Спросоння
Спросоння
…Ні! Годі, годі сльози лити,<br /> Страждати марно в глушині!<br /> Забрали все, чим міг би жити,<br /> Нічого ж не дали мені.<br /> Невільник – догоджати треба,<br /> Злим людям!.. З потом кров тече.<br /> Немає милості від неба:<br /> То спека, то мороз пече.<br /> Посів мій нищать суховії,<br /> В криву хатчину громи б'ють;<br /> Овечку вовк роздер – надіі<br /> Нема ні на що – гнів і лють!<br /> Марніє жінка, гине з праці,<br /> В дірявім ходить каптані…<br /> Гей ти, що пестишся в палаці,<br /> Моє життя пізнав чи ні?!<br /> А доки житиму так, доки<br /> Терпітиму цей страм і жах?!<br /> До кістки вжерлися волоки,<br /> Кривавлять ноги в личаках.<br /> Гризе сорочка зрібна плечі,<br /> Сіряк – одежечка моя —<br /> Не вирятує в холоднечі,<br /> А влітку парить, як шлея.<br /> Чуприна, пріючи від поту,<br /> Облазить, а шапчина – сміх…<br /> Я від коси нажив ломоту,<br /> А дихавицю – від чепіг.<br /> Вуграми від мозолів руки<br /> Покрилися – аж плоть гниє.<br /> О, скільки горя, скільки муки<br /> Життя безрадісне дає!<br /> Ніхто мене вже не втішає —<br /> "Даруй!" не каже чи "Пробач!".<br /> Лиш відгомін озветься в гаї,<br /> Як заспіваю через плач.<br /> Гей, розтлумач, поріддя враже,<br /> Злодії, трутні всі, скажіть:<br /> Чому, де труд кривавий ляже, —<br /> Раює пан, палац стоїть?<br /> Чому, скажіть, з мого посіву<br /> Врожай збирати має він?<br /> …О, геть цю скаргу нещасливу,<br /> Гуде нової пісні дзвін!<br /> Чекав я довго, та чекати<br /> Набридло вже, пани, мені.<br /> Тепер шукатиму відплати<br /> За кривди й муки навісні!
10 вересня 1906 р.