Тем О'Шентер
Тем О'Шентер
Тем О'Шентер
Почвар і упирів ця книга повна.<br /> Гевін Дуглас
Коли із міста на смерканні<br /> Ідуть рознощики останні<br /> I, спрагу чуючи, гуртом<br /> Спішать сусіди до корчом;<br /> Коли заходить ніч — і всюди<br /> Шляхами йдуть і їдуть люди,<br /> I над коновками у нас<br /> Так весело минає час,-<br /> Тоді ніщо нам довгі милі,<br /> Твань, рівчаки й мости похилі;<br /> Ми забуваєм хату, де<br /> Нас непривітна жінка жде,<br /> До темної подібна хмари,<br /> I береже свій гнів для свари.
Так, з Ейра їдучи конем,<br /> Колись гадав сумлінний Тем.<br /> (Ейр — місто, славне над містами<br /> Своїми хлопцями й дівками.)
О Теме! Чом же ти забув<br /> Те, що од жінки вранці чув?<br /> А Кет казала — ніде діться,-<br /> Що ти ледащо і п'яниця;<br /> Що, буцім, в ярмаркові дні<br /> Не прохмеляєшся з гульні;<br /> Що, як у мельника буваєш,<br /> Так і останнє пропиваєш;<br /> Що, як коня свого куєш,<br /> I з ковалем гуляєш теж;<br /> Що й свято дурню ні по чому;<br /> Що п'єш коло святого дому;<br /> Що ти доп'єшся, поки десь<br /> У річці втопишся, як пес;<br /> Що вхоплять дурня серед ночі<br /> У Алловеї поторочі.
О жіночки! Як жаль мені,<br /> Що ваші речі напутні<br /> Ми так не любим вислухати —<br /> І забуваєм, ледве з хати!
До повісті ж: у вечір той,<br /> В корчму забрівши, наш герой<br /> Сів перед вогнищем веселим<br /> I пінним утішався елем.<br /> Був з ним і Джон, веселий швець,<br /> Друг найвірніший і питець;<br /> Його наш Тем любив, як брата,<br /> I пив із ним у будні й свята.
Під пісеньки, під жарти й сміх,<br /> Для Тема час так швидко біг!<br /> Щодалі ель йому смачнішав;<br /> Щодалі більше сміливішав<br /> Тем із шинкаркою; а Джон<br /> Хазяїну розгонив сон<br /> Оповіданнями чудними;<br /> Той гучно реготав над ними.
Хоч бив у вікна град з дощем,<br /> Про те не думав зовсім Тем!
А що ж Турбота, де поділась?<br /> З досади в кухлику втопилась!<br /> Летіли хвилі, як летять<br /> Із медом бджоли. З ким зрівнять<br /> Героя нашого? Підпивши,<br /> Він за усіх владик щасливший!
Та щастя — наче мак, що вмить,<br /> Лиш доторкнешся, облетить;<br /> Або як ті сніжинки білі,<br /> Що у холодній тануть хвилі;<br /> Полярне сяйво схоже з ним,<br /> Що пропадає, наче дим.<br /> I сяйво райдуги прекрасне,<br /> Що серед хмар так швидко гасне.
Хто спинить часу течію?<br /> О Теме, в дальню путь свою<br /> Лаштуйся і сідлай шкапину!<br /> В цю темну і страшну годину,<br /> Як ні душі нема в полях,<br /> Тем виїздить один на шлях.
Назустріч дув страшний вітрище;<br /> Котився грім все нижче й нижче;<br /> Дощ припускав; холодний змрок<br /> Ковтав зигзаги блискавок;<br /> В таку годину — кожний знає —<br /> Сам сатана в полях гуляє.
Та на своїй кобилі Мег<br /> (Найкращій між її колег),<br /> Не боячись дощу і грому,<br /> Одважно по шляху грузькому<br /> Прямує Тем наш. То чимдуж<br /> Він проти вітру капелюш<br /> Придержує, а то під носа<br /> Мугиче пісеньку та скоса<br /> Навколо зирить, стереже,<br /> Щоб не підкравсь упир. Уже<br /> Він бачить церкву, де щоночі<br /> Кричать сичі і поторочі.
Тем саме перебродив брід,<br /> Де змерз колись рознощик-дід;<br /> Де Чарлі, із бенкету йдучи,<br /> Біля берези вбився з кручі;<br /> Де немовлятко в осоці<br /> Задушене знайшли стрільці;<br /> Де серед терну, край загати,<br /> Повісилася Менго мати.
Вже недалеко Дун шумів;<br /> Лісами йшли стовпи дощів;<br /> Світили блискавки все ближче,<br /> Громи котились нижче й нижче.<br /> От серед стогнучих дубів<br /> Закляту церкву Тем уздрів.<br /> З усіх щілин вона світилась,<br /> Од гуку й танців аж трусилась.
Джон Ячне Зерно, наш герою!<br /> Що всі пригоди нам з тобою?<br /> Що страхи? З чаркою вина<br /> Нам не страшний і сатана!
В макітрі Тема так шуміло,<br /> Що далі він рушає сміло.<br /> Тут Мег із дива стала пнем;<br /> Мерщій її принукнув Тем.<br /> Вона іде... Вже церква близько.<br /> Мій світе, що за дивовисько!
В танкy відьми і чаклуни;<br /> Але не котильйон вони,<br /> Нам із Парижа на забаву<br /> Привезений, танцюють жваво,<br /> Ні, інші танці тішать їх!<br /> Під згук волинки, ріл і джиг<br /> Їм піддавали жару — танці,<br /> Що люблять їх усі шотландці.<br /> Їм сам нечистий пригравав,<br /> Що вигляд пса собі прибрав<br /> I, сівши в вівтарі у ніші,<br /> Мелодії найскаженіші<br /> Так затинав, аж угорі<br /> Тріщали бантини старі.
Стояли труни там відкриті;<br /> Мерці, у савани сповиті,<br /> Під чарами, немов живі,<br /> Свічки держали воскові.<br /> При світлі їх наш Тем цікавий<br /> Вздрів на столі од пут іржавий<br /> Кістяк убивці; з ним у ряд —<br /> Двох нехрещених немовлят;<br /> Там злодій був, з вірьовки знятий,<br /> (Останнім криком рот рознятий);<br /> Був келеп у кривавій ржі;<br /> Були скривавлені ножі;<br /> Шнурок, яким дітей душили;<br /> Кинджал, що батька до могили<br /> Поміг спровадити синку;<br /> Волосся сиве на клинку<br /> Виднілося; там адвокатський<br /> Язик лежав — як міх жебрацький,<br /> Він аж роздувся од брехні;<br /> Серця попів гидкі, брудні,<br /> Од злоби чорні, в купі тліли<br /> Й повітря смородом труїли...<br /> I інших див було, таких,<br /> Що страшно й згадувати їх.
Та поки, витріщивши очі,<br /> Наш Тем дивився, поторочі<br /> Дедалі швидше й веселіш<br /> Крутилися, і все гучніш<br /> Дув у сопілку пес кошлатий;<br /> I все безумніше проклятий<br /> Крутивсь у церковці танок;<br /> Ті йшли навприсядки, ті вскок,<br /> Ті вихилясом, інші згинці,<br /> Ті парами, ті поодинці;<br /> Аж душно їм, аж піт з них ллє!<br /> I от усе шмаття своє<br /> Вони із тіла геть зривають<br /> I в сорочках самих кружляють!
О Теме, Теме! Що, якби<br /> Це не гидкі були баби,<br /> А молоді дівчатка, вбрані<br /> У білі льолі тонкоткані?<br /> Я б ці штани мої (колись<br /> На них пішов чудовий плис)<br /> Віддав — хоч інших і не маю,-<br /> Щоб тільки глянути на зграю.
Та од старих відьом, що там,<br /> Гидким обіпнуті шматтям,<br /> Кощавий вихиляли тулуб,<br /> Мені нутро перевернуло б.
Та знав наш Тем, куди дивиться:<br /> Гарненька, свіжа молодиця<br /> Тієї ночі в перший раз<br /> Прийшла на гулянку (далась<br /> Нам узнаки вона: немало<br /> Скота од чар її пропало,<br /> Човнів на дно пішло, зерна<br /> Згнило у полі); тож вона<br /> В своїй сорочці, ще дівочій,<br /> В своїй найкращій, хоч коротшій,<br /> Ніж личило б у ніч таку,<br /> Кружляла весело в танку.
Не знала, жаль, небіжка-баба,<br /> Що ця сорочечка-приваба,<br /> Що на останній золотий<br /> Вона онучечці своїй<br /> Купила в ярмарку у місті,<br /> Потрапить в ігрища нечисті.
Тут музі треба скласти крила,<br /> Бо не така у неї сила,<br /> Щоб оспівать вона могла,<br /> Як у таночку Ненні йшла<br /> (Найкраща відьма в Алловеї)<br /> I як захоплено на неї<br /> Дивився з шляху наш герой;<br /> Як навіть сатана — і той<br /> Аж гедзкавсь, сидячи у ніші,<br /> I дув у дудку все сильніше.
Тем і незчувся, як у нього<br /> Самі засовалися ноги...<br /> Як божевільний, він кричить:<br /> — Їй-богу, добре!..— Згасли вмить<br /> Вогні. Тем їде, поспішає.<br /> За ним увесь кагал рушає.
Як із розбитого дупла<br /> Летить сім'я бджолина зла;<br /> Як мчать надвірні пси завзяті<br /> Услід меткому кошеняті;<br /> Або за злодієм, бува,<br /> Біжить юрба ярмаркова;<br /> Так Меггі скаче, а за нею —<br /> Всі упирі із Алловея.
Ах, Теме! Тут тобі і край!<br /> У пеклі будеш, так і знай!<br /> Даремно жінка жде до хати —<br /> Вдовою, бідній, звікувати!<br /> Наддай, наддай же ходу, Мег,<br /> Спіши на міст, на самий верх!<br /> Спіши, бо через бистру воду<br /> Нечистому немає ходу!<br /> Лети! Злетіла Мег на міст.<br /> Та тільки — де ж подівся хвіст?
Це наробила клята Ненні:<br /> Найперша у юрбі шаленій<br /> Вона чимдуж за верхівцем<br /> Летіла — там би й згинув Тем,<br /> Якби не винесла кобила<br /> Його з біди, хоч загубила<br /> При тому свій розкішний хвіст —<br /> Така була у Ненні злість.
О ви, батьки, сини й онуки!<br /> Всі, хто цю книгу візьме в руки!<br /> Як по дорозі із корчми<br /> Почнуть верзтися вам відьми,<br /> Згадайте ви цю повість просту<br /> Про шкапу Темову безхвосту!