тому смислі, що я теж кіно поважаю.
— Треба ж вибирати вирази.
— Це правильно, авжеж.
— Взагалі, кіно — це розпуста, — сказав Жених. — Ти ж береш квиток, ти ж не знаєш, хто поруч із тобою сидітиме. Буває так, що сяде якась фіфочка… Від неї парфумами всякими… Тут не те що на екран, тут усякі думки в голову лізуть, хе-хе…
Всі голосно засміялись.
У двері постукали.
— Можна! — сказав Батько Нареченої.
Ввійшов літній скромний Громадянин з газетою в руках.
— Що трапилося, сусідоньку? — миролюбно спитав Батько Нареченої.
— Чи не можна тихіше, товариші?
— Чи бачиш, у нас че-пе — дочку заміж віддаємо.
— Я розумію, а все-таки… будь ласка, га?
— Гаразд.
Скромний Громадянин вийшов.
— Хто це? — спитав Незрозуміло хто.
— Та бухгалтерик один… Противний, зараза! Ми тут недавно блощиць морили гасом, ну, звісно, відчинили двері, щоб запах у коридор виходив. Так він навмисне зав'язав голову рушником і ходить із рушником. "Голова, — каже, — болить від вашого гасу".
— "Від вашого гасу…" А сам, напевне, з похмілля мучився, — сердито сказала Мати Нареченої.
— Зловживає? — спитав Незрозуміло хто.
— Та каже, що в нього шлунок вирізано. А сам, напевне, п'є тихенько. Хто тепер не п'є?
— Я сам недавно хильнув із дружками в кафе — ледь додому прителіпався, — весело сказав Батько Нареченої. — Спасибі, хлопці-дружинники допомогли.
— Якщо не бешкетуєте, чому не випити? — докинула своє слово Мати Жениха. — Бувають буйні.
— Ні, він спокійний у нас, — не без похвальби сказала Мати Нареченої.
Батькові Нареченої явно полестило зауваження жінки, розхвастався:
— Я зразу — спати. Інших тягне десь вештатись, а я зразу додому — спати.
— Папаша у нас, як нап'ється, так бере пісенник і співає всі пісні підряд. І всі на один мотив, — сказала Наречена, з любов'ю дивлячись на батька.
Задоволений Батько засміявся:
— Ну, ти вже скажеш, дочко.
— А що, неправда? Мама його лає матом, а він собі співає.
— Хе-хе-хе… Ні, я справді таких не розумію: нап'ється — і ось починає корчити з себе. Правильно, що почали боротьбу з такими. Напився? Йди додому! І ніхто ніколи тобі слова не скаже. Навпаки, будуть за приклад ставити.
— Якщо не бешкетуєте, то чому ж, — знову сказала Мати Жениха й подивилась на свого чоловіка.
— У мене батько-покійник, царство йому небесне, Катрин дідуньо, — згадала Мати Нареченої, — такий був. Душевна людина! Уже ж і пив, господи-батеньку!.. Сам дві півлітри вихиляв. Але щоб він кому-небудь зайве слово сказав чи лайнувся на вулиці — ніколи! Прийде, бувало, — ледве на ногах стоїть, а сам знай усміхається. "Ось і я", — каже. Любили його всі. Так від запою й помер, бідолаха.
— А я от ніколи не пам'ятаю, що зі мною буває, — сказав Батько Жениха. — Прокинешся ранком і думаєш: "Що ж учора було?"
— Це небезпечно, — авторитетно сказав Батько Нареченої. —Так можна підзалетіти. У нас днями судили одного…
— Аз моїм другом теж днями історія трапилась, — озвався Жених. — Пішов він із жінкою в гості до наших спільних знайомих, випили теж, завели радіолу, стали танцювати. А він, друг мій, помічає, що в його жінки чомусь очі блищать. Ну, прикинувся п'яним. Потім — шасть на кухню: а там цілує його жінку наш спільний знайомий. Світло, звісно, вимкнуто.
— Ая-яй! — сказала Мати Нареченої.
— Ловко! — вигукнув Батько Нареченої.
— А він що? — спитав Незрозуміло хто. — Викинув його?
— Хто?
— А чоловік?
— Він їм нічого не сказав.
— !!!
— А коли вони пішли з кухні, він узяв зіпсував їм холодильник і випустив папугу з клітки. Зовсім — у кватирку.
— Ловко!
— Я от не розумію жінок, які танцювати люблять, — мовила Наречена. — Що хорошого? Крутяться, крутяться — дивитися гидко.
— Ні, інколи можна потанцювати, чому ж. А взагалі — це розпуста, я по собі суджу: підеш із якоюсь фіфочкою, а від неї парфумами всякими… Хе-хе…
Всі знову голосно засміялись.
У двері постукали.
— Можна! — сказав Батько Нареченої.
Ввійшов літній чоловік із газетою.
— Товариші, чи не можна тихіше?
— Знаєте що! — вибухнула Мати Нареченої. — Йдіть краще похмеліться! Вештаються тут алкоголіки всякі!
Громадянин витріщив на неї очі.
— Ви що, збожеволіли?
На Громадянина посунув Батько Нареченої.
— Як ти сказав? Я не зовсім розчув. Ну, повтори ще…
Жених зупинив його й чемно сказав скромному Громадянину:
— Товаришу, я вас зараз покалічу. От сюди дістану разок… Оп!.. — Він зробив випад, лякаючи Громадянина.
Громадянин вибіг із кімнати. Всі знову засміялись.
— Ось так і треба з ними, — сказала Мати Нареченої.
— Ох і знахабнів народ, — обурився Батько Нареченої. — Це ж — не пройдеш вулицею, щоб тобі щось не віддавили. Мені на днях усі руки віддавили.
Незрозуміло хто запитливо втупився в Батька Нареченої.
— А я якось іду вулицею, — обізвався Батько Жениха, — до мене підходять двоє. "Давай, — кажуть, — на трьох". Я кажу: "У мене грошей нема". Так один мені сунув ось сюди кулаком і каже: "Зазнався, сука".
— У таких випадках треба зразу ось сюди бити, — сказав Жених. Підійшов до батька, показав — під груди! — Ось так — р-раз!..
— Ой!
— У нас недавно оказія трапилась: приходимо з другом у парк…
— Одну хвилинку, я переб'ю, — сказав Незрозуміло хто. — Я не дотумкав, як це вам руки віддавили?
Батько Нареченої оглушливо засміявся. І всі, хто був у кімнаті, оглушливо засміялись і подивилися на Незрозуміло кого, як на дурника.
— А ось так! — вигукнув Батько Нареченої, став навкарачки й пішов по кімнаті. — Йдіть до мене.
Незрозуміло хто стояв на місці.
— Ну йди, йди, — підштовхнув ЙОГО Жених.
Незрозуміло хто наблизився до Батька Нареченої.
— Ось я йду додому, — пояснював Батько Нареченої, стоячи навкарачки. — Так. А ти — перехожий… Йди повз мене. Йди!
— Навіщо?
— Та йди, не бійся!
Незрозуміло хто пішов повз нього.
— Йдеш, так? — спитав Батько Нареченої.
— Йду.
— Тепер наступай мені на руку… Ну, наступай!
— А-а! — нарешті втямив Незрозуміло хто.
Всі знову засміялись. Батько Нареченої звівся, обтрусив коліна.
— Ось так і віддавлюють руки, хлопче, — сказав він, поблажливо всміхаючись.
— Ну, приходите ви, значить, із другом у парк? — нагадала Наречена Женихові, заздалегідь усміхаючись.
— Ну, приходимо ми, значить, у парк, друг і каже мені: "Тут, — каже, — один тип є, він у мене дівчину відбив. Ходімо, — каже, — побалакаємо з ним як, жельтмени". Я йому як дав ось сюди, він двадцять сім хвилин у нокауті був.
— Ловко!
— Я тільки не зрозуміла, хто в нокауті лежав: ваш друг чи той тип? — спитала Мати Нареченої.
— Та той тип, звісно, — вигукнула Наречена. — Мама теж скаже…
— Тип, — підтвердив Жених. — Я йому в печінку дав.
— Одну хвилинку, я переб'ю: яка у вас квартплата виходить? — спитав Незрозуміло хто.
— П'ять із копійками, — відповів Батько Нареченої.
— Продовжуйте.
Але тут обізвався Батько Жениха.
— Ну, а як ми розв'яжемо наше діло? — спитав він усіх.
— Ні, я ж ясно сказав: нічого не вийде, — мовив Жених. — Ми розійдемось, як у морі кораблі.
Хвилин зо три всі мовчали, дивились на Жениха.
— Я не люблю марно ляси точити, — пояснив той. — Я ж уже сказав: "Знаємо ми ці коники".
Дід тихенько засміявся.
— Паскудник! — голосно сказала Наречена й заплакала.
Батько Нареченої, теж мало не плачучи від образи й кривди, пішов знімати рушницю.
— Ти боксер, так? Ти боксер? — Зняв рушницю, звів курок. — А я вас тоді дуплетом…
Першою, зверескнувши, кинулася з кімнати Мати Жениха, за нею — Батько Жениха. Потім вискочив Жених. Незрозуміло хто лишився і, не звертаючи уваги на гармидер, став міряти кроками кімнату — рахував метраж.
— А тобі що тут треба?! — загорлав Батько Нареченої. — Ти хто такий?
— Я квартирант їхній, Лизунов Євген Єлизарович, — спокійно пояснив Незрозуміло хто. — Як ви на те, коли ми поберемося з вашою дочкою?
Наречена непристойно роззявила рота. Мати Нареченої вщипнула себе за руку. Батько Нареченої чомусь подивився в дуло рушниці й почепив рушницю на стіну.
— Чорт його зна, — сказав він. — Я чомусь нічого не розумію…
— Що ти не розумієш?! — напалася на нього жінка. — Що тут незрозумілого, скажи, будь ласка? Зовсім уже здурів?..
Лизунов засміявся:
— Це, знаєте, буває. По-науковому — перша стадія.
— Затули рот, — тихо сказала мати дочці. Потім звернулася з усмішкою до Лизунова — А тонко ви під'їхали!.. Просто навіть дивно!
Лизунов скинув піджак, акуратно повісив його на спинці стільця, став закасувати рукава.
— Життя, мамашо, складна штука. Вибачте, ванночку можна прийняти? І мені б махровий рушник та дитячий шампунь. Лупа, знаєте…
— Можна. Ходімо, я покажу, — заклопоталась Мати Нареченої. — А ти, Катрусю, зготуй поки на стіл. А ти, батьку, збігай у магазин…
Лизунов пішов і заспівав:
Гей, Одарко, не сварися…
Тут Чарівник узяв у Песиміста чарівну паличку і повів нею. Стіни житла зімкнулися.
— Ти помиляєшся, Алику! — вигукнув Оптиміст і почав схвильовано ходити біля лавки. — І звідки в тебе це?! Звідки?
— Ка-ка-ка!.. — засміявся Песиміст.
Тим часом Чарівник перевів свій чарівний годинник назад на дві години й віддав гілочку Оптимістові.
— Тепер ти. Час повернувся назад на дві години — подія та сама: прийдуть сватати Наречену. Покажи, як ти це бачиш.
Оптиміст повів гілочкою й сказав:
"Не ховайтесь, відчинітесь,
Не соромтесь, покажітесь.
Гілочко, гілочко, покажи нам людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, Едуард, бачу".
Щойно він так сказав, як стіна житла Нареченої з тріском розкололася.
Все так само, як ми вже бачили, й одначе все не так. Люди ті самі й водночас зовсім інші. І в кімнаті все наче так само, та не так…
— Ну й любите ви поїсти, папашо! — весело сказала Мати Нареченої на вухо Дідові.
— Га?
— Апетит у вас, кажу, чудовий!
— Не скаржуся, не скаржуся. Бувало, в імперіалістичну об заклад барана з'їдав. Зате й силу мав! Посаджу, бувало, трьох ворогів на багнет — і через себе.
— Ви б написали про це, дідуню, — сказала Наречена. — У вас таке багате життя.
— А я й пишу, внучко. Пишу книжку. Називатиметься: "Руки вгору, вороги!" Якщо хочеш, почитаю після вечері.
— З задоволенням послухаю, — згодилась Наречена.
— Їжте, папашо, їжте, — пригощала його Мати Нареченої. — Потім нам усім почитаєте. Ми всі з задоволенням послухаємо.
Вулицею, простуючи до житла, проходить родина Жениха, і з ними ще хтось — Незрозуміло хто.
— Ну, рояль, холодильник, телевізор — це все забирайте, — казав батько Жениха. — Ви молоді, вам це потрібно.
— Спасибі, батьку! — з почуттям сказав Жених. — Але я б хотів придбати все на свої зароблені гроші.
Батько Жениха всміхнувся хорошою усмішкою.
— Розумію — гордість! Ось таким я й хотів бачити свого сина.
Мати відвела сина вбік і сказала пошепки:
— Батько хоче вам стару "Победу" купити на свої заощадження.
— "Победу"?!
— Тс!.. Тільки ти ні слова про це. Він хоче піднести сюрприз.
Син наздогнав Батька, — обійняв його й поцілував у щоку.
— Це що таке? — спитав Батько з чоловічою, доброю суворістю. — За що?
— За все, тату!
Мати Жениха й Незрозуміло хто йдуть іззаду.
— Який у вас чудовий син! — сказав Незрозуміло хто.
Мати схлипнула, та одразу ж витерла сльози. Усміхнулась.
Увійшли в під'їзд.
А в кімнаті Мати Нареченої розповідала:
— Сьогодні посварилася з Марією Миколаївною.
— Що таке? — запитав чоловік. — Чому?
— Вона каже, що сьогодні її черга залишатися з сусідською дівчинкою, а я кажу — моя.
— Мамо, та ви ж учора залишалися з нею, — сказала дочка. — Правда за Марією Миколаївною.
— Так, але дівчинка до мене звикла, — стала виправдуватись Мати. — Крім того, ми з дівчинкою не дочитали повість "Жилін і Костилін".
— Яка повість! — сказав Дід. — Умів закручувати граф Толстой. Га? Майстер, майстер! Біографія тільки… теє, а так — майстер.
— Майстер, — згодився Батько Нареченої. — І що дивно — все дуже ясно й лапідарно!
— В тім-то й річ. Я, наприклад, у своїй книжці "Руки вгору, вороги!" також хочу викласти події дуже простою мовою. Але важке це діло! Ох, важке! Я розумію Толстого з його "Не можу мовчати!". Інколи так розхвилюєшся, думаєш: краще б я йому в морду дав, негативному героєві якому-небудь, хочеться, вибачте, матом крити, а доводиться писати, що називається, коректно! Тьху!., а слово яке…
— Коли ви думаєте закінчити книжку, дідуню? — спитала Наречена.
— Думаю, через п'ять років закінчу. Це буде мій скромний подарунок прийдешнім поколінням.
У двері постукали.
— Ввійдіть! — сказав Батько Нареченої.
Ввійшла родина Жениха.
Жених: —Добрий вечір!
Батько Жениха: — Здрастуйте!
Мати Жениха: — Добрий вечір! Смачного!
Незрозуміло хто: — Здрастуйте, товариші!
Наречена: — Здрастуйте!
Батько Нареченої: — Вечір добрий!
Мати Нареченої: — Ласкаво просимо!
Дід: — До нашого куреня!
— Вибачте, що в таку пізню годину, — обізвався Батько Жениха. — Але діло не терпить, щоб відкладати.
— Будьте ласкаві! — вигукнув Батько Нареченої. — Які можуть бути розмови? Сідайте до нас.
— Спасибі за запрошення: ми щойно повечеряли — й відразу сюди.
Жених і Наречена перезираються. Наречена зашарілась. Дід з такою хитрою лукавинкою стежить за молодими.
— Тож яке діло привело вас, товариші? — спитав Батько Нареченої: він справді не розуміє, в чому справа.
— Привело нас дуже, можна сказати, делікатне діло, — мовив Батько Жениха, помітно хвилюючись. — Молоді люди — ваша дочка й мій син, — виявляється, люблять одне одного.
Батько Нареченої дуже здивувався, а Мати Нареченої не здивувалась, але вона також була помітно схвильована. А Дід усміхався хорошою дідівською усмішкою — хитрою й доброю. Наречена опустила долу очі.
— Я зі свого боку серйозно й докладно розмовляв із сином, — вів далі Батько Жениха. — Думаю, до одруження він готовий.
Батько Нареченої, помітно хвилюючись, ходив по кімнаті.
— Ох, коза-дереза!.. А я, старий дурень, живу й нічогісінько не знаю!.. А я думаю, що вона в нас усе ще дівчинка, а вона ось що!.. Чому ти не сказала мені, що в тебе є хлопець і що ви хочете побратися? Чому? Невже я консерватор якийсь?
— Папулю, мені було якось соромно про це казати. Я просто не знаю… Я знала, що ви не консерватор, і однаково… Мені й зараз страшенно соромно, товариші… Просто не знаю. — Наречена також помітно схвильована.
— Як же так, дочко? Я здивований, я тобі чесно кажу: я здивований. Не сказати батькові…
— Ну, чого ти до неї присікався, Миколо, — заступився за внучку Дід. — Молодість диктує свої закони, які нам не завжди дано зрозуміти. Ти також свого часу не сказав мені…
— Тоді був інший час, батьку.
— Я б хотіла тільки звернути увагу молодих людей на той факт, що одруження — це дуже й дуже відповідальний крок, діти мої, — сказала Мати Нареченої. — Я не проти того, щоб ви побрались. Я знала про те, що ви дружите… Мені про все розповідали сусіди й ваші вчителі. Але ви не уявляєте, діти мої, який це серйозний і відповідальний крок. — Вона схлипнула.
— Вгамуйся, мати, — сказав Батько Нареченої. — Життя є життя: молоді ростуть, старі старіють. А чи давно, здається, ми з тобою стояли на пероні вокзалу… Я їхав тоді на Крайню Північ… Ох, час, час! — Батько витер скупу сльозу.
— Так, так… І ми теж стояли колись на пероні вокзалу, — Батько Жениха також витер скупу сльозу.
Незрозуміло хто підійшов до Діда й запитав:
— Я чув, ви книжку пишете, дідуню?
— Пишу, хлопче, пишу.
— "Спогади літньої людини"?
— Га?
— Я кажу, називатиметься "Спогади літньої людини"?
— Кепсько ви про нас думаєте, хлопче, — образився Дід. — Які ж ми літні?! Хіба роки можуть зістарити людину?
Незрозуміло хто знітився.
— Ні, я не в тому смислі сказав… Я розумію, що роки тут ні до чого.
— Отож-бо! Я в свої сімдесят дев'ять років молодший декого з вісімнадцятилітніх. А чому? Та тому, що не відстаю від життя. А ось дехто… Ану, молоді люди!.. — (Це до батьків). — Чого рюмсаєте?! Вище голови! Вдаримо, братці, хвацьку!
Всі голосно засміялися.
Стукіт у двері.
— Ввійдіть, — сказав Батько Нареченої.
Ввійшов літній Громадянин із енциклопедією в руках.
— Добрий вечір, товариші!
Батько Нареченої:— Здорово, сусіде!
Мати Нареченої: — Здрастуйте, Семене Кузьмовичу!
Дід: —До нашого куреня, Кузьмовичу!
Наречена: —Здрастуйте, дядечку Семене.
Батько Жениха: — Здрастуйте!
Мати Жениха: — Здрастуйте!
Жених: —Здрастуйте!
Незрозуміло хто: — Здрастуйте!
— А я чую: у вас якесь торжество, дай, думаю, зайду, — сказав Громадянин.
— А ось вони, винуватці торжества, — сказав Батько Нареченої й показав на Жениха й Наречену. — Моя дочка виходить заміж.
— Та що ви кажете! — здивувався Громадянин. — Катрусю, люба!.. Вітаю тебе, дитя моє, вітаю! — Підійшов, поцілував Наречену в лоба. — А де ж?.. Ага, ось він! — Він суворо, та водночас і ніжно подивився на Жениха. — Нічого, нічого… хороший! Га? Арсене Назаровичу?.. Як вважаєш?
— Мені — тільки б не відставав від життя, — сказав Дід.
— Ні, хороший, хороший… Вітаю, хлопче, від душі вітаю! Ви, можна сказати, знайшли скарб.
— Е-е, що — скарб, Семене Кузьмовичу, — дорікнув Громадянинові Дід. — Що в наш час скарб?
— Я просто до слова, Арсене Назаровичу. Ні, хороший… А я-бо Катрусю ось із яких літ знаю, коли вона ще під стіл пішки ходила, хе-хе-хе… Ох, де мої сімнадцять літ!
— А ось цього я не люблю, Семене Кузьмовичу, — знову осадив його Дід. — Що це за зітхання?
— Я так, Арсене Назаровичу, до слова. Ні, хороший! Так, молоді люди… одну хвилиночку. — Семен Кузьмович вийшов із таємничим виглядом.
— Невиправна людина! — усміхнувся Батько Нареченої. — Зараз принесе якийсь подарунок, я вже його знаю.
— Коли я ще була маленька, — озвалась Наречена, — дядечко Семен водив мене в планетарій, показував на Місяць і казав: "Зважте, ви там будете". І плакав.
— Він у нас, як Ціолковський, — докинув Батько Нареченої. — Теж, до речі, все креслить щось. Запитаєш: "Навіщо ти винаходиш усе?" Він махне рукою й скаже: "Так… думки розпирають".
— Але здає останнім часом, здає, — зауважив Дід.
Увійшов Семен Кузьмович із телевізором у руках.
— Прошу прийняти від мене цей скромний подарунок, молоді люди.
— Що ви, дядечку Семене? — вигукнула Наречена.
— Що ви, Семене… е-е… Семене Кузьмовичу! — також вигукнув Жених.
— Прошу, прошу… І без церемоній — я цього не люблю. Бо ображуся. Беріть, мені важко тримати.
Жених узяв телевізор.
— Спасибі.
— На здоров'я. Мені він на старості літ…
Дід пригрозив Семену Кузьмовичу пальцем:
— Кузьмо-овичу!
— Мовчу. Ох, братці, вдарим хвацьку-у!..
Дід підхопив:
— Ох, на помин її душі!
Всі голосно засміялись.
Семен Кузьмович поглянув на годинника.
— Добре з вами, дорогі мої, та діло є діло: судимо одного пройдисвіта товариським судом. Уявляєте, викинув номер: образився, що його покритикували на житлоактиві за некультурну поведінку в ліфті, прийшов додому, увімкнув скрізь світло — вдень!.. Увімкнув праску, електроплитку й сидить.
— Ганьба! — суворо сказав Дід. — Виселити в необжиті райони.
— Мало того: він почав співати! Сусіди, звісно, обурились: попросили вгамуватись. І знаєте, що він відповів? "Я, — каже, — не знав, що в будинку така звукопроникливість".
— А ось це вже нахабство, — сказав Батько Нареченої. — Він не знав, що в будинку така звукопроникливість! Наївна дитина!
— В наш час багато на наїв працює, — сказав Незрозуміло хто. — У нас в інституті один хлопець теж… "Я, — каже, — не знаю, чому Ремарк — це погано…"
— Пробрати разок гарненько — довідається, — порадив Дід.
У двері постукали.
— Ввійдіть, — сказав Батько Нареченої.
Вбігла Сусідка, подруга Нареченої.
— Боже мій!.. Катря…
— Зіна!..
Вони обнялись.
— Катре!..
— Зіно!..
— Катько!..
— Зінко!..
Семен Кузьмович засміявся, махнув рукою й вийшов.
— Ну, тепер балачкам краю не буде, — вдавано розгнівався Дід і повернувся до Незрозуміло кого. — А ви що, теж пишете, хлопче?
— Так.
— Про що, коли не секрет?
— Річ називається "Три товариші" — на зло Ремарку. Діють троє друзів: Митько, Толик і Боб. Вони спершу помиляються, згодом знаходять себе. А потім я писатиму ще одну річ — на зло Хемінгуею.
— Схвалюю, — сказав Дід. — Благословляю, так би мовити. Нам треба розкладати, треба картати, треба перетрушувати!.. Я, наприклад, у своїй книзі "Руки вгору, вороги!" перетрушую все на світі. Треба, треба.
— Отже, молоді люди, — озвався Батько Нареченої, — ви житимете самостійно. Як ви собі це уявляєте? Я хочу спитати насамперед вас, хлопче.
Жених вийшов на середину кімнати й повів річ, помітно хвилюючись:
— Мені легко відповідати на це запитання, тому що я недавно відповідав на запитання анкети однієї молодіжної газети — "Ваша думка про сім'ю і шлюб". Я докладно спинився там на духовному обличчі сучасної молодої сім'ї, на її, так би мовити, ідейній заквасці. Я висловив там одну, на мій погляд, цікаву думку: сучасна молода сім'я не може існувати без взаєморозуміння і дружби.
— Так, — Батько Нареченої кивнув головою.
— Далі, я вказував, що не уявляю собі сучасної молодої сім'ї без взаємної поваги й довір'я.
— Правильно.
— Ось ці чотири компоненти, як три кити, складають, на мій погляд, основу основ сучасної молодої сім'ї.
— Так.
Жених увійшов у раж.
— Я глибоко переконаний, — казав він дзвінким голосом, — що коли навіть тільки один з цих чотирьох компонентів перестане відповідати нормам сучасного співжиття, молода сім'я розпадеться. Я також глибоко переконаний, що шлюборозлучний процес у нашому законодавстві дуже вже ускладнено. Я можу накликати на себе немилість ліваків, можу видатись надто тенденційним, та я казав і казатиму, що оголошувати в газетах про розірвання шлюбу — це… альковне блюзнірство!
Всі уважно слухають Жениха, що розходився.
— Ви юрист? — спитав Батько Нареченої.
— Я, так би мовити, антиюрист. — Жених усміхнувся зі свого дотепу. — Я філолог. Та діло тут, як ви самі розумієте, не в професії. Мене глибоко хвилює людський аспект цього питання. Справді, ви прийшли з роботи, скупались у ванні, повечеряли й лягаєте на диван. У вас чудовий настрій. Ви берете газету й починаєте її проглядати. Все добре. Й раптом: "Марія Іванівна Загогулькіна…"
Всі голосно засміялись.
— "…порушує справу про розірвання шлюбу з Загогулькіним".
Усі знову голосно засміялися.
— Смішно? — запитав Жених. — Ні, сумно!!! Ти лежиш, тобі тепло, в тебе чудовий настрій, а десь плаче на попіл сімейного щастя ця сама Загогулькіна Марія Іванівна…
Ніхто не сміється.
— Десь пропадає хороша людина Загогулькін. Пропадає тільки тому, що вчасно не додивились, не потурбувались! — В очах Жениха гарячі вогники справедливого гніву. — Як же ти можеш лежати на дивані, як ти можеш добре почуватися, коли десь сталася драма! Ні, встань, знайди цього самого Загогулькіна, побалакай із ним, довідайся, в чому річ, а потім уже лягай. А до цього не смій лежати!!! Я закінчив.
— Так їх, хлопче! — закричав Дід. — І не бійтесь бути надмірно тенденційним! А слово теж якесь…
— Але ти сам собі суперечиш, Андж, — зауважила Наречена.
— Як?
— Коли б не було оголошень у газеті, ти б не довідався про драму.
— Ага! Ну-ну. — Дід задоволено потер долоні. — Люблю всякі пікніки.
Жених поблажливо і з любов'ю подивився на Наречену.
— Я суперечу сам собі тільки тому, що тобі цього хочеться.
— Але якби не було оголошення в газеті, ти б не довідався про драму і мав би гарний настрій, — наполягала на своєму Наречена. В неї також спалахнув у очах вогник.
— Отже, по-твоєму, коли б не було газети, я б не знав життя? — запитав Жених.
Всі з цікавістю стежать за молодими, добре всміхаються.
— Я не стверджую, що, не читаючи газет, ти б не знав життя, — для цього існують кіно, радіо, телебачення. Я тільки хочу сказати, що ти б не довідався про конкретну драму Загогулькіна.
— Та я цього Загогулькіна за два квартали впізнаю! — вигукнув Жених. — Іде людина з сумними очима — стоп! У чому справа, товаришу? Ану викладай, не ніяковій — що там у вас сталося? І суть не в тому, чи це Загогулькін, чи хтось інший.
— Ти впізнаєш, а інший не впізнає. Не можна всіх міряти своєю міркою. Я знаю скільки завгодно молодих людей, які зі спокійною совістю пройдуть мимо Загогулькіна.
— От-от! — вигукнув Жених і показав пальцем на Наречену. — Ось ми й добалакались!.. Ось із ким боротись треба — з байдужими! Саме про це я й хотів сказати, коли повів мову про шлюборозлучний процес.
— Це все правильно, хлопче, — сказав Дід. — Мені подобається ваш запал, із яким обстоюєте свої переконання. На мій погляд, трохи забагато запалу, та з роками це мине. Ви станете спокійним, і ви легше знаходитимете ті єдино правильні слова, які прокладуть вам шлях до щасливого життя. Я хочу спитати про інше: як ви собі уявляєте інший бік сімейного життя — матеріальний, так би мовити?
Жених скривився:
— Якось не хочеться про це сьогодні…
— Ні, ви вже скажіть, — наполягав Дід. — Я розумію, моє запитання трохи коробить вас, та ми, люди літні, знаємо, що над цим питанням багато хто сушив голову.
— Ну, по-перше, ми матимемо дві кімнати, два телевізори… Крім того — я розголошую чужу таємницю… — Жених радісно засміявся й подивився на свого батька. — Та я дуже радий і тому скажу: тато купує нам стару "Победу".
В кімнаті запала зловісна тиша. Всі зневажливо й гнівно дивляться на Жениха. Він повільно, зі страхом осягає, як низько він опустився зі своєю нікчемною, дурною, недоречною радістю.
— Геть, — тихо сказав Дід.
— Так ось ви який, виявляється, — також неголосно сказав Батько нареченої. — Вас у цьому світі хвилює тільки "Побєда"? Можете вважати, що сьогодні ви не перемогли. Я приєднуюсь до вимоги мого батька — геть! І, думаю, моя дочка також до нас приєднається.
— Я приєднуюсь, тату. Я… я не знала, який він насправді… — Наречена заплакала. — Коли ми з ним розмовляли про сімейне життя, він казав тільки про чотири компоненти. Він навіть не натякав на "Победу". Він видавався мені благородним, із чудовою закваскою, а виявляється… виявляється, він виношував думку про власну "Победу"! Нікчема! О, як я помилилась!
— Я сам тільки сьогодні довідався, — бовкнув був Жених.
— Не смійте! — Дід гримнув костуром у підлогу. — Не смійте нічого казати! Якщо ви радієте з приводу того, що матимете свою "Побєду", то радійте ще більше, що ви в моєму домі і я не можу вас відлупцювати ось цим костуром, тому що я бла-агородна людина! Можете йти в ресторан!
— Я приголомшений, товариші! — обізвався блідий Батько Жениха. — Мені важко зараз говорити… Я не впізнаю свого сина… Я щось прогавив у ньому свого часу — це безсумнівно. Я чогось головного не побачив у ньому. Я справді хотів купити йому "Побєду". Та я ніколи не думав, що разом із "Побєдою" в ньому підведе голову той дрібненький власник, якого він так уміло ховав у собі. Я сам усе життя ось цими руками розливав газовану воду (показав руки), мені часом було не до сина, я передоручив його виховання бабці — і ось результат.
Мати Жениха також заплакала.
— Андрійку, синку… Скільки разів я тобі казала: не знайся з цими молодиками, це лиха компанія. Ти мені що казав? "Мамо, це славні люди, хоча вони й артисти. Але це не вина їхня, а біда". Ти казав…
Батько Жениха: — О-о!
Батько Нареченої: — Все зрозуміло.
Мати Нареченої: —Ая-яй!
Дід: — Ну, звичайно!
Наречена: — Та-ак!
Незрозуміло хто: — Та-ак;..
— А я ж бо знала, — вела далі Мати Жениха, — що один з цих молодиків розлучився з жінкою, у другого — догана по громадській лінії за грубощі з начальством… І хоч би скільки він казав, що це несправедлива догана, я не вірила. Несправедливих доган не буває…
Жених стояв білий, як папір. Він подивився на Невідомо кого.
— Толику, скажи їм, що це непогані люди… Скажи хоч що-небудь!
— Я не хочу з тобою розмовляти! — відрізав Толик. — Я більше тобі не друг. Ти щойно казав про боротьбу з байдужими — ти брехав! Ти не тільки не впізнаєш Загогулькіна, ти наїдеш на нього власною "Побєдою". Ти роздушиш його! Подумай про те, що з тобою сталося сьогодні, зрозумій, поки не пізно, що ти стоїш над прірвою в житі. Ти казав, що не треба оголошувати розірвані шлюби в газетах, ти знову брехав: їх давно не оголошують. Ти забрехався!
— Люди пізнаються на крутих поворотах, — суворо сказав Дід, — Я не випадково повів мову про матеріальний, так би мовити, бік діла. Коли він казав про чотири компоненти, в його словах відчувалась якась невпевненість, він весь час щось замовчував. Мене не обдуриш, хлопче! Я розкушував екземпляри складніші, й мені шкода вашого батька й вашу матір: не велика радість мати такого сина.
— Я усвідомив, товариші, — жалюгідно забелькотів Жених. — Мені дуже соромно. Мені… я… Мені так важко зараз… — Він скривився, стримуючи мимовільні сльози… Махнув рукою й швидко вийшов, не попрощавшись.
— Нічого, в нього є ще час стати справжньою людиною, — так само суворо сказав Дід. — Допоможіть йому, не залишайте сьогодні його самого.
— Який жах! — проголосив Батько Жениха. — Який жах!.. До побачення!
— Ось до чого доводить лиха компанія, — сказала Мати Жениха. — До побачення.
— До побачення.
— До побачення.
— На все добре, — сказав Дід. — Попильнуйте сьогодні за ним. Заберіть із його кімнати всі ножі, виделки — взагалі, гострі предмети. Та особливо чорнило — не допустіть, щоб він писав занепадницькі вірші.
Мати Жениха й Батько Жениха пішли. Тут на середину кімнати вийшов Незрозуміло хто (Толик).
— Миколо Арсеновичу, й ви, Анно Іванівно, й ви, Арсене Назаровичу… — Голос Толика ледь тремтів. — Одне слово, я прошу руки вашої дочки і внучки. Вибачте за зухвальство.
Мати Нареченої:—Як?
Батько Нареченої:— Як?
Дід — Як?
— Я давно люблю Катрю. Та я знав, що вона дружить із цим… Я не хотів завадити їхньому щастю.
— Це бла-агородно, хлопче!
— Я на останньому курсі філологічного факультету — вивчаю мову древніх арабів. Захищаю диплом і їду на Крайню Північ. Багатьом це може здатися дивним — еге ж, навіщо? Я не впевнений, що моє знання давньоарабської мови знадобиться в суворій тундрі.
— Нічого в цьому дивного нема! — вигукнув Дід. — Це бла-агородно.
— Я поки я живу в гуртожитку, голий, як коліно, за душею — ні копійки. Все — в майбутньому. Якщо вас це непокоїть, скажіть відразу — я напишу на вас фейлетон.
Що ви! — скрикнув Батько Нареченої. — Кого це може непокоїти?
— Але зважте, діти мої, сімейне життя, та ще в умовах тундри… — Мати Нареченої знову схлипнула.
— Браво, хлопче! — знову вигукнув Дід. — Я колись теж так починав.
— Толику!.. Толику!.. — Наречена кинулась до Толика. — Я завжди за тебе голосувала!..
Чарівник узяв гілочку в Оптиміста, повів нею — стіна житла зімкнулась.
— Я вагаюсь, молоді люди, — сказав він. — Ось що: у мене є заступник із оргпитань, я попрошу його побесідувати з вами, він дока в цих ділах. Потім вирішимо. — І Чарівник щез.
А Песиміст і Оптиміст знову засперечались.
— Ти кретин, — сказав Песиміст.
— Ні, це ти кретин, — відповів Оптиміст.
— Ти — екзальтована коняка!
— Покидьок!
— Зараз я тебе битиму!
Тут вони стали битися. Прибігли люди, розборонили їх. Прийшов міліціонер:
— У чому справа, громадяни?
Оптиміст показав на Песиміста:
— Ось цей тип спотворив картину життя!
— Пі, це ти спотворив!
— Ні, ти!
— Ні, ти!
Міліціонер бачить, що вони так і не дійдуть спільної згоди, хотів узяти їх із собою, але тут підскочив Хтось, кривий та меткий, і сказав, що він усе з'ясує.
Прийшли в якесь приміщення.
Песиміст злякався, Оптиміст — також: їм не сподобалось приміщення.
— Посидьте поки що тут, нікуди не йдіть, — сказав Хтось, а сам пішов.
— Давай укладемо поки що мир, — запропонував Песиміст.
— Давай, — згодився Оптиміст.
— Що робити?
— Не знаю.
— Ех, ту б чарівну гілочку сюди! — зітхнув Песиміст.
— У мене є один листочок від неї, — сказав Оптиміст. — Коли старий дав мені гілочку, я непомітно зірвав один.
— Давай його сюди! — ревнув Песиміст.
— Ти бач який!
— Давай так: кого першим викличуть, той візьме з собою листок, — запропонував Песиміст. — Треба, щоб там нас зрозуміли. Без листочка не зрозуміють. Давай?
— Давай, — згодився Оптиміст. Він був великодушний хлопчина.
Першим викликали Песиміста. Оптиміст непомітно сунув йому листок із чарівної гілки.
Тільки-но Песиміст ступив на поріг кабінету, як у кабінеті все насупилось, і Хтось в одну мить з доброго, моторного обернувся на якогось лютого Малюту Скуратова, нервового й пильного.
— Кажи, покидьку, що сталось?! — гаркнув він. — Тільки не крути тут.
— Я висловлював свої погляди на життя. Я впевнений… Я стверджував…
— Коротше!
— Я висловлював погляди… Я стверджував…
— Коротше!
— Я висловлював погляди…
— Коротше! Крадеш?
— Я б попросив…
— Я тебе зараз попрошу! — Хтось підвівся, наблизився до Песиміста і заходився його обшукувати — Де ніж?
— Нема.
— Де ніж, я тебе питаю?!
— Нема.
Хтось ударив Песиміста в щелепу.
— Де ніж?
Песиміст заплакав:
— Я не краду, я належу до філософської групи.
Хтось пильно подивився на Песиміста, сів, приготувався писати.
— Чим займається група? В якому районі орудує? Хто ватажок? Відповідати швидко й точно.
— Я — мислитель.
— В чому полягають твої обов'язки?
— Я думаю. Я наче розтинаю дійсність і відкриваю…
— Де ніж?
— Я в думках розтинаю!
Хтось тицьнув Песиміста в живіт:
— Де ніж?
Песиміст знову заплакав:
— У мене нема ножа. Я головою розтинаю…
Хтось стояв у здивуванні:
— Ти не темни тут! Ти мене збиваєш!
— Слово честі! Я головою розтинаю, звивинами…
Хтось сів, заходився писати:
— Кажи далі. Все кажи.
— Я вважаю, що найправильніший і найшвидший спосіб пізнання життя — це заскакувати його зненацька, несподівано… Це мій метод. Я кидаюсь на нього стрибками і зриваю всякі запинала…
Хтось дістав із шухляди стола наган, поклав поряд із собою:
— Далі.
— Мене вже нічим не здивуєш. У житті правлять самі негідники й пройдисвіти. Хороших людей нема. Їх вигадують письменники, щоб заробити грубі гроші. Чесних людей теж нема. Всі крадуть, брешуть і ображають одне одного…
Хтось підвівся, наблизився до Песиміста і… потиснув йому руку.
— Дякую. Нарешті я зустрів справжню людину. Вибач, ти видався мені злодієм. Кажи далі, я записуватиму кожне твоє слово і вечорами читатиму.
— Найулюбленіше моє заняття — дивитись у чужі вікна. І що ж я там бачу?! Я бачу там саму свинцеву мерзоту.
— Свинцевої мерзоти не буває, — виправив Хтось. — Бувають — п'яні. В нашому чарівному світі, наприклад, багато п'ють.
— До речі, що це за чарівний світ? Що ви там робите? — поцікавився Песиміст.
— Ми хочемо життя перетворити на казку!
— Так?
— Так!
— Хотів би я знати, як ви це багно перетворите на казку. Бульдозерами, чи що? Засиплете?
— Це не ваше собаче діло! — чомусь раптом розгнівався Хтось. — Ваше діло…
Та тут Песиміст показав чарівний листок.
— Ви забуваєтесь…
— Так, так… Даруйте, захопився. Отож на чому ми зупинились?
— Що життя — багно.
— Багно. До речі, ви не хотіли б піти повчитися на чарівника?
— Навіщо? — здивувався Песиміст.
— Бачте, в цій казці, яку ми хочемо створити, передбачаються… як би це висловитись… представники темної сили, чи що.
— Баба Яга, Змій Горинич…
— Начебто й так, тільки без тієї бридкої суті, яку звикли нести ці тварюки. Так ось, для підготовки цих персонажів…
— Ні, — твердо сказав Песиміст. — Я й далі порпатимусь у бруді, я вигадуватиму нові й нові комбінації відчаю й смутку. Я ніколи не повірю ні в яке світле майбутнє…
Хтось перестав записувати.
— Я це не пишу. Далі.
— Добре. Та я сміятимусь з тих, хто повірить у світле майбутнє. Ось так: "Ка-ка-ка!"
— Чудо! Розумака! Оскар!
— Який Оскар?
— Ну, той… у тюрмі, в Редінгській, забув прізвище…
— Ви облиште, чуєте! — прикрикнув знову Песиміст.
— Мені вже заціпило.
— Нам і так не солодко, а ви ще з натяками тут…
— Які натяки? Облиште ви теж…
— Не треба. Не треба! Не треба! Бо я дам у лоб мармуровою попільницею…
— Годі, — сказав Хтось. — Дякую. Я слухав ваші слова, як музику. Це щось неймовірне!.. Пишіть книжку, юначе, пишіть вірші, робіть що-небудь, чорт вас забирай, але не закопуйте ваш талант. Зачекайте в коридорі, ми потім іще побалакаємо.
Песиміст вийшов з кабінету.
— Ну що? — спитав його Оптиміст.
— Ажур. Ми зрозуміли одне одного: я йому набалакав…
— Давай листок.
— На. Тільки не загуби його. Сміливо гни свою лінію, листок працює.
У кабінет викликали Оптиміста. І тільки-но він увійшов туди, як усе довкола посвітлішало. Хтось перевтілився. Це вже не Малюта Скуратов, і це не меткий, нервовий зам — це спокійний, проникливий добряк, веселий і життєрадісний.
— Сідайте, хлопче, — чемно запропонував він. — Паліть.
— Дякую.
— Так що там у вас трапилось?
— Я хвилююсь і не вмію говорити, але скажу. Я все скажу! — розпалювався Оптиміст.
— Скажіть, скажіть, — Хтось доброзичливо всміхався.
— Я не тільки скажу, я просто не дозволю, щоб усякі скиглії глумилися з життя. Бо життя — де… де наче стометрівка!
— А чому стометрівка? — заперечив Хтось. — Я б сказав: життя — це випроби на рисях. Або краще: біг з перешкодами. Перешкоди, в розумінні — труднощі, ще є, хлопче. Незначні, звичайно, дріб'язкові, та є. Отже?..
— А мене особисто життя кличе, і я лечу. І особисто я не розумію, про які труднощі ви кажете!..
— Ну, ну… я просто пожартував. Який запальний хлопець! Уже й пожартувати не можна!
— Не можна! Не можна так жартувати, ви розумієте?!
— Ну, а якщо, скажімо, юнак або дівчина їдуть у необжиті райони, в Сибір, повинні ж їм сказати, що їх там, окрім усього іншого, чекають і труднощі?
— Ні в якому разі! — вигукнув Оптиміст. — Ми припускаємось великої дурниці, коли попереджаємо про це. Ось тому ти й бачиш подеколи: людина їде в необжитий район, а замислена. Чому, спитаєте? Про що замислилась? Чи ти залишив тут щось, що дає тобі підстави задумуватись? Квартиру з вигодами? Рідних і друзів?.. А там тебе чекає намет! Там тебе чекають бурани, ведмеді, вовки!.. Постає питання: а що краще? Що краще: зручна квартира чи намет із ведмедем?
— Я розумію, що ви хочете сказати. Звичайно, намет із ведмедем краще. Але їдуть-бо вони зводити будинки із зручними квартирами. Цього теж не можна забувати. Значить, ведмідь не вічний?
Хтось підніс догори палець, хитро примружився.
— Ведмідь, на жаль, не вічний, — згодився Оптиміст. — Та це не повинно нас стримувати: закінчаться труднощі — ми їх вигадаємо!
— Це ви точно сказали. Це як в око вліпили.
— Я завжди кажу в самісіньке око, хоча й не вмію говорити і завжди хвилююсь. Еге ж, так про що ми? Ага, про юнака, який їде в необжитий район і сидить там у вагоні задуманий.
— Ні, ми повели мову про ведмедів. І я хотів запитати вас у зв'язку з цим: ось, скажімо, вийшли ви ранком з намету, а за десять кроків стоїть ведмідь. Звичайний бурий ведмідь середнього розміру. Ваші дії?
Оптиміст трохи подумав.
— Пісня! — вигукнув він. — Я заспівую бадьору пісню і йду від намету. Ведмідь слухає і йде за мною. Таким чином я відводжу його від намету, в якому сплять мої товариші, і вони ніколи не довідаються, яка небезпека чигала на них того ранку. Я йду тайгою і співаю. Ведмідь іде за мною. Я стомлююсь іти, стомлююся співати, та я йду й співаю. Потім я повзу й співаю. Потім я перестав повзти й співати. Ведмідь підходить до мене, і я бачу в його звіриних очах захоплення й подив…
— Так, правильно. Ще одне запитання: ви йдете з товаришем тайгою. Ви заблукали. У вас обмаль продуктів. Ви все ділите навпіл і йдете далі…
— Стоп! — вигукнув Оптиміст. — По-перше, я не стану ділити продукти навпіл — я віддам товаришеві все.
— Я знав, що ви так скажете. Тому ще одне запитання: а якщо ваш товариш вчинить так само?
— Тоді ми викидаємо харчі і йдемо далі.
— Правильно. Вас не зловиш.
— Та вже якось там.
— Останнє запитання: ви виходите з тайги?
— Безперечно!
— Ви готові до труднощів, хлопче!
— Помацайте! — Оптиміст дав помацати свої біцепси. Хтось помацав.
— Так, ви готові до труднощів. У цьому я ще й ще раз переконуюсь.
— Я готовий до всяких труднощів.
— Отже, ви їдете в Сибір?
— Я повторюю: я готовий до всяких труднощів і злигоднів, та їх у нас нема. Намет із ведмедем — це, самі розумієте, не труднощі. Значить?..
Хтось не здогадується, що — "значить".
Оптиміст усміхається:
— Ну?.. Я готовий до труднощів, та їх нема, — значить?.. Логіка, логіка!
— Не можу здогадатись. — Хтось ізніяковів.
Оптиміст терпляче пояснює:
— До труднощів я готовий. Так? Але труднощів нема. Намет, бурани і ведмеді не труднощі. Значить?..
— Слово честі, не можу…
— Значить, я не їду в Сибір! — голосно й весело сказав Оптиміст.
Обидва щиро сміються.
— Браво, хлопче! Двадцять копійок з мене. А в чарівники до нас не хочете піти працювати? У нас є деякі труднощі.
— Ваші труднощі — це теж не труднощі, — сказав Оптиміст. — Я їх, до речі, не знаю й не хочу знати. Життя йде вперед. І як поїзд проминає невеличкий полустанок, не зупиняючись на ньому, так і життя гримить мимо ваших, наприклад, труднощів, не звертаючи на них уваги. Значить?…
Хтось знову вагається.
Оптиміст вирішив пояснити предметно.
— Ось полустанок — тобто ваші труднощі. — Поклав на стіл коробку сірників. — Так? Ось — життя… — Хотів узяти наган, та Хтось ніяково сховав його. Оптиміст узяв протокол, згорнув дудкою. — Ось — життя, яке стрімко пролітає мимо. — Показав. — Тепер: я займаюся вашими труднощами… — Тицьнув у коробку пальцем. — А життя — дивіться! — гримить мимо. Значить? Логіка?..
— Не розумію. — Хтось знову вагається.
— Значить, я не йду до вас працювати!
Знову весело засміялись.
— Ловко ви мене, — сказав Хтось.
— Якщо я піду до вас працювати, значить, я зостанусь на полустанку, і життя гримітиме повз мене. А я хочу весь час линути вперед. І я лину.
— Стоп! Зараз я вгадаю вашу професію, — сказав Хтось.
— Не вгадати.
— Вгадаю!
— Нізащо!
Хтось пильно подивився на Оптиміста:
— Пілот.
Оптиміст заперечливо похитав головою.
— Ви занадто буквально зрозуміли поривання вперед. Пілот — це механічне поривання.
— Геолог!
— Геолог — це поривання в глибину, а не вперед.
— Викладач історії!
— Ну, це зовсім не те. Історія — це…
— Ні, ні, це справді не те. Зараз, зараз…
Оптиміст усміхається, чекає:
— Ну?..
— Зараз, зараз… Поет?
— Близько, та не те.
— Чорт забери! Зараз, зараз… Сутенер! Тобто… Тьху, чорт… не те хотів сказати, вибачте, будь ласка. — Хтось почервонів.
— Нічого, — великодушно сказав Оптиміст.
— Я хотів сказати — зв'язківець!
— Не те.
— Тоді не знаю. Пас.
— Ви взялися за непосильне завдання. Мою професію визначити неможливо.
— Чому?
— Тому що в мене нема ніякої професії.
Хтось — наче покотом його покотило:
— Ну, ловко ж ви мене!.. Ха-ха-ха!.. А що ви робите?
— Нічого, в тім-то й річ.
— Як?
— Так. Як правило, лежу на дивані чи прогулююсь вулицею.
— Та ви ж бо сказали, що ви весь час пориваєтесь вперед!
— Так, я лежу й пориваюсь. Розумієте?
— ???
— Ну, я лежу і водночас лечу вперед! Невже ви собі не можете уявити цього? І це після ейнштейнівської теорії?
— Якось важко, знаєте… Не можу, знаєте, відчути цього явища.
— Душею! Серцем! Помислами пориваюсь!
— A-а, ось тепер зрозумів…
У цю мить вікна кабінету самі відчинились, з вулиці увірвався вихор, вихопив з рук Оптиміста чарівний листок і виніс у вікно.
— Так ви, значить, ніде не працюєте? — суворо запитав Хтось. Він обернувся на стомленого, в літах.
— Ні.
— І не бажаєте працювати?
— Працювати — значить не пориватися вперед. Правильно? Значить?..
— Попросіть другого сюди, — наказав Хтось.
Та двері самі відчинились, увійшли Чарівник і Песиміст. Песиміст одразу гаркнув на Оптиміста:
— Стоного!.. Де чарівний листок?! Зараз я битиму тебе…
Чарівник зупинив його твердою рукою:
— Спокійно.
— Ви бачили покидьків, які нікуди не пориваються?! — закричав Оптиміст. — Ось один з них. Дозвольте ваш наган, на хвилинку: я його цокну.
— Спокійно! — знову сказав Чарівник. — Сядьте. Листок у мене, ви його не одержите.
— Але ж він спотворив картину життя!
— Ні, де ти її спотворив!
— Спокійно! — ще раз сказав Чарівник. — Бо інакше я оберну вас на баранів, і ми з замом зготуємо з вас шашлики. — Чарівнику самому сподобався цей жарт, і він засміявся: — Ги-ги-ги…
Песиміст і Оптиміст не засміялись.
Чарівник схрестив руки й довго ходив по кабінету. Він думав.
— Ви обоє спотворили картину життя, — сказав він. — Ви обоє перейшли межу. А смисл у тому, щоб… — Він знову заглибився в свої думи.
— В чому смисл? — запитав Оптиміст. — Бо я хвилююсь.
— Смисл у тому, щоб… Заманлива ідея, чорт забери! — Чарівник знову заглибився в думи.
— Де у вас туалет? — тихо спитав його Оптиміст.
— У коридор і ліворуч. Швидше там, я зараз виголошуватиму смисл — щось нове.
— Побоюєтесь, що втечу? Принципово не піду. Я краще тут…
— У чому смисл? — нетерпляче запитав Песиміст.
— Смисл у тому, — урочисто мовив Чарівник, — щоб об'єднати обидві ці точки зору і в результаті напруженого філософського акту народити — третю! Га? Спробуємо?
— Як? — здивувалися всі.
— Так. Я переводжу свій чарівний годинник… Є. Відбувається сватання. Родина Нареченої така, якою її бачить наш Оптиміст. Родина Жениха така — як бачить Песиміст.
— Ура! — закричали Песиміст і Оптиміст. Узялися за руки й стали танцювати:
В цьому світі — тру-ля-ля!
тру-ля-ля!
тру-ля-ля!
Життя не варте ні гроша!
ні гроша!
ні гроша!
— Вперед, шибеники! — скомандував Чарівник. — Усі ходімте. Ми побачимо зараз щось нове.
А в цей час у будинку Нареченої коїлося щось неймовірне.
Дід читав Незрозуміло кому свою книжку:
— …Тут я взяв гвинтівку й тарахнув його. Голубі мізки свиснули на парапет і драглями довго здригались. У цю мить вона вийшла з кімнати і підвела свою гадючу голівку, намагаючись справити зворотне враження. Я почав клацати затвором, відчуваючи, що мене всього обволікує. "Одержуй!" — сказав я і її теж тарахнув. "Гук! Гук! Гук!" — розляглося по всіх кімнатах.
— Скільки метрів? — спитав Незрозуміло хто.
— Де?
— Квартира?
— Не знаю.
— А навіщо пишеш? Тумбочки краще майструй.
В іншому кутку Жених навчав Батька Нареченої боксу. Обмотав кулак рушником і показував прийоми.
— Крюк! — кричав розпашілий Жених. — Оп!
Батько Нареченої відлетів до стіни.
Батько Жениха повів його знову до вікна.
— Удар, га?..
— Прекрасний удар! Ось я пам'ятаю, коли їхав на Крайню Північ…
— Постривай ти зі своєю Північчю! Ставай.
— Ви легше його, — сказала Мати Нареченої. — Бо струс буде.
— Який струс! — вигукнув Батько Нареченої. — Треба — значить, треба!
— Він мені одного разу як засвітив, — згадав Батько Жениха, — я тиждень на кварц ходив. Ану, синку, як ти мене тоді?.. Ану, йому теж так!
— Прямою правою? — запитав поважний Жених.
— Я не бачив. У мене тоді іскри з очей посипались.
Усі засміялись.
— Як образно! — сказала Наречена. — "Іскри посипались…" Яка все-таки російська мова!..
— Це — правою в лоб, знизу, — згадав Жених. — Це робиться так… Нагни голову!
Батько Нареченої слухняно нагнув голову:
— Єсть.
— Нижче.
— Єсть.
— Стежте за моєю правою ногою… Ось що вона робить… Удар піде звідти.
Всі завмерли і стежили за правою ногою Жениха. Він стрибав.
— Оп! — сказав Жених, і Батько Нареченої полетів у куток.
— Усе, нокаут, — сказав Жених.
Справді, Батько Нареченої не зводився. Його стали приводити до тями.
— Ти захопився, Андж, — сказала Наречена.
— Якби я захопився, тут би давно вже нікого не було. Ми якось із дружком пішли до одних знайомих. А дружок із жінкою був. А там один фраєр був. Ну, ми їх заскочили в туалеті. Ось там я захопився! Стали фраєра в унітаз пхати, він не лізе…
— Принципово не лізе чи просто не може? — спитала Мати Нареченої.
— Не хоче!
— А ви?
— Ми зняли з нього костюм і пустили в самій шляпі. Він о другій годині ночі голий кігті рвав.
— Це ж неетично, Андж.
— Га? — запитав Жених.
— Неетично.
— Зате — голий! І швидкість пристойна.
— Я розумію твоє захоплення швидкістю, Андж, та згодься: гола людина о другій годині ночі… Ти можеш заперечити: а як же Високе Відродження?..
— Вони не встигли, — сказав Жених.
— Тобто?
— Ми прийшли раніше.
— Я кажу про Відродження…
— Я теж. Вони не встигли. Ми прийшли раніше.
— При чім тут ви?
Жених подивився на Наречену як на дурепу. Показав пальцем на лоб:
— У тебе що, замкнуло?
— Андж!!!
У цей час до кімнати ввійшли Чарівник, Оптиміст, Песиміст і Хтось. На них ніхто не звернув уваги.
Дід і Незрозуміло хто сперечалися про щось у своєму кутку. Наречена також щось палко доводила. Жених заперечував. Мати Жениха й Батько Жениха також засперечалися з Матір'ю Нареченої і Батьком Нареченої.
— Він мене хотів скалічити! — кричав Батько Нареченої. — Це членокалічення!
— Членокалічення буває не таке! — заперечував Батько Жениха. — Він куди тебе тарахнув? По довбешці?
— Я б попросила!.. — також палко мовила Мати Нареченої. — Я б попросила вибирати вирази!
— Так?! — запитала Мати Жениха. — А мені здається, що тут декому треба затулити піддувало! Бо — протяг!
Батько Жениха взяв Батька Нареченої за барки.
— А я тобі кажу: голова — це що?
— А що ж це таке, по-вашому?
— Голова, еге?
— Ну.
— Голова — це орган. А членокалічення — це… Ходімо до дверей, я тобі покажу членокалічення!
— Не піду!
— Підеш!..
Пристрасті розпалювалися.
Всі говорили разом, нічогісінько не добереш.
І в цю мить пролунав голосний протяглий крик:
— Полундра!.. — Це Дід скочив із місця й заметушився по кімнаті. — Де моя шабля?! Я його зараз розпанахаю на дві половинки! У мене ще повно пороху в порохівницях!..
Незрозуміло хто бігав за Дідом і повторював:
— Сундук! Сундук!
— Атас! — вигукнув Жених і заходився знімати піджак.
Батько Жениха тягнув Батька Нареченої до дверей.
— Ході-імо! Зараз довідаєшся, що таке членокалічення! Зараз я тобі поясню…
— Полундра-а! — кричав Дід.
Тут не витримав Чарівник і надумав утрутитись:
— В чому справа, дідуню? Чому ви так розджохкались?
— Він на мене каже: "Сундук"!
— Слухай, — звернувся Чарівник до Незрозуміло кого. — Чому ти на нього кажеш "Сундук"?
— Тому що він не хоче майструвати тумбочки, — суворо сказав Незрозуміло хто.
— Я пишу книжку!
— Він пише книжку…
Тут підійшов Песиміст і засміявся "під Мефістофеля":
— Ка-ка-ка!
— Що, що тут смішного? — втрутився Оптиміст. — Дідуню, пишіть і далі, не слухайте всяких хлюпиків.
— У тім-то й річ! Тому-то я й хочу розпанахати його на дві половинки!
Тут до них підійшли Батько Жениха й Батько Нареченої.
— У нас суперечка, — сказав Батько Нареченої. — Що таке голова?
— Голова? — здивувався Чарівник. — Голова — це… — він подумав, — це горище. Я висловлююсь образно. Ось дідусь мене зрозуміє.
— Яв своїй книжці "Руки вгору, вороги!" називаю голову — кумпол.
— А ось у нас теж був випадок, — підійшов Жених. — Їдемо ми якось із другом до нашої спільної знайомої, до нас підступає двоє. Я як дав одному…
— В якому районі? — запитав його Хтось.
— Заплутати хочеш, так? — насторожився Жених. — Не на того наскочив.
— При чім тут зразу — "заплутати"? — втрутився Чарівник. — Він просто поцікавився…
— А ти зачини піддувало й не варнякай. Я не з тобою розмовляю.
— Синку, дай їм усім знизу вгору під сорок п'ять градусів, — порадив Батько Жениху.
— Щось я не бачу тут нічого нового, — сказав Песиміст.
Чарівник насупився.
— Хлопче, хіба можна так висловлюватися?
— Вони взагалі тут похаміли, — мовив Батько Нареченої. — Дочко, дай рушницю.
— Руки! — закричав Дід.
— Хто сказав — "руки"? — оскаженів Жених. — Хто? Оцей нафталін? Увага, зараз буде — правою знизу в щелепу! Стежте за ногами. — І він уже стрибав перед Дідом.
— Зараз він його скалічить, — радісно сказав Батько Жениха.
Всі зупинились біля Жениха й Діда і вичікували.
— Стежте за ногами, — попередив Жених, — удар почнеться звідти.
Дід розгублено чекає.
— Та він уб'є його! — сказала Мати Нареченої.
— Не вб'є, у нас бокс любительський, — зауважив Оптиміст. — Але щелепа може вилетіти.
— Синку, — озвалась Мати Жениха, — краще лівою в печінку, щоб він зразу загнувся.
— Правильно, — згодився Невідомо хто, — метраж стане вільніший. Однаково не хоче тумбочки майструвати.
— Ні, краще по голові…
— По голові не треба, — попередив Дід. — Я не допишу книжку.
— Стежте за ногами! — знову крикнув Жених.
— Зараз він його…
— Дідусю, скільки вам було років? — спитав Оптиміст. — Я завтра статтю про вас писатиму.
— Сімдесят вісім.
— Жах! Давно слід було…
— Що давно?
— Давно слід повне зібрання написати. На чому ви спинились у вашій книзі?
— Як я потрапив у полон і замордував ворожого генерала.
Жених перестав стрибати.
Всі також здивувались.
— У полоні?
— Звичайно. Він у мене дві доби п'ятий куток шукав. І що найдивніше: він мені намалював карту земної кулі й каже: "Все, я більше нічого не знаю". Але цей номер йому не пройшов…
— Стежте за моїми ногами! — знову вигукнув Жених.
— У печінку, сину! В печінку!
— Дочко, дай рушницю!
— Тримайся, дідусю!
Всі галасують, нічого не добереш.
Дід голосно заспівав:
А я їду, а я їду за туманами,
За туманом і за запахом тайги!
— Слухайте, припиніть це! — наказав Хтось Чарівникові. — Тут нічого небаченого нема.
Чарівник глянув на руку… — годинника нема.
— Хто спер мій чарівний годинник?!
— Стежте за ногами!.. — репетував Жених.
— У печінку, синку! В печінку!
— Знизу вгору під сорок п'ять! Знизу вгору під сорок п'ять!
— Гоп зі смиком — це ж бо буду я! Ха-ха…
— Папашо, стріляй! Вогонь, папашо!
— Хто спер годинник?!
А я їду, а я їду за туманами,
За туманом і за запахом тайги!
— Хто взяв годинник? Яка наволоч?
В цьому світі — тру-ля-ля!
Тру-ля-ля!
Тру-ля-ля!
Життя не варте ні гроша!
Ні гроша!
Ні гроша!
— співали Оптиміст і Песиміст.
— Вогонь, папашо!
Хтось і Чарівник силкуються навести лад, але не можуть. Пішли в хід подушки, стільці.
— Знизу вгору під сорок п'ять!
В цей час увійшов Сусід.
Узяв за комір Чарівника, підвів до дверей і дав йому носаком у задницю.
Потім узяв Песиміста й випроводив його таким самим чином. І Оптиміста також. І Хтось подався слідом.
Усі вмовкли. І дивляться одне на одного непорозуміло.
— Тепер давайте так, як це буває насправді — з точки зору нормальних людей.
* * *
— Проходьте, товариші, — сказав Батько Нареченої, — сідайте, будь ласка. За віщо честь така?
Гості (родина Жениха) повсідалися, де кому зручно.
— Діло таке, — озвався Батько Жениха, — прийшли ми, як то кажуть, з дуже делікатним ділом: сватати вашу дочку. І надумали зразу цілою родиною: заразом і познайомимось. Не заперечуєте?
— Але ж тут… як тут заперечиш? — Батько Нареченої засміявся (нормально). — Тут дехто, слід сподіватися, раніше знайомий. Що ж… просимо до столу. Ми, щоправда, не готувались, та якось викрутимось.
— Прошу, дорогі гості, прошу, — сказала Мати Нареченої.
— Е-е! — вигукнув Дід. — Так я ще й на весіллі погуляю!
Всі засміялись і стали сідати до столу.
Кінець