Смеркало. Кущами Щербачкової ліщини, обережно розмовляючи, крались сіро-чорною смугою постаті озброєних людей. — Ой, які нетрі! — Так ти, Савко, оце аж сюди комунара привів? Мовчки, рішуче йдуть; хтось ядовито посміхнувся, вилаявся на ліщину, що шльогнула його по обличчю, поправив на плечі рушницю і ритмічно ступав у такт за своїми товаришами. — А він, кажеш, сидить і жде... Паски? Мовчать. Під ногами шелестить листя, хрускає ломаччя... — Партійний?.. А якийсь злий голос: — Побачиш... Ой, щирий, як коняка: карточка партійна ще з дванадцятого року... Сміх. Підходять до садка, що розкинувся он на горбах, вище калини, і манячить назустріч своїм зелено-сизим листом. — Цс-сс, тихо, хлопці... Треба пропуск, а то кривий чорт угатить. З кущів калини почувся нервовий голос: — "Огарок"? І легко стукнула об корч рушниця. — "Іскра"! Басом покотилась луна до калини. — Ну, що?.. Сидить? — Ага... не признається, хто з наших там? — Гадиянова душа!.. — Тихо, ради бога! Замовкли. Обережно цокнули затвори, заскрипіла у клуні хвіртка... — Спиш, товаришу? Хі-хі! Свіже сінце... — Ведіть його до хати. Так, значить... А ти, Кузьма, постав вартового: і, розумієш, нітелень! — Слухаю, зараз... — Ну, до хати! Сріблястим листом поклонився явір коло порога, як вели в невідому хату невідомого чоловіка на весілля смерті криваве... Поклонився і зажурено зашелестів. — Сідай, Байденко, так, здається, тебе величають? Гостем нашим будеш — погуляємо по-козачи, товаришу! — Ха-ха-ха! На комині затанцював од сміху лойовий каганець, а на лаві засвітились засмалені лоби і тінями великими одбились по білих стінах хати постаті людські... ...Врізалось в пам’ять: "Ой, брате, брате, та де тебе взяти..." — Хі-хі! — Ти ж кажеш нам, товаришу, що ти канівський? — Значить, українець, хоч і проданий... — Галько, чарку і до чарки! Злякано метнулась молодиця по хаті, заторготіла ложками, перегнулась коло печі... Потім до чоловіка: — Печеню чи капусту? — Капусту. На столі стояла четвертина мутного, як березовий сік, самогону; хазяїн хати, Кондрат Щербачок, здоровий, білобрисий чоловік, стояв тут же, коло столу, і поважно різав скибками хліб. Його очі кожного разу, коли він клав скибку на стіл, зустрічались з поглядом' невідомого йому чоловіка, що сьогодні вранці так гарно говорив на сході... "Чудний якийсь чоловік, кумедний,— думав собі Щербачок,— очі горять, а, видно, людей не бачить... Хоч і комуніст..." Крутнув головою: "Видима смерть — кожному страшна..." — Внеси ще, Галько, гірків. Молодиця швиденько витерла полумисок, накинула кохту, коли з печі: — Ма-м-о-о, я боюся! Ай-сй... — Чого ти, Митька? Я зараз вернуся. От дурень, тато ж у хаті... Криво посміхнулась і — майнула спідницею з хати. Злякано оглянувся на піч Байденко, привітно, але з невідомою страшною мукою на обличчі, подивився пильно на Митьку і з очей покотились рясні-рясні сльози... — Журишся, товаришу?! Мовчить і шепоче щось собі. — Ех, приборкали нашу волю... Тліє душа, болить... Смерть, Сашо, смерть, Сашо... Коло порога стояли з рушницями; на лаві ж сиділи у чорних шинелях, заряджали "Нагана" і балакали, як просився перед смертю якийсь тульський солдат-більшовик. — Розстебнув гімнастерку, червона юшка тече... І на грудях мідний хрест... хі-хі! — Що ти, товаришу дорогий, шепочеш; може, думаєш, пристріт, то пройде? Ой, ні — це не пристріт, а боротьба: ми, як ти казав на сході, "вороги"... — А наша партія, товаришу, "темна ніч"... Але вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку,— ти ж українець!.. Блиснули очима, посміхнулись про себе і почали залазити за стіл; Байденка посадили на покуті, як почесного гостя, і примовляли-приказували за кожною чаркою, покіль не підпились. — Пий, товаришу, бо далека дорога стелеться перед тобою... — В Я синове! — Пий-напивайся, пісні співай, бо на наше весілля йдеш... І пили, і сміялися-сміялися... Пив і Байденко, маленькою біленькою чашечкою з голубами на вінцях, як воду, пив мутний самогон, пив і закусував, а з очей капали рясні сльози, коли підводив голову на піч до білявенького хлопчика. — Ну, скажи нам,— питали Байденка,— чи віриш ти в свою всесві-т-ню революцію, за яку кладеш зараз голову? Посміхався, як з давніми приятелями: — Вірю. Гострі, завзяті очі спалахнули під засмаленими лобами, впилися в обличчя Байденка і одбивали своїм блиском-огнем одно невеличке страшне слово — смерть... — А скажи, товаришу, ти великий трус? І весело одповідав він: "Ні". Далі підвівся, але дужа рука Щербачка посадила його на своє місце. — Жди, тобі твоє буде... Байденко: — Востаннє, товариші, дайте подивитись мені на того білявенького хлопчика, що на печі" бо він так похожий на мого Сашу, як вилитий... Слухали. — Хай каже... Цікаво, як п’яний... хі-хі! А він під образами, блідий, як стіна, але гордий, що поборов жах — так, так, він не просить собі життя, ні, він... — Я знаю, сьогоднішній день для мене останній день, і я хочу... отой білявенький хлопчик... Клацнули скивиці... На настільнику змішалась з кришками хліба червона кров. І гостро-гостро врізалось у пам’яті: "Ой брате-брате, та де тебе взяти?" — Ги-ги! Гад рябочеревий, коники викидає! — Хлопчика... білявенького... Комуну щепить будеш?! Червоні од самогону очі гостей посоловіли; злий жорстокий огник звіра хижого затанцював на чоловічках... — В Ясинове — прикладами! Вийшли з хати гості. І вдруге ще нижче поклонився сріблястим листом явір коло порога, як вели в темряву ночі невідомого чоловіка на весілля смерті криваве... Поклонився і зажурено зашелестів. 1922