— Пс-с-ст! Уже йде! — Куда? — До нас! — Де? — Пс-с-ст! Онде вже на Приймаковім перелазі. Васи'! Скоч ше на під. — Чого? — Накрий термітев одежину, привали каменем дошку! — Вже привалив. — То скинь кожушину, бо возме... — Ні, я втечу. — Неня сховала опинку? — Сховала? — А єма єк? — Попелом притрусив, не заздрит... — Дє'! — Шо? — Дайте ше свій капелюх мені. — На, тікай! За воринням показалася фігурка, вся в чорному одінню, а на голові шапка з чорно-жовтою мотузкою на долішніх краях і з кругленьким гудзиком напереді. Гудзик виходить понад рівне дно шапки. Під лівою пахою подовгаста книга, в правій руці бук. За фігуркою йдуть два люди. Один несе спору в'язку мужицького плахтя та одіння, другий голіруч. — Дома Курило Сівчук? Тиша... — Курило Сівчук дома? — грімкіше крикнула фігурка. — Чіму би не дома, проше ласки божої та й панцкої, — відозвався з низенької, майже безвіконної хати хрипливий придушений голос. Слідом за тим скрипнули чорні закурені двері і випустили надвір чоловіка середнього росту. Його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волосся, сухоребрі груди, що їх не обіймає собою темна латана сорочка, витерті червонаві холошні і худокості босі ноги говорили самі за нього, що він є. Він не потребував представлятися. На його стан зложилися віки нужди і вип'ятнували на ньому грубими буквами: мужик. — Я дома, проше ласки божої та й... — повторяв Курило Сівчук, схиляючися вниз. — Чому не відзиваєшся, як тебе кличуть? — сердито спитала фігурка. — Та єк же ні? Я дома, проше ласки... — Будемо тебе забирати на податок... — Що ж дієти, проше ясного пана та й здикуторя. — Худобу маєш? — Маржинки дасть біг, проше пана. Вже давно не кушіли-сми скороми. — Що маеш рухомого? — Хороми?! Ей де! Хоромів нема, проше пана, штири голі стіні, та й по всему. Бідно си діє, пишний, та й годний, та чємний панчіку! — Брешеш! Присяжний! Ходім досередини. — Або ж я спираю ласкавого пана? Пан екзекутор штовхнув палицею в двері, що до половини вже буди отверті. Двері заскрипіли і відхилилися аж до самої стіни. Екзекутор зугнувся і переступив поріг, за ним увійшов присяжний, а відтак Сівчук. Другий присяжний лишився із своєю в'язкою надворі і прилагоджував посторонки на довгий пакунок. — Де ж твої річи? — питав невдоволений екзекутор. — Бідно си діє, ясний та добрий панчіку, штиря стіні та й... Самі здорові видите, бог би вам дав панованє! — Я нічого не виджу. — Га! Нічьо ж бо й видіти панцким очам: біда та й клопіт! — То твоя жона? — То, проше ласки пана, жінка. Курилиха Сівчучка, що досі стояла неповорушно в чорній сорочці без опинки, постурила один ступінь ближче ід чоловікові свому і глянула наскісь екзекуторові в очі. — Нічьо нема, файний та добрий панчіку, без опиночки ходжу. — Таки нема нічьо, хоч гинь, — додав Сівчук. — Де ж ви спите? — Шінуючи чєсну голову панцку, та й сьвіті образи, та й нас, ірщених, ми спимо на земли, а діти на лавици. — На чім спите? — Таки на земли. — А подушки де? — Га! Подушок даст біг, на кулаці спимо. — Брешеш! — То, шьо очі видют, то є; я не спираю шукати. Екзекутор перейшовся скорим ходом по хаті і стукнув палицею в один, другий і третій кут. Він бачив, що йому нема що звідси взяти: під передньою стіною довша дошка на трьох стовпцях — то лавиця; під примежньою стіною коротша дошка на двох стовпцях — то "стіл", насередині хати яма на ватру, присипана попелом, — то піч. Бачив се добре, але з привички шукав. По хвилинці зупинив він свй погляд на стіні, що під нею стояв "стіл". Там висів образ. Тло його чорне, закурене, тільки темно-жовтаві пасмужки нагадували лице, голову і ясність над головою якогось святого. Одні лишень рами, що, видко, вийшли з-під майстерського гуцульського долота, додавали йому поваги і приманювали око. Сівчук узрів, що "пан" вдивляється в образ, і почіхався в голову. — То якісь кавал балвана, — пробуркотів сам до себе екзекутор. — Ні, проше пана, то не Палагна, то сьвітий Николай. — Але рами ладні. — То ше мій прадід їх різьбив. — Звідки ти маєш той образ? — То таки, проше пана, з діда-прадіда. Присяжний! Здойми той образ! — Та єк же це, панчіку? Спадайте на рани божі, лишіт сьвітого, — просив Курило. — Спадайте на рани божі, пишний та файний пане здекуторю, комісарику наш любий, — голосила Курилиха. Присяжний не ждав, зняв хутко образ і виніс надвір. Тільки порох закурився, і павутинням обведений простокутник лишився на тому місці, де стояв образ. — Та єк же без образа в хаті, проше ясного пана? — падькався Курило. — Не осоружте нам хату, комісарю чєсний, — заводила Курилиха. — Шкода гаданя! Ще й хата піде на ліцитацію, як не заплатиш податку, я права не скасую, — гримнув пан екзекутор і вийшо надвір. — Присяжні! До Гриця Саїна! Пішли... Надворі вже добре вечоріло, коли Курилиха Сівчучка з маленькою донькою Анничкою розкопувала серед хати яму і видобувала з неї "начінє": два глиняні горшки, п'ять дерев'яних ложок, стільки ж червонявих мисочок і кулешінник. Юрко відвалив камінь з пригнилої тертиці на даху і витягав із задненого поду одежину та подавав Василькові і Петрикові, що бігцем заносили її в хату. — Вже все, Васильку? — питав батько синка, котрому подавав постоли з онучами. — Все, дєдику! Ваш сердак та й сорочка, ненин киптар, опинка та й сорочка, наші кожушинки та й сорочічки, обі верітці, вузлик муки, бербеничка з огірками, Анниччина фустка та й ваші, аді, постоли. — Йди ж принеси води на кулешу, а я напрєчу дров з Петриком. — Добре, дєдику! Тоді, як багач Приймак видоїв своїх шість овець і ніс у дійниці скором до хати, сиділи його сусіди Сівчуки за "столом" та й доїдали гарячу кулешу і мисочку огірків, а серед хати дотлівало в ямі вугля. — Нене, я піду спати, прокажіт очєнаш, — просила мала Анничка, що, накормившися, дрімала при "столі". — Вклєкни, синку, та й склади ручки. Анничка клякнула, зложила ручки і піднесла свої оченята д'горі, в те саме місце, де стояв досі образ. Там була гола стіна. Вона повела оченятами по всіх стінах, а образа не найшла. Допитливим поглядом дивилася вона нені в очі, а відтак проговорила жалісно: — Ненько! Де сьвітий Николай? Василько й Петрик глянули на стіну й собі заголосили: — Дєдику, ненько, де сьвітий Николай? Важко вчинилося Курилові; він споглядав на жінку, а жінка споглядала мовчки на нього. Зітхнули тяжко і відповіли дітям обоє разом: — Сьвітий Николай у гарті! — Взєв здекутор? — Аякже, небожєта: сьвітий Николай у гарті!