Соняшник
Соняшник
Дівчинка книжку читала,<br /> І соняшника прохала.<br /> Може, так жартувала:<br /> Посвіти мені, посвіти.
А соняшник мовив:<br /> — Ну, що ти? І<br /> Не мав би я вже роботи.<br /> Щоб свої золотисті соти<br /> На дрібниці перевести!..
Соняшник дивився на Сонце,<br /> Дуже довго дивився на Сонце,<br /> І здалося йому, що Сонце —<br /> Квітка така ж, як він.
І здалося йому, що Сонце<br /> На нього дивиться з неба,<br /> Йому посилає з неба<br /> Від захоплення свій уклін.
І здалося йому, що Сонце —<br /> Блідніше й менше за нього,<br /> Що ніжне тепло не від Сонця,<br /> А від нього струмує в світ;
І здалося йому, що хата,<br /> Побіля якої він виріс.<br /> Од його неземної вроди<br /> Просяває, немов самоцвіт.
І здалося йому, що Сонце<br /> Сходить на землю поволі,<br /> Щоб зблизька його обдивитись,<br /> Намилуватися ним.
І справді, Сонце на землю<br /> Спустилось, і вже по стежці<br /> Прямувало до нього й світило<br /> Назустріч вінком золотим.
Втім, вийшла дівчинка з хати<br /> І стала Сонце прохати:<br /> — Зайди до нашої хати,<br /> Перепочинь з путі!
Сонце — зайшло. І раптом<br /> Все навкруги померкло.<br /> Тільки вікно хатини<br /> Сяяло в темноті.
Соняшник здивувався!<br /> Засоромлено пооглядався<br /> І до вікна підкрався.<br /> І що ж він побачив? Дива!
Дівчинка книжку читає,<br /> А Сонце перегортає<br /> Сторінки й світло вливає<br /> В літери та в слова.