ТЕМРЯВА Насуунула темна ніч. Вітер зривав і з стріх солому, кидав по калюжах. Навколо мряка; дощ стояв, бився об листки; а дерево плакало, сльози котились і— тихенько падали на брудну землю. І раптом шумів грізно грім, гонив по небу чорні хмари і одгукувався по вулицях. Дядьки йшли біля тинів. Один став. Просвистів лісовий вітер і заховався в повітках. Знову рушили, вийшли за село. Десь прокричав півень, задзвенів відгук глибоко в серці, перетрусився маленькою мрякою. За селом починався степ. Безмежний океан клонився од вітру тугою, пересипався холодними краплями, хитав тендітні пелюстки квіток. Постаті дядьків спускались у кручу. Вітер проносився, бубонів по листках верб... Дядьки, як їжаки, повтягували голови; Федось Перевуд нахилився до товаришів. — Хлопці, знайте, що продав воли. Дядьки стояли і щільніше насували на плечі сіряки. Мовчали; тільки один, з кучерявим чубом, затяг тихенько пісню. Грім не переставав, по кручі шуміли потоки каламутної, перемішаної з глиною, води. Другі тільки хитали головами: Горобина ніч, горобина! Зачовгали по калюжах, обливались дощем..; Кручу пройшли, вилізли, сковзаючись по сКли зьких схилах. А ніч була однакова. Мов у бубон, десь далеко бурмотів грім. А инколи гримав. Роздирав небо і показував ніжні груди. Було темно. Дядьки злізли на стріху і проривали дірку. Тільки краплі перламутрились, коли одкидали жмені соломи. Вже один тихенько спускався із стріхи: потім за ним поховались і останні. Тільки горобина ніч заглядала проміннями блискавок в чорну дірку. По драбині спустились у сіни, а відтіля пішли в кімнату. Перевуд повернувся до хлопців. Спитав: — Де-ж вони сплять?— Хазяїн спросоння забурмотів: — Хто там? Ти, Одарко?— Постаті злилися в темряву, не ворухнулись... А потім один пішов у кухню. Хазяї спали; тихі, рівні подихи ховались у кутках. Перевуд в'їдався своїми гострими очима в тем. ряву. Довгі були хвилини. Вітер стукав у вікно, хитав виконниці. Перевуд крутнув головою і сміливо прошепотів: — Ну, братва!— Й кинулись. Хазяїн затремтів, виривався з рук а жінка плакала. Хтось засвітив огонь, враз позолотилась жерсть на іконах. В кухні закричала Одарка. Тихий полохливий шум переносився по кімнатах. Дитинка прокинулась. Перевуд хутко схопив її на руки і одніс у сіни. Хазяїнові закручували назад руки, а жінка тримтила. Степан засміявся кучерями, підкинув її на руки і поніс у другу кімнату. Там було темно. Жінка прохала: — Не займайте його!— — Добре! Стукали віконниці та на сінешні двері крапотіли громові бризки. І вирвалось чудне в полохливій пітьмі слово: — У. У, буржуйка! Закам'яніла молода жінка, розтяглась. А в другій кімнаті вже кінчили... Хазяїн віддав гроші, впав навколюшки. Вибух. Близько підкрався грім. Другий вибух. В кухні заплакала ОдарКа. — Мовчи, стерво, а то й тобі те буде,—сказав хтось із них. Степан жалісливо подивився на молоду жінку> на її ніжне тіло і вийшов до хлопців. — А дитина? — Та нехай живе! Надворі барабанив грім, іскрили блискавки. Федось ще раз зирнуз на трупа, сховав нагана. — Ну, хлопці, знаєте скільки грошей? Завтра до мене приходьте ділитися. Вийшли. Небо чорне; каламутні хмари пливуть низько, зачіпають сонне село і ніби падають на брудний степ. Федось уранці встав. Поламане дерево валялось на дворі. Жінка його вийшла з хати. Вона завжди була з великим животом—горбата. Кашляла й хворіла. — Я піду прати білизну,—одгукнулася, згорбилася ще дужче і віддалялася з чувалом. А в нього червоні жили на очах, ніби понадувались, а брови насунулись. Постать маленька з невеличкою бородою. Подивився. По садку, між травою, дзюрчали струмки. Земля парувала. Його хата стояла в глухій вулиці. А там, по долині, стогорі задумливі ліси, лани, гонів гони! шлях; байраки зелені, жовті, а за ними місця економій, маєтків. Уночі по байраках і між цеглою пробігають сліпі тіні... Був камінь, забрали дядьки на комини, а зразу білють порожні руїни... На зелених посівах гойдається сонце. . Двір Перевудів обнесений трухлявим тином. Збоку сарай. І він, випивши, казав: — Мій двір—економія. А то—каретник,—і показував на сарай. Потім гола клуня; стріхи позападали, ніби погризені пранцями. А хата стара, двері пов-грузли >' завжди смерділо кізяками, хоч і не було худобини; шибки позатулювані павутиною та чорними крапками... Старший син не жив дома. Він учився в школі, недалеко од цього села, колов там дрова, замітав у кімнатах і з цього жив. Мати одвикла од нього; а батько накидався, коли син приходив додому. — Живи вдома! Соромиш, сукин син... А сам ходив до церкви, говів у великий піст... Тоді жінка жила в сусідах, а діти порозбігались-Чулось: — Батько говіє, батько говіє. Перевуд на Великдень позичав борошна. Старі тітки казали: -— Що то вже побожний чоловік. Тільки очі, не доведи, господи! Зразу по селі йшов од майдана голос, бурхливий. Перевуд пішов. Там кричали: — Ловити треба злодіїв. А найдужче кричали заможні. На майдані зібралася вся громада. Дядьки ревли, хватались за чуби і махали руками. — Самосуд, як впіймаємо! Еіля комітету стояв Грицько, міліціонер. ІІІДНЯВ ґвинтовку. — Ми, туди їх, у мать.. Це буржуї. Він був п'яний і на його ніхто не дивився. Зомлівали крики. Говорили дядьки, кашляли й ще кричали: — Самосуд учинимо, як виявиться. Федось здригнув і потроху одходив од громади. Зайшов у вуличку. Грицько замовк, побачив бородатого дядька. — А ти чого кричиш?.. Нідзя. Куркулям заборонено кричати,—легенько штовхнув того в спину,—я от старий вояка і то не кричу. Федось оглядався. Додому не пішов, а звернув, по садках, стежками... Що-вечора пізно верталась додому Федосева жінка. В хаті смерділо блощицями та кричали діти. А раз прийшов додому син. — Ти нічого не приніс Петре?—обізвалась вона до нього. — Ні. Вона заплакала. — Злидні, синку!.. Учись, а то знаєш батька? Діти переставали кричати, а Петро задумався. Мати знову: — Може підеш завтра до церкви, богу помолишся. Син не слухав. Крізь смердючі чорні плями показувались зелені, байраки, де вночі бігають темні, сліпі тіні. І от неділя. По церквах тридзвонили. & повтрі літали ранкові мідні звуки. Батько глянув кисло на Петра. — Ти чого не йдеш до церкви? Мовчанка. Мати зітхнула. — Не хочу. Батько підскочив — Що—може в комуни"? Діти заскиглили; а мати стала з олив'яними очима, губи сині, шепотіли чи молитву, чи прокляття. Петро підвівся, похмуро одійшов. — І не п:-ду. Раптом вийшов з хати. ... Перед обідом прийшов Грицько (він доводився родичем). Випивали. Грицько казав: — На чорта ти хоч убивав, мовчали-б і так. Забрав що треба й кінець... А то начальник казав... Безразлічно. говорить, а як дізнаюся хто, так не-кай я. — Так то-ж буржуї. Жалько йому, чи-що. — Приказ Е. Безразлічно, бандити, говорить. Увечері позбирались хлопці. Жінка теж прийшла, похнюпилась. Жовтіла мертвим обличчям. Федось знизав брови. — Геть звідціля! Чортова моша... Степан махнув кучерями по козацьки. — Чудно, Федось, що ти віруючий... — А хіба не можна? — Та ні. А що вбиваєш-же; бог заброняє-ж... — А на фронті?.. Дурниця І Гілки, прип'яті минулою бурею, заходили в темряву і там згасали. І буває тут темрява; инколи, з горобиними ночами, трясла землю. І чути, ніби за кручею щось скиглить; чути як, пролазить нічне плахіття, ніби живе, ніби похмарене. І от хата одинока, яка була в удалу горобину ніч, така й зразу. Тоді без ножиків полоснули. Тільки дитина й Одарка не тут, бо трупи позабирали, поховали на кладовищі в одній труні. А на хресті написали: — От руки убийць скончались. Коли ховали, піп то яро брався за бороду, ніби вирвати думав, то гладив. Вітер розтрушував волосся. Піп затягував з дяком а баби підпирали руками щоки і потім тихенько плакали. Хто зна ОД чого. Одна баба казала: — Та й батюшка жалібно правлять. [ плив дим по могилах. Це третя була з таким написом, з березами, вишнями. Зразу Федось думав про це: — Скажіть: ми правильні, що так робимо?—обізвався він до хлопців. — Вповні справедливі! І кипіли жили на лобі, ніби шипучка, та чорніли. Вперта голова в Федося, лобага. Друга ніч була ясна, зоряна. Парубки розходились і вулиці, а Федось з братвою мандрував. Умовились не вбивати нікого. Дядько, до якого вони йшли, кив на хуторі. Здалеку ще виднілись комори і хата іід залізним дахом. Збоку спав ліс, розплющував очі й знову дрімав. Вони, як і в першу горобину ніч, йшли вкупі 1 коли перед очима вже повирізувались сараї, то зони перелізли через тин. Біля конюшні лежав о-5ака, загарчав. Степан кинув йому шматок сала. Федось і останні засміялись, бо собака захарчав, пустив червону стьожку і потім витягся. Ніч була ясна, зоряна. Вони одламали замка, коні заржали. Федось од-зязав обох; взяв собі одного, а другого віддав Степанові. Сіли. Поїхали через тік тихо. Дзвеніли вуз-цечки. Инші йшли пішки. Потім із лісу виїхала підвода й ті три сіли иа воза. Стелеться нічний шлях, торохтить віз. А на небі ЇЙ око недосяжний Чумацький Шлях, а тут синій нічний степ. Федось крикнув: Ну, хлопці, я з Степаном на Колонтай. Поїхав прямо, а ті звернули вправоруч. А хазяїн, тільки виїхали вони за тік, одчинив іверї, причаїв, як тінь, пішов у хату і вернувся з :инами. Пішли до конюшні. Собака здох, а конюшня Зула зачинена. Тоді хазяї" кинулися по хуторі; собаки загавкали, люди позбігались. Потім позапрягали коней, а деякі верхи— Й кинулись навздогін. ХазяТ сиділи на возі. Цокали і осі об колеса, а од воза падали тіні Місяць срібнорогий. ще молодий, плив за ними по ТЬМЯНІЙ СИНЯВІ... Доїхали до комітету. Хуторяни увійшли п хату. Деякі міліціонери спали на долівці, а Гриьцко сидів біля телефону. — Вам чого? Чш! — Обікрадено! — Так що-ж. Ви куркулі з Водяного. Знаю. А як куркулів обікрадено, то нічого добра в їх хватить... — А нащо-ж міліція? — Та ходім до начальника, що там з ним балакати" обізвався бородатий. І вийшли. Біля комітету стояли підводи, коні дрімали. Знову заторохтів по селу віз. Назад їхали хуторяни з начальником. Стали. Начальник увійшов, побудив міліціонерів. Грицько схилився на стіл, не вірив. — ІДо, хіба справді їхати, це-ж куркулі? — їхати! Треба ловити бандитів! — Хіба є такий закон?— — Приказ і не розговарювать! Задзвеніли ґвинтовки Два міліціонери поїхали з хуторянами. їхав і Грицько. — Ви, сукини сини, підкупили начальника. Де такий закон, щоб обороняти куркулів?., Другий засунув затвор. — Нічого не зробиш. Говорить, бандити. Хазяї сіли на коней, а инші хуторяни повернули назад. їхали шагом. З села звернули вліворуч. — От-туди поїхали вони, бо через тік. — Так ви-ж могорич ставте. — Та вже-ж! Почухали потилиці. Ніч степова замертвіла, засиніла: Жита кругом. По дорозі замирав пил як і степ. І серед степу людські голоси були ТИХІ й боязькі. А Грицько кусав губу. — Хитрі гади!—Потім побачив дробовики у хуторян.—А оружіе чого, хіба можна? — Дробовики маєм право. І не балакали. — Це хлопці: Федось, Степан,—думав Грицько— і чорти їх потаскали... А тепер арештовуй. — А що, якби вас тут той,—звернувся він до хуторян. Бородатий розгладив уса, подивився на синів і спокійно промовив: — Не питай, нас більше, та й подужали-б... Ну, що буде, то буде—наганяти! Грицько вдарив коня. Понеслися, перепливаючи, сині лани. Впереді виднілися дві точки. Грицько кричав: — Стій!— і вибухнув у повітря. Коні важко дихали і ще важче одбивали пил. Передні були вже зовсім близько, хуторяни направили дробовики і ще раз крикнули: — Стійі Клацали підкови, пил улігся. Передні приставали, потім зовсім стали. Перебалакувались між себе. Степан хитнув головою й зліз. — Один чорт, влопалися... Аби хоч менш їх!— теж стали. Грицько забрав "нагана". Федось мовчав, а хуторяни забрали коней та гладили гриви, Степан та Федось злізли з коней. Пішли. Повернули й мовчки поїхали. Грицько придивився. — Хлопці! Чого мовчите? Не поїхав, якби не начальник, підкупили, мабуть, оці... Хазяї єхидно засміялися, а Федось підняв голову. — Я і на суді скажу, що буржуїв бив! 1 все... А як вернуся, то побачимо. А начальник буржуйський попихач! Була тиха степова ніч, мріяли сині лани, нічні кажани перелітали по-над дорогою. А згори дивився на цих людей ері норогий молодик.