Тем О'Шентер

Почвар і упирів ця книга повна.<br />
Гевін Дуглас

Коли із міста на смерканні<br />
Ідуть рознощики останні<br />
I, спрагу чуючи, гуртом<br />
Спішать сусіди до корчом;<br />
Коли заходить ніч — і всюди<br />
Шляхами йдуть і їдуть люди,<br />
I над коновками у нас<br />
Так весело минає час,-<br />
Тоді ніщо нам довгі милі,<br />
Твань, рівчаки й мости похилі;<br />
Ми забуваєм хату, де<br />
Нас непривітна жінка жде,<br />
До темної подібна хмари,<br />
I береже свій гнів для свари.

Так, з Ейра їдучи конем,<br />
Колись гадав сумлінний Тем.<br />
(Ейр — місто, славне над містами<br />
Своїми хлопцями й дівками.)

О Теме! Чом же ти забув<br />
Те, що од жінки вранці чув?<br />
А Кет казала — ніде діться,-<br />
Що ти ледащо і п'яниця;<br />
Що, буцім, в ярмаркові дні<br />
Не прохмеляєшся з гульні;<br />
Що, як у мельника буваєш,<br />
Так і останнє пропиваєш;<br />
Що, як коня свого куєш,<br />
I з ковалем гуляєш теж;<br />
Що й свято дурню ні по чому;<br />
Що п'єш коло святого дому;<br />
Що ти доп'єшся, поки десь<br />
У річці втопишся, як пес;<br />
Що вхоплять дурня серед ночі<br />
У Алловеї поторочі.

О жіночки! Як жаль мені,<br />
Що ваші речі напутні<br />
Ми так не любим вислухати —<br />
І забуваєм, ледве з хати!

До повісті ж: у вечір той,<br />
В корчму забрівши, наш герой<br />
Сів перед вогнищем веселим<br />
I пінним утішався елем.<br />
Був з ним і Джон, веселий швець,<br />
Друг найвірніший і питець;<br />
Його наш Тем любив, як брата,<br />
I пив із ним у будні й свята.

Під пісеньки, під жарти й сміх,<br />
Для Тема час так швидко біг!<br />
Щодалі ель йому смачнішав;<br />
Щодалі більше сміливішав<br />
Тем із шинкаркою; а Джон<br />
Хазяїну розгонив сон<br />
Оповіданнями чудними;<br />
Той гучно реготав над ними.

Хоч бив у вікна град з дощем,<br />
Про те не думав зовсім Тем!

А що ж Турбота, де поділась?<br />
З досади в кухлику втопилась!<br />
Летіли хвилі, як летять<br />
Із медом бджоли. З ким зрівнять<br />
Героя нашого? Підпивши,<br />
Він за усіх владик щасливший!

Та щастя — наче мак, що вмить,<br />
Лиш доторкнешся, облетить;<br />
Або як ті сніжинки білі,<br />
Що у холодній тануть хвилі;<br />
Полярне сяйво схоже з ним,<br />
Що пропадає, наче дим.<br />
I сяйво райдуги прекрасне,<br />
Що серед хмар так швидко гасне.

Хто спинить часу течію?<br />
О Теме, в дальню путь свою<br />
Лаштуйся і сідлай шкапину!<br />
В цю темну і страшну годину,<br />
Як ні душі нема в полях,<br />
Тем виїздить один на шлях.

Назустріч дув страшний вітрище;<br />
Котився грім все нижче й нижче;<br />
Дощ припускав; холодний змрок<br />
Ковтав зигзаги блискавок;<br />
В таку годину — кожний знає —<br />
Сам сатана в полях гуляє.

Та на своїй кобилі Мег<br />
(Найкращій між її колег),<br />
Не боячись дощу і грому,<br />
Одважно по шляху грузькому<br />
Прямує Тем наш. То чимдуж<br />
Він проти вітру капелюш<br />
Придержує, а то під носа<br />
Мугиче пісеньку та скоса<br />
Навколо зирить, стереже,<br />
Щоб не підкравсь упир. Уже<br />
Він бачить церкву, де щоночі<br />
Кричать сичі і поторочі.

Тем саме перебродив брід,<br />
Де змерз колись рознощик-дід;<br />
Де Чарлі, із бенкету йдучи,<br />
Біля берези вбився з кручі;<br />
Де немовлятко в осоці<br />
Задушене знайшли стрільці;<br />
Де серед терну, край загати,<br />
Повісилася Менго мати.

Вже недалеко Дун шумів;<br />
Лісами йшли стовпи дощів;<br />
Світили блискавки все ближче,<br />
Громи котились нижче й нижче.<br />
От серед стогнучих дубів<br />
Закляту церкву Тем уздрів.<br />
З усіх щілин вона світилась,<br />
Од гуку й танців аж трусилась.

Джон Ячне Зерно, наш герою!<br />
Що всі пригоди нам з тобою?<br />
Що страхи? З чаркою вина<br />
Нам не страшний і сатана!

В макітрі Тема так шуміло,<br />
Що далі він рушає сміло.<br />
Тут Мег із дива стала пнем;<br />
Мерщій її принукнув Тем.<br />
Вона іде... Вже церква близько.<br />
Мій світе, що за дивовисько!

В танкy відьми і чаклуни;<br />
Але не котильйон вони,<br />
Нам із Парижа на забаву<br />
Привезений, танцюють жваво,<br />
Ні, інші танці тішать їх!<br />
Під згук волинки, ріл і джиг<br />
Їм піддавали жару — танці,<br />
Що люблять їх усі шотландці.<br />
Їм сам нечистий пригравав,<br />
Що вигляд пса собі прибрав<br />
I, сівши в вівтарі у ніші,<br />
Мелодії найскаженіші<br />
Так затинав, аж угорі<br />
Тріщали бантини старі.

Стояли труни там відкриті;<br />
Мерці, у савани сповиті,<br />
Під чарами, немов живі,<br />
Свічки держали воскові.<br />
При світлі їх наш Тем цікавий<br />
Вздрів на столі од пут іржавий<br />
Кістяк убивці; з ним у ряд —<br />
Двох нехрещених немовлят;<br />
Там злодій був, з вірьовки знятий,<br />
(Останнім криком рот рознятий);<br />
Був келеп у кривавій ржі;<br />
Були скривавлені ножі;<br />
Шнурок, яким дітей душили;<br />
Кинджал, що батька до могили<br />
Поміг спровадити синку;<br />
Волосся сиве на клинку<br />
Виднілося; там адвокатський<br />
Язик лежав — як міх жебрацький,<br />
Він аж роздувся од брехні;<br />
Серця попів гидкі, брудні,<br />
Од злоби чорні, в купі тліли<br />
Й повітря смородом труїли...<br />
I інших див було, таких,<br />
Що страшно й згадувати їх.

Та поки, витріщивши очі,<br />
Наш Тем дивився, поторочі<br />
Дедалі швидше й веселіш<br />
Крутилися, і все гучніш<br />
Дув у сопілку пес кошлатий;<br />
I все безумніше проклятий<br />
Крутивсь у церковці танок;<br />
Ті йшли навприсядки, ті вскок,<br />
Ті вихилясом, інші згинці,<br />
Ті парами, ті поодинці;<br />
Аж душно їм, аж піт з них ллє!<br />
I от усе шмаття своє<br />
Вони із тіла геть зривають<br />
I в сорочках самих кружляють!

О Теме, Теме! Що, якби<br />
Це не гидкі були баби,<br />
А молоді дівчатка, вбрані<br />
У білі льолі тонкоткані?<br />
Я б ці штани мої (колись<br />
На них пішов чудовий плис)<br />
Віддав — хоч інших і не маю,-<br />
Щоб тільки глянути на зграю.

Та од старих відьом, що там,<br />
Гидким обіпнуті шматтям,<br />
Кощавий вихиляли тулуб,<br />
Мені нутро перевернуло б.

Та знав наш Тем, куди дивиться:<br />
Гарненька, свіжа молодиця<br />
Тієї ночі в перший раз<br />
Прийшла на гулянку (далась<br />
Нам узнаки вона: немало<br />
Скота од чар її пропало,<br />
Човнів на дно пішло, зерна<br />
Згнило у полі); тож вона<br />
В своїй сорочці, ще дівочій,<br />
В своїй найкращій, хоч коротшій,<br />
Ніж личило б у ніч таку,<br />
Кружляла весело в танку.

Не знала, жаль, небіжка-баба,<br />
Що ця сорочечка-приваба,<br />
Що на останній золотий<br />
Вона онучечці своїй<br />
Купила в ярмарку у місті,<br />
Потрапить в ігрища нечисті.

Тут музі треба скласти крила,<br />
Бо не така у неї сила,<br />
Щоб оспівать вона могла,<br />
Як у таночку Ненні йшла<br />
(Найкраща відьма в Алловеї)<br />
I як захоплено на неї<br />
Дивився з шляху наш герой;<br />
Як навіть сатана — і той<br />
Аж гедзкавсь, сидячи у ніші,<br />
I дув у дудку все сильніше.

Тем і незчувся, як у нього<br />
Самі засовалися ноги...<br />
Як божевільний, він кричить:<br />
— Їй-богу, добре!..— Згасли вмить<br />
Вогні. Тем їде, поспішає.<br />
За ним увесь кагал рушає.

Як із розбитого дупла<br />
Летить сім'я бджолина зла;<br />
Як мчать надвірні пси завзяті<br />
Услід меткому кошеняті;<br />
Або за злодієм, бува,<br />
Біжить юрба ярмаркова;<br />
Так Меггі скаче, а за нею —<br />
Всі упирі із Алловея.

Ах, Теме! Тут тобі і край!<br />
У пеклі будеш, так і знай!<br />
Даремно жінка жде до хати —<br />
Вдовою, бідній, звікувати!<br />
Наддай, наддай же ходу, Мег,<br />
Спіши на міст, на самий верх!<br />
Спіши, бо через бистру воду<br />
Нечистому немає ходу!<br />
Лети! Злетіла Мег на міст.<br />
Та тільки — де ж подівся хвіст?

Це наробила клята Ненні:<br />
Найперша у юрбі шаленій<br />
Вона чимдуж за верхівцем<br />
Летіла — там би й згинув Тем,<br />
Якби не винесла кобила<br />
Його з біди, хоч загубила<br />
При тому свій розкішний хвіст —<br />
Така була у Ненні злість.

О ви, батьки, сини й онуки!<br />
Всі, хто цю книгу візьме в руки!<br />
Як по дорозі із корчми<br />
Почнуть верзтися вам відьми,<br />
Згадайте ви цю повість просту<br />
Про шкапу Темову безхвосту!