1

<blockquote>Максимові Рильському</blockquote>

Ще молитесь, далекий брате,<br />
Серед Звенигородських піль.<br />
Ще не стомились карбувати<br />
В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,<br />
Несете хрест свій там, ген-ген,<br />
Серед похмуро-рідних прерій;<br />
Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,<br />
А в кельї — тиші ніжний спів,<br />
Реторти, циркуль, колби, книги,<br />
І Ви — алхімік мудрих слів.

Січень. 1923<br />
По прочитанні "Синьої далечіні"

2

<blockquote>Павлові Тичині</blockquote>

На межі двох епох, староруського золота повен,<br />
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —<br />
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,<br />
Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.

І на древнім, на скитськім1[1], на кров'ю залитім просторі<br />
Говорили могили, співали козацькі вітри.<br />
І у літери тайн степовії складалися зорі,<br />
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій"<br />
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи<br />
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,<br />
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.<br />
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —<br />
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,<br />
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...<br />
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.<br />
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.<br />
...в скривавлений Жовтень— ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,<br />
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.<br />
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари<br />
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Листопад. 1924<br />
1[1] Скитський — скіфський. Так писали за правописом 1929 року.