У ті часи про Каплонський завод ходила добра слава. Чистокровні англійські огирі графів Карої були принадою і для панів — любителів коней, і для селян — конокрадів. І перші й другі навідувалися туди з далеких країв. Саме тоді на Верхньотисянській рівнині верховодив Дюрка Шош. Траплялося так, що про цього селянина-бетяра[1] роками чутки не було. Усі знали тільки те, що він має в Кішарі півнаділу і працює на своєму господарстві. Та подеколи за місяць бетяр наганяв на три комітати[2] такого страху, що люди роками згадували про нього. Якось Дюрці Шошу заманулося роздобути графського коня. Перша спроба не вдалася, однак йому пощастило заарканити чудове однорічне лоша, або, як кажуть у Кішарі, стригунця. Шош повертався додому задоволений. Від графських земель до невеличкого села на березі Тиси — далеко. Ще й зараз, коли хтось з тамтешніх людей зробить таку мандрівку, то згадує її до самої смерті. Та для Дюрки Шоша це була дрібничка. Уже розвиднілося, коли раптом на зарошеному полі бетяр помітив двох пандурів[3] з червоними петлицями. Вершники гнали йому назустріч. Пандури відразу здогадалися, що клишонога сухоребра селянська шкапина не могла ожеребити таке лоша, і погналися за Шошем. А той притьмом завернув у недалеке болото. Шош довго місив грязюку — брьохав-пробирався через очерет, рогіз, ситник, через зарості водяного горіха... Пандури почали наздоганяти селянина, бо тому стало жаль лошати. Адже воно ще слабе. Коли б не довелось пошкодувати, що таку велику путь зробили за одним махом. Ні, він не дасть загинути худобині! Шош вихопився на лужок, притримав коня, спішився і став чекати. Хай буде, що буде! Тільки-но обтер травою задихане лоша, як пригнали два пандури з рушницями напоготові. — Доброго здоров'я! — Шош по-дружньому привітав пандурів, що вибралися з болота. — Здорові будьте! — відповіли пандури. Вони збагнули, що тут боятися нічого, бо бетяр не полізе битися. — Як ви забрели сюди? — спитав бетяр. — Ганяємося за лошаком! — ущипливо кинув пандур, що був вищий на зріст!, — За цим?.. За цим варто. Доброї породи! — Звідки, він? — Цей? Не з поганого місця. З табуна графа Карої,— спокійно відповів бетяр. — Я ж казав тобі,— повернувся до товариша нижчий пандур.— На Кочордському кінному заводі таких нема. Я ще здалеку помітив. Високий пандур повісив рушницю на плече, дістав гаман та люльку. Поки набивав її тютюном, нишком оглядав лоша. — На Кочордському? — перепитав бетяр.— Теж нічогенький табун, але оце лоша не звідти. Подивіться-но самі! Високий пандур, що не дуже знався на конях, мовчав. А другий сплигнув з коня і обдивлявся стрункого стригунця, ще й заставляв його ходити. — Рослий! Матиме до шістнадцяти п'ядей,— сказав нижчий пандур. — Ще б пак,— самовдоволено погодився бетяр— "власник" лошати. — За рік, напевно, і три сотні за нього дадуть,— міркував пандур. — Дадуть і тисячу,— недбало процідив "власник". Усі примовкли, бо милувалися лошам. Низенькому пандурові, що зліз із коня і никав коло лошати, враз навернулося щось на думку. — А звідки ви так добре знаєтеся на конях? Бетяр криво посміхнувся. — Доводилося в житті бачити чимало коней. — Хоч би що, а скажу, хто ви такий. — Невже ж? — Скажу... Побий мене сила божа, коли ви не Дюрка Шош. Уславлений бетяр стиха всміхнувся. — Будете заперечувати? — Я? А чого ж. Навіщо заперечувати? Пандури мовчки витріщилися на селянина. Не вірилося, що стоять віч-на-віч з уславленим бетярем, якого ще жодний пандур не бачив зблизька. Пандури блиснули очима, наче голодні вовки. Адже за голову бетяра оголошена винагорода — чималенько грошенят! Ех, коли б удалося допровадити його до Дярмата! Та низенький пандур швидко охолов. Приклав до капелюха пальці й сказав: — Я — чоловік Ержі. Бетяр насупив брови й так придивлявся до пандура. Ержі була дочка його старшої сестри. — Це ти, небоже?.. Ну й кепську ж ти вибрав собі службу. — Та що маю робити? — враз почервонів пандур і поквапливо звернув розмову на інше.— Моя Ержі дуже часто згадує вас. — А моя сестра Марі ще живе? — Померла цієї весни на сухоти. Уже минулої осені заходилась кашлем. Часто говорила: коли б ще бог поміг хоч раз потрапити до рідного краю і побачити братика, бо, мовляв, крім братика, нікого на світі в неї немає. Добре, що померла, бідолашна. Смерті я їй ніколи не бажав, але ж їй самій уже знемилів світ. — Діти у вас є? — Два хлопчики й дівчинка. Бетяр кивав головою. — Що ж, тоді служба в тебе не така вже й кепська,— сказав, повертаючись до своєї першої думки. — Ліпша, аніж свиней пасти,— погодився пандур і втягнув у себе повітря так, ніби зітхнув.— Остогидло було мені те злиденне життя. Така вже в мене вдача. Коли одружився і почув, що ви, дядьку Дюрі, рідня Ержі, то впало мені в голову: "Піду і я в бетяри!" Та де ж вас було шукати? Хай йому біс, думаю! Ось так я й став пандуром. — А ти не шкодуй,— задумливо мовив сивовусий бетяр і спохмурнів.— Так воно все ж таки певніше. Високий пандур, що сидів верхи на коні, задумався. Що йому робити? Виходить, його товариш і цей бетяр — родичі. Не затівати ж йому з ними бійку. Та й самому ж не подужати двох... Хай йому чорт! Однаково з придбаних таким побитом грошей користі не буде. По-перше, йому і половини тих грошей не дадуть... Невже ж для свого начальника старатися? А другу половину грошей теж доведеться пропити. То хіба варто заради шинкаря вводити себе в неславу?.. І він моргнув товаришеві, мовляв, час уже далі рушати. Низенький пандур скочив у сідло. — Уже їдете? — спитав бетяр. — Доводиться,— ніби виправдовуючись, одказав свояк.— До полудня маємо бути в Дярмату. — Тоді поспішайте. — Бувайте здорові, дядьку Дюрі! Попрощалися за руки. — Бувай здоров, небоже... Гей! Чуєш, однеси своїй дочечці оце. Він сягнув рукою за пазуху і витяг звідти щось загорнуте в червону хусточку. Це було строкате, червоно-зелено-біле бляшане брязкальце. За тих часів то була річ надзвичайна. Пандур узяв брязкальце так обережно, ніби збирався погратись мильною булькою. Забрязкотів іграшкою й радо засміявся. — Ой, моя крихітка з радощів у долоньки заплеще. Де ви його взяли? — Я ніс його своїй хрещениці. Та дарма, бери ти. Я хрещениці зроблю брязкальце з волоських горіхів. — Спасибі вам, дорогий дядьку! Як почує Ержі, що я зустрівся з вами, застрибає з радощів. — Доброго здоров'я! Пандур ще раз оглянувся. — Нехай вам щастить з лошам! Таке гарне — не надивитися! Другий пандур уже перебирався через болото, але й він повернувся і, наче добрий знайомий, приязно гукнув: — Ставне лоша! Нічого й казати! Бетяр задоволено всміхався. Поплескав лоша по шиї і сказав упевнено, по-каширському: — Еге, добрий стригунець! [1] Бетяр — так називали в старій Угорщині розбійників, а також селян-бідняків, що втекли від гніту поміщиків і робили наскоки на багаті садиби.