Стараєшся для них. Тож не спіткнись на римі.<br />
Вони простять усе, а спотикнешся – ні.<br />
Вони такі свої. Вони такі ранимі.<br />
І найрідніші в рідній стороні.

Ти знаєш їх порив, гірку душевну вроду,<br />
їх золоті лоби, їх золоті чуби…<br />
Не вірять, коли ти без племені і роду,<br />
і давньої журби,

і давньої злоби.

Яка метафора страшна –

чекати бунту,

а ще страшніша –

світових пожеж!

Прийди і доведи,

що з болю ти і грунту

ростеш.

Якщо захочуть – доведеш.

Бо ждуть. Хоч трішечки б орнаменту і крику.<br />
Не слова. Не мовчання. Не тебе.<br />
Не душу з-під поли –

безродну, напівдику

в столітті, що на тонкощі скупе.

В тобі таки живе маленький Мартін Іден,<br />
і ти себе, як міг, коректно переміг.<br />
Вони за тебе.

Всі і скрізь.

Ти їм потрібен.

Кому іще потрібен ти, крім них?