Тиша і грім (збірка)
Тиша і грім (збірка)
ЗМІСТ
Жорна<br /> Я закоханий палко, без міри...<br /> Можливо, знову загримлять гармати<br /> Баба Онися<br /> Піч<br /> Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою<br /> Дід умер<br /> Спасибі<br /> Мій родовід<br /> Шум полів<br /> Леся Українка<br /> Косар<br /> Перший<br /> Квіти<br /> Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі<br /> Ровесникам<br /> Юність в інших завше загадкова<br /> Земля кричить. Шинкують кров’ю війни...<br /> Русь<br /> Вже день здається сивим і безсилим<br /> Пучок суниць<br /> Грудочка землі<br /> Степ<br /> Гнівні сонети<br /> Ніч в озері<br /> Кривда<br /> Ошукана могила<br /> Тиша і грім<br /> Суперники<br /> Любов<br /> Вона прийшла<br /> Ти не можеш мене покарати<br /> Коли б тобі бажав я сліз і муки<br /> Спади мені дощем на груди<br /> Море радості<br /> Закохана<br /> Берези, в снігу занімілі<br /> Ніби краплі жовті, в темну воду...<br /> Не дивися так печально, брів похмуро не підводь...<br /> Я дивлюся в твої перелякані очі...<br /> Є в коханні і будні, і свята...<br /> Дупло<br /> Ой майнули білі коні...<br /> В грудях набубнявіла тривога...<br /> Уманським дівчатам
Жорна<br /> Натуга на руках,<br /> від втоми чорних,<br /> здувала жили,<br /> ніби мотузки.<br /> Каміння клацало зубами<br /> в жорнах,<br /> жувало жовті зерна на друзки.<br /> І сіялось не борошно,<br /> а мука…<br /> При тьмяному мигтінні каганця<br /> жіночі ніжні<br /> материнські руки<br /> тягли за ручку<br /> камінь без кінця.<br /> Журливо мліли очі сумивиті,<br /> і борошно,<br /> мов біла кров, лилось…<br /> Це все було<br /> в двадцятому столітті,<br /> що грозами над нами пронеслось.<br /> Ми часто чуєм<br /> радісну зловтіху<br /> у голосі ворожому,<br /> чужім,<br /> що заглядали кривда<br /> й люте лихо<br /> у наш —<br /> для щастя виведений — дім.<br /> Хай сатаніють<br /> виродки од крику —<br /> нас не знобить<br /> од їхньої хули:<br /> нам жорна ті<br /> із кам’яного віку<br /> на танках варвари<br /> з Європи привезли.<br /> І то для них<br /> таки й була наука,<br /> коли —<br /> у всього світу на виду, —<br /> немов у жорнах,<br /> дужі наші руки<br /> перемололи варварську орду.<br /> Народе мій!<br /> Титане непоборний,<br /> що небо підпирає голубе!<br /> Твій гордий подвиг<br /> не принизять жорна —<br /> вони лиш возвеличують тебе.<br /> Дарма біситься<br /> злість ворожа, чорна —<br /> нічим не очорнить<br /> твоєї боротьби!.<br /> Цілую руки,<br /> що крутили жорна<br /> у переддень космічної доби.
Я закоханий палко, без міри...<br /> Я закоханий палко, без міри<br /> у небачені вроду твою.<br /> Все, що в серці натхненне і щире,<br /> Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу,<br /> кров гарячу пустила до жил.<br /> Я без тебе нічого не значу,<br /> Ніби птиця без крил.
Кожну хвилю у кожну днину<br /> Гріє душу твоє ім'я<br /> Ненаглядна, горда, єдина,<br /> Україно моя.
Можливо, знову загримлять гармати<br /> Можливо, знову загримлять гармати,<br /> І танк зімне пшеницю на лану,<br /> І буде плакать і журитись мати,<br /> Коли сини ітимуть на війну.<br /> І хтось востаннє поцілує милу,<br /> І хтось сльозу непрохану змахне,<br /> А може, дехто втратить віру й силу,<br /> Своє життя рятуючи одне.<br /> Але не я... Я квиснути не стану,<br /> Хоч як не буде боляче мені,—<br /> За нашу землю, дорогу й кохану,<br /> Я рад прийнять на себе всі вогні.<br /> За тих дітей, що бігають до школи,<br /> За матерів, змарнілих у труді,<br /> За рідні наші верби довгополі,<br /> За наші дні прекрасні й молоді.<br /> І тут ві сліз, ні відчаю не треба,<br /> І тут не треба страху і ниття —<br /> Живе лиш той, хто не живе для себе,<br /> Хто для других виборює життя.<br /> 22.06.1955
Баба Онися<br /> У баби Онисі було три сини.<br /> У баби Онисі синів нема.<br /> На кожній її волосині<br /> морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.<br /> Страшнішого ж горя нема,<br /> ніж те, коли старість мати<br /> в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,<br /> ніж сумно з-під сивих брів<br /> дивитись щодня, як внуки<br /> ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,<br /> що нині здорові й живі,<br /> я пам'ятник бабі Онисі<br /> воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі<br /> в щасливій і гордій добі:<br /> їх горе на утлії плечі<br /> Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею<br /> у бронзі дзвенів віки,<br /> щоб всі, ідучи повз неї,<br /> знімали в пошані шапки.
Піч<br /> Лиже полум'я жовте черево,<br /> Важкувато сопе димар,<br /> Галасує від болю дерево,<br /> Піднімаючись димом до хмар.
Бубонять рогачі і кочерги —<br /> Щось пригадують з давнини,<br /> І чекають покірно черги<br /> Засмаглілі горшки й чавуни.
З тітки полум'я сон злизало,<br /> Тітка гладить рукою глек,<br /> Теплий ватяник зав'язала<br /> На застужений свій поперек.
Біга тітка із кухні в сіни,<br /> З-під повітки заносить дров —<br /> З них струмує жовтаво-синя<br /> Віковічна печаль дібров.
Звично грюкають мляві двері,<br /> Піч гуде і димить і світ —<br /> Скільки в пащу цій ненажері<br /> Тітка вкинула кращих літ!
Сновигають по зморшках думи,<br /> На щоках танцює вогонь,<br /> Сажа в'їлася чорним глумом<br /> У пелюстки її долонь.
Біля печі вона, мов бранець,<br /> Слугувала під шурх спідниць,<br /> Віддавала дівочий рум'янець<br /> Чистоті смачних паляниць...
Менше ми гіркоти нестимем,<br /> Стане ближчою наша мета,<br /> Як не будуть у небо димом<br /> Підніматись жіночі літа.<br /> 28.I.1962
Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою<br /> Ти стоїш, небагата й непишна,<br /> виглядаючи з саду в луг.<br /> Рясний цвіт обтрусили вишні<br /> на солом’яний твій капелюх.<br /> Ти приймала і щастя, і лихо,<br /> поважала мій труд і піт,<br /> із-під сірої теплої стріхи<br /> ти дивилася жадібно в світ.<br /> Відчиняла ти лагідно двері<br /> для нового життя й добра,<br /> друзів кликала до вечері,<br /> рідна хато моя стара.<br /> Я в тобі розлучився з журбою<br /> і навіки спекавсь біди.<br /> Я прощаюся нині з тобою,<br /> рідна хато моя, назавжди.<br /> В нову хату ідуть твої діти<br /> з сміхом, з піснею, як вогнем.<br /> Як же радість тобі втаїти<br /> під старечим своїм брилем!<br /> Ти була мені наче мати,<br /> ти служила мені як могла —<br /> кожна кроквочка, кожна лата<br /> не жаліла для нас тепла.<br /> Тож сьогодні і в тебе свято,<br /> в шибках вогники голубі.<br /> Переходячи в нову хату,<br /> говорю я:<br /> — Спасибі тобі!<br /> 01.09.1961
Дід умер<br /> От і все.<br /> Поховали старезного діда,<br /> закопали навіки у землю святу.<br /> Він тепер вже не встане<br /> і ранком не піде<br /> із косою під гору круту.<br /> І не стане мантачкою тишу будити,<br /> задивлятися в небо, як гаснуть зірки.<br /> Лиш росою по нім буде плакати жито,<br /> і пливтимуть над ним непомітно віки.<br /> От і все.<br /> Поховали хорошу людину,<br /> повернули навіки у лоно землі.<br /> Та невже ж<br /> помістились в тісну домовину<br /> всі турботи його,<br /> всі надії,<br /> жалі!<br /> Та невже ж то<br /> йому все віднині байдуже —<br /> чи світитиме сонце,<br /> чи ніч напливе!<br /> Біль у душу мою закрадається вужем,<br /> відчай груди мені розпанахує, рве.<br /> Я готовий<br /> повірити в царство небесне,<br /> бо не хочу,<br /> щоб в землю ішли без сліда<br /> безіменні,<br /> святі,<br /> незрівнянно чудесні,<br /> горді діти землі,<br /> вірні діти труда.<br /> Хай шалені гудуть<br /> над планетою весни,<br /> хай трава пнеться вгору<br /> крізь листя старе...<br /> Я не вірю,<br /> що дід із могили воскресне,<br /> але вірю,<br /> що ні —<br /> він увесь не умре.<br /> Його думи нехитрі<br /> додумають внуки,<br /> і з очей ще віки пломенітимуть в них<br /> його пристрасть і гнів,<br /> його радощі й муки,<br /> що, вмираючи,<br /> він передав для живих.<br /> 09.06.1959
Спасибі<br /> Я вклонюся землі і скажу їй:<br /> — Спасибі,<br /> що мені ти прослалася, тепла, до ніг,<br /> що не кінчилась ти на дідівській садибі,<br /> але ринула вдаль тисячами доріг.<br /> Легко ніжність мою голубину збагнути,<br /> ти сама, як святиню, її бережеш:<br /> я сьогодні до тебе уже не прикутий<br /> ланцюгами холодних безжалісних меж!<br /> Це вони мені руки в’язали і ноги,<br /> це вони мою мрію тримали в ярмі.<br /> Ніби грати, вони обступали дорогу —<br /> коридор у вселюдській жорстокій тюрмі.<br /> Я, пригнічений ними, не бачив неба,<br /> я, задавлений ними, конав у імлі,<br /> клаптик щедрості брав я у тебе —<br /> у незмірно багатої мами-землі.<br /> А вони ж і тобі перекраяли груди,<br /> не давали прорватись твоїй доброті.<br /> Це було, моя земле, цього вже не буде<br /> у моєму й твоєму довічнім житті.<br /> У кісниках барвистих із райдуг веселих,<br /> з білим бантиком чистих, замріяних хмар —<br /> ти стоїш, мов дівча, і підносиш нам келих,<br /> щедро ллєш в наші душі зелений нектар.<br /> Ти напружила м’язи — і тріснули межі,<br /> і сповзли з твого тіла рови-ланцюги,<br /> щоб ішов я щасливий в твоїм безбережжі,<br /> зачерпнувши із надр твоїх сили й снаги,<br /> щоб думки мої пахли у білому хлібі,<br /> щоб любов моя квітла пилком на житах.<br /> Я скажу тобі, земле:<br /> — Синівне спасибі!<br /> Будь безсмертна<br /> в своїх трудівничих літах.<br /> 16.08.1960
Мій родовід<br /> Вельможі пихаті і горді<br /> Плетуть родоводів в’язь:<br /> В одного — прапрадід став лордом,<br /> В іншого — прадід князь.
Баньки уп’явши в минуле,<br /> Гордо ця знать рече:<br /> — Про нас хрестоносці чули...<br /> — В нас Рюрика кров тече...
— Мій предок вогнем і залізом<br /> Титул собі добув...
— А мій тисяч сорок зарізав,<br /> За це і в пошані був...
Нічого собі родоводи!<br /> Та киньте свій ґвалт і крик:<br /> Я із древнішого роду,<br /> Бо я — полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику,<br /> Коли повідомлю вас,<br /> Що предок мій споконвіку<br /> Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,<br /> Віками пер соху-плуг.<br /> Хіба ж для історії мало<br /> Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,<br /> Бо я — знатніший од вас.<br /> Звиняйте за грубе слово —<br /> Я з вами свиней не пас!<br /> 23.02.1960
Шум полів<br /> Над "Кобзарем"<br /> Поля мої! Суворі таємниці<br /> Я відчуваю в плескоті хлібів —<br /> Здається, сотні змучених рабів<br /> Звели до сонця стомлені правиці.<br /> Зелений подих теплої пшениці<br /> Доносить розшум Кобзаревих слів.<br /> Любов і ласка, ненависть і гнів<br /> Спалахують в рядках, як блискавиці.<br /> Скорбота матері і сльози немовляти,<br /> І задуми безпомічно крилаті<br /> Шукають — не знаходять берегів.<br /> Тут правда з кривди злускала облуду,<br /> Щоб розказали нам з віків минулих люди<br /> Історію насильств і батогів.<br /> 09.03.1955
Леся Українка<br /> Десь вітер грає на віолончелі,<br /> Морозні пальці приклада до скла,<br /> І ти одна в зажуреній оселі<br /> Замріяно схилилась до стола.
Мов раб німий на араратській скелі<br /> Карбує написи про подвиги царя,<br /> Ти на папері почуттів моря<br /> Переливаєш в строфи невеселі.
Ти — хвора дівчина — серед глухої ночі<br /> Врізаєш в вічність огненні, пророчі<br /> Слова з прийдешніх сонячних віків,
Щоб ті слова хитали чорні трони,<br /> Щоб їх несли з собою легіони<br /> Нових, непереможних Спартаків.<br /> 04.08.1954
Косар<br /> В поле вийшов косар на світанні,<br /> Ждуть його обважнілі жита,<br /> Дзвонять радістю далі туманні,<br /> Мов перейдені весни й літа.
Приступає косар до роботи,<br /> Скісся блискає і співа.<br /> Чисті краплі солоного поту<br /> Ваговиті, мов чесні слова.
Встало сонце і впало в очі,<br /> Хмари втому зняли з плечей —<br /> Служать людям ці руки робочі,<br /> Сонце людям гріє з очей.
Стали копи рядами на чати,<br /> Залицяється колос до губ —<br /> Так свій полудень зустрічати<br /> Вміє щирий косар-працелюб.
Хай тим стане оце за диво,<br /> Хто під регіт і плач жоржин<br /> Йде косить поетичну ниву,<br /> Позичаючи мозку в машин.
Буде, мабуть, повік "кустарно"<br /> Оброблятися нива оця —<br /> Там пускати машину марно,<br /> Де працюють людські серця!
Устає косар до роботи,<br /> Скісся блискає і співа.<br /> Ніби краплі солоного поту,<br /> Світять чесні його слова.<br /> 17.07.1959
Перший<br /> Першим був не Господь<br /> і не геній,<br /> першим був —<br /> простий чоловік.<br /> Він ходив<br /> по землі зеленій<br /> і, між іншим,<br /> хлібину спік.<br /> І не зміг<br /> заробить монумента<br /> цей наївний франк<br /> чи дуліб,<br /> бо не зміг він<br /> знайти момента,<br /> щоб узяти патент<br /> на хліб.<br /> Постаріла вже<br /> мудрість Божа,<br /> розтрощив її<br /> грізний час.<br /> Хлібом<br /> геній живився кожен,<br /> щоби розум його не погас.<br /> Та нехай над землею година<br /> чи негода лютує і рве,—<br /> вічна мудрість простої людини<br /> в паляниці звичайній живе.<br /> 14.10.1961
Квіти<br /> Слів на описи ие трачу, словом не передаси<br /> Їх земної, безсловесної, дивовижної краси.<br /> Люди дивляться, п’яніють, в них кохаються віки,<br /> Нареченим їх дарують, заплітають у вінки.<br /> Ними кожен свою радість, власне щастя назива,<br /> Квіти часто нам говорять втричі більше, ніж слова.<br /> Скільки ми їм довіряли мрій, недоспаних ночей!<br /> Але є ще кращі квіти, невидимі для очей.<br /> Не цвітуть вони на клумбах і на тихих озерцях,<br /> А цвітуть вони у грудях, у людських цвітуть серцях.<br /> В щирім серці, в чесних грудях — вірю, знаю! — квіти є!<br /> Щастя їх коріння поїть, радість барв їм додає.<br /> В них красується, ясніє мрій дитинна чистота,<br /> Золотими пелюстками в них кохання розцвіта.<br /> Щоб вони не помарніли в душах чистих і ясних,<br /> Завжди ніжністю й любов’ю поливайте, люди, їх.<br /> 18.05.1957
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі<br /> Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,<br /> В морозні ранки, і вечірній час,<br /> І в свята гомінкі, і в дні робочі<br /> Ми думаємо, правнуки, про вас.
Ми думаєм про вас — і тому наші руки<br /> Не в’януть біля плуга і станка,<br /> Тому в серцях у нас невитончена мука,<br /> А радість голосиста і дзвінка.
Ні, то не сум промінить риса кожна,<br /> То творчість б’є з натхненних наших віч,<br /> А творчість завжди мрійна і тривожна,<br /> Немов травнева неспокійна ніч.
Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться,<br /> Ні, нас не вабить ніжна тишина —<br /> Прийдешнє осяває наші лиця,<br /> Неспокій творчий з вічністю єдна.
І тому ми спокійно і суворо<br /> Стрічаємо у праці і борні<br /> Наклепи злобні і тупі докори,<br /> Потоки божевільної брехні.
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,<br /> В морозні ранки і вечірній час,<br /> На свята гомінкі і в дні робочі,<br /> Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.
01.02.1958
Ровесникам<br /> Ми в світ прийшли успадкувати славу,<br /> Діла, і думи, й чесні мозолі,<br /> Батьків велику полум’яну справу,<br /> Що захистила правду на землі.
Нам не дрімать на тихому причалі,<br /> Не виливать в кімнатній тишині<br /> Свої дрібненькі втіхи і печалі<br /> В меланхолійні вірші і пісні.
Нехай серця не знають супокою,<br /> Хай обганяють мрії часу біг,<br /> І наша юність буде хай такою,<br /> Щоб їй ніхто не заздрити не міг!
22.06.1958
Юність в інших завше загадкова<br /> Юність в інших завше загадкова.<br /> А своя — проста була чи ні?<br /> Це ж вона уперто й гарячково<br /> Відкривала істини смішні.
Це ж вона, нестримана й криклива,<br /> Повна вихвалянь і недовір,<br /> В поєдинки рвалася сміливо,<br /> Глуздові часом наперекір.
То чого ж стогнати кучеряво:<br /> — Що за діти — хай боронить Бог! —<br /> Юність має на тривоги право,<br /> Що ж то і за юність без тривог!
Хай ми посинієм од натуги,<br /> Поступ не зупиним все одно:<br /> Нові покоління — не папуги,<br /> Щоб товкти заучене давно!
Юність вчать — наука їй не шкодить,<br /> Але рветься зойк у мене з уст:<br /> Хай до неї й близько не підходить<br /> Із своєю міркою Прокруст!<br /> 21.01.1962
Земля кричить. Шинкують кров’ю війни...<br /> Земля кричить. Шинкують кров’ю війни,<br /> І падають занози від ярма,<br /> І лиш годинник холодно й спокійно<br /> Рахує дні, розтрачені дарма.
І без кінця — окопи, барикади,<br /> Та над громадами кривавих тіл<br /> Гриміли пишні і бучні паради<br /> Нових Тимурів і Аттіл.
Це все було... Були німі кургани,<br /> І війни йшли не на життя — на смерть,<br /> Гриміли залпи, і ятрились рани,<br /> І світ ішов, здавалось, шкереберть.
І вся планета ніби очманіла,<br /> Людина в землю заривалася, мов кріт,<br /> А над землею бомби стугоніли,<br /> І падали тіла на рваний дріт.
Це все було... О, не забудьте, люди,<br /> Своїх братів, що нині неживі,<br /> Що руйнували світ тиранства і облуди<br /> І нищили в’язниці вікові.
О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети,<br /> В степах поклали голови свої,<br /> Щоб більше нашу голубу планету<br /> Не шарпали розбійницькі бої,
Щоб не здригався всесвіт малярійно<br /> І небо не стогнало від заграв,<br /> Щоб нам годинник радісно й спокійно<br /> Віки ясної дружби рахував!
1963
Русь<br /> І<br /> З глибин віків і гордо, й величаво<br /> Встає легендами овіяне ім’я.<br /> Минуле — сон, але сліпа змія<br /> Не отруїла доблесті і слави.<br /> То ж не орда завзята і кривава<br /> Неждано появилася в степах,<br /> Щоб у сплюндрованих і спалених містах<br /> Шуміли оргії і варварські забави.<br /> То встала Русь в кольчузі і шоломі,<br /> Щоб їй стихія покорилась дика,<br /> І вів її у далі невідомі<br /> Син Перуна Олег-владика...<br /> І Візантія снила крізь туман —<br /> Підводив голову народжений титан.
II<br /> Підводив голову народжений титан,<br /> І йшли назустріч вічності і смерті<br /> Нездолані, гарячі і уперті<br /> Дружини непокірливих слов’ян.<br /> Русь не дрімала, стомлена і млява,<br /> Забившися ведмедем у барліг,<br /> Бо відчували грек і печеніг<br /> Відлуння кроків князя Святослава.<br /> Цвіли хоругви руські на Дунаї,<br /> І Доростол навіки записав,<br /> Що мертвий воїн сорому не має.<br /> І ворог знав, підступний і лукавий,<br /> Що витязь тут не здобичі шукав,<br /> І війни йшли не тільки ради слави.
ІІІ<br /> І війни йшли не тільки ради слави,<br /> Бо іншій все корилося меті —<br /> Меч Святослава прокладав путі<br /> Для мудрості ясної Ярослава.<br /> Коли була Європа в забутті<br /> Та істина у вогнищах палала,<br /> Антична мудрість гордо оживала<br /> В твоїм, о Русь, допитливім житті.<br /> За ясні зорі і за тихі води<br /> Ішли в бої сини твого народу<br /> І гинули, слабіючи від ран.<br /> Але тебе ця кров не зупиняла,<br /> Бо ти й тоді, хай підсвідомо, дбала<br /> За кращу, світлу долю всіх слов’ян.<br /> 30.04.1956
Вже день здається сивим і безсилим<br /> Вже день здається сивим і безсилим,<br /> І домліває в зарослях ріка...<br /> Луги, луги, пропахлі сіном прілим,<br /> Чи ви мене впізнали, земляка?<br /> Я тут колись бродив між лепехою<br /> І спочивать сідав на купині —<br /> Тоді ви разом бавились зі мною,<br /> Свою журбу повідали мені.<br /> Чому ж тепер така сумна напруга,<br /> Завмерла мова в тиші верховіть?<br /> Та ви ие бійтесь — я вернувся другом,<br /> Я зрозумію все — шуміть, шуміть...<br /> 11.07.1956
Пучок суниць<br /> У степу не було нікого,<br /> Тільки вітер та ми й ковила,<br /> І мовчала струнка дорога,<br /> Що, здавалося, в небо вела.
Та сміялося сонце в блакиті<br /> Над безмежжям німим цілини.<br /> В курені, що соломою криті,<br /> Ми дівчатам несли кавуни.
І припала ж така година,<br /> Дуже радісна й трохи сумна:<br /> У Миколи були іменини,<br /> А у нас не було вина.
Прокляли ми тоді дорогу,<br /> Що вона подалась не туди —<br /> Пнеться в небо, мабуть, до Бога,<br /> А від нього вина не жди...
Гоготіло вночі багаття,<br /> Танцювали зірки у вогні,<br /> І дівчата в святешних платтях<br /> Дарували Миколі пісні.
Чисту воду пили із бочки,<br /> Брудершафти і тости були,<br /> Пап солідних сини і дочки<br /> Круг багаття тамтам вели.
І уже як першій зірниці<br /> Усміхнулася жовта стерня,<br /> Піднесли ми йому суниці,<br /> Що збирали гуртом півдня.
Бо тоді у зелених суницях<br /> Вся фантазія наша жила.<br /> Бачив я: у Миколи в зіницях<br /> Синім полум’ям радість цвіла.
І стояв він, як мак, рум’яний,<br /> Бурмотів невиразно: "Бра..."<br /> Був Микола від щастя п’яний,<br /> Від хмільного людського добра.
14.10.1961
Грудочка землі<br /> Ще в дитинстві я ходив у трави,<br /> В гомінливі трепетні ліси,<br /> Де дуби мовчали величаво<br /> У краплинках ранньої роси.
Бігла стежка в далеч і губилась,<br /> А мені у безтурботні дні<br /> Назавжди, навіки полюбились<br /> Ніжні і замріяні пісні.
В них дзвеніло щастя непочате,<br /> Радість невимовна і жива,<br /> Коли їх виводили дівчата,<br /> Як ішли у поле на жнива.
Ті пісні мене найперше вчили<br /> Поважати труд людський і піт,<br /> Шанувать Вітчизну мою милу,<br /> Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,<br /> Нам дає і мрії, і слова,<br /> Силою своєю напуває,<br /> Ласкою своєю зігріва.
З нею я ділити завжди буду<br /> Радощі, турботи і жалі,<br /> Бо у мене стукотить у грудях<br /> Грудочка любимої землі.
26-27.11.1957
Степ<br /> Трави в’януть під млосною спекою,<br /> Крутить вихор серпневий пил,<br /> Осокори за даллю далекою<br /> Підпирають в степу небосхил.<br /> А до них між балками та нивами<br /> Вибігає закурений шлях,<br /> Огинає химерними звивами<br /> Жовті стерні на тихих полях.<br /> Тут роботи нема обережному —<br /> Де для нього тут межу найдеш?<br /> Той господар в просторі безмежному,<br /> Хто душею відрікся меж!
1961
Гнівні сонети<br /> І. Погода
Тремтіть небіжчика не змусиш від морозу,<br /> Та й від жари він пітувать не стане,<br /> Як не народить думку, хоч погану.<br /> Муштрований убогий розум.<br /> Він буде завжди вірити прогнозам.<br /> На все життя складать наївні плани.<br /> Вмивати морду заспану з-під крана —<br /> Він побоїться поклонитись грозам.<br /> Він, може, нишком буде навіть злитись.<br /> Та побоїться, грішник, помилитись<br /> І буде тихо та спокійно жить.<br /> І тільки той, хто чхає на погоду.<br /> Той, хто не служить череву в догоду.<br /> Зуміє правді й розуму служить.<br /> ІI. БЕЗ НАЗВИ<br /> Комусь життя — забави та відради,<br /> А світ закритий ширмою вікна,<br /> Турбота в нього цілий вік одна —<br /> Дістать дружині пудри та помади.<br /> І він до всього шкірить зуби радо,<br /> У все повірив і прийма сповна,<br /> А думати тоді він тільки зна.<br /> Коли відгадує кросворди та шаради.<br /> Безпечний дурнику. Живи собі на втіху,<br /> Не знай ні горя, ні страшного лиха<br /> Думки носить у черепі тугому.<br /> Мугич пісні гугняво під сопілку, їж досхочу, на свято пий горілку.<br /> Але хоч жить не заважай нікому.
Ніч в озері<br /> В мовчанні вод пригнічено-веселих<br /> Застигли зорі на холоднім дні —<br /> І озеро нагадує мені<br /> Великий таємничий келих.
На дні повільно хмари темно-сині<br /> Повзуть, немов підводні кораблі,<br /> А навкруги ні клаптика землі —<br /> Одні лиш зорі, строгі і красиві.
І я тремчу — у грудях канонада,<br /> Я онімів, бо неземна принада<br /> Мені так душу щастям колиса.
І соромно стає, і розум боре втома:<br /> Адже болото й гнилизну у ньому<br /> Хова ревниво крадена краса.
27.07.1955
Кривда<br /> У Івася немає тата.<br /> Не питайте тільки чому.<br /> Лиш від матері ласку знати<br /> Довелося хлопчині цьому.
Він росте, як і інші діти,<br /> І вистрибує, як усі.<br /> Любить босим прогоготіти<br /> По ранковій колючій росі.
Любить квіти на луках рвати,<br /> Майструвати лука в лозі,<br /> По городу галопом промчати<br /> На обуреній, гнівній козі.
Але в грудях жаринка стука,<br /> Є завітне в Івася одно —<br /> Хоче він, щоб узяв за руку<br /> І повів його тато в кіно.
Ну, нехай би смикнув за вухо,<br /> Хай нагримав би раз чи два,—<br /> Все одно він би тата слухав<br /> І ловив би його слова...
Раз Івась на толоці грався,<br /> Раптом глянув — сусіда йде.<br /> — Ти пустуєш тута,— озвався,—<br /> А тебе дома батько жде-
Біг Івасик, немов на свято,<br /> І вибрикував, як лоша,<br /> І, напевне, була у п'ятах<br /> Пелюсткова його душа.
На порозі закляк винувато,<br /> Але в хаті — мама сама.<br /> — Дядько кажуть, приїхав тато,<br /> Тільки чому ж його нема?..
Раптом стало Івасю стидно,<br /> Раптом хлопець увесь поблід —<br /> Догадався, чому єхидно<br /> Захихикав сусіда вслід.
Він допізна сидів у коноплях,<br /> Мов уперше вступив у гидь,<br /> З оченят, від плачу промоклих,<br /> Рукавом витирав блакить.
А вно чі шугнув через грядку,<br /> Де сусідів паркан стирчав,<br /> Вибив шибку одну з рогатки<br /> І додому спати помчав...
Бо ж немає тим іншої кари,<br /> Хто дотепи свої в іржі<br /> Заганяє буздумно в рани,<br /> У болючі рани чужі...
Ошукана могила<br /> Отут, де сумно опустили віти<br /> Стрункі тополі на твердий обліг,<br /> В пропахле димом сорок третє літо<br /> Він за неправду у бою поліг.
Його селянки в землю тут зарили<br /> Без почестей, без жалю, без труни…<br /> Шумлять тепер навкруг його могили<br /> Розкішні придорожні бур'яни.
І лиш діди, як сонце похолоне,<br /> Розказують повільно, ніби сон,<br /> Що бивсь він до останнього патрона<br /> І не хотів здаватись у полон.
Та не вінча його героїв слава —<br /> Під небом неосяжно голубим<br /> Тополі українські величаві<br /> Докірливо гойдаються над ним.
Прислужнику лукавих і неситих,<br /> За що поліг в неправому бою?<br /> І сироти твої й тобою вбитих<br /> Дурну відвагу прокляли твою.
Життя твій слід і пам'ять загубило:<br /> Нема хреста, ні імені, ні дат —<br /> Стоїть німа, ошукана могила,<br /> Де спить безславно фюрера солдат.<br /> 17.VI.1958
Тиша і грім<br /> I<br /> Довго спали вітри у ярах на припоні,<br /> Довго тиша гнітюча полями повзла,<br /> І стояли дерева німі на осонні,<br /> Знемагала в пилюці вечірня імла.<br /> І на трави не бризнули роси, мов перли,<br /> Як рум'янець густий раннє небо залив.<br /> І здавалось — життя задрімало, завмерло,<br /> Заблукало в безмежжі неміряних нив.<br /> І здавалось — нема ні початку, ні краю<br /> Цій нудоті німій і нудній німоті…<br /> Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,<br /> Коли поруч з тобою повзе по житті.<br /> II<br /> Та звелася з-за лиману<br /> Хмара темно-сиза,<br /> Полоснули ятагани —<br /> Блискавки — донизу.<br /> І вітри на перепутті<br /> Загриміли цепом,<br /> Розірвали свої пута<br /> І помчали степом.<br /> І озвалися долини<br /> Гомоном знайомим,<br /> І упала на коліна<br /> Тиша перед громом.<br /> І земля впилась водою,<br /> Мов живою кров'ю.<br /> І обнявся сміх з журбою,<br /> Ненависть — з любов'ю…<br /> Гей, почуйте, добрі люди,<br /> Заздрить мені треба:<br /> Грім ударив мені в груди,<br /> Грім з ясного неба.<br /> І убив у серці тишу,<br /> Розпанахав спокій —<br /> Я стою і вітром дишу<br /> На землі широкій!<br /> III<br /> Люди різні між нас бувають —<br /> Симпатичні, гарні, чудні.<br /> Дні за днями, бува, куняють,<br /> А живуть лиш у мріях та сні.<br /> Може, це і не дуже грішно —<br /> Не для всіх же доступна даль,<br /> Тільки чомусь в очах їх смішно<br /> Заплелися журба і жаль.<br /> І життя мовби їх не било,<br /> І дріма в них чимало сил.<br /> Але їм тільки сняться крила,<br /> Наяву ж — вони зовсім без крил.<br /> Я судить їх не маю права,<br /> Я для них не бажаю зла —<br /> Я і сам жив отак "цікаво",<br /> Доки в мене ти не ввійшла.<br /> Сам я сонний ходив землею,<br /> Але ти, як весняний грім,<br /> Стала совістю, і душею,<br /> І щасливим нещастям моїм.<br /> IV<br /> Пригадаю усе до слова,<br /> До зітхання згадаю все,<br /> І мене — в недосяжне — знову<br /> Хвиля спогадів понесе.<br /> То наївні, а то суворі,<br /> Сколихнуть вони спокій мій,<br /> А за ними в холодне море<br /> Рушить човен моїх надій.<br /> Ой, ті плавання невеселі<br /> (Як від правди себе втаю?) —<br /> Розіб'ється човен об скелі,<br /> Об гранітну байдужість твою.<br /> V<br /> Не жартуй наді мною, будь ласка,<br /> І, говорячи, не мовчи.<br /> Нащо правді словесна маска?<br /> Ти мовчанням мені кричи.<br /> І без слів я все розумію,<br /> Що сказати маєш мені,<br /> Та в мовчанні живе й надія<br /> Не почути жорстоке "ні!".<br /> VI<br /> Ображайся на мене як хочеш,<br /> Зневажай, ненавидь мене —<br /> Все одно я люблю твої очі<br /> І волосся твоє сумне.<br /> Хай досада чи гнів жевріє,<br /> Хай до сліз я тебе озлю —<br /> Ти для мене не тільки мрія,<br /> Я живою тебе люблю.<br /> Для кохання в нас часу мало,<br /> Для мовчання — у нас віки.<br /> Все віддав би, що жить осталось,<br /> За гарячий дотик руки.<br /> Влийся сонцем у щиру мову,<br /> У думок моїх течію —<br /> Я люблю твої губи, і брови,<br /> І поставу, і вроду твою.<br /> Ображайся на мене як хочеш,<br /> І презирством убий мене —<br /> Все одно я люблю твої очі<br /> І волосся твоє сумне.<br /> VII<br /> Чому смуток з тобою поруч<br /> Часто ходить у світлі дні?<br /> Певне, є в тебе біль і горе,<br /> Невідомі зовсім мені.<br /> Хоч на щастя життя багате,<br /> Але кожну людину ждуть<br /> І печалі, і сум, і втрати,<br /> І не можна їх обминуть.<br /> Але к бісу цю мудрість убогу!<br /> І догадки під три чорти!<br /> Я бажаю, щоб всю дорогу,<br /> Все життя усміхалась ти.<br /> Щоб ніколи сльоза на вії<br /> Не світилася, мов роса.<br /> Хай же щастям завжди ясніє<br /> Некриклива твоя краса.<br /> Я не йму тобі зовсім віри,<br /> Як сумною побачу тебе,<br /> Небо в сутінь буває сірим,<br /> А насправді ж воно — голубе.<br /> VIII<br /> Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!<br /> Здрастуй, свіжосте нив!<br /> Я воскрес, щоб із вами жити<br /> Під шаленством весняних злив.<br /> Хай заляжеться тиша навколо,<br /> Й знову стану, як ви, німим,<br /> Але в серці моїм ніколи<br /> Не замовкне весняний грім.<br /> IX<br /> Пройдуть зливи, замовкнуть грози,<br /> Задрімають вітри на ланах.<br /> І весняного грому погрози<br /> Пронесе стороною луна.<br /> А проміння довге, як мітли,<br /> Обмине сизохмарну даль.<br /> І пройдеш ти, лишивши світлу,<br /> Невгамовну мені печаль.<br /> Та в прекраснім житті важкому<br /> Будуть завжди сіять мені<br /> В душу, повну вітрів і грому,<br /> Сіруватих очей вогні.
Січень 1961
Суперники<br /> І<br /> Вітер пісню співав стоголосо,<br /> Але раптом в екстазі німім<br /> Зупинивсь біля тебе і млосно<br /> Зазітхав у волоссі твоїм.<br /> І підслухали зорі і трави,<br /> І підслухали ріки й мости,<br /> Як шептав тобі вітер ласкаво:<br /> "Я такої не бачив, як ти...<br /> Хочеш — хмари для тебе розвію?<br /> Хочеш — землю в дощах утоплю?<br /> Тільки дай мені крихту надії,<br /> Тільки тихо шепни — люблю..."<br /> І хоч ти не сказала нічого,<br /> Бо не слухала вітрових слів,<br /> Він, забувши солодку знемогу,<br /> Розганяти хмарки полетів.<br /> А як глянуло сонце із неба<br /> Через сині зіниці ніш,<br /> Закохалося сонце у тебе,<br /> Засіяло іще ясніш.
ІІ<br /> Вітер в небі за хмарами гониться<br /> І про тебе складає пісні,<br /> Почалася у сонця безсонниця —<br /> І подовшали раптом дні.<br /> І обоє тобі заходились<br /> Говорити у всякий час:<br /> "Ми по вуха в тебе влюбились,<br /> Усміхнися ж хоч раз до нас..."
ІІІ<br /> Тож послухайте, сонце і вітре!<br /> Перестаньте скиглить на мить!<br /> Маю річ я до вас нехитру,<br /> Ви послухайте, помовчіть.<br /> Я б хотів, щоб мені ви сказали<br /> Без брехні, без ридань і виття:<br /> Скільки раз ви уже кохали<br /> За своє безконечне життя?<br /> У скількох у волоссі мліли,<br /> У скількох іще будете мліть?<br /> Ви всіх разом так не любили,<br /> Як одну її треба любить!<br /> Я для неї хмар не розвію<br /> І дощами землі не заллю.<br /> І хвалитись, як ви, не вмію,<br /> Але я її дужче люблю.<br /> Те, що кидали ви, як намисто,<br /> Міліонам красунь до ніг,<br /> Я в душі недоторкано чистим<br /> Для одної для неї зберіг.
Корсунь, 01.03.1961
Любов<br /> Дзвенять німою тугою ліси,<br /> Коли їх ніч тремтлива обнімає<br /> І від очей у ревності ховає<br /> Принади їх первісної краси.<br /> Бринять живою радістю ліси,<br /> Як ранок спалахне на небокраї,<br /> Як сонце огняне завісу піднімає<br /> Із їх первісної і чистої краси.<br /> Мені здається,— може,— я не знаю,<br /> Було і буде так у всі часи:<br /> Любов, як сонце, світу відкриває<br /> Безмежну велич людської краси.<br /> І тому світ завжди благословляє<br /> І сонце, що встає, і серце, що кохає.<br /> 04.12.1956
Вона прийшла<br /> Вона прийшла, непрохана й неждана,<br /> І я її зустріти не зумів.<br /> Вона до мене випливла з туману<br /> Моїх юнацьких несміливих снів.<br /> Вона прийшла, заквітчана і мила,<br /> І руки лагідно до мене простягла,<br /> І так чарівно кликала й манила,<br /> Такою ніжною і доброю була.<br /> І я не чув, як жайвір в небі тане,<br /> Кого остерігає з висоти...<br /> Прийшла любов непрохана й неждана<br /> Ну як мені за нею не піти?
14.11.1956
Ти не можеш мене покарати<br /> Ти не можеш мене покарати<br /> Блискавками з-під милих брів,<br /> Бо тебе я навіки втратив<br /> Ще до того, як вперше стрів.
Ти не можеш мене любити,<br /> Ненавидіть не можеш теж —<br /> Ти прийдеш, як гаряче літо,<br /> Тільки грозами обпечеш.
Через теплі зелені трави<br /> Поведе тебе в далеч путь.<br /> Та за мною лишиться право<br /> До кінця тобі вірним буть.
Дні і ночі думать про тебе,<br /> Виглядати тебе щомить —<br /> Лиш для цього, їй-богу, треба,<br /> Тричі треба на світі жить!
19.06.1961
Коли б тобі бажав я сліз і муки<br /> Коли б тобі бажав я сліз і муки,<br /> І кари найстрашнішої бажав,<br /> Я б не викручував твої тендітні руки<br /> І в хмурім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,<br /> З тобою б розквитався без жалю:<br /> Я б побажав тобі когось отак любити,<br /> Як я тебе люблю.
15.01.1957
Спади мені дощем на груди<br /> Спади мені дощем на груди,<br /> Пустелю-душу ороси —<br /> Я стану жить. Я мріять буду,<br /> Як мріють ранками ліси,
Коли салютами-громами<br /> Гуркоче небо навесні.<br /> Ти тільки спокою ні грама<br /> Не дай воскреслому мені.
Якщо ж ти хмара, а без грому,<br /> Якщо ти буря без води —<br /> Пливи у далеч невідому,<br /> А душу збоку обійди...
04.03.1961
Море радості<br /> Я із надій будую човен,<br /> І вже немовби наяву<br /> З тобою, ніжний, срібномовен,<br /> По морю радості пливу.
І гомонять навколо хвилі,<br /> З бортів човна змивають мох,<br /> І ми з тобою вже не в силі<br /> Буть нещасливими удвох.
І ти ясна, і я прозорий,<br /> І душі наші мов пісні,<br /> І світ великий, неозорий<br /> Належить нам — тобі й мені.
О море радості безкрає,<br /> Чи я тебе перепливу?<br /> Якби того, що в мріях маю,<br /> Хоч краплю мати наяву.
9.03.1961
Закохана<br /> Ось на тому й ущухла злива,<br /> Розійшлися з під’їзду всі.<br /> Ти брела по струмках, щаслива<br /> В загадковій своїй красі.
Били блискавки ще тривогу,<br /> Розтинаючи небосхил,<br /> І веселка тобі під ноги<br /> Опустилась, чудна, без сил.
Довго вітер уперто віяв,<br /> Але чомусь і він тепер,<br /> Зазирнувши тобі під вії,<br /> У волоссі твоєму вмер.
Через вулиці нахололі<br /> Повз очей зачарований хміль<br /> Йшла ти в сонячнім ореолі<br /> Невідомо куди й звідкіль.
Йшла, та й годі. Може, з роботи,<br /> В магазини чи на базар.<br /> Дріботіли маленькі боти<br /> Об розчулений тротуар.
Не дивилася ні на кого,<br /> Йшла й не чула, напевне, ніг.<br /> Але щастя твоє ще довго<br /> Голубіло з очей у всіх.
1962
Берези, в снігу занімілі<br /> Берези, в снігу занімілі,<br /> Іній на вітах слізьми,<br /> Про що ви мрієте, білі?<br /> — Про сонце мріємо ми...
Дуби в крижаній кольчузі,<br /> Одягнуті в сиві шовки,<br /> Про що замислились, друзі?<br /> — Про сонце наші думки...
Вітри із морозяним шпаром,<br /> Куди вас несуть чорти,<br /> Чого галасуєте даром?<br /> — Хочемо сонце знайти...
Очі, наповнені горем,<br /> Очі сумні мої,<br /> Чому ви блукаєте зором?<br /> — Хочем побачить її...
Серце, недавно кволе,<br /> Муко моя мала,<br /> Чому щемиш, як ніколи?<br /> — Хочу її тепла...
Розуме мій байдужий,<br /> Вируч мене хоч ти —<br /> Над чим ти думаєш, друже?<br /> — Хочу надію знайти...
14.04.1961
Ніби краплі жовті, в темну воду...<br /> Ніби краплі жовті, в темну воду<br /> Стиглі зорі падають вночі.<br /> Ти ідеш крізь синю прохолоду,<br /> Підійнявши місяць на плечі.
Ти ідеш... Іди собі щаслива,<br /> Мрій і смійся, думай і мовчи,<br /> Посміхайся вітрові грайливо,<br /> Травам ім’я милого шепчи.
Ти ідеш... Звичайно, не до мене,<br /> Не мені замріяність несеш.<br /> Ніжна й добра, щедра і шалена,<br /> Іншому в обійми упадеш.
Іншому у душу зрониш слово,<br /> Сумнів розпанахавши навпіл.<br /> Вечір перли вам до ніг казкові<br /> Буде сипать росами на діл.
І від вас між сонних незабудок,<br /> Без злоби, досади і обмов,<br /> По росі брестиме босий смуток<br /> І моя нерадісна любов.
19.06.1960
Не дивися так печально, брів похмуро не підводь...<br /> Не дивися так печально, брів похмуро не підводь.<br /> Усміхнись і просто вимов: "Божевільний, не підходь.<br /> Не ходи сумний та кислий, стань, досадо, в стороні,<br /> Як тебе немає поруч, веселіш тоді мені.
І хоч ти ніщо для мене, але ж, бач, яка біда:<br /> Мулить око порошина, як під вію попада..."<br /> Говори мені і смійся у холодній тишині.<br /> Буду знать, що ти щаслива,— легше стане і мені.
21.04.1957
Я дивлюся в твої перелякані очі...<br /> Я дивлюся в твої перелякані очі,<br /> Я тебе заголубить, запестити хочу.<br /> Тільки знаю: не треба! Не треба!<br /> Міг раніше я жить<br /> І не думать про тебе.<br /> Все вривалося в душу, в тривожне чоло —<br /> Все на світі було,<br /> Лиш тебе не було.<br /> А тепер уже й світу, здається, нема —<br /> Тільки ти залишилась сама.<br /> Але а протестую, волаю: не треба!<br /> Та не можу вже жить<br /> І не думать про тебе.<br /> 17.12.1961
Є в коханні і будні, і свята...<br /> Є в коханні і будні, і свята,<br /> Є у ньому і радість, і жаль,<br /> Бо не можна життя заховати<br /> За рожевих ілюзій вуаль.
І з тобою було б нам гірко,<br /> Обіймав би нас часто сум,<br /> І, бувало б, тремтіла зірка<br /> У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу<br /> У вагання і сумнівів час<br /> Дріб’язкові хмарки образи<br /> Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила<br /> Не образа, не гнів — любов.<br /> В душі щедро вона б світила,<br /> Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,<br /> Щоб сказати в тривожну мить:<br /> — Ненаглядна, злюща, чудова,<br /> Я без тебе не можу жить!..
22.02.1961
Дупло<br /> Одлунала далека пісня,<br /> Гамірливий вечір замовк.<br /> А тобі, видно, вдома тісно,<br /> Що бредеш по дорозі, як вовк.
Сумно бачить тебе одиноким —<br /> Де подруга твоя чи друг?<br /> Ну, чому ти проходиш боком,<br /> Не завернеш ніколи в круг?
Може, в тебе у грудях мука,<br /> То прийди, розкажи її —<br /> Ми простягнем на поміч руки,<br /> Мозолясті руки свої.
Може, душу пече образа,<br /> Може, впав ти від неї в стум?<br /> Не вагайся, підходь, розказуй —<br /> Ми у пісні розвієм сум.
Та в очах твоїх завжди спокій,<br /> І обличчя кругле, мов книш,<br /> І проходиш ти завжди боком,<br /> І підкреслено ти мовчиш.
І у всьому така погорда,<br /> Що говорять дівочі уста:<br /> — Запишався... якого чорта?<br /> — Торрічеллева пустота!
На трухляву столітню грушу<br /> Ти похожий, чванько й мурло,<br /> І боїшся, щоб хтось у душу<br /> Не заглянув, мов у дупло.
14.01.1960
Ой майнули білі коні...<br /> Ой майнули білі коні, тільки в'ються гриви,<br /> Тільки курява лягає на зелені ниви.<br /> Пронеслись, прогупотіли, врізалися в небо,<br /> Впала з воза моя мрія — пішки йде до тебе.<br /> Знаю: дійде, не охляне, в полі не зачахне —<br /> Світ твоїми, моя люба, кучерями пахне!<br /> Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію<br /> Прийде чистою до тебе біла моя мрія.
26.I.1962
В грудях набубнявіла тривога...<br /> В грудях набубнявіла тривога<br /> Світла, ніби ранок запашний,—<br /> Ти ще не хилила ні до кого<br /> Лобик свій упертий і смішний.<br /> Ти ще не торкалася губами<br /> Вічних і прозорих таємниць.<br /> Чистота твоя тремтить вогнями<br /> У червонім клекоті зірниць.<br /> Тільки манить ввечері дорога<br /> У казково загадковий світ...<br /> В грудях набубнявіла тривога,<br /> Тиха й мовчазна, як динаміт.
1963
Уманським дівчатам<br /> Умань! Добра, ласкава Умань.<br /> Хмари в небі — мов сива шаль.<br /> Я люблю у Софіївці думать,<br /> Із минулого знявши вуаль.
Обійду усі гроти й альтанки,<br /> З водограю нап’юся води.<br /> Розумію, чому уманчанки<br /> На побачення ходять сюди.
Ой дівчата, русяві й білі,<br /> Чорні очі — мов стиглий глід!<br /> Не дивитись на вас не в силі,<br /> А мені вже дивитись не слід.
І блідніють казкові химери,<br /> І німіє антична краса —<br /> Ви не гірші нічим од Венери,<br /> А вона ж цілий світ потряса!
Хто на сонце очей не мружить?<br /> От хіба що сліпі — та й все.<br /> Той, хто вас обмине байдуже,<br /> Мабуть, крем’ях у грудях несе.
Я люблю у Софіївці думать,<br /> Відганяючи спогадів рій.<br /> Від сьогодні, ласкава Умань,<br /> Скільки житиму — бранець твій.
28.10.1961