Надворі стояв омрак, досвітнім сонцем надиханий, як у кімнаті, що її саме своїм ключем отворила служка, злопотіло щось зеленими та голубими блисками, впало у вихровиннім таночку в глибоку тишину, шебернуло голосами, мов по срібних східцях... Пані сіла на розкиненій нагло постелі та жмурила короткозорі очі від сього любого акафіста. Серце у неї товклося сильно, душа, що мріє в сні, відлітала саме, вся обтулена крилами, схрещеними вниз,— давала місце другій, поранній, що мріє наяву. — Як... що? Хто се? Жмут волосся зсунувся їй на чоло та упав на очі. — Се ж ми, з п'ятдесятого бараку, панунцю, гей! Я Докійка Набрідна, що торік вишивала вам уставки лапками! Мені сказала баба Палагна, що нема кому ссї сорочки докінчити, то я в той дух прибігла! — А я — Калина, хіба знаєте? На вечірню науку до нас приходила. — Звідки ж тепер Господь провадить? Докійка розвела руками, мов пишно наряджена кукла, та промовила: — Кланяється вам, пані вчителько, Високий Хлумець, далека сторона! Аж тепер пані розсміялася в сторону остовпілої служки: — Сніданок, Юстинко! Високий Хлумець приїхав. І Юстинка, се замліле котятко, у подиві закрутилася, як веретно. Жовті коси тіпалися по плечу, то вона на бігу зашморгнула їх у фантастичну петельку і так вже суятилася, рада новині. Гості посідали на лежанці, застеленій волохатим червоним килимом, обі схожі на якусь художню алегорію. Пані засунулася тим часом в широкий білий халат, придержала волосся шпильками, сіла проти них. — Ви чого вернулися на Гмінд, Бога ради? — А посвідки за корови мемо брати. Гетьманство вислало нас сюди. Ми вчора з дому. Дячиха Докійка мило вертнула головою в зеленій хустці, цікавилася хатою. її повне, зі смагою, лице з ямочками на ціпких щоках рум'янив посвіт втіхи, карі, з сильними брівми очі жмурилися ніби проти ярого сонця. Вона чулася тут як у себе дома. З міццю підчеркувала мову, бадьорими рухами безоглядно забирала слово, коли ж івертала голову крізь рам'я до сестри, строго, як старша, розглядала її. Тоді під грудьми Докійки, почіплена там без потреби, грала огнями спряжка з чеських самоцвітів у виді лавром обвитої мандоліни. — Що ж, добре вам, Докіє? — О, що добре, то добре! Хата у нас на середині села, пишна, як коли небо! — На два верхи, гей в маєстраті... — Покої мальовані... — Йно сонце зійде, світить на нас обі. Встанемо такі нагріті, аж журбу зачинати весело. — Напроти вікон гора, що пишеться Високий Хлумець. Із усіх сторін там струмки біжать, чисто гаддя попід дерева. — З трьох боків ліси, лиш одним-одні двері в нашу долину. Така вона, ся гора, як молодиця у новім киптари— ку, що обернулася від сонця плечима і тягне уверх голку з зелен-шовком ще й співаночку співає. — Дома красше! — корила її Калина. Вона не подобала на сестру нітрохи. Сухе мрійне обличчя з жалібною синявою очей, пристрасною тугою уст у темний пелюсток витятих, ненапоєних щастям, чинили з неї хмарну красуню. — Воно справді так, сестро. О, наша Вістра... наш Ністер!.. А школа? Чічка! Десь там, чую, москаль череп на ній обідрав, тридцять гранатів на село пустив. Церковця наша на горбку: горою йдеться до неї, горою, як на те небо, а долиною все село видно, гей вінок понад воду. — То ж то красно! — відозвалася Калина, як сонний птах. — А люди добрі на Чехії? Жалують вас? — Чого їм не бути добрими? Як ми приїхали на той Хлумець, пов'ялі з дороги як билина, то пані Пеніжкова, що то її хата (всю роботу їй відробляємо), вийшла на поріг і каже: — Пєкне вас вітам, нововітанци! — Таже "нововітанці", не інакше,— кутиком уст осміхнулася повздержлива Калина.— Ми ж з нею до сих пір не виталися. — Ей, чи не вивчили ви вже по-чеськи, молодички мої? Загомоніли на радощах, аж хата пішла ходором, мов на курячій ніжці. — Кам кукаш? — Гезка голька, свободна? — Кури у них сліпиці, а вони ж видющі... Хотіли бути поважні, але се було їм не в силу. Занеслися сміхом як діти. — Дерева у них — строми... У нас межі, а у них мур і каменю, попід той мур сливи і вишні, як у нас верби. — Квіт-ноу... стро... ми...— по складах проголосила Калина та облилася рум'янцем аж по чорні крильця над очима. — Хоч би зійти всю Чехію з краю в край, то ніде не чути нашого: Слава Йсу! Поздрав пан буг — та й тілько. — Або: добре утро! Вже аж на завтра хоче, аби йо му добре було. Сміялися всі з Калининого дотепу, а Докійка аж заплакалася від добродушної втіхи. — А хліб — як? — Воно то так: багато на Чехії всячини "про себе". Не продадуть. Прийду у склепок за кулешею або пшонцем, а крамар д'мені: "Кде пан! Радбим! Немам!" — і сміється. Дуже чемні люди. — Чемні, але як на лихого напасти, то очі видовбує християнину: "Проче-сте утеклі? Рус вшецко ма, Рус братр, тетка будете с немцем от глада ципать... Проч я мам вам давати, пак мої дєті майом глад? Там є гезкий травнік, ідте жрать етель, на команицу ідте, яко крави"... Поніяковілі від обидливої згадки, а Калина, більше чутлива, заговорила бистро, щоби облегчити настрій: — У неділю баби "шатки" миють, мало що в костелі панчохи не плетуть... — І друге, як не в людей... Прийде такий день, що годі скоротати,— сказала Докійка.— Вчера нам жовнір показав у гетманьстві на картині Станіслав, і Бучач, і Нижнів... Як би-м там була! Аж серце ся уривало... Тут, каже, ваш Ністер. А ми за тим Ністром — вигнані... — Чогось-то на тій карті Коропця не було? — занепокоїлася нагло Калина. — Бо маленький, сестро, тому. І Докія присунула до себе чвертку паперу та стала писати повагом свою адресу для пані, не кривульками, ні, йно точно нарисованими, як очка у медовому пласті, буквами, а тоді прикинулася жартливо, будьто їй треба пригадувати, та спитала: — Яка то наша стара адреса, Калино? Тамта стала дуже поважна, очі зробилися барвінково— золоті і як той, що виказує Отченаш, відповіла з побожністю: — Ба, яка? Село Вістра, почта Коропець, повіт Бучач, край Галичина. — Аж мене скрутило! — отряслася Докійка. — Рік на теплого Олексія, як йшла я з сестрою через сю браму на Гмінді і Докійчині діти йшли. Усі ми тут полишали, ніби й не було їх. — А у вас, Калинко, своїх нема? — Дасть Біг, любі, дасть Біг! Як задзвонили на сю війну, ми йно що повінчалися, то мій чоловік обезпечив мене: — Жінко, ти молода, тепер війна, можеш мати дитину, може ся хтось придурити, аби-сь не затратила...— Я це собі дуже добре уподобала. Стихла, похилила малу голову на долоню і слухала любої мови крізь глуху віддаль літ. Зате Докійка розбурхалася у пристраснім гніві, ніби той вогонь по сухій чатині: — Ех, як подивлюся на сю докторку, що на "кулку" їздить, то так мною трясе, гей вітер осикою... Опиниться вона коли в Бучачі! З-під повної груді дитинку у мене забрала, і так мене ся ліва грудь люто боліла, так за тою дитинкою, що її ще не час було вмирати, банувала, гада— ла-м, скажуся... — Добре кажуть люди, що це не лічення, йно нищення! Рання сутінь о цілу низку тонів просвітліла. Юстина задзвонила посудою, поставила в кубках гарячий чай, овочеву намазку, хліб. — Ходімте снідати! Встали, але не зараз приймалися за їду. Докійка чогось-то дивилася торжественно на переломаний кусок хліба, а Калина, звернена лицем до отвертого вікна, говорила з застановою, ніби до себе: — Мочар... глина... гіренький світ... А там, у Нижневі, дзюрчать жерела, як коли той розмайран зелені... Пишуть наші з Боснії, що їм весело, весну обробили, зозуля кує... Але в нас, Господочку, в нашім краю... Потягнулася з розкішшю: ...в нас поля рівні, аж до тих Гориглядів видно, а далі Селець, Кутнище... Повітря над тими полями, як коли б новіські грайцарі перелітали, або мушки кивалися. Одно нереплигає почерез друге... Боже, коби ще тото взріти! Помовчала, а тоді з осміхом: — Десь там на нашім обійсті вітер Ністровий віє, не має у що спинитися... — А ми, сестро, побудуємо хату, будинки, поставимо два обороги, баркан обробимо до городця... Вже буде, небого, у що вітрові спинитися, не вмлівай, ні! — блискаючи чудовими зубами, сміялася Докія. Встав день сонячний і солодкий, як спілий овоч, як мід. Весело лопотів легіт доріжкою гераней на вікнах, і снува­лася там круговоротом червона в'янь квіток. Спомини...